Економічне вчення Дж. М. Кейнса

Із середини 30-х років XX ст. кілька десятиліть розвиток економічної теорії відбувався під впливом вчення Джона Мейнарда Кейнса. З ним погоджувалися, його концепцію уточнювали й доповнювали, її спростовували, але в будь-якому випадку ніхто із серйозних економістів не міг пройти повз ідеї англійського дослідника.

Появу вчення, що одержало за іменем його творця назву "кейнсіанство", можна датувати 1936 р., коли було опубліковано книгу Кейнса "Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей".

Кейнсіанство набуло світової слави не тільки у зв'язку з теоретичними побудовами і тлумаченнями природи економічний явищ, скільки внаслідок своєї головної політико-економічної настанови - обґрунтування необхідності державного регулювання господарських процесів. Концепція Кейнса склалася після світової кризи 1929-1933 рр. і відображала загальне розчарування в концепції, яка панувала раніше, про ефективну саморегуляцію ринкового господарства.

У центрі уваги Кейнса були дві проблеми, що виступають на перший план саме в періоди економічних депресій: попиту і безробіття.

До Кейнса прихильники різних економічних напрямів (крім марксистів) відкрито чи мовчазно поділяли доктрину Ж.Б. Сея: кожен товаровиробник продає, щоб купити, отже, пропозиція породжує відповідний попит і загальне надвиробництво, загальна криза збуту неможливі. Дж. М. Кейнс відкидає "закон ринків" Ж.Б. Сея. Оскільки в ринковій економіці обмін здійснюється не за формулою "товар - товар", а за формулою "товар - гроші - товар", продавець може і не стати покупцем, бо ним керує не тільки попит, а й прагнення до заощадження. Тому загальна криза збуту цілком реальна. Кейнс приходить до узагальнення: обсяг національного доходу і його динаміка безпосередньо визначаються не лише факторами пропозиції (тобто факторами, від яких залежить виробництво), а й факторами попиту. Зазначимо, разом із тим, що Кейнс не поділяє концепції множинності факторів виробництва як творців цінності. Він схильний вважати єдиним фактором, що створює цінність, працю (включаючи працю підприємця), а устаткування, оборотний капітал тощо - лише умовами праці.

Кейнс вводить поняття функцій сукупної пропозиції та сукупного попиту. Перша визначається співвідношенням сукупних (для суспільства) витрат і зайнятості. Протягом відносно коротких періодів часу це співвідношення не змінюється. Друга функція відображає співвідношення очікуваних доходів підприємців (у масштабах суспільства) і зайнятості. Вони дуже рухливі. Тому динаміка зайнятості залежить, головним чином, від функції сукупного попиту, що визначає доходи підприємців. Точка перетину двох функцій характеризує обсяг зайнятості. Кейнс називає її точкою ефективного попиту.

Ефективний попит, тобто сукупний платоспроможний попит, що визначає ступінь зайнятості, залежить від очікуваного рівня споживання та інвестицій.

Особисте споживання - це функція приросту доходу. Але темпи зростання споживання нижчі за темпи зростання доходу. Кейнс називає основним психологічним законом падіння частки споживання і підвищення частки заощаджень при зростанні доходу. Наслідком цього закону є відносне зменшення попиту на предмети споживання. Компенсацією такого зменшення може бути тільки зростання інвестиційного попиту, інакше неминуче зростання безробіття і падіння темпів зростання національного доходу.

Інвестиції в будь-яку галузь зумовлюють зростання зайнятості, збільшення доходів і споживання не тільки в цій галузі, а й у суміжних з нею галузях. У свою чергу, зміни в цих галузях породжують зростання зайнятості, доходів і попиту в галузях "другого порядку" (за ступенем віддаленості від сфери первинного інвестування). Виникає ефект мультиплікатора. Поняття мультиплікатора ще до Кейнса (у 1931 р.) ввів в економічну теорію Річард Фердинанд Кан, який досліджував вплив зростання інвестицій на зайнятість. Кейнс розглядає мультиплікатор доходу. Величина цього мультиплікатора М залежить від того, яка частка споживання в доході.

Інституціоналізм: загальна характеристика основних етапів розвитку.

У рамках раннього інституціоналізму склались три основні на­прями:

1) соціально-психологічний, 2) соціально-правовий, 3) емпі­ричний (кон'юнктурно-статистичний).

