Розділ 2. Психологічна структура особистості
Особистість слід розглядати як складну систему, в якій диференціюються та інтегруються психічні властивості, що розвиваються в індивіді під впливом соціальних факторів в умовах здійснення ним діяльності та спілкування з іншими людьми. Підсумовуючи аналіз наукових даних, можна стверджувати, що в основі системної психологічної структури особистості лежать три базових виміри: І – соціально-психолого-індивідуальний – вертикальний; ІІ – діяльнісний – горизонтальний; ІІІ – генетичний – віковий, за допомогою якого характеризується рівень розвитку властивостей особистості, її задатків і здібностей на певному етапі становлення індивіда як особистості.
Ці виміри становлять систему основ цілісної психологічної структури особистості. Вони пов’язані між собою за ортогонональним принципом, за яким співвідносяться три виміри простору (Додаток Б).
Психічні властивості особистості відчувають на собі вплив соціальних факторів, опосередковуються ними – і спілкування, і спрямованість, і самосвідомість, і досвід, і інтелект, і темперамент тощо.
Спілкування
«Коварная это вещь – культура общения: присутствие ее незаметно, зато отсутствие замечаешь сразу.»
С. Муратов
Поняття спілкування є надзвичайно широким і включає в себе різні аспекти. Спілкування — це, по-перше, складний, багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, що виникає на основі потреб і спільної діяльності та включає в себе обмін інформацією, сприймання та розуміння іншого; по-друге, це взаємодія суб'єктів через знакові засоби, викликана потребами спільної діяльності та спрямована на значимі зміни стану, поведінки партнера. У найзагальнішому значенні спілкування виступає як форма життєдіяльності. Спілкування виконує цілий ряд різних функцій:
Комунікативна функція — зв'язок людини з світом у всіх формах діяльності.
Інформаційна функція виявляється у відображенні засобів оточуючого світу. Вона здійснюється завдяки основним пізнавальним процесам. У процесі спілкування забезпечується отримання, зберігання та передача інформації.
Когнітивна функція полягає в усвідомленні сприйнятих значень завдяки мисленню, відображенню, фантазії. Ця функція пов'язана з суб'єктивними характеристиками партнерів, з особливостями їх прагнення до взаємопізнання, до необхідності розкрити психологічні якості особистості.
Емотивна функція полягає в переживанні людиною своїх стосунків з оточуючим світом. У процесі спілкування ці переживання вторинно відображаються у вигляді взаємовідносин: симпатій — антипатій, любові — ненависті, конфлікту — злагоди тощо. Дані взаємовідносини визначають соціально-психологічний фон взаємодії.
Конативна функція пов'язана з індивідуальними прагненнями людини до тих чи інших об'єктів, які виступають в формі побуджувальних сил. Завдяки цій функції відносини реалізуються в конкретній поведінці.
Креативна функція пов'язана з творчим перетворенням дійсності.
Види спілкування в психологічній літературі поділяються на підставі різних ознак:
За змістом спілкування може бути матеріальним, когнітивним, кондиційним, мотиваційним, діяльнісним.
- Матеріальне спілкування — це обмін предметами і продуктами діяльності. При матеріальному спілкуванні суб'єкти здійснюють обмін продуктами своєї діяльності, які виступають засобами задоволення потреб.
- Когнітивне спілкування — це обмін знаннями (наприклад, у ході навчального процесу).
- Кондиційне спілкування — це обмін психічними та фізіологічними станами, тобто певний вплив на психічні стани іншого (наприклад, зіпсувати настрій партнеру).
- Мотиваційне спілкування — це обмін цілями, потребами, інтересами. Таке спілкування спрямоване на передачу іншому певних установок або готовності діяти певним чином.
- Діяльнісне спілкування — це обмін діями, навичками, вміннями тощо.
За метою спілкування можна поділити на біологічне та соціальне.
Біологічне спілкування необхідне для підтримки та розвитку організму (пов'язане з задоволенням біологічних потреб).
Соціальне спілкування задовольняє ряд соціальних потреб особистості (наприклад, потреба в міжособистісних контактах).
В залежності від засобів спілкування може бути безпосереднім та опосередкованим, прямим та непрямим. Безпосереднє спілкування здійснюється за допомогою природних органів (руки, голосові зв'язки, голова тощо), без допомоги сторонніх предметів. Опосередковане спілкування характеризується використанням спеціальних засобів: природні предмети (камінець, палиця і та ін.) та культурні (знакові системи). Пряме спілкування полягає в особистісних контактах і безпосередньому сприйманні один одного (наприклад, розмова двох друзів). Непряме спілкування передбачає наявність посередників, якими можуть виступати інші люди (наприклад, при переговорах між різними групами).
