2. Формуляр документа

Документи з високим рівнем стандартизації створюють за затвердженою формою, тобто відповідно до формуляра-зразка.

Кожний документ складається з окремих елементів, які називаються реквізитами.

Сукупність реквізитів, розташованих у певній послідовності на бланку, називається формуляром. Формуляр-зразок — це модель побудови однотипних документів. Він передбачає такі реквізити та їх розташування в організаційно-розпорядчих документах:

1.Державний герб України.

2.Емблема організації чи підприємства.

3.Зображення державних нагород.

4.Код установи, організації, підприємства за Українським класифікатором підприємств і організацій (УКПО).

5.Код форми документа за Українським класифікатором управлінської документації (УКУД).

6.Назва міністерства або відомства (вищої організації або замовника).

7.Повна назва організації, установи чи підприємства — автора документа.

8.Назва структурного підрозділу.

9.Індекс підприємства зв'язку, поштова й телеграфна адреса, номер телетайпа (абонентського телеграфу), номер телефону, факсу, номер рахунка в банку.

10. Назва виду документа.

11. Дата.

12. Індекс.

13. Посилання на індекс та дату вхідного документа.

14. Місце складання або видання.

15. Гриф обмеження доступу до документа.

16. Адресат.

17. Гриф затвердження.

18. Резолюція.

19. Заголовок до тексту.

20. Відмітка про контроль.

21. Текст.

22. Відмітка про наявність додатка.

23. Підпис.

24. Гриф погодження.

25. Візи.

26. Печатка.

27. Відмітка про засвідчення копій.

28. Прізвище виконавця та номер його телефону.

29. Відмітка про виконання документа й направлення його до справи.

30. Відмітка про перенесення відомостей на машинний носій.

31. Відмітка про надходження документа.

Склад обов'язкових реквізитів у разі потреби може бути доповнений такими відомостями: виконавці; розписка виконавця про одержання документа; хід виконання; додатки.

Розрізняють два основні види формулярів — з поздовжнім і кутовим розміщенням реквізитів. У різних типах документів склад реквізитів неоднаковий. Він залежить від змісту, призначення і способу обробки документа. Кожному реквізиту відведене певне місце. Це робить документи зручними для зорового сприйняття, спрощує їх опрацювання.

Для документів з високим рівнем стандартизації друкарським або іншим способом виготовляють бланки, які містять трафаретний текст. Бланки виготовляють згідно з вимогами державних стандартів та Примірної інструкції з діловодства у міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органах виконавчої влади від 17 жовтня 1997 року з обов'язковим додержанням таких правил:

— встановлюється два види бланків: бланк для листів і загальний бланк для інших видів організаційно-розпорядчих документів. Виготовлення бланків конкретних видів документів допускається, якщо їх кількість на рік перевищує 200 одиниць;

— реквізити заголовка розмішуються центрованим (початок і кінець кожного рядка реквізиту однаково віддалені від меж площі) або паперовим (кожний рядок реквізиту починається від лівої межі площі) способом;

— бланки повинні виготовлятися друкарським способом на білому папері або папері світлих тонів фарбами яскравого кольору.

Деякі внутрішні документи (заяви працівників, окремі службові довідки тощо) та документи, створені від імені двох або більше організацій, оформляються не на бланках.

Бланк — це друкована стандартна форма документа з реквізитами, що містять постійну інформацію. Бланки заповнюють конкретними відомостями. Найпоширенішими є бланки актів, доні док, наказів, протоколів, листів.

Трафаретний текст — це дослівне відтворення постійної інформації однотипної групи документів з пропусками для подальшого заповнення конкретного документа.

Застосування бланків під час складання документів підвищує культуру ділового спілкування, надає інформації офіційного характеру.

20.Загальні вимоги до тексту документа.

Основою службового документа є текст, який має чітко й переконливо відбивати причину й мету його написання, розкривати суть конкретної справи.

Текст — це сукупність речень, об'єднаних у тематичну й структурну цілісність за правилами певної мовної системи.

Текст документа повинен містити певну аргументовану інформацію, викладену стисло, грамотно, зрозуміло та об'єктивно, без повторень та вживання слів і зворотів, які не несуть змістового навантаження. Він оформляється у вигляді суцільного складного тексту, анкети, таблиці або поєднання цих форм.

Суцільний складний текст документа містить граматично і логічно узгоджену інформацію про управлінські дії та використовується під час складання правил, положень, листів, розпорядчих документів.

Форма анкети використовується під час викладення цифрової або словесної інформації про один об'єкт за певним обсягом ознак. Анкетними текстами послуговуються в організаційно-розпорядчих документах, документах з матеріально-технічного постачання і збуту.

Тексти у вигляді таблиці використовуються у звітно-статистичних, бухгалтерських, планових та інших документах.

Текст поділяється на взаємозумовлені логічні елементи: вступ, основну частину (доказ), закінчення. У вступі зазначається причина написання документа; в основній частині викладається суть питання, наводяться докази, пояснення, міркування; у закінченні вказується мета, заради якої складено документ.

Під час складання текстів документів слід дотримуватися таких правил:

- Текст викладати від третьої особи:

Комісія ухвалила... ; Інститут просить... ; Ректорат клопочеться...

- Від першої особи пишуться заяви, автобіографії, доповідні й пояснювальні записки, накази.

- Не вживати образних виразів, емоційно забарвлених слів і синтаксичних конструкцій.

- Уживати стійкі (стандартизовані) сполучення типу:

відповідно до, у зв'язку з, згідно з, з метою, необхідний для, в порядку.

- Використовувати синтаксичні конструкції типу:

Доводимо до Вашого відома, що... ; Нагадуємо Вам, що... ; Підтверджуємо з вдячністю... ; У порядку надання матеріальної допомоги...; У порядку обміну досвідом...; У зв'язку з вказівкою...; Відповідно до попередньої домовленості...; Відповідно до Вашого прохання...

- Дієприслівникові звороти вживати на початку речення:

Враховуючи...; Беручи до уваги...; Розглянувши...; Вважаючи...

- Використовувати мовні засоби, що відповідають нормам літературної мови і зрозумілі для широкого кола читачів.

- Уживати прямий порядок слів у реченнях (підмет передує присудкові, означення стоїть перед означуваними словами, додатки — після опорного слова, вставні слова — на початку речення).

- Щоб не виявляти гостроти стосунків з партнером, активну форму дієслів варто заміняти на пасивну. Наприклад: Ви не висловили свої пропозиції — Вами ще не висловлені пропозиції...

- Якщо ж важливо вказати на конкретного виконавця, то тоді треба вживати активну форму: Університет не гарантує...

- Уживати інфінітивні конструкції: створити комісію; відкликати працівників...

- У розпорядчих документах слід вживати дієслівні конструкції у формі наказового способу: Наказую... ; Пропоную...

- Використовувати скорочення слів, складноскорочені слова й абревіатури, які пишуться у діловодстві за загальними правилами :р-н, обл., км, напр., канд. філол. наук.

- Віддавати перевагу простим реченням. Використовувати форми ввічливості за допомогою слів: шановний; високошановний; вельмишановний; високоповажний...

21. Оформлення та нумерація сторінок документа. Титульна сторінка.

