4.Американська школа маржиналізму.

Загострення соціальних проблем у США в 80-х рр. ХІХ ст. сприяло виникненню і широкому розповсюдженню в країні нових ідей, які лягли в основу маржиналізму, неокласичної економічної теорії. Своєрідність американської неокласичної школи (маржиналізму) полягає у започаткуванні теорії граничної продуктивності факторів виробництва. Засновником нових ідей маржиналізму був відомий американський економіст Джон Бейтс Кларк (1847 – 1939). Народився у м. Провіденсі штату Род-Айленд в США. Освіту отримав спочатку у Амхерстському коледжі (США), а потім у европейських університетах Гейдельберга (Німеччина) і Цюриха (Швейцарія). Своїм учителем і наставником вважав одного із засновників історичної школи Німеччини професора Карла Кніса, який викладав курс економічної теорії у Гейдельберзькому університеті. Повернувшись до США, Дж. Б. Кларк працював на посаді професора економіки, спочатку (1872 – 1895) в ряді американських коледжів, а потім (1895 – 1923) в Колумбійському університеті (м. Вашингтон).Свої економічні погляди Дж. Б. Кларк виклав у багатьох працях у яких проповідував ідеї неокласичної системи, вільного підприємництва і досконалої конкуренції. Серед них „Філософія багатства” (1886), „Розподіл багатства” (1899), „Проблеми монополії” (1901), „Сутність економічної теорії” (1907), які органічно доповнюють одна одну і розвивають ідеї науковця. У дослідженнях Дж. Б. Кларка головним завданням було:  – виявити об’єктивність і універсальність економічного розвитку суспільства;– зробити аналіз соціальних проблем, які породжені протиріччями між працєю і капіталом;– обґрунтувати справедливість розподілу багатства у капіталістичному суспільстві.Новизна досліджень Дж. Б. Кларка полягає в обґрунтуванні: оригінальної структури курсу політичної економії;    – наявності вічних універсальних (загальних) законів розвитку господарського життя, які встановлюють гармонічні відносини між класами у виробництві і споживанні;– вчення про статику і динаміку господарської системи; теорії розподілу доходів.   Дж. Б. Кларк вважав, що структура курсу політичної економії має складатися із трьох розділів:– універсальна економіка,– соціально-економічнастатика,–соціально-економічнадинаміка.    „Ми маємо перед собою тепер, – писав Дж. Б. Кларк, – межі трьох природних розділів економічної науки. Перший охоплює універсальні явища багатства, Другій включає соціально-економічну статику і говорить про те, що відбувається далі з багатством... Третій розділ включає соціально-економічну динаміку і говорить про те, що відбувається з багатством і добробутом суспільства за умов, якщо суспільство змінює форму і способи діяльності” [24, c. 51].У розділі „універсальна економіка” досліджуються вічні „загальні” або „природні” закони багатства. Під багатством вчений розумів кількісно обмежені джерела матеріального людського добробуту. Вічними, природними і універсальними законами багатства Дж. Б. Кларк вважав: – закон граничноїкорисності;–закон спадної продуктивності;– закон граничної продуктивності. Сутність закону граничної корисності полягає в тому, що у загальній кількості придбаних споживачем продуктів остання одиниця цього продукту має найменшу корисність. Згідно закону спадної граничної корисності у міру збільшення споживання блага гранична корисність кожної додаткової його одиниці знижується. Розглянутий закон випливає із теорії граничної корисності, суть якої полягає у визначенні цінності ринкових благ рівнем граничної корисності, на величину якої впливають фактори рідкісності та нагальності потреби в певному ринковому блазі. Розглядаючи закон граничної корисності, Дж. Б. Кларк зробив висновок, що:     – принципи його прояву однакові як на рівні окремого ізольованого суб’єкта господарювання, так і економіки країни в цілому;    – оцінку корисності благ та регулювання цін на них здійснюють не тільки окремі суб’єкти господарської діяльності, але і групи (класи ) покупців;  – ціна товару відображає не єдину для всіх корисність, а „пучок елементарних корисностей”, тому, що усякий товар має багато властивостей, кожна з яких приваблює свою групу покупців [101, с. 565].    Велику увагу Дж. Б. Кларк приділив аналізу закону спадної продуктивності, в основі якого знаходяться ідеї Т. Мальтуса щодо спадної родючості ґрунтів, Ж. Б. Сея про теорію трьох факторів виробництва та Й. фон Тюнена про спадну продуктивність праці та капіталу. Суть цього закону полягає в тому, що зростання розмірів використання одного з факторів виробництва (за умов незмінності всіх інших) призводить до зменшення приросту продукції. Інакше кажучи, продуктивність змінного фактора постійно скорочується.