В залежності від спрямування спілкування може бути діловим та особистісним, інструментальним та цільовим. Ділове спілкування — це спілкування на офіційному рівні і його змістом є те, чим зайняті люди в процесі трудової діяльності. Особистісне спілкування зосереджене на проблемах, що складають внутрішній світ людей. Інструментальне спілкування — це засіб для задоволення різних потреб. Цільове спілкування служить засобом задоволення саме потреби в спілкуванні.
Виділяють вербальне та невербальне спілкування.
- Вербальне спілкування — це спілкування за допомогою мови.
- Невербальне спілкування — спілкування за допомогою міміки, жестів, пантоміміки.
В залежності від суб'єктів спілкування може бути міжіндивідним (тобто спілкування між окремими індивідами), індивідно-груповим (спілкування між індивідом і групою) та міжгруповим (між групами).
За тривалістю виділяють короткочасне і тривале спілкування, закінчене та незакінчене.
Всі засоби спілкування поділяються на вербальні (мовні) та невербальні (жести, міміка, пантоміміка).
Мова — це система звукових сигналів, письмових знаків та символів, з допомогою яких людина отримує, переробляє, зберігає та передає інформацію.
Мовлення — це конкретне використання мови для висловлення Думок, почуттів, настроїв. Мовлення — це психічне явище. Мовлення в науковій літературі розділяють на усне та письмове. За стилем виділяють побутове, художнє, ділове та наукове мовлення. Побутовий стиль мовлення притаманний повсякденному спілкуванню; художній — застосовується в літературних творах (проза, поезія тощо); діловий стиль мовлення притаманний офіційному спілкуванню (наприклад, доповіді, документи тощо); науковий — характерний для різних наукових праць. Вербальне спілкування завжди супроводжується невербальним. У багатьох випадках невербальне спілкування може нести значно більше змістовне навантаження, ніж вербальне.
Невербальне спілкування представлене не лише використанням жестів, міміки, пантоміміки, а й просторово-часовою характеристикою організації спілкування. Надзвичайно важливим при спілкуванні є міжособистісний простір (дистанція спілкування). Дистанція спінювання залежить від багатьох чинників: від спрямування спілкування, від різних характеристик суб'єктів спілкування (їх близькості, віку, соціального статусу, психологічних особливостей, національних звичаїв тощо).
За даними американських психологів дистанція між партнерами залежить від виду взаємодії і може бути такою:
інтимна дистанція (відповідає інтимним стосункам) — до 0,5 м;
міжособистісна дистанція (при бесідах, спілкуванні з друзями) — 0,5-1,2 м;
соціальна дистанція (притаманна неформальним соціальним та діловим стосункам) — 1,2—3,7 м;
публічна дистанція — 3—7 м і більше.
При будь-якому спілкуванні правильно обрана дистанція істотно впливає на його здійснення. Ще однією важливою частиною спілкування є візуальний контакт, оскільки саме погляди можуть сказати набагато більше ніж слова. Візуальний контакт допомагає регулювати розмову. Психологічні дослідження показують, що до 40% інформації несуть жести та міміка. Жестикуляція включає в себе всі жести рук («мова рук»), а також деякі інші дії, що несуть в собі певне змістовне навантаження (наприклад, співрозмовник виймає сигарети, що означає необхідність завершення розмови і т. д.). До міміки відносяться всі зміни, які можна спостерігати на обличчі людини, при чому мається на увазі не тільки риси обличчя, контакт очей та спрямування погляду, а й психосоматичні процеси (наприклад, почервоніння). Врахування всіх факторів невербального спілкування надзвичайно важливе у діловому спілкуванні. Іноді саме жести, міміка можуть дати значну інформацію для обох учасників переговорів. Від знання суб'єктами переговорного процесу різних нюансів невербального спілкування може залежати успішність результатів. Як трактувати невербальну поведінку?
Спрямованість
Спрямованість особистості – поняття, що позначає сукупність домінуючих у людини мотивів і потреб, які визначають головну лінію її поведінки, діяльності і спілкування з людьми - англ. personality orientation; нім. die Ausrichtung der Persönlichkeit; угор. egyéniség irányitottsága; рос. направленность личности.