Організаційно-розпорядчі документи оформляють на папері формату А4 (294x210) та А5 (146x210). Для зручності з обох боків сторінки залишають вільні поля: ліве — 35 мм; праве — не менше 8 мм; верхнє — 20 мм; нижнє — 19 мм (для формату А4) і 16 мм (для формату А5).

На бланку друкується тільки перша сторінка документа, а наступні —на чистих аркушах паперу. Якщо текст документа займає більше однієї сторінки, то на другу сторінку не можна переносити один підпис, на ній має бути не менше двох рядків тексту.

Нумерація сторінок. У документах, оформлених на двох і більше аркушах паперу, нумерація сторінок починається з другої.

Якщо текст документа друкується з одного боку аркуша, то номери проставляються посередині верхнього поля аркуша арабськими цифрами на відстані не менше 10 мм від краю. Слово "сторінка” не пишеться, а також біля цифр не ставляться ніякі позначення.

Якщо текст друкується з обох боків аркуша, то непарні сторінки позначаються у правому верхньому кутку, а парні — у лівому верхньому кутку аркуша.

Рубрикація. Це членування тексту на складові частини, графічне відокремлення однієї частини від іншої, а також використання заголовків, нумерації та ін. Рубрикація є зовнішнім вираженням композиційної будови ділового папера. Ступінь складності рубрикації залежить від обсягу, тематики, призначення документа. Найпростіша рубрикація — поділ на абзаци.

Абзац — це відступ управо у початковому рядку, яким починається виклад нової думки у документі, а також фрагмент тексту між двома такими відступами. Середня довжина абзацу має бути 4 — 6 речень, хоча в текстах документів є абзаци, що складаються з одного речення. Слід пам'ятати, якою б не була його довжина, абзац — це внутрішньо замкнене смислове ціле, що виражає закінчену думку.

Абзацне членування тексту доповнює нумерація рубрик тексту, що вказує на взаємозалежність певних розділів, частин, пунктів та їх підпорядкування. Існує дві системи нумерації — комбінована (традиційна) й нова.

Комбінована (традиційна) ґрунтується на використанні різних типів знаків — слів, літер, арабських та римських цифр. Ця система використання різних позначень обов'язково має бути логічною, послідовною і будуватися за ознакою зростання.

Нова система базується на використанні лише арабських цифр, розміщених у певній послідовності. Застосовуючи цю систему, слід дотримуватися таких правил:

· після номера частини, розділу, пункту, підпункту ставиться крапка;

· номер кожної складової частини включає номери вищих ступенів поділу: розділи — 1.; 2.; 3.; 4.;

номер підрозділу складається з номера розділу й порядкового номера підрозділу, відокремлених крапкою — 1.2.; 1.3.; номер пункту містить порядковий номер розділу, підрозділу й пункту, відокремлених крапкою — 1.1.1.; 1.2.2.; номер підпункту складається з номера розділу, підрозділу, пункту, підпункту, відокремлених крапкою — 1.1.1.1.; 1.2.2.2. і т.д.

Застосування нової системи нумерації спрощує оброблення документів та дозволяє не вживати словесних найменувань і символів.

21. Членування тексту, рубрикація, абзац.

Кожен текст не може обійтися без членування його на скла-дові частини, графічне відділення однієї частини від іншої, ви-користання заголовків, нумерації тощо. Зовнішнє вираження композиційної структури тексту називається рубрикацією. Ступінь складності рубрикації залежить від змісту тексту, його обсягу, тематики та призначення.

Одним із виявів рубрикації є абзац – відступ вправо на по-чатку першого рядка кожної частини тексту. Абзац є показни-ком переходу від однієї думки до іншої. Поділ тексту на абзаци дозволяє читачеві робити невеликі зупинки перед подальшим читанням, подумки повернутися до вже прочитаного. Абзац може складатися з одного або з кількох речень, що послідовно розкривають складну думку.

Поділ на абзаци нерідко супроводжується нумераці-єю – цифровим (або буквеним) позначенням послідовнос-ті розміщення складових частин тексту. Нумерація вказує на необхідність самостійного розгляду кожного з виділених елементів переліку. Для нумерації використовують римські й арабські цифри та букви. Вибір того чи іншого варіанта ну-мерації залежить від змісту тексту, його обсягу й складнос-ті. У звичайних випадках використовують тільки однотипні знаки – арабські цифри або букви. Римськими цифрами по-значають великі частини, що у свою чергу діляться на під-розділи (їх позначають арабськими цифрами). Система циф 207

Пентилюк М.І., Марунич І.І., Гайдаєнко І.В. Ділове спілкування та культура мовлення

рового й буквеного позначення повинна будуватися в такому порядку:

А… Б… В… Г.

І… ІІ… ІІІ… ІV…

1…2…3…4…

1)…2)…3)…4)…

а)… б)… в)… г)… Більші за розміром порівняно з абзацом рубрики можуть мати і словесні назви – розділ, параграф (позначається зна-ком) та ін., які теж нумеруються.

Останнім часом у науково-технічних текстах і в службових документах уводиться цифрова система нумерації. Для неї характерні такі правила:

1)         кожна складова частина тексту, що відповідає поняттю розділу, параграфа, пункту (крім абзацу), одержує свій номер (номери позначаються тільки арабськими цифрами, після кожної цифри ставиться крапка);

2)         номер кожної складової частини включає всі номери відповідних складових частин вищих ступенів поділу.

21. Правила оформлення додатків.

Додатки оформлюють як продовження дисертації на наступних її сторінках або у вигляді окремої частини (книги), розміщуючи їх у порядку появи посилань у тексті дисертації.

Якщо додатки оформлюють як продовження дисертації, кожен із них починають з нової сторінки, їм дають заголовки, надруковані угорі малими літерами з першої великої симетрично стосовно тексту сторінки. Посередині рядка над заголовком малими літерами з першої великої друкується слово «Додаток __» і велика літера, що позначає додаток. Додатки слід позначати послідовно великими літерами української абетки, за винятком літер Г', Є, І, І, Й, О, Ч, Ь, наприклад, додаток А, додаток Б і т.д. Єдиний додаток позначається як додаток А.

При оформленні додатків окремою частиною (книгою) на титульному аркуші під назвою дисертації друкують великими літерами слово «ДОДАТКИ».

Текст кожного додатка за потреби може бути поділений на розділи й підрозділи, пронумеровані у межах кожного додатка: перед кожним номером ставлять позначення додатка (літеру) і крапку, наприклад, А.2 — другий розділ додатка А; В.3.1 — підрозділ 3.1 додатка В.

Ілюстрації, таблиці і формули, розміщені в додатках, нумерують у межах кожного додатка, наприклад: рис. Д. 1.2 — другий рисунок першого розділу додатка Д); формула (А.1)— перша формула додатка А.

21. Оформлення заголовків, підзаголовків, виділення окремих частин тексту.

      1.    Заголовки пишуть у центрі робочого рядка великими літерами (наукові статті, доповіді, інструкції, найменування документів, літературні твори тощо).

2.    В кінці заголовка розділові знаки не ставлять, крім ? та !

3.    Перенос в слові заголовка заборонено.

4.    Якщо заголовок складається з двох або більше речень, їх розділяють крапкою.

5.    Короткі заголовки (менше 15 знаків) пишуть врозрядку.