Обґрунтовуючи закон спадної продуктивності праці і капіталу, Дж. Б. Кларк виходив з того, що кожний новий внесок праці у виробництво при незмінному розмірі капіталу супроводжується зниженням продуктивності у порівнянні з попередніми внесками. В свою чергу, кожний наступний приріст капіталу при незмінній чисельності робітників викликає зменшення додаткових обсягів виробництва продукції, зниження його ефективності порівняно з його попереднім внеском.    Отже, згідно цього закону, якщо перший робітник створює щоденно продукт вартістю в $10, то другий – $8, третій – $6 і т. д. Продуктивність праці останнього робітника визначалась як гранична продуктивність праці [104, с. 149].    Розвиваючи погляди класиків, Дж. Б. Кларк у законі спадної продуктивності праці розглядає, на відміну від Ж. Б. Сея, чотири фактори виробництва, причому поділив капітал на два (грошовий капітал і капітальні блага): – капітал у грошовій формі;  – капітальні блага (засоби виробництва і земля);– праця робітника;– діяльність підприємця.    За Дж. Б. Кларком, кожний фактор виробництва характеризується певною продуктивністю і створює дохід, який розподіляється між власниками ресурсів. Причому кожний власник отримує свою частку доходів, яку створює фактор виробництва, що йому належить. Вчений підкреслював, що капітал приносить банкіру процент, капітальні блага породжують ренту, праця забезпечує робітникові заробітну плату, а діяльність підприємця забезпечує йому підприємницький прибуток.     Суть закону граничної продуктивності полягає в тому, що збільшення розмірів використання одного з факторів виробництва (за умов незмінності всіх інших) на певному етапі викликає зменшення його продуктивності. Інакше кажучи, гранична продуктивність змінного фактора на певному етапі починає знижуватися.Дія закону граничної продуктивності була проаналізована науковцем при тлумаченні заробітної плати, процента і ренти. Дж. Б. Кларк виходив з того, що заробітна плата визначається граничною продуктивністю праці. За незмінних інших умов, подальше збільшення кількості робітників призведе до падіння продуктивності праці кожного нового додаткового робітника. Підприємець може збільшити чисельність працівників тільки до тих пір, поки їхня кількість не ввійде до так званої „зони байдужості” або „граничної сфери”, тобто коли останній із найманих робітників не зможе забезпечити виробництво навіть такої кількості продуктів, яку він цілком собі привласнює у вигляді заробітної плати. Ця гранична сфера роботи знаходиться на особливому контролі на кожному підприємстві. Продуктивність праці робітника, який знаходиться у „зоні байдужості”, була названа „граничної продуктивністю праці”.    Подальше збільшення кількості робітників на підприємстві за межі „зони байдужості”, „граничної продуктивності праці” не буде приносити прибуток капіталу як фактору виробництва. Звідси Дж. Б Кларк зробив висновок про те, що розміри заробітної плати залежать від продуктивності праці і рівня зайнятості робітників. Чим більше зайнято робітників, тим нижче буде продуктивність праці і тим нижче має бути заробітна плата. Аналогічними були міркування вченого відносно утворення відсотку.    У розділі „соціально-економічна статика” розглядаються економічні процеси і явища, які забезпечують перебування організованого господарства за умов статики – у стані рівноваги і спокою, відсутності розвитку. Дж. Б. Кларк вважав, що, уявлюваному статичному суспільству притаманні певні сили (чинники), які зберігають спосіб виробництва багатства незмінним, не дозволяють ані збільшувати, ані зменшувати його величину, задану виробництвом. До них науковець відніс:     – постійну чисельність населення, робочої сили, фіксовану суму грошей тощо;    – незмінний характер операцій, пов’язаних з постійним випуском одних і тих же видів благ;    – здійснення виробництва за незмінних технологічних процесів, видах знарядь і матеріалів.    Дж. Б. Кларк стверджував, що в стані соціально-статичного виробництва земля обробляється одними й тими ж знаряддями і отримується той самий врожай, а на фабриках працюють з тими ж самими машинами і матеріалами. У стані статики ціна товару визначається граничними витратами виробництва і включає заробітну плату, процент і нормальний прибуток підприємця (плату за підприємницьку діяльність).  За таких умов, рух виробничого організму хоча і є, але він відбувається у замкнутій системі, що і дозволяє йому зберігати свою форму незмінною, забезпечувати стійку рівновагу і стабільність економіки.   