Особистість — дуже складне ціле, але в ній умовно можна виділити три основні блоки. Це спрямованість особистості (система її ставлення до навколишнього світу — мотиви, потреби, почуття, інтереси); можливості особистості (здібності); психологічні особливості поведінки особистості (темперамент, характер). Спрямованість має свою структуру, до якої входять усвідомлені та малоусвідомлені мотиви. За домінуючою в діяльності та поведінці людини мотивацією розрізняють три основних види спрямованості: спрямованість на взаємодію, спрямованість на завдання (ділова спрямованість) і спрямованість на себе (особиста спрямованість). Крім того, мову про неї можна вести залежно від змісту і сфери її виявлення: трудова, суспільно-політична, пізнавальна, культурна та ін. У даному разі розглядаються види соціальної активності, можливість конкуренції та суперництво яких в різних сферах суспільної діяльності людини і визначається її орієнтованістю і спрямованістю. В іншому значенні слід розрізняти позитивну та негативну спрямованість активності всередині одного і того ж виду її виявлення.
Форми прояву спрямованості: потяги, бажання, інтереси, схильності, ідеали, переконання, світогляд.
1. Інтереси. Стійке вибіркове емоційно забарвлене прагнення особистості до життєво значущих об’єктів. Інтереси виникають на ґрунті потреб, але не зводяться до них. Потреба виражає необхідність, а інтерес завжди пов’язаний з особистою зацікавленістю об’єктом, із прагненням більше його пізнати, оволодіти ним. Інтерес може виявлятися в симпатії та прихильності до людини, у захопленні певною діяльністю і т.п.
2. Переконання – система мотивів особистості, що спонукають її діяти відповідно до власних поглядів і принципів. Підґрунтя переконань становлять знання, які для людини є істинними, незаперечними, в яких вона не має сумніву. Особливість переконань полягає в тому, що в них знання постають в єдності з почуттями, захоплюючи всю особистість.
Переконання: моральні, інтелектуальні, естетичні.
3. Ідеал – образ реальної людини або створеного особистістю взірця, яким вона керується в житті протягом певного часу і який визначає програму її самовдосконалення на майбутнє. Ідеали людей формуються під впливом суспільних умов життя, у процесі навчання та виховання.
4. Установка – неусвідомлюваний особистістю стан готовності до діяльності, за допомогою якої людина може задовольнити ту, чи іншу потребу.
Установка може виявлятися у стандартизованих судженнях, некритично засвоєних людиною під час спілкування з іншими людьми, в упередженості, виокремленні того, що має для неї важливе життєве значення. Особистість може бачити в об’єктах те, що вона хоче бачити, а не те, що є насправді. Є негативні та позитивні установки. Особливою формою установки є внутрішньо групова навіюваність як неусвідомлена думка групи.
Що таке впевнена, пасивна та агресивна поведінка людини?
Впевнена (ассертивна) поведінка – в перекладі з англійської поняття assertiveness означає «впевненість в собі, настійливість, напористість, самоствердження. Одним з перших вчених, цікавившихся проблемою впевненої поведінки або ассертивности, був американський лікар, власник клініки неврозів Андре Сальтер. Він вважав, що причиною невпевненої поведінки може бути перевага процесів гальмування над процесами збудження, що приводить до формування “гальмівної” особистості, нездатної до відкритого і спонтанного вираженню своїх відчуттів, бажань та потреб. І внаслідок цього виникнення перешкод в контактах з іншими людьми.
Інший дослідник, Арнольд Лазарус, визначив невпевненість в собі як “нестачу поведінки, забезпечуючої повноцінне володіння соціальною реальністю”. Він описав 4 класи навиків впевненої поведінки:
Здатність відкрито говорити про свої бажання та потреби;
Здатність сказати “ні”;
Здатність відкрито говорити про свої почуття;
Вміння встановлювати, підтримувати та закінчувати розмову.
При цьому впевненість в собі – слід відрізняти від наглості та невпевненості. Невпевненість в собі – невміння захищати свої права, добиватися певної вигоди для себе. Наглість – це захист, самовираження та пошук вигоди для себе за рахунок порушення прав і свобод інших людей.
Таким чином, впевнена або ассертивна поведінка пов¢язана із захистом власних прав, але без порушення прав іншої людини. Бути ассертивним, значить знати свої права та права інших, які визначені етичними нормами, кримінальним кодексом, службовими нормативами, якимись загальноприйнятими правилами. Ассертивна людина завжди пам¢ятає, що у неї в любій ситуації є вибір, і цей вибір власний, а не нав’язаний її ким-небудь. З точки зору прав особистості людина орієнтований у власних правах, користується ними і при необхідності їх відстоює. При цьому ассертивна людина визнає за оточуючими такі ж права, прагне будувати відносини без порушення чиїхось прав. Ці правила зібрані в так званий “Білль ассертивности” (Додаток В).