6.    Заголовки (більше 50 знаків) пишуть в декілька рядків через один інтервал.

7.    Від заголовка до тексту інтервал вдвічі більший, ніж в тексті.

8.    Якщо на одній сторінці кілька коротких текстів із заголовками, то від останнього рядка тексту до наступного заголовка роблять подвійний інтервал (вдвічі більше).

9.    При оформленні робочих матеріалів з великою кількістю заголовків та підзаголовків, їх можна друкувати від лівого поля.

10.  Підзаголовки:

а) пишуть малими літерами;

б) виділяють підкреслюванням, розрядкою або пишуть у дужках;

в) відстань від заголовка до підзаголовка - 1 интервал;

г) від підзаголовка до тексту інтервал вдвічі більший, ніж у тексті.

25.  Скорочування слів, словосполучень у документах.

Дотримуючись вимоги лаконічного, максимально стислого письма, під час укладання ділових паперів на позначення понять чи значень широко користуються загальноприйнятою системою стандартних скорочень.

Розрізняють два основні види скорочень: 1. Лексичні (абревіатури) - складноскорочені слова, утворені шляхом вилучення частини літер, що входять до їхнього складу, або з частин слів: ДАІ (державна автомобільна інспекція), ПДВ (податок на додану вартість), СБУ (Служба безпеки України), МВФ (Міжнародний валютний фонд), СП (спільне підприємство); заввідділу (завідувач відділу), Донбас (Донецький басейн), рембаза (ремонтна база), міськком (міський комітет), райвиконком (районний виконавчий комітет), головбух (головний бухгалтер), техдокументація (технічна документація). 2. Графічні, які використовуються на письмі для скороченого позначення слів: обл. (область), кв. (квартира), м.п. (місце печатки), тел. (телефон), хв. (хвилина), грн. (гривня), екз. (екземпляр), кімн. (кімната), арк. (аркуш). Лексичні скорочення (абревіатури) функціонують як самостійні слова. Графічні ж скорочення не є словами й використовуються лише на письмі. На відміну від абревіатур, графічні скорочення обов'язково розшифровуються і читаються повністю.

Розрізняють такі типи лексичних скорочень: 1. Ініціальні скорочення - утворені з початкових літер слів й означають поняття. Вони поділяються: а) буквені - читаючи їх, треба вимовляти літери: ЗДУ (Запорізький державний університет), КЗпП (Кодекс законів про працю), ЖБК (житлово-будівельний комплекс), ВВС (відділ внутрішніх справ), КПП (контрольно-пропускний пункт); б) звукові - читаючи їх, вимовляють звуки: рагс (реєстрація актів громадського стану), ТОВ (товариство з обмеженою відповідальністю), ВАК (вища атестаційна комісія), НОП (наукова організація праці), ЖЕУ ( житлово-експлуатаційне управління); в) літерно-звукові (змішані) - частина слова вимовляється за літерами, частина - звуками: ЖЕК (житлово-експлуатаційна контора), ТЕЦ (теплова електростанція), ОП (орендне підприємство). 2. Складові слова - утворені з частин складів слів: завгар, техред, райком. 3. Частково скорочені слова - утворені з частини або частин слів і повного слова: Донвугілля, Укрпафта, госпрозрахунок, заввідділу, техпрацівник. 4. Усічення:  зав. (завідувач), акад. (академік), доц. (доцент), асист. (асистент). Слово скорочується до першого приголосного або до останнього у складі, якщо це дозволяє правильно розгорнути скорочення у повне слово: філософ. - філософський, висотн. - висотний, стат. - статистичний, статич. - статичний, ком. - комітет, коміс. - комісія. 5. Змішаного типу (комбіновані): НДІ торгмаш, ХарБТІ. Розрізняють декілька типів графічних скорочень: - крапкові - ст. (станція, старший, стаття, століття), див. (дивись), ім. (імені), с. (сорт, село, сторінка), м. (місто), буд. (будинок), д. (дім), а.с. (авторське свідоцтво), відп. (відповідальний), гол. (головний), д. (добродій),  жін. (жіночий), заст. (заступник), ін. (інший), кв. (квадратний, квартал, квартира), наук. (науковий), нач. (начальник), нац. (національний), ориг. (оригінал), рос. (російський), сел. (селище), тис. (тисяча), шк. (школа), ц.р. (цього року), шт. (штука). - дефісні - р-н (район), к-сть (кількість), м-во (міністерство), д-р (директор), ун-т (університет), т-во (товариство), ф-ка (фабрика), ін-т (інститут), з-д (завод), б-ка (бібліотека), вид-во (видавництво), м-ць (місяць). - скіснолінійні (дробові) - р/р (розрахунковий рахунок), п/с (поштова скринька), п/р (поточний рахунок), б/у (який був у вжитку), а/с (абонентська скринька). - нульові (курсивні) - на позначення фізичних величин, валюти (лише після цифрових назв і без крапки): г (грам), кг (кілограм), л (літр), дол (долар), Вт (ват), грн (гривня), га (гектар), мм (міліметр), Р (рентген), см (сантиметр), т (тонна), крб (карбованець), млрд (мільярд), млн (мільйон). Графічні скорочення, як правило, не подвоюються, виняток становлять: рр. (роки), пп. (пункти).

Використовуючи абревіатури і графічні скорочення, слід дотримуватися таких вимог: 1. Скорочення повинно бути зрозумілим, загальноприйнятим. Бажано використовувати стандартні скорочення. 2. Скорочення не повинно збігатися за формою зі словом або скороченням, уже наявним у мові: ДонДу (Донецький державний університет), ДДУ (Дніпропетровський державний університет). 3. Скорочене слово чи словосполучення повинно зберігати однакову форму в одному тексті: скорочуючи слово пан один раз формою п., другий пан, порушується  однотипність  документа.  4. Не можна перевантажувати текст графічними скороченнями: н/п, що сталася на ПУ півн.-схід. Міської РМС через порушення ПТБ інженером п. Маруном. 5. Не можна скорочувати імена та імена по батькові (крім ініціалів): Ол-др Петров.; псевдоніми: П.Мирний - Панас Мирний, Л.Українка - Леся Українка; подвійні прізвища: К.-Карий - Карпенко-Карий.

26. Написання слів та символів у ділових паперах.

Правопис абревіатур має деякі особливості:

1. З великої літери пишуться абревіатури таких випадках:

- якщо вживаються на позначення одиничних установ: Укрінформ, Укрпрофрада, Укоопспілка;

- якщо утворені з початкових (ініціальних) букв, власних і загальних імен: АТС, КНР, НЛО, СНІД, НАНУ, АПН.

2. З малої букви пишуться абревіатури:

- утворені від родових назв: колгосп, агропром, фінвідділ, міськбуд;

- утворені з ініціальних букв загальних назв, що вимовляються як звичайні слова (без вставних звуків): вуз - до вузу, неп - в період непу, загс - у загсі.

3. До ініціальних скорочень типу ТЮГ при відмінюванні додається закінчення, яке пишеться з малої літери: у ТЮГу, на БАМі, до ВАКу.

Графічними називають скорочення, розраховані тільки на візуальне сприймання - м. Львів, п. Семененко, 150 км, 90 т тощо. 13 усному мовленні такі слова читаються повністю: місто Львів, пан Семененко, 159 кілометрів, 90 тонн.

