4.2. Принципат

Принципат (від «принцепса») зберігав ще видимість республіканської форми прав­ління і майже всі установи республіки. Збиралися народні збори, засідав сенат. Як і ра­ніше, обиралися консули, претори і народні трибуни. Але все це було вже не більше, як прикриття постреспубліканського державного устрою.

Імператор-принцепс поєднав у своїх руках повноваження всіх головних республі­канських магістратур: диктатора, консула, претора, народного трибуна. Залежно від роду справ він виступав то в одній, то в іншій якості: як цензор він комплектував сенат, як трибун відміняв за своїм рішенням дії будь-якого органу влади, заарештовував гро­мадян за своїм розсудом, як консул і диктатор, визначав політику держави, віддавав розпорядження по галузях управління; як диктатор командував армією, управляв про­вінціями тощо.

Народні збори, головний орган влади старої республіки, прийшли в повний занепад, про що писав Цицерон, назвавши гладіаторську гру тим заняттям, що приваблювало римських громадян більше, ніж збори коміцій. Звичайним явищем стали такі ознаки крайньої міри розкладу коміцій, як підкуп голосів, розгони зборів, насильства над їх учасниками тощо. Збори позбавлялися свого споконвічного права обирати на посади магістратів.

Сенат, уже за часів Августа, наповнився провінційною знаттю, всім зобов'язаною принцепсу, і особливо тими з вершників, які досягли сенаторського звання. З органу влади, що розповсюджувався на «місто Рим», сенат перетворився в свого роду загаль­ноімперський владний інститут. При всьому тому, становище його було приниженим, а повноваження обмеженими. Законопроекти, надходили до сенату від принцепса і забез­печувалися його авторитетом. Зрештою виникло і затверджувалося неписане правило, згідно з яким: «все, що вирішив принцепс, має силу закону».

Осереддям вищих установ імперії зробився двір принцепсу, що перетворився в своєрідну канцелярію з безліччю відділів, які виникли паралельно з республіканськими магістратурами. Вибори самого принцепса належали сенату, але і це стало чистою фо­рмальністю. У багатьох випадках справа вирішувалася армією. Тому у цей час здійсню­ється низка державних реформ, спрямованих, головним чином, на посилення рабовлас­ницької армії і поліції, які стали надійною опорою принцепса.

Поліція. Відповідно до реформи, приписуваної імператору Августу, корінній реорга­нізації піддавалася поліція Риму, на чолі якої був поставлений префект міста, наділений широкими повноваженнями в сфері охорони громадського порядку. У його підпорядку­ванні знаходилися 14 поліцейських комісарів, що очолювали міські квартали, відали там усіма справами і відповідали за безпеку і порядок у кожному з них. Комісари мали помі­чників в особі квартальних капітанів, агентів-донощиків і офіцерів сторожових поліцей­ських рядів. Через них комісари і префект міста в столиці стежили за виконанням законів і попереджали їх порушення, спостерігали за способом життя городян і перешкоджали всьому, що могло зашкодити суспільному добробуту міста рабовласників. Крім префекта міста, у Римі були засновані посади префекта сторожової служби, префекта масових і спортивних ігор, комісара суспільних робіт, головного інспектора по очищенню міських вулиць та інші, що також мали поліцейську владу. Ще за часів правління Цезаря тут була створена і «поліція моральності», що, подібно до афінської поліції, стежила за дотриман­ням законів, спрямованих проти розкоші в одязі і зайвих витрат на бенкети, здійснювала нагляд за жінками легкої поведінки, вела безуспішну боротьбу з ледарством.

Переслідуючи рабів, а також незаможні категорії вільних громадян, поліція Риму вдавалась до послуг провокаторів. Проте спеціальних органів «таємної» поліції у ста­родавніх римлян не було і використання провокаторів у поліцейській практиці носило не систематичний, а, скоріше, випадковий характер.