Невпевнена поведінка людини може бути двох видів: пасивна та агресивна. Пасивна невпевнена поведінка заключається в тому, що людина не здатна протистояти маніпуляціям. Вона дозволяє іншим людям задовольняти свої нужди і забезпечувати свої потреби за рахунок відмови від власних нужд і прав. Людина, котра веде себе пасивно, не вміє чітко заявити про свої бажання та потреби. В її діях відсутня впевненість. Людина з пасивним типом поведінки в такій вибачливій, скромній, тупцюючій манері виказує свої прохання та бажання, що оточуючі часто навіть не звертають на них уваги. Як правило, рішення, стосовно фундаментальних питань їхнього життя, приймають за них інші: батьки, керівник, суджені, діти, оточуючі, хоч внаслідок вони дуже жалкують про те, що піддалися чужому впливу. При цьому вони відчувають себе безпомічними, безправними та не керуючими своїм життям.
У невпевненої поведінки є дуже характерний зовнішній малюнок. Це лякливий погляд, невпевнений тріпочучий голос, невнятні слова, бігаючі очі, опущені плечі. Коли людина розмовляє, вона прикриває рот рукою. Коли вона розгнівана, вона кліпає або сміється там, де інший стукнув би по столу чи заплакав. Уникає тілесних контактів з іншими людьми, відступає, сутулиться, не відповідає на рукостискання, фізично уникає контактів.
Для оточуючих така людина має високу передбаченість дій, всі чітко знають, чого від неї можна чекати, і в принципі вона робить достатньо мало помилок в своїй поведінці, оскільки завжди намагається відгадати, чого від неї чекають оточуючі і як з найбільшою користю для себе можна використати таке залежне положення. Однак тривалий стан невдоволеності потреб, в якому перебуває людина, яку не влаштовує подібний стиль взаємозв’язків з оточуючими, призводить до так званих психосоматичних хвороб, коли неможливість виплеснути негативні емоції назовні приводить до того, що починають руйнувати людину з середини: з’являються часті головні болі, безсоння, ожиріння, коли тіло ніби бере на себе хворобу і починає максимально захищатися таким шаром жирової броні від зовнішніх і внутрішніх впливів. В основі дуже багатьох хронічних хвороб лежить саме незадоволення в емоційній сфері людини.
В основі агресивної поведінки лежить глибока невпевненість в собі та зневажливе відношення до інтересів інших людей за рахунок невміння бачити інтереси інших і будувати рівноправні партнерські відносини.
Людина з агресивною поведінкою задовольняє власні нужди і забезпечує свої права за рахунок ігнорування нужд і прав іншої людини. Агресія може виражатися не тільки в нанесенні фізичної шкоди, але і в використанні сарказму, іронії, а також іноді використанні тихих єзуїтських уловок, тиску на людину з ціллю підкорення її своїй волі.
А гресивна людина зарані повідомляє, що вона націлена на перемогу, тому що кращий захист – це напад, і вона наносить перший попереджувальний удар, робить боляче іншим, щоб не отримати болючий укол від оточуючих.
Характер
Манеры до некоторой степени указывают на характер человека и служат внешней оболочкой его внутренней природы.
Н. Шелгунов
Характер (від грец. – обрізування, карбування, прикмета) – це сукупність стійких рис особистості, що визначають ставлення людини до інших, до роботи, яку вона виконує. Характер виявляється в діяльності, тобто в особистостях діяльності, якими людина переважно займається, та спілкуванні – манері поведінки, способах реагування на дії і вчинки людей.
Знаючи характер людини, можна передбачити як вона буде поводитися за тих чи інших обставин. Самоусвідомлюючи людина може зробити свій характер більш витонченим. Недаремно, в народі говорять: посієш вчинок - пожнеш звичку, посієш звичку – пожнеш характер, посієш характер – пожнеш долю.
Найважливішими моментами у характеру є ставлення до природи, культури, суспільства, своєї справи, іншої людини та до самої себе. В характері людини закладена програма типової поведінки у типових обставинах. Тим часом характер – прижиттєве надбання особистості, її внутрішній портрет, в якому відбивається суть особистості.
Серед основних рис особистості, що складають характер, виділяють:
Властивості особистості, які визначають вчинки людини у виборі мети діяльності (наприклад, раціональність).
Риси, відносяться до дій, спрямованих на досягнення цілей (наприклад, наполегливість, цілеспрямованість тощо).
Інструментальні риси, безпосередньо пов¢язані з темпераментом (стриманість – імпульсивність, спокійність – тривожність тощо).