Найчастіше на письмі скорочують:

- ініціали - І.Я. Франко (Іван Якович Франко), Л.В. Костенко (Ліна Василівна Костенко), М.В. Лисенко (Микола Віталійович Лисенко);

- загальні назви населених пунктів та адміністративно-територіальних одиниць - м. Житомир (місто Житомир), с. Василівка (село Василівка), родові назви географічних об'єктів - оз. Світязь (озеро Світязь);

- допоміжні позначки для кращого сприйняття письмових текстів: див. (дивись), напр. (наприклад), і т. ін. (і таке інше), і т..д.. (і так далі), пор. (порівняй, порівняймо);

- різноманітні назви мір та одиниць вимірювання - кг (кілограм), см (сантиметр), г (грам), л (літр); Вт (ватт), В (вольт), А (ампер) тощо.

Слід пам'ятати про те, що інколи одні й ті ж самі графічні скорочення відповідають різним повнозначним словам, напр.: р. - річка й рік, с. - село, сторінка, ст. - сторіччя й сторінка.

Узагальнення

Тож уміле й доречне використання різних пластів лексики сучасної української мови неабияк збагачує мовлення модерного фахівця. Урізноманітнення мовлення можливе при засвоєнні та подальшому застосуванні явищ полісемії, синонімії, антонімії, омонімії, паронімії. Важливими елементами мовлення сучасної ділової людини є мовні штампи, сталі вирази, абревіатури та графічні скорочення.

1. Українські прізвища передаються на письмі за загальними нормами українського правопису:

- українські та інші слов'янські прізвища іменникового типу відмінюються, як іменники відповідних відмін, напр.: Кривоніс - Кривоноса, Кривоносові (Кривоносу) тощо;

- прізвища прикметникового типу на -ий, -ій відмінюються, як відповідні прикметники, напр.: Сингаївський - Сингаївського, Сингаївському, Сингаївського, Сингаївським тощо;

- чоловічі прізвища прикметникового типу на -ов, -ев (-єв), -ів' (-їв), -ин, -ін (-їй) відмінюються за такими зразками: Петров, Петрова, Петрову, Петрова, Петровим, на Петрові (у), Петров і Петрове; Ковалів, Ковалева (ліва), Ковалеву (ліву), Ковалева (ліва), Ковалевим (лівим), на Ковалеві, -у, (ліві, -у), Ковалеве, (ліве) й Ковалів;

- жіночі прізвища, що закінчуються на приголосний і на -о не відмінюються: Ліною Костенко, Ганні Чубач.

2. Українські чоловічі й жіночі імена відмінюються відповідно до загальних норм українського правопису:

- чоловічі й жіночі імена, що в називному відмінку однини закінчуються на -а, -я, відмінюються, як іменники І відміни: Микита, Микити, Микиті, Микиту, Микитою, Микиті, Микито; Ілля, Іллі, Іллі, Іллю, Іллею, Іллі, Ілле;

- чоловічі імена, що в називному відмінку однини закінчуються на приголосний та на -о, відмінюються, як іменники II відміни: Олег, Олега, Олегові (у), Олегом, Олегові, Олегу; Ігор, Ігоря, Ігореві (ю), Ігоря, Ігорем, Ігореві, Ігоре;

- українські жіночі імена, що в називному відмінку однини закінчуються на приголосний, відмінюються, як іменники III відміни: Любов, Любові, Любові, Любов, Любов'ю, Любові, Любове.

3. Українські імена по батькові творяться таким чином:

- більшість чоловічих імен по батькові твориться додаванням до основ власних імен суфікса -ович: Михайло - Михайлович, Петро - Петрович;

- кілька чоловічих імен по батькові творяться за допомогою суфікса -ич: Лукич (Лукович), Савич (Савович), Кузьмич (Кузьмович), Хомич (Хомович), Якович, Ілліч;

- жіночі імена по батькові творяться додаванням до основ власних імен суфікса -івн(а): Михайлівна, Петрівна, Микитівна;

4. Українські імена по батькові відмінюються, як відповідні іменники: Павло Антонович, Павла Антоновича, Павлові (у) Антоновичу, Павла Антоновича, Павлом Антоновичем, Павлові Антоновичу, Павле Антоновичу; Марія Іванівна, Марії Іванівни, Марії Іванівні, Марію Іванівну, Марією Іванівною, Марії Іванівні, Маріє Іванівно.

Узагальнення

Орфографія і пунктуація є необхідними факторами, що допомагають якнайкраще та якнайточніше передати зміст будь-якого документа.

Вивчений матеріал спрямований на оволодіння тими орфографічними нормами й правилами, до яких найчастіше звертаються в писемному діловому мовленні. Опанування теорегичних відомостей й практичне їх засвоєння сприятимуть виробленню міцних орфографічних навичок,

Правопис географічних назв.

1. Індивідуальні астрономічні назви (незалежно від кількості їхніх складників) пишуться з великої літери, загальні поняття – із малої: зірка Вега, планета Земля.

2. Індивідуальні (видові) географічні назви пишуться з великої букви, загальні (родові) поняття - із малої: Чорне море, материк Антарктида.

3. Якщо означуване слово, що входить до складу географічної назви, не виражає родового поняття, то воно пишеться з великої літери: місто Біла Церква, заповідник Біловезька Пуща.

4. Назви сторін світу звичайно пишуться з малої букви -- захід, схід, південь.

5. Якщо ці слова виступають як назви країв чи народів, то тоді вони пишуться з великої літери: Середня Азія, Західна Україна, Близький Схід, країни Заходу.

6. Індивідуальні назви вулиць, бульварів, провулків, проспектів, тощо; шляхів (залізничних, морських тощо); каналів, а їх родові поняття - із малої: проспект Миру, вулиця Героїв Пожежних, Соборний майдан.

7. Якщо в назвах вулиць, проспектів, населених пунктів тощо слова брід, вал, ворота, міст, шлях, яр і т. ін. уже не сприймаються як родові позначення, то вони пишуться з великої літери: Красні Ворота; міста Гола Пристань, Кривий Ріг, село Сухий Яр.

8. Назви держав та автономних адміністративно-територіальних одиниць пишуться з великої букви: Арабська Республіка Єгипет, Угорська Республіка

8. Областей, районів, сільрад із великої літери пишеться тільки перше слово: Житомирська область, Брусилівський район

9. Неофіційні назви держав, одиниць територіального поділу та образні назви географічний об'єктів пишуться з великої букви: Житомирщина, Прикарпаття, Приазов'я, Полісся, Золотоверхий (Київ).

27. Мовний етикет у діловому спілкуванні.

Зростаюча увага до питань соціолінгвістики, зокрема до питань мовної комунікації, принципів моделювання комунікативного акту, функціонування мови в усіх сферах суспільної діяльності є однією з важливих особливостей сучасного і зарубіжного мовознавства. У колі цієї загальної проблематики досить важливим є також вивчення мовленнєвого етикету — правил мовленнєвої поведінки. Ці правила закріплені в системі стійких висловів, прийнятих даним колективом носіїв цієї мови на певному етапі розвитку суспільства в особливих ситуаціях спілкування.