Німецька історична школа: методологічні особливості та загальна характеристика.

Послідовники Ліста в Німеччині проблему класичної науки вба­чали в тім, що абстрактні узагальнення не розкривали всієї глибини економічних явищ і не могли бути використані на практиці. Вони охоче сприймають і абсолютизують тезу Ліста, що вивчення конк­ретної економіки має будуватися на історичному порівнюванні й вивченні закономірностей еволюції конкретної нації. Відкинувши абстрактну теорію як шкідливу, вони проголошують зображення дійсності в історико-національному аспекті єдиною метою по­літекономії.

Цей напрямок розвитку науки отримує назву історичної школи політекономії. Історична школа була особливим феноменом, бо жоден з її прихильників не зробив навіть спроби, користуючись своїм методом, побудувати якусь завершену політекономічну докт­рину, що могла б замінити класичну. Однак саме ця школа привер­нула увагу до конкретних проблем і тим самим сприяла розширен­ню предмета дослідження політичної економії.

Засновниками історичної школи були В. Рошер, Б. Гільдебрант, К. Кніс. Критичне ставлення до класичної школи об'єднує їхні тео­рії, але головне — це намагання визначити й простежити тенденції суспільного розвитку, а потім вплинути на нього, не обмежуючись теоретичними узагальненнями. На їхній погляд, саме пасивність є головним недоліком класичної політекономії.

Історичний метод дослідження представників цієї школи хара­ктеризується аналізом економіки й економічної поведінки з погляду всіх історичних аспектів людського життя: історії розвитку культу­ри, науки, мистецтв, індустрії, релігії, моралі, державних інституцій і т.д., тобто кожен елемент цивілізаційного процесу стає предметом уваги. З цього методу скористались і камералісти, наприклад Гегель і Савіньї, котрі сприймали історичний розвиток суспільства як пози­тивну практику, культуру і мораль — як прояви гуманістичного ду­ху, а державу — як найголовніше в ієрархії суспільних явищ.

Лідером історичної школи був Вільгельм Рошер (1817—1894). Він вивчав юриспруденцію і філологію в університетах Геттінгена і Берліна, майже п'ятдесят років був професором Лейпцизького уні­верситету. Він автор книг і статей з питань хлібної торгівлі, колоні­альної системи, лісової та сільськогосподарської економіки. 1843 p. Рошер публікує свою відому працю «Короткі основи курсу політич­ної економії з погляду історичного методу». Йому належить «Історія англійської політичної економії XVI—XVII століть» (1851), п'ятитомник «Система політичної економії» (1854—1894), «Історія національної політичної економії в Німеччині» (1874). Рошер був не лише провідним німецьким економістом, а й (протягом тривалого часу) лідером нового напрямку в розвитку політекономії.