Соціально-психологічний Інституціоналізм. Торстен Веблен (1857—1929). Син норвезького селянина-емігранта, Веблен здобув ступінь доктора наук в Иєльському університеті, підготувавши ди­сертацію про етику Канта. 1899 року Веблен опублікував свою пер­шу працю «Теорія бездіяльного класу», в якій дав глибоку критику капіталізму з його культом грошей. Цій проблемі були присвячені й наступні його праці: «Привілейовані групи і стан промислової техніки» (1919), «Інженери і система цін» (1921), «Абсентеїстська власність» (1924) та інші.

У питаннях філософії він був ідеалістом, рішуче виступав проти матеріалізму і, зокрема, марксистського філософського матеріалізму.

Як ідеаліст у філософії Веблен дав своєрідне тлумачення предме­та економічної науки. У центр дослідження він ставить ідею розвит­ку, динаміки і людську діяльність у всіх її проявах. Саме з цих пози­цій він критикує утилітаристів і особливо засновника утилітаризму І. Бентама, який усі суспільні відносини розглядав з погляду їхньої корисності, можливості бути засобом для досягнення якоїсь мети. Веблен вимагає, щоб економічна наука звільнилась від раціоналіс­тичної психології і взяла на озброєння психологію реалістичну, та­ку, що є результатом спостережень за людською діяльністю. Він критикує ортодоксальних економістів за те, що вони зводять еконо­мічні інтереси тільки до суто грошових і ігнорують людину, виклю­чивши її з економічного аналізу.

Визнавши обмеженість такого підходу до аналізу економічних явищ, Веблен ставить завдання — розширити сферу дослідження за рахунок вивчення суспільної психології, інстинктів, навичок і схи­льностей людей. Тим самим він заклав основи нового напряму в іс­торії економічної думки і, зокрема, її соціально-психологічного від­галуження — інституціоналізму.

Веблен виступив з гострою критикою капіталізму, що дало під­ставу колегам назвати його «американським Марксом». Веблен і справді був добре обізнаний з «Капіталом» К. Маркса, називав Мар­кса великим мислителем, який розвиває ідеї класичної школи. Але сам Веблен стояв на інших позиціях. Він не був противником капі­талізму, заперечував революційні перетворення і виступав лише за здійснення більш-менш радикальних реформ. Цілком слушно відо­мий французький дослідник історії економічної думки Жамс писав:

«Не зважаючи на вороже ставлення до капіталізму, Веблен не був і соціалістом у повному розумінні цього слова. Правильніше було б порівнювати його з Прудоном, а не з Карлом Марксом».

Критичне начало, притаманне інституціоналізмові, наміри дослі­дити рушійні сили економічного розвитку породжували в інституці­оналістів певний інтерес до марксизму. Проте інституціоналізм в цілому, на всіх етапах його розвитку виступає проти визначення капі­талізму як експлуататорського суспільного ладу, проти марксистсь­кої теорії історичного прогресу через класову боротьбу й соціальну революцію.

Критика капіталізму Вебленом стала своєрідним фундаментом інституціональної теорії. Вона не була результатом, висновками до­сліджень, а обмежувалась лише вихідними, оцінними судженнями, що визначали підхід до розробки тих чи інших проблем. Веблену властивий соціальний підхід до аналізу економічних процесів. Він розглядає суспільство як цілісну систему, аналізує поведінку соці­альних груп людей, зумовлену соціальними мотивами, «соціальною психологією».

Веблен виступає як прихильник еволюціоналізму, що його він, однак, поєднує із соціал-дарвінізмом, поширюючи поняття природ­ного добору, боротьби за існування на сферу суспільного життя («Теорія бездіяльного класу»). Соціал-дарвінізм Веблена характери­зується певною своєрідністю: закономірності суспільного розвитку в нього психологічні, інституціональні, і саме вони, на його думку, підлягають дії біологічних законів.

Будуючи свою концепцію на засадах еволюціонізму, Веблен формулює ідею суперечностей еволюційного розвитку. За його кон­цепцією, інститути в процесі розвитку суспільства вступають у суперечність з новими умовами життя, з новим суспільним середо­вищем. А оскільки нормальний розвиток суспільства відбувається лише за відповідності його інституціональної структури навколиш­ньому середовищу, то інститути, що не пристосовуються до змін, стають «консервативним фактором», перешкодою для суспільного розвитку.

Рушійними силами, які спонукають людину до продуктивної економічної діяльності, у Веблена є: батьківські почуття, інстинкт майстерності, тобто майже напівсвідомий потяг до добре виконаної та ефективної роботи, допитливість^Зрозуміло, що таке визначення рушійних сил суспільного розвитку не можна визнати ні слушним, ні вичерпним. Воно свідчить про те, що Веблен був більше соціоло­гом, ніж економістом.