Головна особливість спілкування як процесу — взаємодія. Процес спілкування охоплює соціальну взаємодію членів суспільства — їх спільну діяльність, інтсрукцію і власне комунікацію. Упорядкованість досягається за допомогою правил і норм, які регулюють характер спілкування залежно від його мети і засобів. Спілкуючись, індивіди повинні рахуватися із соціальними нормами, звичаями, традиціями, що існують у даному суспільстві. Така необхідність нормативного регулювання спілкування, на думку Л. М. Архангельського, продиктована потребою "забезпечення цілісності суспільства як системи, стійкості взаємопов'язаних видів соціальної діяльності" .

Життя будь-якого суспільства неможливе без дотримання соціальних норм і звичаїв, які регулюють суспільну діяльність і якнайтісніше пов'язані з процесом формування особистості, її соціалізацією.

Соціальні норми взаємин у суспільстві складалися поступово й природним шляхом. Корені їх у будь-якому етносі сягають сивої давнини, беруть початок з того часу, коли людина вперше вступила в суспільні відносини.

Жодна суспільна формація не обходилася без норм людської поведінки і спілкування. На певному етапі історичного розвитку, приблизно за часів Людовика XIV (XVII століття) норми зовнішньої культури поведінки — правила пристойності, гарного тону — отримали загальну назву "етикет". За визначенням авторів "Словника з етики", етикет — це "сукупність правил поведінки, що регулюють зовнішні прояви людських взаємин (поводження з оточуючими, форми звертань і привітань, поведінка в громадських місцях, манери і одяг)"2.

Етикет функціонує в суспільстві як сукупність двох форм поведінки: мовленнєвої і немовленнєвої.

Мовлення людини — це своєрідна візитна картка, це свідчення рівня освіченості людини, її культури, а разом з тим, через сукупну мовленнєву практику мовців — це і показник культури суспільства.

Культура мовлення — це система вимог, регламентацій стосовно вживання мови в мовленнєвій діяльності (усній чи писемній).

Культурою мови називають дотримання усталених мовних норм усної і писемної літературної мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування1.

Головним завдання культури мови є:

• виховання навичок літературного спілкування;

• пропаганда й засвоєння літературних норм у слововжитку, граматичному оформленні мови;

• у вимові та наголошуванні;

• неприйняття спотвореної мови, або суржику.

Людина з низькою культурою мовлення порушує правила слововживання, граматики, вимови та наголошення, написання.

Якщо ж людина володіє культурою мовлення, то про неї кажуть, що це людина розвинутого інтелекту і високої загальної культури.

У чому ж виявляється культура мовлення?

Насамперед, у таких аспектах, як нормативність, адекватність, естетичність, поліфункціональність мовлення.

Нормативність — це дотримання правил усного та писемного мовлення: правильне наголошування, інтонування, слововживання, будова речень, діалогу, тексту, це дотримання загальноприйнятих стандартів. Наше завдання — розвинути в собі здатність оптимального вибору мовних засобів відповідно до предмета розмови.

Український народ здавна відзначався культурою мовних стосунків. Так, турецький мандрівник Евлія Челебі після перебування в 1657 році в Україні писав, що українці — це стародавній народ, а їхня мова всеосяжніша, ніж перська, китайська, монгольська. До речі, його цікавили лайливі слова в різних мовах. Так от, у цій "всеосяжній" українській мові йому вдалося знайти аж чотири лайливих вирази: "щезни, собако", "свиня", "чорт", "дідько".

Культура мовлення суспільства — це чи не найяскравіший показник стану його моральності, духовності, культури взагалі. Словесний бруд, що заполонив мовлення наших співгромадян, мовленнєвий примітивізм, вульгарщина — тривожні симптоми духовного нездоров'я народу.

Нині культура і мова виявилися об'єднаними в царині духовних вартостей кожної людини і всього суспільства. Мабуть, ніхто не буде заперечувати, що через низьку культуру мови виявляються виразні ознаки бездуховності.

Мовна неграмотність, невміння написати елементарний текст, перекласти його з української мови на російську чи навпаки чомусь перестали сприйматись як пляма на службовому мундирі.

Мовна культура кожної людини і студентів зокрема має стати надійною опорою у вираженні незалежності думки, розвиненості людських почуттів. Обов'язковою ознакою високої мовної культури є володіння лексичним багатством рідної мови. Кожна культурна людина з вищою освітою має вчитися глибше пізнавати тонкощі рідної мови, сприймати гру відтінків рідного слова (учитися серцем сприймати красу слова). Адже українська мова може здивувати і захопити. Зверніть увагу на:

— її синонімічне багатство (наприклад синоніми до слова "бити" — вдарити, відшмагати, вгріти, випарити, випороти, висікти, віддухопелити, врізати, впекти, всипати, вшкварити, гамселити, гатити, гепнути, дзвякнути, дубасити, духопелити, затикати, заїхати, калатати, катувати, клепати, кокнути, кулачити, мазнути, місити, молотити, обамбурити, одшкварити, спороти, періщити, пороти, потрошити, свиснути, сікти, стукнути, тарахнути, телепнути, товкти, тріснути, тюжити, ударити, усмалити, уперіщити, урізати, хвоськати, хльоскати, цьвохнути, частувати, чухрати, шмагати, шкварити, шмагнути, шмиргнути);

— багатство фразеологічних зворотів та крилатих висловів (байдики бити; дивитися чортом; Богу душу віддати; брати за барки; вивести на чисту воду; витрішки продавати; втерти носа; дати гарбуза; вашими устами та мед пити; валити з хворої голови на здорову; в гречку скакати; втопити в ложці води; сидіти на шиї). Але потрібно пам'ятати, що подібні вирази можна використовувати в розмовно-побутовому мовленні і заборонено — в офіційному;

— багатство українських прізвищ свідчать про спостережливість, гумор народу: Білозір, Всдибіда, Вернигора, Вирвихвіст, Вівчарик, Волоцюга, Гарник, Гречкосій, Гуляйвітер, Дармограй, Дзига, Забіяка, Закусило, Залицяйло, їжакевич, Киця, Кривошия, Круть, Макодзьоб, Морикінь, Неїжборщ, Нетудихата, Салоїд, Те-рпеливець тощо);

— багатство прислів'їв і приказок про всі сторони життя. Напр.: про шлюб і кохання: "Сухарі з водою, аби серце з тобою", "До любої небоги нема далекої дороги", "Кому як мара, а кому як зоря", "Я його так люблю, як сіль в оці, а коліку в боці", "Вона за ним сохне, а він і не охне", "Жінка чоловікові подруга, а не прислуга", "Не заглядайся на чужих жінок, бо свою згубиш" та ін.

— лексичне багатство. Українська мова може звучати на найрізноманітніших регістрах: по-простацькому і найвишуканіше. Нею можна передавати найтонші настроєві гами, надається вона й до найповажнішого інтелектуального мислення й творення.

Мовлення спеціаліста — його візитна картка. Це стосується як володіння українською мовою, так і іншими мовами. Не забуваймо вислів: "Скільки людина знає мов, стільки разів вона людина". Володіння нормами будь-якої мови — це свідчення рівня освіченості спеціаліста, його культури.