Структура рис характеру виявляється в тому як людина ставиться:
до інших людей, демонструючи уважливість, принциповість, прихильність, комунікативність, миролюбність, лагідність, альтруїзм, дбайливість, тактовність, коректність або протилежні риси;
до справ, виявляючи сумлінність, допитливість, ініціативність, рішучість, ретельність, точність, серйозність, ентузіазм, зацікавленість або протилежні риси;
до речей, демонструючи при цьому бережливість, економність, акуратність, почуття смаку або протилежні риси;
до себе, виявляючи розумний егоїзм, впевненість у собі, нормальне самолюбство, почуття власної гідності чи протилежні риси.
Деякі риси характеру можуть бути розвинуті надміру, і це призводить до формування так званих акцентуйованих рис характеру. Акцентуації характеру – це крайні варіанти норми характеру як результат підсилення його окремих рис. Акцентуації характеру можуть спричинювати неадекватні дії, вчинки людей.
Виділяють такі основні типи акцентуації характеру:
інтровертний тип, якому властиві замкненість, утруднення в спілкуванні та налагодженні контактів з оточуючими;
екстравертний тип, якому притаманні жага спілкування та діяльності, балакучість, поверховість;
некерований тип – імпульсивний, конфліктний, категоричний, підозрілий;
неврастенічна акцентуація – з домінуванням хворобливого самопочуття, подразливості, підвищеної втомлюваності;
сенситивний тип – з надмірною чутливістю, лякливістю, сором¢язливістю, вразливістю;
демонстративний тип, якому властиві егоцентризм, потреба в постійній увазі до себе, співчутті.
Характер формується з перших днів життя людини до останніх його днів. У перші роки життя провідним фактором розвитку характеру стає наслідування дорослим; у молодшому віці поряд із наслідуванням на перше місце виступає виховання. А починаючи з підліткового віку важливу роль у формуванні характеру відіграє самовиховання. Характер може свідомо, цілеспрямовано вдосконалюватися самою людиною завдяки зміні соціальної поведінки, спільної діяльності, спілкування з іншими людьми. Треба знати, що характер можна змінювати протягом усього життя людини.
Самосвідомість
Усвідомлення людиною світу не зводиться до відображення лише зовнішніх об’єктів. Фокус свідомості може бути спрямований й на самого суб’єкта, на його власну діяльність, його внутрішній світ. Таке усвідомлення людиною самої себе отримало в психології статус особливого феномена – самосвідомості.
Самосвідомість являє собою складний психічний процес, сутність якого полягає у сприйнятті особистістю численних образів самої себе в різних ситуаціях діяльності й поведінки, в усіх формах взаємодії з іншими людьми і в поєднанні цих образів в єдине цілісне утворення – уявлення, а потім у поняття свого власного “Я” як суб’єкта, що відрізняється від інших суб’єктів.
На відміну від свідомості самосвідомість орієнтована на осмислення людиною своїх дій, почуттів, думок, мотивів поведінки, інтересів, своєї позиції в суспільстві. Якщо свідомість є знанням про іншого, то самосвідомість – знання людини про саму себе. Якщо свідомість орієнтована на весь об’єктивний світ, то об’єктом самосвідомості є сама особистість. У самосвідомості вона виступає і як суб’єкт, і як об’єкт пізнання.
Самосвідомість пов’язана зі здатністю до рефлексії, до погляду на себе немовби “збоку”. Як об’єкт самопізнання особистість – це людина, якою вона відчуває, спостерігає, почуває себе, якою вона відома собі і якою вона сприймається, мислиться, з її точки зору, іншими. Завдяки самосвідомості людина усвідомлює себе як індивідуальну реальність, окрему від природи та інших людей. Вона стає наявною не тільки для інших, а й для себе.
Самосвідомість не є чимось аморфним, вона має свою власну структуру. З одного боку, в ній можна виділити систему психологічних процесів, що пов’язані з самопізнанням, переживанням власного ставлення до себе й регулюванням власної поведінки. З іншого боку, можна говорити про систему відносно стійких утворень особистості, що виникають як продукти цих процесів. Так, через самопізнання людина приходить до певного знання про саму себе. Ці знання входять у зміст самосвідомості як її серцевина. Спочатку вони виступають у вигляді окремих ситуативних, нерідко випадкових образів себе, які виникають у конкретних умовах спілкування та діяльності. Далі ці образи інтегруються у більш або менш цілісне й адекватне поняття про власне “Я”.
Однак будь-який об’єкт пізнання, а людина в цій якості й поготів, є невичерпним. Тому самопізнання, як і будь-яка інша форма пізнання, не приводить до кінцевого, абсолютно завершеного знання. Відносність знань про себе зумовлена постійними змінами у часі реальних умов життєдіяльності й самої людини. Часто простежується розбіжність між реальними змінами людини й тим, що відображено нею в образі самої себе, коли нове у психічному розвитку ще стало змістом її знання. Недостатньо ясно усвідомлюючи те нове в собі, що з’явилося, людина немовби із запізненням його “відкриває” і до того часу користується старими знаннями про себе, старими оцінками, хоча вони насправді вже не відповідають змісту нового психологічного утворення й об’єктивному його прояву.