У розвитку людського суспільства Веблен виділяє кілька стадій. Вихідною стадією еволюції є дикунство, якому притаманні колекти­вістські інститути, відсутність приватної власності, обміну. Дальша еволюція суспільства проходить через варварство до сучасної ма­шинної системи.

Капіталізм Веблен визначає як «машинний процес та інвестиції заради прибутку». Головною суперечністю капіталізму він вважає суперечність між «індустрією» і «бізнесом». «Індустрія» — це без­посередній процес виробництва, що грунтується на машинній техніці. «Бізнес» — це певна інституціональна система, що включає такі інститути, як монополія, конкуренція, кредит тощо.

Соціально-правовий інституціоналізм. Джон Роджерс Ком­монс 1862—1945). Систему його поглядів викладено в таких пра­цях, як «Розподіл багатства» (1893), «Правові основи капіталізму» (1924), «Інституціональна економіка. Її місце в політичній економії» (1934), «Економічна теорія колективних дій» (1950).

На формування світогляду Коммонса великий вплив справила його практична діяльність. Він здобув університетську освіту, пра­цював у кількох американських університетах, в урядових устано­вах, певний час був фактично одним із ідеологів Американської фе­дерації праці, брав участь у розробці низки законопроектів.

За його участю було підготовлено такі фундаментальні наукові праці, як «Документована історія промислового суспільства» у деся­ти томах (1911) та «Історія робітничого класу в США» (1918— 1935). Як і Веблен, Коммонс в основу аналізу бере позаекономічні інститути. Проте якщо Веблен на перший план висував психологічні й біологічні фактори, то в Коммонса такими є юридичні, правові нор­ми. Він досліджує дію колективних інститутів: сім'я, виробничі корпорації, профспілки, держава тощо; досліджує колективні дії, спрямовані на контролювання дій індивідуальних. У праці «Інсти­туціональна економіка» він писав, що колективні дії є єдиним спо­собом примирення суперечливих інтересів. Він дійшов висновку, що прагнення в економіці виявляються через суди. Суди він розглядає як важливий фактор економічного розвитку. В основу вирішення економічних проблем мають бути покладені рішення Верховного суду. Наголошування на приматі права зумовлювалося особливос­тями його розвитку в США, зокрема відсутністю кодифікації (відпо­відних кодексів) так званого загального права. За цих умов рішення судових органів, особливо Верховного суду, мали обов'яз­кову силу щодо всіх аналогічних справ.

І Коммонс формулює «юридично-мінову концепцію» суспільного розвитку. Її суть полягає в тім, що в основу розвитку він покладає мінові відносини, зображуючи їх як юридичні. Вихідною економічною категорією він оголошує юридичне поняття угоди. Учасниками угоди можуть бути всі інститути суспільства: сім'я, тредюніони, акціонерні компанії і навіть держава. Відносини між капіталістом і робітником теж є угодою рівноправних членів суспільства.

Сама угода, яка становить основний елемент кожного економіч­ного інституту, включає в себе три моменти: конфлікт, взаємодію, вирішення. Це має означати, що всі суспільні конфлікти, усі супере­чності можна розв'язати. Запорукою цьому буде юридичне регулю­вання правил «угоди». Коммонс допускає не лише мирне врегулю­вання конфлікту, а й примусове. Як приклад він наводить діяльність великих холдингових компаній, котрі є провідними колективних ін­ститутів і найбільш визначними учасниками угод. Як однією з форм регулювання діяльності вони широко користуються методом фінан­сового контролю, фінансового примусу.

Конфлікт може і мусить розв'язувати також держава, зокрема через встановлення судовими органами так званої розумної ціннос­ті. У концепції Коммонса категорія «розумної цінності» посідає ве­лике місце. Він навіть заявляє, що політична економія — це наука про процеси, які ведуть до встановлення «розумної цінності». Еко­номічна наука повинна займатися аналізом мети, якої, шукаючи до­бробуту, прагне людина. Уся економічна діяльність пояснюється, кінець-кінцем, бажанням людей домогтися ліпшого життя. Саме то­му слід встановити такий юридичний і економічний порядок, який забезпечив би сталу основу, гарантії для чекання. «Без цієї гарантії очікувань, — зазначав він, — не може бути вартості, підприємницт­ва, угод і зайнятості тепер, або всього цього буде менше. Вартість є сучасною оцінкою майбутнього блага».