За зразком Риму була перебудована поліція й в інших значних містах і великих про­вінціях імперії. На чолі провінційної поліції стали легати вищого рангу, уповноважені підтримувати порядок і суспільну безпеку рабовласників на місцях. Під їх керівницт­вом проводився збір податків з місцевого населення, велася боротьба з карною злочин­ністю. Провінційна поліція мала свою розгалужену мережу таємної агентури, що вико­ристовувалась для стеження за піданними і здійснення заходів щодо попередження повстань рабів. Придушення масових хвилювань серед населення провінцій здійснюва­лося також за допомогою добірних імператорських військ — так званих преторіансь­ких кагорт, що виконували одночасно й поліцейські функції.

Розрізняючись за рівнем розвитку, структурою й обсягом повноважень, поліція Ри­му та інших рабовласницьких країн у той же час мала ряд загальних ознак: по-перше, вона охороняла новий у порівнянні з первіснообщинним ладом суспільний порядок, що закріплював панування рабовласників; по-друге, вона направлялася не тільки проти ра­бів, але і проти незаможних прошарків вільного населення, повинна була примушувати саме їх до дотримання нового порядку; по-третє, за винятком керівних поліцейських посад, вона комплектувалася переважно з рабів, що пояснюється збереженням наслід­ків старого родового побуту і відсутністю ще у держави достатнього морального авто­ритету, щоб вселяти повагу до ремесла, яке колишнім членам родового суспільства не­минуче повинно було здаватися таким, що не заслуговує на поважне відношення.

4.3. Домінат

Вже в період принципату рабовласницький лад у Римі почав переживати занепад, який в II—III ст. переріс в чергову кризу. Як вже було відзначено, в цей період заглиб­лювалося соціальне і станове розшарування вільних, посилився вплив великих земле­власників, зростало значення праці колонів і зменшувалася роль рабської праці, прихо­див у занепад муніципальний лад, зникала полісна ідеологія — на зміну культу тради­ційних римських богів приходило християнство.

Економічна система, заснована на рабовласницьких і напіврабовласницьких формах експлуатації і залежності (колонат), не тільки перестала розвиватися, але і почала де­градувати. Починаючи з IIIст., ставали частішими і поширенішими повстання рабів, майже невідомі початковому періоду принципату. До повсталих рабів приєднувалися колони і вільна біднота. Становище ускладнювалося визвольним рухом підкорених Ри­мом народів. Від загарбницьких воєн Рим почав переходити до оборонних. Різко загос­трилася боротьба за владу між ворогуючими угрупованнями пануючого класу. Після правління династії Северів (199—235 рр.) наступила півстолітня епоха «солдатських імператорів», які приводилися до влади армією і правили півроку, рік, найбільше п' ять років. Більшість з них були вбиті змовниками.

Принципат пригнітив дух громадянства у римлян, республіканські традиції залиши­лися вже в далекому минулому, останній оплот республіканських установ — сенат ос­таточно підкорився принцепсу. З кінця III ст. почався новий етап в історії римської державності, коли Рим перетворився в монархічну державу з абсолютною владою гла­ви держави (імператора). Остаточний перехід пов' язують з приходом до влади Діок-летіана. Ставши римським імператором в 284 р., він наказав іменувати себе Домінусом (господин), у зв'язку з чим форма римської держави цього періоду отримала назву до-мінат. її основними рисами були:

1. Влада імператора стала необмеженою, на що, зокрема, вказувала наявність у них таких титулів, як Август і Домінус. Імператори стали обожнюватися, деякі з них після смерті оголошувалися богами зі своїми релігійними культами, що віддалено нага­дували монарха найдавніших часів. Населення держави перетворилося з громадян у підданих імператора, які стали розглядатися навіть як його раби — серви.

2. Складався розвинений апарат чиновників, розподілених за рангами, з ієрархі­єю, що визначилася і правилами підвищення в посаді. Рада, що існувала за часів принципату, перетворилася в державну раду — консисторіум. З відокремленням цивільної влади від військової з' явилися цивільні і військові чиновники. Окремо сто­яла третя група чиновників — придворні, які відіграли велику роль в управлінні па­лацом імператора.