Самопізнання завжди пристрасне. Відбиваючи реальне буття особистості, воно робить це не дзеркально. Це ще одна причина того, чому уявлення людини про саму себе не завжди адекватне.
Досвід, компетентність
Компетентність є багатофакторною якістю фахівця. Вона припускає не лише наявність певного об’єму знань, умінь, навичок, досвіду та особистих якостей, які є дуже важливими чинниками для досягнення високих результатів у професійній діяльності, а й ціннісних орієнтацій фахівця, усвідомлення ним свого місця в суспільстві і розуміння світу навколо нього, відповідного стилю взаємодії з іншими людьми, загальної культури особистості, а також здібностей та можливостей до постійного вдосконалення власного творчого потенціалу.
Компетенція – це сукупність взаємопов’язаних якостей особистості (знань, умінь, навичок, засобів діяльності), що задаються по відношенню до відповідного кола предметів та процесів, і необхідних, щоб якісно продуктивно діяти по відношенню до них. Відповідно до цього, компетентність – це володіння людиною відповідною компетенцією, що включає її особистісне відношення до неї, а також до предмету діяльності. Таким чином, компетенція допомагає фахівцеві вирішувати складні ситуації та життєво важливі проблеми, надає можливість ефективно діяти людині в усіх сферах її професійної діяльності.
Компетентність – це відносно нове поняття, якому сьогодні приділяється досить багато уваги. Отже, громадянськість як психологічне утворення є лише частиною громадянської компетентності, під якою ми розуміємо здатність, спроможність людини активно, відповідально й ефективно реалізовувати громадянські права і обов’язки з метою розвитку демократичного суспільства.
Проведені дослідження виявили, що на сучасному ринку праці потрібні люди з іншим, набагато ширшим аніж тільки пізнавальні, набором якостей і можливостей, які, по суті, і визначають компетентність людини. Можна бути обізнаним, але абсолютно некомпетентним. Отже, компетентність – це складна інтегрована характеристика особистості, під якою розуміють набір знань, вмінь, навичок, ставлень, що дають змогу ефективно провадити діяльність або виконувати певні функції, забезпечуючи розв’язання проблем і досягнення певних стандартів у галузі професії або виді діяльності.
Інтелектуальні процеси
Пізнання навколишнього світу починається з відчуттів, сприймань і породжує людське мислення. Воно супроводжує усі розумові процеси людини. Саме мислення забезпечує нам можливість виходу за межі чуттєвого, розширює межі та глибину нашого пізнання, відображає суттєві зв'язки і відношення між предметами, через відоме веде нас до невідомого. За своєю природою ми розумні істоти, на цьому наголошував французький філософ Ж.Сартр: "Мої думки - це я сам. Ось чому я не можу спинитись! Я існую, бо я думаю, а не думати я не можу".
Мислення - необхідна умова щастя, воно дає нам велику насолоду, пробуджує смак до прекрасного та великого, позбавляє людину лінощів і нудьги. Г. Сковорода зазначав: "Пізнаєш істину - ввійде тоді у кров твою сонце". До розумової діяльності нас спонукають здебільшого проблемні ситуації, які є вихідним моментом мислення. Це ніби внутрішній конфлікт між знанням та незнанням. Причини виникнення проблемної ситуації - недостатність інформації, знань. Наявна проблема активізує людське мислення. Філософія трактує мислення як соціальне зумовлений процес, якість якого змінюється під час розвитку. Сенека передбачав: "Прийде час, коли нащадки наші будуть дивуватися, що ми не знали того, що так очевидно". Сьогодні це зрозуміло, адже інформаційний запас людства, набутий за час його існування завдяки мисленню, значно розширився.
Процес мислення вивчає не лише філософія, а й логіка, кібернетика, лінгвістика. Особливе місце серед цих наук посідає психологія. Вона не тільки констатує та описує, але й пояснює мислення індивіда: його природу та перебіг; за яких умов, як і чому з'являється думка, як вона розвивається і вдосконалюється; розкриває закономірності мислення та причини його перебігу.
Що ж таке мислення з психологічної точки зору? Мислення - це психічний процес пошуків та відкриттів нового, істинного, глибинного внаслідок аналізу та синтезу навколишньої дійсності. У процесі мислення ми пізнаємо світ узагальнено та опосередковано (через слово). При цьому для нас важливе значення мають зв'язки між предметами та явищами.