Якщо ж спеціаліст володітиме і культурою мовлення, то про нього казатимуть, що це людина розвинутого інтелекту і високої загальної культури.

Тому під час занять потрібно привчати себе слідкувати за тим, чи дотримуються виступаючі правил усного та писемного мовлення (правильне наголошування, інтонування, слововживання, будова речень, діалогу, тексту). Це дотримання загальноприйнятих стандартів. Потрібно розвивати здатність оптимального вибору мовних засобів відповідно до предмета розмови.

Порада: учіться слухати себе та інших з погляду нормативності. Будьте вдячними тому, хто виправляє ваші мовленнєві помилки. Свої ж зауваження, поради та рекомендації іншим робіть тактовно, делікатно.

Експериментально доведено, що грубе слово як негативний подразник діє кілька секунд, але реакція на нього триває декілька годин і навіть днів. Як наслідок — порушення нервової та серцево-судинної діяльності людини, її хвороба, а іноді й смерть.

Тому висока культура мовлення — не інтелігентська забаганка, а життєва необхідність для народу.

Основні ознаки культури мови:

1) змістовність (потрібно продумувати текст і основну думку висловлювання; розкривати їх повно; говорити й писати лише те, що добре відомо; не говорити й не писати зайвого; добирати матеріал, якого не вистачає);

2) правильність і чистота (дотримуватися норм літературної мови);

3) точність (добирати слова і будувати речення так, щоб найточніше передати зміст висловлювання);

4) логічність і послідовність (говорити і писати послідовно, забезпечувати смислові зв'язки між словами і реченнями в тексті;

складати план виступу чи лекції; систематизувати дібраний матеріал; уникати логічних помилок);

5) багатство (використовувати різноманітні мовні засоби, уникати невиправданого повторення слів, однотипних конструкцій речень);

6) доречність (ураховувати, кому адресовано висловлювання, як воно буде сприйняте при певних обставинах спілкування);

7) виразність і образність (добирати слова і будувати речення так, щоб якнайкраще, якнайточніше передати думку, бути оригінальним у висловлюванні і вміти впливати на співрозмовника).

Звичайно, основною комунікативною якістю мовлення є правильність — об'ємна і складна ділянка культури мовлення. Щоб говорити правильно, потрібно досконало володіти нормами літературної мови (норма — це загальноприйнятий звичай вимовляти, змінювати, записувати слово, будувати речення, текст відповідно до стилю мовлення). Правильне мовлення передбачає користування усіма мовними правилами, уміння будувати висловлювання, що відповідає обраному типу і стилю.

Знання цієї системи, а ще більше — повсякденна їх реалізація, гармонія знань і внутрішнього світу людини, без перебільшень, є своєрідним барометром духовної зрілості нації.

Як досягти високої культури мовлення, виразності й багатства індивідуальної мови?

Поради:

• виробіть стійкі навички мовленнєвого самоконтролю і самоаналізу;

• не говоріть квапливо — без пауз, "ковтаючи" слова;

• частіше "заглядайте у словник" (М. Рильський), правопис, посібники зі стилістики тощо;

• постійно збагачуйте свій інтелект, удосконалюйте мислення, бо немає думки — немає мови;

• постійно збагачуйте себе новими мовними засобами зі сфери професійного мовлення свого і близьких фахів;

• вивчайте мовлення майстрів слова;

• читайте хоч би періодично українську класичну і сучасну літературу та публіцистику, пресу з тим, щоб мати "на слуху" рівень розвитку сучасної української літературної мови;

• постійно будьте уважними до своєї мови і мови найближчих осіб, колег, дбайте про автоматизм гарного мовлення;

• сприймайте мову як свою людинолюбну сутність, як картину світу, як порадника і помічника в суспільному житті;

• оволодівайте жанрами, видами писемного мовлення, зокрема ділового мовлення;

• привчайте себе до системного запису власних думок та спостережень, щоденникових записів, сімейної хроніки тощо;

• виробіть звичку читання "з олівцем у руках";

• жоден цікавий і вартісний вираз не повинен бути втрачений для вас.

Кожна людина повинна дбати про культуру свого мовлення.

Відомо, що етикет підніс типові висловлювання у ранг нормативного, зовнішньо обов'язкового поводінкового імперативу. Тому кожен спеціаліст має дбати про дотримання правил мовного етикету.

Що ж таке мовний етикет ?

Мовний етикет — це сукупність мовних засобів, які регулюють нашу поведінку в процесі мовлення. Термін етикет походить від французького слова etiguette, що означає ярлик, етикетка.

Український мовленнєвий етикет, на думку М. Стельмаховича, — це національний кодекс словесної добропристойності, правила ввічливості. "Він сформувався історично в культурних верствах нашого народу й передається від покоління до покоління як еталон порядної мовленнєвої поведінки українця, виразник людської гідності й честі, української шляхетності й аристократизму духу... Українське виховання застерігає дітей і молодь від вживання грубих, лайливих, образливих слів" .

Мовленнєвий етикет висуває перед людьми, що спілкуються, певні вимоги. їх розмова має бути ввічливою, статечною, пристойною, а самі комуніканти мають виявляти один до одного уважність і чемність.

С. К. Богдан зазначає, що мовний етикет українців є унікальною, універсальною моделлю їх мовної діяльності. Знання цієї системи, а ще більше — повсякденна їх реалізація, гармонія знань і внутрішнього світу людини, без перебільшень, є своєрідним барометром духовної зрілості нації .

Подібне традиційне розуміння мовленнєвого етикету встановилося в лінгвістичній, соціо- і психолінгвістичній літературі. Проте мовленнєвий етикет можна розуміти й значно ширше — як форму нормативної мовленнєвої поведінки в суспільстві в цілому . Так, дослідники англійського мовленнєвого етикету стверджують, що коло етикетних засобів значно ширше: сюди входять і евфемізми ("слова і вирази, які вживаються з метою уникнення слів з грубим чи непристойним змістом або з неприємним у певних умовах забарвленням, напр.: поважного віку замість старий, говорити неправду — брехати"), і способи найменувань.

Головне призначення етикету, в тому числі й мовленнєвого, — встановлення сприятливого контакту між людьми, регулювання їх взаємин на основі принципу ввічливості. Адже мета спілкування — вплив однієї людини на іншу, регуляція поведінки об'єкта спілкування суб'єктом .

Без знання прийнятих у суспільстві правил мовного етикету, не володіючи вербальними формами вираження ввічливих взаємин між людьми, особистість не може правильно встановити різноманітні контакти з оточуючими, тобто, не може з найбільшою користю для себе і для оточуючих здійснити сам процес спілкування.

Існують формули мовного етикету. Відомо, що спілкування можливе за наявності: мовця, адресата, до якого звернена мова; мети і теми мовленнєвої діяльності. Схематично код мовленнєвої ситуації можна зобразити так: "хто — кому — чому — про що — де — коли". Етикетною вважається тільки та ситуація, для якої суттєвими є відмінності між мовцями (їхній вік, соціальний статус, стать тощо). Структуру мовного етикету визначають такі основні елементи комунікативних ситуацій, які властиві всім мовцям: звертання, привітання, прощання, вибачення, подяка, побажання, прохання, знайомство, поздоровлення, запрошення, пропозиція, порада, згода, відмова, співчуття, комплімент, присяга, похвала тощо. З-поміж них вирізняють ті, що "вживаються при зав'язуванні контакту між мовцями — формули звертань і вітань; при підтриманні контакту — формули вибачення, прохання, подяки та ін.; при припиненні контакту — формули прощання, побажання тощо. Це — власне етикетні мовні формули" .