3. Старі республіканські установи втратили будь-яке загальнодержавне значення. Римом став управляти префект, що призначався імператором і був його підлеглим. Сенат перетворився в раду міста Рим, а магістрати — в муніципальних посадових осіб.

Найбільш важливі кроки в еволюції форми і механізму Римської держави нового ча­су пов'язані з правлінням імператорів Діоклетіана і Костянтина. У правління Діокле-тіана (284—305 рр.) були проведені військові, адміністративні і територіальні рефор­ми, що додали імперії нового вигляду і значно посилили центральну імператорську владу.

4) Внаслідок політико-територіальноїреформи імперія була розділена на дві час- тини — західну і східну. Діоклетіан в 285 р. призначив собі співправителя — цезаря, якого через рік було оголошено Августом, з такою ж, як у Діоклетіана, владою по управлінню частиною імперії. Але законодавство ще залишалося єдиним, оскільки за- кони видавалися від імені обох імператорів. Кожний з них призначав собі співправите- ля — цезаря. У результаті виникла тетрархія — правління чотирьох, що розповсю- джувалося на 100 провінцій. Рим було виділено в особливу 100-у провінцію, але місто Рим перестало бути столицею імперії. Столицю Західної імперії перенесли в Медіолан (Мілан), а потім в Равенну. Столицею Східної імперії стала Нікомедія, розташована на східному березі Мармурового моря.

Після двадцятилітнього правління Діоклетіана і боротьби за владу між його спадко­ємцями наступив період тридцятилітнього правління Костянтина (306—337 рр.), який знову відновив єдність влади.

Костянтин продовжив реформи Діоклетіана, зокрема його політико-територіальну реформу. Тетрархія була скасована, але в кожній з двох частин імперії утворили по дві префектури, якими управляли префекти, що були наділені цивільною владою. Військо­ва влада в префектурах належала військовим магістрам — двом начальникам піхоти і двом начальникам кінноти. Префектури ділилися на діоцези (6 в західній частині імпе­рії і 7 в східній), очолювані вікаріями; діоцези — на провінції, якими управляли рек­тори, провінції — на округи з окружною адміністрацією.

5. У військовій області професія воїна ставала спадковою. В армію стали широко притягуватися варвари, що отримували римське громадянство і можливість просувати­ся по службових сходах аж до вищих посад.

6. Прагнення правлячої аристократичної верхівки до централізованого управління увінчалося під час царювання Діоклетиана підпорядкуванням усіх поліцейських сил Риму начальнику імператорської канцелярії, який відігравав роль, аналогічну ролі пер­шого міністра.

7. Якщо ці заходи Костянтина були продовженням справи, започаткованої ще Діок-летіаном, то стосовно питань релігійної політики цього не можна сказати. У 313 р. ім­ператорським едиктом християнство було визнано рівноправним з іншими релігіями, що існували в імперії, а потім, після хрещення Костянтина в 337 році, — державною релігією.

Армія, чиновництво і християнська церква стали трьома головними опорами до-мінату — військовою, політичною й ідеологічною. Нарешті, враховуючи, що східна частина римської держави менше, відносно західної, зазнавала нападів варварських племен і була економічно більш розвиненою, Костянтин на місці давньогрецького міста Візантій заснував нову столицю, давши її назву Константинополь (330 р.). Перенесення столиці в Константинополь закріпило процес розпаду імперії на дві частини: Західну і Східну. Остаточне відділення Східної імперії прийшлося на кі­нець IV століття. З приходом на Константинопольський престол імператора Ар-кадія (395 р.) західна і східна частини старої римської держави більше політично не об' єднувалися.

На початку V ст. Західно-Римська імперія зазнавала постійного натиску кочових племен і германських народів з півночі. Соціальна криза всередині самої імперії, розпад її військової організації зробили Рим нездатним до реального протистояння новим си­лам. У 476 р. германський вождь Одоакр скинув з престолу останнього римського ім­ператора, ім' я якого, за дивним збігом обставин історії, було як і засновника Риму — Ромул.