Мислення - це інтелектуальна й практична діяльність, оскільки поєднує в собі пізнання і творче перетворення образів і уявлень, зафіксованих у пам'яті. Це завжди активна зміна діяльності внаслідок розумової праці.
Пам’ять – це процеси організації та зберігання минулого досвіду, що дають можливість його повторного використання в діяльності або повернення в сферу свідомості.
Пам’ять лежить в основі здібностей людини, є умовою набуття знань, формування вмінь та навичок. Пам'ять також можна визначити як здатність отримувати, зберігати та відтворювати життєвий досвід. Залежно від того, що запам’ятовується і відтворюється, виділяють рухову, зорову, слухову, емоційну, образну і словесно-логічну пам'ять.
Залежно від того, як здійснюється запам’ятовування виділяють мимовільну пам’ять (здійснюється без конкретно визначеної мети) та довільну пам’ять (протікає з чітко поставленою метою).
За часом зберігання матеріалу пам’ять поділяють:
Миттєва пам’ять пов’язана з утриманням картини щойно сприйнятого органами почуттів (її тривалість від 0,1 до 0,5 с).
Короткочасна пам’ять – це збереження інформації протягом нетривалого часу (близько 20 с).
Оперативна пам’ять розрахована на збереження інформації протягом певного заданого терміну. Термін зберігання інформації визначається конкретною задачею, що стоїть перед людиною.
Довготривала пам’ять характеризується здатністю зберігати інформацію протягом необмеженого терміну.
Генетична пам’ять - це пам’ять, при якій інформація передається у спадок.
В онтогенезі всі види пам’яті формуються у дитини досить рано і в певній послідовності. Найпізніше складається логічна пам’ять. Вона є в порівняно елементарних формах вже у дітей 3-4 років. Її удосконалення пов’язано з навчанням основних наук.
Початок образної пам’яті пов’язують з другим роком життя, але вважають, що цей вид пам’яті досягає своєї найвищої точки лише в юнацькому віці. Найраніше починає проявлятися, як вважав П. П. Булонський, моторна пам’ять, потім афективна пам’ять (близько 6 місяців).
Основні процеси пам’яті: запам’ятовування, збереження, відтворення і забування. У вигляді цих взаємопов’язаних процесів і реалізується пам’ять.
На органи чуття людини одночасно діє безліч різноманітних подразників. Але не всі вони безпосередньо проникають у її свідомість. Відбувається неначе добір тієї інформації, що становить інтерес і має важливе значення для особистості. Решта сприймається як другорядне, нечітко або взагалі не помічається. Вибірковий, цілеспрямований характер психічної діяльності складає сутність уваги.
Найважливішою умовою будь-якої діяльності людини є увага. Сама сутність життя потребує того, щоб сигнал про значущість навколишніх предметів та явищ був для людини сигналом "Увага!".
Увага - це спрямованість та зосередженість психічної діяльності людини на об'єкти та явища зовнішнього світу, а також на думки, почуття та процеси, що відбуваються всередині у нього. Увага людини має соціальну природу. Вона виникає в процесі праці і на основі праці.
За наявністю вольової регуляції розрізняють увагу мимовільну, довільну та після довільну. Увагу, зумовлену сильними, контрастними, значущими подразниками, що діють на людину яскравістю, несподіваністю, динамізмом, називають мимовільною. Виникнення мимовільної уваги визначається фізичними, психофізіологічними і психічними факторами. Мимовільну увагу може викликати сильний подразник: різкий запах, яскраво світло і барви, голосні звуки. Мимовільна увага триває, поки діють відповідні подразники. Важливим джерелом мимовільної уваги є інтерес. Те, що цікаве, емоційно насичене, може зумовити тривалу увагу людини.
Довільна увага це вид уваги, що виявляється у випадку, коли людина ставить перед собою певні завдання і намагається їх виконати. Механізм функціонування довільної уваги - друга сигнальна система. У ході трудової або навчальної діяльності людина може захопитися своєю працею настільки, що потреба у вольовому спрямовуванні уваги зникає. У подібному випадку довільна увага набуває нових рис - залишаючись свідомою, доцільною, вона, як і мимовільна, знімає напруження, захоплює людину і підтримує активну психічну діяльність. Це і є післядовільна увага.
Практична діяльність людини вимагає стійкості уваги. Людина, яка має стійку увагу, здатна досить довго, якщо це потрібно, зосереджуватися на обраному об'єкті. Дослідження показали, що за умови цікавої і не дуже важкої роботи увага учня старшого віку може тривати без помітних коливань 35-40 хв.