Названі елементи мовного етикету "покликані репрезентувати насамперед увічливість співбесідників". Дотримуючись правил мовного етикету, ми "передусім засвідчуємо свою вихованість, шану і уважність до співрозмовника, привітність, приязнь, прихильність, доброзичливість, делікатність, тобто риси, віддавна притаманні нашому народові"1

Ситуації "ввічливого контакту" між комунікантами — необхідна й важлива складова частина процесу спілкування.

Вислови мовленнєвого етикету, закріплені за певними ситуаціями ввічливих взаємин між комунікантами, у результаті багаторазової повторюваності стали стійкими формулами спілкування, стереотипами — типовими, стійко повторюваними конструкціями, що використовуються практично в усіх ситуаціях спілкування і являють собою готові формули не лише з точки зору їх морфолого-синтаксичної структури, а й з точки зору їх лексичної наповненості. Без таких стереотипних виразів, механічно відтворюваних у типових мовленнєвих ситуаціях ввічливості, обійтися, очевидно, неможливо. Вони вмотивовані стилістично, функціонально, оскільки забезпечують точність, однозначність і економність процесів спілкування.

Мовленнєвий етикет студентів, як етикет взагалі (складова культури), не існує поза часом і простором. Це обов'язково конкретний етикет конкретного суспільства (чи його прошарку) на певному історичному етапі розвитку цього суспільства.

Загальна ж функціональна типологія одиниць мовленнєвого етикету українського народу може бути представлена у такому вигляді (наводимо приклади найбільш типових формул):

1. Етикетні одиниці, якими виражається вітання: Добрий ранок! Доброго ранку! Добрий день! Доброго дня! Добридень! Добрий вечір! Здрастуйте! Здоров був! Здоровенькі були! Доброго здоров 'я! Моє шанування! Вітаю Вас! Радий (-а) вітати Вас! Скільки літ, скільки зим! Яким вітром? Салют! Радий (рада) вас (тебе) бачити (вітати)!

Поради:

• Вітаючись, добирайте ту вітальну формулу, яка підходить для даної ситуації.

• Вітаючись, привітно посміхайтеся. Дивіться людині у вічі.

• Вітаючись, не тримайте руки в кишенях. Зніміть рукавички (у рукавичках може дозволити собі вітатися лише жінка).

• Якщо ви молодший, вітайтеся першим.

• Якщо ви кудись зайшли (до установи, до квартири чи хати друзів), вітайтеся першим (першою).

• Жінку має вітати чоловік (руку для вітання першою подає жінка).

• Підлеглий має привітати свого керівника (а руку може подати першим керівник).

• Незалежно від віку, статі, посади тощо першим (першою) вітається той (та), хто заходить до кімнати (кабінету).

• Ідучи в гості, не забудьте, що першою маєте привітати господиню, потім господаря, потім гостей (у тому порядку, як вони сидять).

2. Формули із значенням прощання: Прощайте! Прощавайте! До зустрічі! До побачення! Щасливо! Дозвольте попрощатись! Бувай (бувайте) здорові! Дозвольте відкланятись! На добраніч! Щасливої дороги! Будь щасливий (-а, -і)! Я з Вами не прощаюсь! Ми ще побачимось! Ми ще зустрінемось!

3. Вислови вибачення: Вибачте, пробачте, даруйте, прошу вибачення, я дуже жалкую, мені дуже шкода, прийміть мої вибачення, винуватий (-а), приношу свої вибачення, перепрошую, не гнівайтесь на мене, я не можу не вибачитись перед Вами; якщо можеш, вибач мені; не сердься на мене; вибач (-те), будь ласка; дозвольте просити вибачення, я не можу не просити у Вас пробачення...

4. Мовленнєві одиниці, що супроводжують прохання: Будь ласка, будьте ласкаві, будьте люб'язні, прошу Вас, чи не змогли б Ви чи можу я попрохати Вас..., маю до Вас прохання..., чи можу звернутися до Вас із проханням..., дозвольте Вас попросити..., якщо Ваша ласка..., ласкаво просимо..., якщо Вам не важко..., не відмовте, будь ласка, у проханні..., можливо, Ви мені допоможете...

5. Формули подяки: Спасибі! Дякую! Прийміть мою найсер-дечнішу (найщирішу) подяку! Не знаю, як і дякувати вам (тобі)!

6. Конструкції побажальної модальності: Будь(-те) щасливий (-а, і)! Щасливої дороги! Успіхів тобі (Вам)! Хай щастить! Зичу радості (гараздів, успіхів)! З роси і води!

7. Формули привітань з певної нагоди: Поздоровляю з Вітаю (Вас, тебе) з Прийми (-іть) поздоровлення (привітання) з З Новим роком! З днем народження!

8. Типізовані фрази ритуалу знайомства: Знайомтесь ....Я хочу представити тобі (Вам).... Дозволь(-те) представити (познайомити, рекомендувати) .... Рекомендую .... Маю честь представити (рекомендувати) тощо.

9. Звертання: мамо, тату, доню, сину, сестро, брате, бабусю, дідусю, пані, пане, панно, паничу, панове, добродію, добродійко, добродії, товаришу, товариство, друже, приятелю, подруго, колего...

10. Згода, підтвердження: Згоден, я не заперечую, домовилися, Ви маєте рацію, це справді так, авжеж, звичайно, певна річ, так, напевно, обов'язково, безперечно, безсумнівно, безумовно, ми в цьому впевнені, будь ласка (прошу), гаразд (добре), з приємністю (із задоволенням)...

11. Заперечення: Ні; ні, це не так; нас це не влаштовує; я не згодний (згоден); це не точно; неможна; не можу; ні, не бажаю; Ви не маєте рації; Ви помиляєтесь; шкодую, але я мушу відмовитись; нізащо; це даремна трата часу; дякую, я не можу; про це не може бути й мови...

12. Співчуття: Я Вас розумію; я відчуваю Вашу схвильованість (Ваш біль, Вашу стривоженість. Ваше хвилювання); це болить і мені; це не може нікого залишити байдужим; я теж перейнялася Вашим болем (горем, тривогою); я співпереживаю (Вашу втрату, Вашу тривогу); треба триматися, людина сильна; не впадайте у відчай (час усе розставить на місця, час вилікує, загоїть рану, втамує біль)...

13. Пропозиція, порада: Дозвольте висловити мою думку щодо..., а чи не варто б..., чи не спробувати б Вам..., чи не були б Ви такі ласкаві прийняти мою допомогу (вислухати мою пропозицію, пораду), чи не погодилися б Ви на мою пропозицію...