У «Системі політичної економії» він пише: «Наша мета просто описати економічну природу людини і її економічні бажання, дослі­дити закони і характер рішень, що їх прийнято для задоволення цих бажань.... Таке дослідження може бути здійснене за умови тісного контакту з іншими знаннями із національного життя, наприклад з історії права, політичної історії та історії цивілізації».

Рошер ставить собі завдання доповнити й розвинути загально­визнану теорію класичної школи і водночас вплинути на форму­вання національної політики. У його працях наявний глибокий по­рівняльний аналіз історії становлення й розвитку економічних явищ у Німеччині, Англії, Франції. Досліджуючи генезис міжна­родної торгівлі, грошового обігу, банківської справи, він визначає притаманні всім національним економікам риси і намагається встановити причини національних особливостей розвитку еконо­мічних процесів.

Рошер високо оцінює переваги індустрії, розвитку транспорту і вказує на породжені ними зміни в економічних відносинах, а також на можливості, що вони відкривають. Він розглядає роль держави щодо підтримки і сприяння машинному виробництву як приклад впливу на розвиток національного господарства. Його практичні ре­комендації фактично є порадником щодо використання можливос­тей суспільства з метою його самовдосконалення.

Теза: «Таку користь можуть отримати німецькі промисловці від критичного переосмислення історії для вирішення сучасних проб­лем за конкуренції на внутрішньому та зовнішньому ринках» — набуває особливого значення, коли з позицій історичного аналізу він дає рекомендації з розвитку фіскальної політики, регулювання торгівлі, відносин між найманими робітниками та власниками, ор­ганізації професійного навчання і навчання наук та мистецтва, зв'язуючи всі ці напрямки ідеєю взаємозалежності та загального розвитку нації.

Слід особливо підкреслити, що всі практичні рекомендації Рошер обов'язково звіряв із теоретичними постулатами класичної школи, тим самим підтверджуючи плідність історичного методу, який зв'язує класичну теорію із життям.

Історична школа в особі Рошера мала рішучого поборника ево­люційного шляху розвитку суспільства. Він уважав будь-яке рево­люційне перетворення злом, оскільки наслідки його завжди непередбачувані, а хаос як невід'ємний супутник переворотів заважає роз­виткові започаткованих прогресивних явищ. Історія сама торує собі шлях мирним шляхом «позитивного права», а нація може бути уча­сником цього процесу під керівництвом держави.

Теорію поступального розвитку суспільства Рошер протиставляв соціалістичним ідеям, які набували тоді все більшого поширення. Він уважав за можливе досягти соціалістичної мети реформістським шляхом і критикував класичну школу за те, що вона, розглядаючи капіталістичні відносини як результат цивілізаційного прогресу, во­дночас оголошувала їх незмінними й вічними, не бачила історичної перспективи.

Іншим німецьким адептом історичного методу був профе­сор-економіст Бруно Гільдебранд (1812—1878), який вивчав історію й економіку в Бреслау і посів там викладацьку посаду. За політичну критику уряду його було вислано до Швейцарії, де він викладав в університетах Цюріха та Берна. Гільдебранд був засновником першого статистичного бюро в Швейцарії. Після повернення 1861 р. до Німеччини викладав у Ієнському універ­ситеті, з 1863 р. став засновником і редактором «Щорічника економіки та статистики», активно цікавився соціальними рефор­мами і навіть був одним із керівників організації «Verein flir Socialpolitik» (з 1872).

Бруно Гільдебранд — автор багатьох книжок із політики, соціо­логії, бізнесу, статистики, але в своїй основній праці «Політична економія сучасного і майбутнього» (1848) він ставить собі за мету «відкрити шлях для основного історичного погляду в політичній економії і перетворити політичну економію на теорію, що має спра­ву з економічним розвитком народів»'.