Коммонс критикує класиків і неокласиків за їх визначення варто­сті і зазначає, що воно могло бути придатним колись. З розвитком «банкірського капіталізму» поняття вартості випливає з угоди про виконання в майбутньому певного контракту2. Така теорія виводить вартість із переговорів, її остаточне встановлення завершується в судах. На думку Коммонса, юридичний підхід до визначення варто­сті є прагматичні шим. Він не заперечує необхідності врахування і витрат виробництва. Проте самі ці витрати він розглядає із суб'єктивно-психологічних позицій як притаманну людині внутріш­ню психологічну протидію стимулам до дій (протидія ризику, пере­дачі власності в наймання на невигідних умовах тощо). Саме в ре­зультаті такої протидії і виникає «розумна вартість». Таким чином, «розумна вартість» у Коммонса є не тільки результатом випадкового втручання судових органів у вирішення конфліктів між окремими підприємцями, а загальним принципом регулювання ними економіч­ного життя, тобто «торжеством колективного розуму» над індивіду­альним. Інакше кажучи, Коммонс розглядає вартість як очікуване право на майбутні блага й послуги.

Визначаючи економічні критерії як юридичні відносини з приво­ду цих категорій, Коммонс і власність трактує не як економічну категорію, а як юридичний «титул власності». У нього власність по­діляється на три категорії: речову, неречову (борги і боргові зо­бов'язання) і невідчутну (цінні папери). Саме в купівлі і продажу цінних паперів виступає в чистому вигляді «угода з титулом власно­сті», Ці угоди у Коммонса є головною ознакою капіталістичної еко­номіки, а фіктивний капітал — основною економічною категорією.

Відтак у Коммонса капіталістична економіка набирає якогось не­реального, містичного характеру. З аналізу випадає не лише вироб­ництво, а й ринок, обмін. Усе це підмінюється лише «очікуванням майбутніх сприятливих угод».

«Інституціональна економіка» в Коммонса — це економіка «ре­гульованого капіталізму», «адміністративного капіталізму», або, як він інколи висловлювався, «розумного капіталізму». Ці характерис­тики зв'язані з визначенням ролі держави в капіталістичному су­спільстві. Держава має забезпечити управління розвитком капіталіс­тичної економіки, регулювати конфлікти не лише між окремими ка­піталістами, а й між капіталістами і робітниками.

Коммонс визнавав неминучість конфліктів у сфері трудових від­носин. Марксистському вченню про класову боротьбу він протиста­вив теорію «соціального конфлікту». Соціальні конфлікти не мають антагоністичного характеру. Уся проблема полягає лише в тім, щоб опрацювати задовільні правила регламентації. Велику роль у цій справі він відводив профспілкам, які мають забезпечувати «загальні інтереси», а не підривати капіталістичну систему.

Хоч Коммонс у молоді роки і набув репутації радикала, насправ­ді він не домагався зміни капіталістичних відносин. Він прагнув лише «розумного», правового вирішення суперечностей, конфліктів у суспільстві. Він опинився, як писав американський дослідник еко­номічної думки Селігмен, у полоні американського прагматичного міфу, згідно з яким людський розум здатний вирішити всі актуальні проблеми, коли тільки спрямувати його на правильний шлях.

Кон'юнктурно-статистичний інституціоналізм. Уеслі Клер Мітчелл (1874—194 8)2 Мітчелл — учень Веблена став творцем но­вого емпіричного напряму в інституціоналізмі. Він закінчив Чиказь­кий університет. На формування світогляду Мітчелла вплинули Жак Леб, Роберт Ф. Хоксі, Генрі Хетфілд. Але найбільше — Веблен і Дж. Дьюї. Дьюї пропагував прагматизм і широкий, усебічний підхід до соціальних проблем. Він вірив у можливість конструктивного вирішення будь-яких конфліктів. У Веблена Мітчелл запозичив ге­нетичний метод дослідження. Він сприйняв ідею Веблена про те, що традиції і звички мають стати головним предметом дослідження. Мітчелл поділяв думку Веблена щодо суперечності між виробницт­вом і бізнесом. Ця думка стала важливою складовою його аналізу розриву між рухом виробництва і рухом цін, а також між прагнен­ням індивідуального прибутку і турботою про спільне благо.

Проте Мітчелл не був сліпим послідовником Веблена. Він, зо­крема, критично оцінював ігнорування Вебленом статистики для доказу своїх ідей. Сам Мітчелл нагромадив і систематизував величе­зний статистичний матеріал, який узяв за основу своїх досліджень.

Під впливом і керівництвом Дж. Лоренса Лафліна, визначного фахівця з проблем грошей, Мітчелл підготував і захистив докторсь­ку дисертацію з проблем паперових грошей часів громадянської війни, так званих грінбеків. Згодом він присвятив цьому питанню вичерпне дослідження «Історія грінбеків» (1903), яке здобуло висо­ку оцінку фахівців. У цій праці Мітчелл простежив рух цін, розро­бивши самостійно індекс роздрібних цін, і дійшов висновку, що за­лежність між цінами і кількістю грошей в обігу є менш очевидною, ніж стверджували класики'.