Апрозексія — повне випадіння уваги.
В цілому виховувати увагу — це означає формувати в людини вміння свідомо спрямовувати своє сприймання, мислення і дію відповідно до обраної мети. Для цього передусім слід зміцнювати волю, навчитися підкоряти свою діяльність почуттю обов'язку. На розвиток уваги істотний вплив справляє фізичний стан людини.
Психофізіологічні якості
Характер тісно пов’язаний з темпераментом, який може сприяти або протидіяти розвиткові певних рис характеру. Тому важливо знати свій темперамент. Так, холерику або сангвініку легше, ніж меланхоліку та флегматику, сформувати в собі ініціативність і рішучість. Однак для холерика може стати серйозною проблемою формування стриманості та самоконтролю, а для сангвініка – вимогливості до себе та самокритичності. Меланхоліку важче долати сором’язливість і тривожність, а флегматику – розвивати активність.
Темперамент (від лат. temperamentum) – це сукупність властивостей, що характеризують динамічні особливості психічних процесів і поведінки людини, їх силу, інтенсивність, швидкість, темп; виникнення, припинення і зміни.
Проблемам темпераменту багато уваги приділяв російський фізіолог І.П. Павлов, який дав наукове визначення основ темпераменту. В основі закономірності прояву індивідуальних відмінностей, за І. П. Павловим, лежать такі властивості нервових процесів, як збудження та гальмування, їх врівноваженість та рухливість. Врівноваженість нервових процесів означає баланс між процесами збудження та гальмування. Рухливість – здатність змінювати поведінку залежно від умов. Інертність нервових процесів є якістю, протилежною рухливості.
Всі ці якості і визначають типи нервової системи, яких І. П. Павлов виділив чотири:
сильний, врівноважений, рухливий тип – сангвінік;
сильний, врівноважений, інертний тип – флегматик;
сильний, неврівноважений тип – холерик;
слабкий тип – меланхолік.
У чистому вигляді перераховані типи темпераменту рідко зустрічаються в житті. Переважна більшість людей характеризується поєднанням рис різних темпераментів, тобто визначається “змішаним” типом темпераменту. Риси темпераменту є вродженими, хоча особливості прояву кожного типу змінюються з віком в процесі виховання.
Е. Еріксон надавав великого значення вихованню людини в ранньому дитинстві. Розвиток особистості проходить через різні стадії, або так званні кризи. Перша стадія, або криза, - “вбираюча”, коли задовольняється оральна потреба, формується довіра через матір. На цій стадії утворюється проекція особистості. На другій стадії дозріває м’язово-руховий апарат, що приводить до почуття впевненості, самостійності. Третя стадія – це становлення юнацтва, знаходження цілей, вміння планувати, вибір друзів. На четвертій стадії формується рефлексія, виникають сумніви відносно свого місця в житті. П’ята і шоста стадії – це зрілість особистості, стійкість її інтересів, коли вона керується у своїй поведінці нормами суспільства. І сьома стадія – це або досягнення неповторності особистості, або приречення на безвихідь (Додаток Г).
РОЗДІЛ 3. ПСИХОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ОСОБИСТОСТІ,
ЇХ ВИЗНАЧЕННЯ ТА ШЛЯХИ РОЗВ’ЯЗАННЯ
«Той, хто всім задоволений і не хоче міняти добре на краще, тому судилося втратити все.» Олексій Миколайович Толстой
Робота практикуючого психолога звичайно починається із звернення до нього клієнта або інших зацікавлених осіб. Іноді й сам психолог може виявити якісь психологічні неблагополуччя, відхилення чи питання, які людина або група людей не в змозі побачити та розв’язати без його допомоги. Цей ініційований людьми або самим психологом запит стає індикатором наявності певної психологічної проблеми особистості. І перше, що треба зробити в цій ситуації, - це визначити суть даної проблеми: передумови її виникнення, особливості перебігу, психологічний зміст, наслідки тощо. Лише тоді можна прийняти обґрунтоване рішення про шляхи її розв’язання тими чи іншими методами практичної психології.
Практикуючий психолог має пам’ятати, що психологічні проблеми особистості мають суб’єктивну та об’єктивну форми прояву, через які вони, власне, і сигналізують людині про своє існування. І ці форми часто не збігаються з психологічною суттю проблем, причинами їх виникнення. Найчастіше індикаторами психологічної проблеми особистості виступають негативні емоції (страх, тривога, стрес), психічні стани (напруження, втома, тривожне очікування, хвилювання, дратівливість), особливості поведінки (невдачі, помилки, конфлікти), результати діяльності (низька продуктивність, брак, аварії).