Він значно рішучіше, ніж Рошер, нападає на класичну політеко­номію: не визнає об'єктивності економічних законів, універсальнос­ті узагальнень, принципу індивідуалізму і критикує Рошера за те, що той намагається примирити свою теорію з класичною.

Третій представник історичної школи Карл Кніс (1821—1898), професор Марбурзького, Фрейбурзького, Гейдельберзького універ­ситетів. Його праця 1853 p. «Політична економія з погляду історич­ного методу» (перевидана 1883 p. під назвою «Політична економія з історичного погляду») була прикладом такої наполегливості й по­слідовності у викладанні цієї проблеми, якої ми не бачимо ні в Ро­шера, ні в Гільдебранта.

Кніс виходить з того, що рівень економічної могутності суспіль­ства і теоретичні концепції, які відображають стан цього суспільст­ва, є результатами певної передісторії розвитку. Рівень, якого досяг-ло воно на даний момент, є перехідною фазою до його наступного прогресу. Оцінити можна лише рівень розвитку культури. Економі­чна доктрина не може свідчити про рівень розвитку, оскільки категорії, якими вона оперує, мають місце в будь-якій господарській системі, але за різних умов відіграють різну роль. Ці категорії уза­гальнюють тільки аналогії, а не конкретні закономірності. Оскільки класична політекономія дотримується доктрин, які в часі залишаю­ться незмінними, вона просто не може бути правильною.

Політична економія Німеччини тієї доби була пронизана ідеями національної єдності, характерними для всіх аспектів суспільного життя. Зрозуміло, що, простежити формування цих ідей можна бу­ло, лише користуючись історичним методом дослідження. Німецькі економісти, виходячи з ідеї німецької національної єдності, створи­ли історичний метод дослідження і скористалися з нього для засну­вання нового напрямку політичної економії, основою якого стало вивчення закономірностей розвитку національного народного гос­подарства, визначальної ролі держави в цьому процесі. Цей напря­мок протистояв космополітизму класичної школи та геополітизму Англії. Досягненням історичної школи було й те, що вчені цієї шко­ли широко користувалися історичним та статистичним матеріалом, а також висновками конкретних економічних досліджень.

Економічне вчення Дж.М.Кейнса.

Світова економічна криза 1929-1933 рр. з небаченою силою вдарила по всій системі ринкової економіки, продемонструвавши безсилля знекровленого монополістичним пануванням ринкового економічного механізму в її саморегулюванні. Настав час кінця старої ринкової цивілізації, яка ґрунтувалась на безмежній конкуренції суб'єктів господарювання.

Якщо неокласична теорія кінця XIX - початку XX ст. спиралась, головним чином, на мікроекономічний аналіз, то після глибокої кризи початку 30-х років і в ході наступної тривалої депресії з її небаченим рівнем безробіття постала необхідність іншого - макроекономічного - аналізу, фундатором якого став видатний економіст XX ст., англійський теоретик Джон Мейнард Кейнс (1883-1946). Доба панування неокласичної теорії, створеної А. Маршаллом, Дж. Б. Кларком, В. Парето та їх послідовниками, закінчилась. Вона виявилась не в змозі передбачити виникнення нових суперечностей ринкової системи. На зміну неокласичній теорії мала прийти інша, яка б більше відповідала новим реаліям економічного життя. Такою теорією й стало кейнсіанство - економічне вчення Дж. М. Кейнса.

Світова економічна криза зумовила виникнення нових проблем наукових досліджень, які не втратили актуальності й донині, адже основний їх зміст полягав у державному регулюванні ринкової економіки. Саме з 30-х років беруть свій початок два основних теоретичних напрями, пов'язані з вирішенням цієї проблеми: економічний дирижизм, представлений перш за все кейнсіанством, та економічний лібералізм з такою альтернативною кейнсіанству течією, як неокласична теорія з усіма її сучасними варіаціями - неолібералізмом, монетаризмом тощо.