1.2. Вітчизняна наука загальної історії держави і права

В Україні проблемами загальної історії держави і права займалися вчені провідних на той час (друга половина ХІХ ст.) університетів. Серед них — професор Харківського університету М. Ф. Володимирський-Буданов (1838—1916 рр.), автор близько 100 робіт у галузі історії права Росії, України, Білорусії, Польщі, котрий у своїх дослідженнях, зокрема, в «Огляді історії російського права» (1886 р.), простежив історію держави і права Росії з найдавніших часів до видання Зводу Законів у XIX ст., виклав історію розвитку основних галузей права (державного, кримінального, цивільного), а також су­ду та процесу.

Не можна обійти увагою ще одного відомого українського юриста того часу, профе­сора Київського університету О. Ф. Кістяківського (1833—1885 рр.), котрий значну увагу приділяв історичному правовому досвіду різних народів. Свідченням тому є істо­ричний нарис науки кримінального права, який було поміщено в передмові до «Елемен­тарного підручника кримінального права», виданого в 1882 році.

⁷ Цит. за: Омельченко О. О. Всеобщая история государства и права: Учебник в 2 т. — М.: Остожье, 1998.— Т. 1. — С. 23.

Захоплення історією серед правників України було зумовлено набуттям досить знач­ного поширення в той час у Західній Європі порівняльно-історичної школи права. По­чаток історико-порівняльного методу в українській юридичній науці в Україні поклав М. Іванішев — вчитель О. Ф. Кістяківського. Сам же О. Ф. Кістяківський своєрідно ви­значив мету, використання цього методу, а саме: «Пошук початків справедливості в тих загальних нормах права, які можна виділити з різноманіття всіх часів і народів»⁸.

Базуючись на історико-порівняльному методі в поєднанні з соціолого-позитивіст-ським підходом до пояснення процесу походження і функціонування права, М. Ф. Володимирський-Буданов та О. Ф. Кістяківський звернули увагу на звичаєве право, правосвідомість народу, що виникали на ґрунті певних суспільних відносин, на діяльності судді, що обирався народом і протистояв монополії законодавчої влади в ру­ках держави. Ці вчені утворили своєрідну історико-соціологічну течію, яка представля­ла історичну школу права в Україні.

Після революції, у 20—30-х рр. ХХ ст., вивчення історії зарубіжних країн, у тому числі історії держави і права, по суті припиняється. Тільки наприкінці 30-х — на почат­ку 40-х рр. відбувається поступове його відновлення. Центром, зрозуміло, стала Моск­ва. У 1940 р. вийшли перша програма та лекції нового навчального курсу, складені П. Н. Галанзою. У 1944—1947 рр. колектив авторів видає перший у СРСР курс загаль­ної історії держави і права у 4-х томах. У 60-х роках під редакцією П. Н. Галанзи ви­йшов двотомник з «Історії держави і права зарубіжних країн», праці, присвячені історії держави і права окремих країн Стародавнього Сходу (О.А. Жидков, Е.А. Скрипільов), Стародавньої Греції (С.Ф. Кечек'ян), Стародавнього Риму (ЮМ. Бірюков).

Вивчення держави і права зарубіжних країн також відроджувалося і в Україні. Це було пов' язано передусім зі створенням Харківського юридичного інституту, котрий згодом стає центром юридичної освіти й правової науки всієї України. Відродження української школи загальної історії держави і права пов'язано з іменами В. М. Катрича, А. Й. Рогожина, М. М. Страхова, Б. Й. Тищика та ін.

У 70—80 рр. свій внесок у розвиток науки історії держави і права зарубіжних країн зробили, зокрема, К. І. Батир, О. А. Жидков, Н. А. Крашеніннінкова, К. Ф. Федоров, З. М. Черніловський. Радянська історіографія держави і права, як і вся історична та юридична наука того часу, перебувала під упливом ідеології марксизму, яка у висвіт­ленні й оцінках історії держави і права визначним вважала соціологічний класовий під­хід. Суть його полягала в тому, що при вивченні історії державно-правових інститутів дослідники повинні були дотримуватися таких вимог:

1. визнання основою розвитку держави і права матеріальних умов життя, в яких головну роль відігравали виробничі відносини. Тому в дослідженнях тих років більше уваги приділялося висвітленню соціально-економічних аспектів, ніж юри­дичних;

2. визначення першопричиною всього розвитку, в тому числі державно-правових явищ, боротьби суперечностей, виразниками яких виступали антагоністичні класи;

3. розуміння, що ці суперечності призводили до гострої класової боротьби та соціа­льних революцій, котрі зумовлювали зміни типів держави і права. Головною рушійною силою в цих перетвореннях виступали пригноблені народні маси.

4. визнання критерієм оцінки результатів боротьби за все прогресивне, як і всіх іс­торичних фактів, подій та явищ, комуністичного принципу партійності, який зо-бов' язував «стати на точку зору передового робітничого класу, оскільки його інтереси співпадають з об' єктивними законами історичного розвитку»⁹.

Перераховані вище вимоги у своїй сукупності ставали методологічними засадами будь-якого історичного, у тому числі й історико-правового дослідження.

⁸ Див.: КистяковскийА. Ф. Злементарньїй учебник общего уголовного права. — К., 1882. — С. 32.

⁹ Див.: История государства и права зарубежньїх стран: В 2-х тт. / Под ред. П. Н. Галанзьі. — М., 1963. — Т. 1. — С. 17.

Події останніх десятиліть ХХ ст. призвели до суттєвих змін у розвитку нашого сус­пільства у цілому і в науці зокрема. Визнання людини як найвищої цінності у світі зу­мовило необхідність переглянути методологічні засади насамперед гуманітарних наук, відмовитися від класового підходу в оцінках суспільних явищ, фактів, подій. Ці спроби було зроблено і в історико-правовій науці.

Словосполучення методологічні засади є похідним від методологія — поняття, на яке потрапляють студенти (курсанти) на початку вивчення майже кожної дисципліни, особливо фундаментального циклу. Наш педагогічний досвід показує, що з' ясування першокурсниками питання про методологію науки, що вивчається, викликає значні труднощі. І це не дивно, оскільки порівняно з радянським періодом, коли все в цьому питанні було зрозуміло (дивись вище), сьогодні навіть серед учених немає цілісного уявлення та єдиного підходу до цієї проблеми. Спробуємо розібратися в означеній складній проблемі, подавши наше бачення методології, точніше методологічних засад історії держави і права зарубіжних країн.