Відтак можна сказати, що Мітчелл застосовує технологічний підхід до аналізу закономірностей суспільного розвитку. У цілому погляди Мітчелла були позитивно оцінені економістами й соціологами. Проте його критикували за описовий характер досліджень і брак теоретичного аналізу.

Погляди економістів, що були розглянуті, належать до раннього, або як його називають «чистого інституціоналізму», розквіт якого припадає на 20—30-ті роки XX ст. Економічна криза 1929—1933 pp. родила кризу неокласицизму, а інституціоналісти виступили в ролі опозиції цьому напряму. Проекти реформ, що їх пропонували інституціоналісти, позначились на економічній політиці “Нового курсу” Ф. Рузвельта.

Неолібералізм: витоки, методологія, основні школи.

Концептуальне оформлення положень неолібералізму розпочалося ще до Другої світової війни. Фактологічно його пов'язують з "Колоквіумом Ліпмана", який відбувся в 1938 р. у Парижі. Колоквіум було присвячено дискусії з приводу виходу в світ праці У. Ліпмана "Добре суспільство" (1937). Учасники дискусії дійшли висновку, що найбільшою суспільною загрозою є посилення державного інтервенціоналізму в справи економіки власних країн. Державне втручання вони кваліфікували як перемогу колективізму над індивідуалізмом, що ставило під загрозу власне сутність лібералізму. За підсумками Колоквіуму було створено Міжнародний дослідницький центр відновлення лібералізму з метою вивчення сутності й загрози лібералізму. Проте світова війна зашкодила діяльності центру і роботі дослідників у зазначеному напрямі. Вважається, що швидке і масштабне поширення соціального лібералізму після завершення війни було головним подразником оформлення неолібералізму. Неолібералізм, або консервативний лібералізм, представлений здебільшого такими напрямами: ліберальний реалізм, "Австрійська школа", "Чиказька школа", теорія суспільного вибору та лібертаріанізм.

Головним представником ліберального реалізму вважають Уолтера Ліпмана (1889–1974) – видатного американського публіциста, соціолога. Його найвідоміші праці: "Добре суспільство" (1937) та "Холодна війна" (1947). Вчений вважав, що економічні закони діють постійно і незмінно, тому неможливо намагатися їх скоригувати тою чи іншою мірою. За У. Ліпманом, будь-яке коригування спричинятиме посилення залежності індивідів від держави, обмеження свободи громадян. Сутністю лібералізму була боротьба проти будь-яких форм обмеження свободи громадян, тому державна інтервенція в економічне життя була несумісна з головними засадами лібералізму. Автор також наголошував, що свобода індивіда не може залежати від волі більшості, навіть якщо цю волю репрезентує влада, підтримана більшістю населення на виборах. Людське суспільство складається з індивідів, які володіють індивідуальною ініціативою та відповідають за власну долю.

Назва напряму "Австрійська школа" пов'язана з країною, походження його провідних представників, які були змушені виїхати з Австрії внаслідок поширення націонал-соціалізму в Європі. Засновниками школи вважають Л. фон Мізеса та Ф. фон Хайека.

Людвіг фон Мізес (1881–1973) народився у Львові, заснував Австрійський інститут дослідження бізнес-циклів, об'єднання Монт-Пелерін^*16, протягом 1945–1969 pp. працював в університеті у Нью-Йорку. Його головні праці: "Соціалізм: економічний та соціологічний аналіз" (1922), "Людська діяльність: трактат з економіки" (1940). Мізес критично виступив проти планової економіки та державної інтервенції в господарське життя, вважаючи, що ці дії в жодному випадку не є виявленням раціональної економіки. На його думку, навпаки, вільний ринок і приватна власність відповідають взірцю раціонального господарського життя. Лише за умов вільного ринку створювались можливості свободи кожного громадянина та вільного вибору громадянами цілей і засобів, потрібних для досягнення цих цілей. Учений зазначав, що свобода індивіда закінчується там, де починається втручання держави у вільний ринок. Таке втручання жодною мірою не відповідає базовим цінностям лібералізму.

