2.2. «Нафтові республіки» Перської затоки

Незважаючи на те, що переважна більшість мусульманських країн району Перської затоки обрали монархічну форму державного правління, деякі з них на певному істори­чному етапі висловлювалися на користь республіки. Серед них, насамперед, такі дер­жави, як Іран та Ірак, зміст форми правління яких має специфічні особливості у порів­нянні як між собою, так із класичними республіками.

Ісламська республіка Іран

Після розпаду Арабського халіфату Персія (Іран — тільки з 1936 р.) в ХІ ст. підпа­дає під владу турків-сельджуків, а у ХІІІ ст. — монголів. На початку ХХ ст. Персію пе­ретворено на напівколонію Росії та Великобританії.

Сучасна іранська державність бере початок з революційних подій початку XX ст., коли було скликано національну раду — меджліс, котрий у 1906—1907 рр. прийняв Конституцію держави, яка після підписання шахом запровадила конституційно-монар­хічну форму державного правління.

Проіснувавши 70 років, монархія в Ірані була скинута в результаті революції 1979 року. Ісламська релігійно-політична революція відбулася в умовах кризи, створе­ної іншою, індустріальною революцією ініційованою монархічним урядом. Ним удало­ся провести індустріалізацію, але вона не встигала за приростом міського населення й армії безробітних. Розпочата аграрна реформа, спрямована на обмеження феодального землеволодіння й землеволодіння релігійних мусульманських громад, теж виявилася невдалою, і країна була змушена імпортувати продукти харчування. Усе це, а також по­силення корупції у правлячій верхівці викликало обурення населення. Виразником ма­сового незадоволення й організатором антиурядових виступів стало мусульманське ду­ховенство.

У лютому 1979 р. у країну з політичного заслання повернувся аятола Хомейні, кот­рий очолив боротьбу за повалення шахського уряду і створення національної іслам­ської держави. Шах був скинутий і емігрував, а Іран, за результатами референдуму, офіційно проголошено ісламською республікою. Того ж року тимчасовий уряд запро­понував проект нової конституції, який після доопрацювання спеціальною радою екс­пертів за участю мусульманських правознавців був затверджений керівником іранської революції аятолою Хомейні. Конституція Ісламської Республіки Іран набула чинності за результатами референдуму, проведеного 2—3 грудня 1979 року.

У Конституції зроблено акцент не стільки на політико-правовій характеристиці іранської держави, скільки на її ідеологічно-релігійній спрямованості. Важливим ново­введенням стало положення про те, що країною керує авторитетний мусульманський богослов-законник — Керівник («рахбар»), котрий вирішує найважливіші державні справи. Так, з метою «забезпечення державних інтересів» за пропозицією парламенту або за рішенням Верховного Суду, він має право зміщувати Президента, призначати на вищі державні посади, оголошувати мобілізацію збройних сил, війну, укладати мир тощо. Ця посада, яка стояла над усіма іншими державними посадами й інститутами, була представлена аятолі Хомейні (аятола — букв. «вуста Аллаха»).

За Конституцією, «формою державного ладу Ірану є ісламська республіка» (ст. 1). У статті 4 записано, що «всі закони та інші правові акти мають відповідати принципам ісламу». Контроль за виконанням цього конституційного припису покладено на факі-хів — членів так званої спостережної ради. До її складу входять шість авторитетів у сфері мусульманського права, призначуваних Керівником, і шість правознавців, обра­них парламентом за поданням вищого суду.

Пост Президента вважається другим у державній ієрархії після посту Керівника. Його обирають шляхом загальних і прямих виборів терміном на чотири роки. Кандида­том у Президенти, за Конституцією, може бути особа з числа політичних діячів відпо­відної релігійної належності. Президент здійснює керівництво органами виконавчої влади за межами повноважень, віднесених до Керівника. Водночас Президент забезпе­чує узгодженість у діях органів законодавчої, виконавчої та судової влади.

Президент пропонує кандидатуру на посаду Прем'єр-міністра, і після отримання цією кандидатурою довіри в парламенті здійснює формальне призначення глави Кабінету міністрів. Він подає Президентові кандидатури на посади міністрів, котрі після призна­чення мають отримати довіру в парламенті. Перед останнім також політичну відповідаль­ність несе Прем' єр-міністр за діяльність уряду.

Конституцією визначено, що Президент і всі члени Кабінету міністрів мають бути перевірені Верховним Судом до і після зайняття поста або посади на предмет їх майно­вого стану з метою запобігання зловживання владою.

Органом законодавчої влади визнано Національну Раду — Меджліс, до складу яко­го входять 270 депутатів. Однопалатний Меджліс формується шляхом загальних і пря­мих виборів. Термін його повноважень — 4 роки.

Таким чином, ми бачимо, що й у формі правління Ірану наявний певний дуалізм, котрий репрезентований, з одного боку, ідеологічно-релігійними, а з іншого — суто політичними інституціями. Останні, взяті в системі, нагадують змішану форму респуб­ліканського правління, де глава держави обирається безпосередньо народом, а уряд за­лежний як від Президента, так і від парламенту.

Іран сьогодні дає приклад відродження ісламу в одному з районів світу, що здавна був місцем зустрічей та взаємовпливів кількох культур і цивілізацій. «Ісламська рево­люція» 1979 р. надала потужного стимулу пожвавленню ісламу, котрий заявив про себе як про один з могутніх ідейних та соціальних факторів сучасного політичного і консти­туційного розвитку країн Близького Сходу.