Як бачимо, кожна із ситуативно-тематичних груп становить синонімічний ряд етикетних одиниць, які різняться за семантичними і стилістичними ознаками. Наявність синонімічних рядів обумовлює можливість вибору одиниці в комунікативному акті, оскільки особистість характеризується не лише тим, що вона робить, але й тим, як вона це робить. Вибір етикетних одиниць ко-мунікантами передусім залежить від таких визначальних екстралінгвістичних факторів, як:

1) соціальна роль;

2) вік;

3) місце проживання;

4) стать;

5) культурно-освітній рівень адресата й адресанта, соціальна дистанція між ними;

6) характер ситуації спілкування;

7) специфіка взаємин між комунікантами;

8) меншою мірою вибір потрібної етикетної одиниці зумовлений особистісними характеристиками мовця, його психологічними установками (наприклад, схильність до руйнування мовленнєвого шаблону, намагання виявити свою індивідуальність у ситуаціях-стереотипах).

Поради:

• Завжди контролюйте себе що — кому — чому — про що — де — коли ви говорите.

• Дотримуйтесь правил мовного етикету.

• Засвідчуйте свою вихованість, шану і уважність до співрозмовника, привітність, приязнь, прихильність, доброзичливість, делікатність.

29. Бібліографічний опис — це сукупність бібліографічних відомостей про документ, його складову частину чи групу документів, які наведені за певними правилами, необхідні та достатні, і є результатом аналітико-синтетичної переробки інформації ^[1]. Процес складання бібліографічного опису є видом аналітико-синтетичної переробки інформації, що передбачає виявлення та формування за певною методикою множини бібліографічних даних про окремий документ або його частину, чи групу документів

Види бібліографічного опису

Залежно від об’єкту, на який необхідно скласти бібліографічний опис, виділять 3 види описів: монографічний, аналітичний, зведений. Монографічний складають на окремо виданий документ (книгу, карту). Аналітичний складають на частину документу (статтю, главу, розділ). Його укладають під узагальнюючою назвою, яку приймають за основну. У відомостях, що стосуються назви, зазначають характеристику описаної групи статей чи матеріалів: статті, доповіді,відгуки, дискусії. Зведений складають на багатотомне серіальне або продовженевидання. В залежності від повноти набору елементів, бібліографічний опис буває: короткий, розширений, повний.

• Короткий — це опис, який складається тільки з обов’язкових елементів (основна назва, порядковий номер видання, місце та рік випуску видання, обсяг). Короткий опис найбільш підходить для бібліографічних посилань, які допомагають читачу знайти об’єкт опису в бібліотеці.

• Розширений — з обов’язкових та деяких факультативних елементів. Він застосовується при книжкових і статейних бібліографічних списках і покажчиках.

• Повний — складається з обов’язкових та усіх факультативних елементів.

Схема однорівневого бібліографічного опису

Основна назва [Загальне позначення матеріалу] = Паралельна назва : відомості, що стосуються назви / перші відомості про відповідальність ; відомості про інших осіб чи установи, які несуть інтелектуальну відповідальність за видання. — Відомості про повторність видання / Відповідальність за повторне видання. — Зона специфічних відомостей. — Місце видання : Видавництво, рік. — Фізична (кількісна) характеристика. — (Серія. Підсерія ; №, т.). — Примітки. — Стандартний номер та умови доступності.

30. Лексикографія (від грец. λεξικογραφία та грец. λεξικόν — словник і грец. γράφω — пишу), словникарство — розділ мовознавства, пов'язаний зі створенням словників та опрацюванням їх теоретичних засад. Відповідно до цього виділяють практичну і теоретичну лексикографію. Тісно пов'язана з лексикологією. Лексикографія виникла з практичних потреб пояснення незрозумілих слів, яке початково здійснювалося у вигляді глос (див. Глосографія), тобто тлумачення написів на полях і в тексті рукописів книг.

Філологічні словники мають кілька основних типів і багато різновидів, але об'єктом описування в них завжди є саме слово. Залежно від типу й характеру філологічного словника, конкретне слово в ньому може розглядатися в одному чи в кількох аспектах, скажімо, з погляду походження чи функціонування протягом певного історичного періоду, правописання, вимови і т. д.

Філологічні словники можуть бути одномовні, двомовні і багатомовні.

Серед одномовних словників найважливішим типом є словник тлумачний. В ньому засобами рідної мови розкривається (витлумачується) значення слова, характеризуються його граматичні й стилістичні властивості, подаються типові словосполучення (речення) і фразеологічні звороти, де вживається слово у відповідному значенні («Словник української мови», Т 1-11, 1970—1980).

Словник етимологічний — лексикографічна праця, в якій з'ясовується походження слова: розкривається первісне значення, реконструюється найдавніша форма слова, вказується, чи слово запозичене, чи власне українське («Етимологічний словник української мови» у 7 томах).

Словник асоціативний - словник, у якому представлені результати асоціативного експерименту. Статті в А.С. розташовують за алфавітом. Назвою статті в асоціативних словниках служать слова-стимули, після яких наводять викликані ними реакції в алфавітному порядку; реакції з однаковою частотністю упорядковують за алфавітом у межах відповідної групи (Бутенко Н.П. Словник асоціативних норм української мови. – Львів, 1979; Бутенко Н.П. Словник асоціативних означень іменників в українській мові. – Львів, 1989; Мартінек С.В. Український асоціативний словник: У 2 т. – Львів, 2007).

Словник іншомовних слів — словник, у якому розкривається значення іншомовних слів, що ввійшли до лексичного складу рідної мови, і вказується, з якої мови вони засвоєні («Словник іншомовних слів», Довіра, 2000).

Словник історичний — один з різновидів тлумачного словника, в якому подаються слова певної історичної епохи за даними писемних пам'яток, з'ясовується їх значення, наводяться ілюстрації («Словник староукраїнської мови XIV—XV ст.», Т 1-2, 1977—1978).

Словник орфографічний — словник, який подає перелік слів у їх нормативному написанні.

Словник орфоепічний — служить довідником правильної нормативної вимови і нормативного наголосу.

Словник перекладний — словник, у якому реєстрове слово в різних його значеннях перекладається відповідниками іншої мови.

Словник синонімів — у ньому подані ряди синонімів, що групуються навколо стрижневих слів, розташованих в алфавітному порядку.

Словник термінологічний — словник, у якому подана система термінів певної галузі науки, виробництва, мистецтва.

31. Лексикологія (від грецького lexikos — словесний, словниковий і logos — учення) — розділ мовознавства, що вивчає лексику (словниковий склад мови).

Розрізняють лексикологію історичну, яка досліджує закономірності формування, розвитку і збагачення словника мови від найдавніших часів, і лексикологію сучасної мови, або описову, яка вивчає лексичний склад мови сучасного періоду.

Прикладна лексикологія займається питаннями укладання словників, перекладу, лінгводидактики і культури мовлення.

• власне лексикологія — наука про словниковий склад мови.

• семасіологія — наука про значення слів.

• ономасіологія — наука, яка вивчає процеси найменування.

• етимологія — наука, яка досліджує походження слів.

• фразеологія — наука про стійкі словосполучення.

• ономастика — наука про власні назви. Ономастика в свою чергу поділяється на розділи:

  • антропоніміка — наука про імена людей.

  • топоніміка — наука про назви географічних об'єктів.

    • гідроніміка — наука про назви водоймищ.

  • теоніміка — наука про назви божеств.

  • астроніміка — наука про назви астрономічних об'єктів.

  • зооніміка — наука про назви тварин (клички тварин).

• лексикографія — наука про укладання словників.