{Міжнародна асоціація економістів – прихильників вільного ринку. Свою назву отримала від швейцарського селища, де у 1947 р. відбулося перше зібрання прихильників ліберальних засад в економіці. З'їзди відбуваються один раз на два роки. Нині у складі об'єднання налічується близько 500 осіб. Об'єднання вважається материнською структурою для більшості міжнародних неоліберальних дослідницьких структур/центрів.}

Фрідріх фон Хайек (1899–1992) викладав у Лондонській школі економіки і політики, Чиказькому університеті та в багатьох європейських університетах. У 1974 р. отримав Нобелівську премію у галузі економіки. Його праці: "Дорога до невільництва" (1944), "Конституція свободи" (1960) та тритомник "Право, конституційна творчість та свобода" (1973,1976,1979). Вчений заперечував коректність використання додатку "нео" щодо свого доробку в доктрині лібералізму, наголошуючи, що він домагався повернення до засад класичного лібералізму і в жодному випадку не формував новий варіант лібералізму. На його думку, найбільшу суспільну небезпеку становили ідеї суспільної справедливості. Хайек вважав, що така ідея є нереальною, оскільки справедливою може бути поодинока особа, але не суспільство загалом. Тому заяви щодо суспільної справедливості перетворювалися на демагогію і були спрямовані на знищення свободи. Політична свобода можлива лише у випадку існування вільного ринку.

Умовою реалізації можливостей індивідів мало стати право. Відповідно головне завдання держави полягає у створенні правових меж, не залежних від волі більшості. Такими межами, обов'язковими для кожного суспільства, мають бути: свобода особи, приватна власність, поділ влад і принцип уряду права. Право не повинно слугувати досягненню певних завдань, але бути формою, з допомогою якої держава давала змогу громадянам реалізовувати власні інтереси. Хайек також наголошував, що ліберальне суспільство має гарантувати громадянину свободу та можливості досягнення різноманітних цілей; відповідно суспільство повинно було бути плюралістичним. На його думку, лібералізм відрізнявся від консерватизму тим, що він, навіть усвідомлюючи різну вагу суспільних цінностей, ніколи не накидав суспільству власної шкали переваг. Принциповою позицією науковця було твердження про те, що для ліберала ні моральні, ні релігійні, ні будь-які інші ідеали не можуть бути предметом примусу. Отже, ліберальна держава у своїй діяльності повинна якомога менше використовувати примус.

Напрям "Чиказька школа" пов'язаний із доробком учених, котрі працювали у Чиказькому університеті. Головним представником цього напряму був Мілтон Фрідман (1912–2006), який у 1976 р. отримав Нобелівську премію в галузі економіки. Найвідоміша його праця – "Капіталізм і свобода" (1962). Він вважав, що існувало лише два способи координування людської діяльності: тоталітарний контроль і вільний ринок. Вільний ринок учений розглядав як базовий метод організації суспільного життя, а не лише як засаду організації економіки країни. Він заперечував необхідність державного контролю, вважаючи, що контроль завжди веде до обмеження ринку. До порушень свобод громадянина зараховував усі соціальні програми, які застосовували тогочасні держави – від різноманітних форм допомоги найзлиденнішим верствам до системи прогресивного оподаткування.

Систему прогресивного оподаткування науковець вважав несправедливою. Фрідман наголошував, що без економічної свободи неможлива свобода політична та індивідуальна. Згідно з ним кожна людина має право на помилку, тому будь-яка спроба усунення перешкод (система страхування, різні варіанти суспільної допомоги) є фактичним обмеженням свободи прийняття рішень і відповідальності стосовно власної долі. Завдання влади полягає у визначенні правил гри, а не в особистій участі у цій грі. Він також критикував необмежену демократію, позаяк вважав, що не всі проблеми можна віддавати на поталу волі більшості, адже це може поставити під загрозу свободу індивіда.

У 70-х роках XX ст. у межах неолібералізму оформлюється самостійний напрям – школа суспільного вибору (public choice school). У ній була розвинена теорія суспільного вибору, яка також відома під іншою назвою – економічна теорія політики. Прихильники цього напряму активно використовували принципові положення класичного лібералізму, акцентуючи свою увагу на питаннях розвитку вільного ринку та засадах свободи особистості. Головний представник цього напряму – Джеймс Вуханен (нар. 1919), професор економіки, автор праць "Між анархією і Левіафаном" (1975) та "Свобода, ринок і держава. Політична економія у 80-х роках" (1986). Він вважав, що індивіда треба трактувати через право як вільну і рівну щодо інших істоту, котра здатна самостійно визначати власну систему цінностей на підставі власного досвіду. Особливістю кожного індивіда є прагнення досягти максимальної користі для себе. Завданням політичної теорії було конструювання політичного ладу, здатного спрямувати егоїстичні прагнення індивідів до спільної користі. На його думку, економічні механізми/регулятори мали універсальне значення і поширювалися не лише у царині економіки, а й на суспільство загалом, зокрема на політичну сферу. Суспільний вибір Буханен розглядав як різновид "політичного попиту" з боку громадян-споживачів, а державу трактував як сторону, що пропонує "політичні пропозиції".

До головних представників цього напряму належить Роберт Нозік (1938–2002), американський науковець, автор праці "Анархія, держава та утопія" (1974). Він активно звертався до творчої спадщини Дж. Локка та багатьох інших представників класичного лібералізму. На його думку, право власності має чи не абсолютне значення, якщо власність отримана в законний спосіб або була передана від однієї особи іншій. Нозік прагнув побудови мінімальної держави з мінімально можливими податками, заперечував перерозподіл державою доходів і був проти проведення соціальної політики.

Радикальний лібертаризм характеризується крайнім трактуванням основних положень лібералізму. Головний представник цього напряму – Мюррей Ротбард (1926–1995), професор економіки університету в Лас Вегасі (США), автор праць "Людина, економіка і держава" (1962), "Влада і ринок" (1970) та "Про нову свободу" (1973). Останню працю вважають своєрідним маніфестом радикального лібертаризму. Автор трактував свободу як абсолютну цінність, подібно до анархізму, внаслідок чого деякі дослідники відносять його погляди до анархо-капіталізму. Всі індивіди рівні щодо свободи та права власності, тому кожен індивід повинен самостійно дбати і відповідати за власну долю. Варто ліквідувати будь-яку форму примусу і дозволити людям жити в умовах необмеженої свободи на засадах добровільної співпраці. Державу він трактує як абсолютне зло, оскільки вона утримується за рахунок крадіжок; у такий спосіб він розглядає і податки. Тому Ротбард припускає можливість цілковитої ліквідації держави як самостійного інституту і заміни її нічим не обмеженою системою вільного ринку. Відповідно послуги, які традиційно надає держава (внутрішня і зовнішня безпека, управління тощо), мали би виконувати приватні структури, а виконавці – визначатися на вільному ринку.

Загальна характеристика основних напрямків сучасної неокласичної думки.

Сучасна зарубіжна економічна наука характеризується неоднорідністю, наявністю кількох напрямів, шкіл, течій. Це пов'язано з теоретичним відображенням економічних інтересів різних верств населення та особливостями економічного розвитку різних країн.

Більшість сучасних економічних теорій виникла наприкінці XIX — на початку XX ст. Всю сукупність течій, шкіл західної економічної думки можна умовно згрупувати в три головні напрями: 1) неокласична економічна теорія; 2) інституціоналізм; 3) кейнсіанство та його еволюція.

Неокласичний напрям економічної теорії виник у 70-х pp. XIX ст. як альтернативний класичній політичній економії та марксизму. Його основоположниками були австрійські економісти К. Менгер, Ф. Візер, С. Бем-Баверк, англійські економісти В. Джевонс, А. Маршалл, швейцарський економіст Л. Вальрас, американський економіст Дж. Кларк, шведський учений К. Віксель. У західній економічній літературі неокласичний напрям має назву "суб'єктивна школа" і виступає проти активного втручання держави в економіку.

Неокласицизм охоплює низку шкіл економічної теорії: австрійську, англійську, американську, лозаннську, російську, українську та ін. Часто ці школи економічної теорії дістають інших назв — суб'єктивно-психологічна, математична. У першому випадку критерієм є географічне місце виникнення та розвитку школи, у другому — переважний метод дослідження. Водночас вони грунтуються на спільних методологічних принципах. Економісти-суб'єктивісти намагалися протиставити класичній теорії трудової вартості теорію суб'єктивної цінності. Методологічними засадами неокласичного напряму є мікроаналіз та маржиналізм (від франц. marginal — граничний). У своїх дослідженнях вони широко використовують граничні величини і відповідні їм категорії — гранична корисність, гранична продуктивність, граничні витрати, граничні доходи та ін.

Предметом свого дослідження представники неокласицизму обрали чисту економіку або економіку взагалі, тобто таку, яка абстрагується від історичної і національної форм, типів і форм власності. Наприклад, В. Джевонс так визначив предмет економічної теорії: "Дано: певне число людей з різноманітними потребами та виробничими можливостями; треба визначити: спосіб використання праці, що максимізує корисність продукту".

Конкретизацією такого підходу було вивчення поведінки і суб'єктивних мотивів економічної діяльності індивіда (так званої економічної людини) та окремих підприємств, що прагнуть максимізувати свій дохід за найменших витрат. Акцент на дослідження діяльності окремого індивіда, підприємця, безпосереднього працівника був підставою для характеристики неокласичного напряму як суб'єктивної школи. У цьому полягає важлива відмінність неокласицизму від класичної політичної економії.

Неокласична теорія набула найбільшого розвитку в працях англійського економіста А. Маршалла, який розробив теорію ціни як симбіоз витрат виробництва, граничної корисності, попиту і пропозиції та запровадив нові терміни: "ціна попиту", "ціна пропозиції", "ціна рівноваги", "еластичність попиту".

З новим трактуванням предмета економічної теорії пов'язана відмова неокласиків від традиційної назви економічної науки "політична економія" на користь більш нейтральної "економікс". Найбільш розгорнуте визначення предмета економіксу дав сучасний американський економіст, лауреат Нобелівської премії з економіки П. Самуельсон: "Економікс — це наука про те, які з рідкісних продуктивних ресурсів люди і суспільство протягом часу, за допомогою грошей і без їх участі, обирають для виробництва різних товарів і розподілу їх з метою споживання тепер і в майбутньому між різними людьми і групами суспільства"1.

Представники неокласицизму зосередили увагу на використанні кількісних методів дослідження, зокрема методу математичного моделювання економічних процесів, які відіграють позитивну роль у створенні міжгалузевої моделі народного господарства на основі методу "випуску — затрати", запровадженого американським економістом В. Леонтьєвим. Моделі математичної школи є вихідними при розробці проблем ціноутворення за умов економічної рівноваги (моделі Д. Гейла, К. Ароу, Дж. Дебре та ін.).

В арсеналі неокласичного відродження важливу роль відіграють сучасні теорії: кейнсіанство, монетаризм, неолібералізм, "економіки пропозиції", раціональних очікувань.

Монетаризм — сучасна економічна теорія, згідно з якою гроші та грошову систему розглядають як вирішальний фактор зростання валового національного продукту і головну причину інфляції, а грошово-кредитну політику — як найважливіший інструмент здійснення економічної політики держави. Сучасний монетаризм виник у середині 50-х років XX ст. у СІЛА. Його засновник — професор економіки Чиказького університету М. Фрідмен. Основні положення викладено у збірнику "Дослідження у галузі кількісної теорії грошей" (1956). Теоретичними засадами сучасного монетаризму є ідеї представників раннього меркантилізму, які проголошували гроші (у XV—XVI ст. — золото і срібло) єдиною формою багатства, а державне регулювання зводили до заходів щодо надходження їх у країну і недопущення вивезення їх з країни.

Грунтуючись на кількісній теорії грошей, монетаризм виступає проти активного і широкомасштабного державного регулювання економіки і надає вирішального значення обмеженню темпів приросту грошової маси на рівні 3 —5 %. На думку М. Фрідмена, втручання держави в економіку порушує сталість ринкового механізму і принцип вільного ціноутворення. Монетаристські рекомендації є найпростішими серед численних сучасних методів регулювання економіки і водночас антигуманними, оскільки спрямовані на скорочення соціальних витрат держави. Ці рекомендації взяли на озброєння експерти Міжнародного валютного фонду, їх значною мірою враховано у програмах економічного розвитку України, розроблених керівниками Національного банку України та окремими урядами в 90-х роках під егідою цієї міжнародної організації з метою отримання кредитів.

Неолібералізм — концепція, в основу якої покладено вимогу невтручання держави в економіку. Суть теоретичних положень неолібералізму полягає в тому, що він визначає і наголошує на існуванні очевидного зв'язку між індивідуальною свободою, приватною власністю та економічною ефективністю суспільства. Головними теоретиками лібералізму XX ст. є Л. Мізес і Ф. Хайєк.

Теорія пропозиції (А. Лаффер, М. Фельдстайн, М. Еванс та ін.), що набула популярності на межі 70 — 80-х років XX ст., побудована на обмеженні державного втручання в економіку, скороченні соціальних витрат, зниженні податків на прибутки корпорацій з метою прискорення науково-технічного прогресу. Проте втілення рекомендацій цієї теорії у практику, здійснюване у 80-х роках у США адміністрацією президента Р. Рейгана, не дало бажаних результатів.

Останніми роками значного впливу набула теорія раціональних очікувань, прихильники якої (Р. Л у кас, П. Сарджмент, Н. Уолес та ін.) виходять з того, що економічні суб'єкти (окремі підприємці, корпорації та споживачі) за допомогою комп'ютеризації можуть правильно оцінити майбутні тенденції економічного розвитку і пристосуватися до них.