Інститут спадкування

Інститут спадкування в цивільному праві буржуазних країн зазнав серйозних змін, що було зумовлено знищенням феодальних відносин. Особливо яскраво це виявилося у Франції, де першими законодавчими актами революційного періоду суттєво були об­межені права заповідача. Визнаючи спадкування за законом і спадкування за запові­том, законодавець, однак, обмежив заповідальну волю й поставив можливість заповіту в залежність від того, чи залишив спадкодавець дітей, чи ні. І з огляду на кількість за­лишених дітей він міг розпорядитися лише від половини до трьох чвертей від належної йому власності. Незаконнонароджені діти й невизнані за життя батька діти практично позбавлялися права на успадкування. Такий підхід законодавців частково ґрунтувався на пануванні в той час концепції суспільного походження власності.

Вільне від заповідального розпорядження майно успадковується за законом.

У галузі спадкування за законом був знищений принцип першорідства. Права закон­ного спадкування мали родичі до 12-го ступеня. У 1917 р. коло законних спадкоємців було обмежено 6-м ступенем спорідненості.

Серед інститутів, характерних для рецепійованого римського права й відновлених у Кодексі, слід назвати субституцію (призначення додаткового спадкоємця), щоправда тільки для спадкоємців першого ступеня спорідненості — насамперед дітей, котрі вже народились, або тих, хто може народитися. Тим самим воля заповіту обмежувалася не тільки адресатом, але й обов' язковою долею спадщини. Таким чином, можна побачити, що в питаннях спадщини продовжували панувати перш за все інтереси родини.

Спадкоємні майнові права склали важливий розділ у Німецькому цивільному уло-женні й репрезентовані великою кількістю норм та інститутів старого германського права і нечастого у спадкоємному праві принципу, згідно з яким спадкоємодавець за законом не мав обмежень у визначенні спадкоємної маси, яку він передає.

При спадкуванні за законом Уложення закріплювало систему «парантелл» (лі­ній), котрі являють собою групу родичів, які походять від спільного пращура. Першу парантеллу складали спадні спадкоємці, другу парантеллу — батьки та їх спадні, тре­тина — дід і бабка та їх спадкоємці тощо. Таким чином, спадкоємцями були родичі будь-якого ступеня, що можуть довести своє рідство зі спадкодавцем, яким би відда­леним воно не було.

На відміну від Кодексу Наполеона, після смерті одного з подружжя другий займав більш привілейоване становище: він частково успадковував майно разом зі спадкоєм­цями перших двох парантелл; якщо ж таких не було, то одержував усю спадщину пов­ністю. За французьким правом він практично був позбавлений права обов' язкової част­ки у спадщині.

Послідовніше, ніж Кодекс Наполеона, НЦУ проводить принцип свободи заповітів. Складати заповіт можна було з 16-річного віку, однак до досягнення 21 року робилося це в публічній формі.

Охороняючи інтереси законних спадкоємців, НЦУ встановило деякі обмеження за­повідальної волі. Наприклад, є обов'язкова частка: особи, що мають право на обов' язкову частку у спадщині, мають право вимагати її надання в розмірі половини вартості частки цього спадкоємця при спадкуванні за законом. При цьому особа, котра має право на обов' язкову частку, спадкоємцем не є.

Крім того, Уложення закріпило своєрідний інститут — сукупний заповіт, який скла­дався подружжям або одним з них при згоді іншого. У такому заповіті могла бути пе­редбачена передача всієї спадщини третій особі, а не тільки тому, хто пережив.

У сучасному спадкоємному праві — як у Франції, так і в Німеччині — продовжують діяти переважно норми, закріплені в названих кодексах. Водночас у законодавстві останніх десятиліть можна побачити й певну тенденцію обмежити коло спадкоємців за законом близькими родичами і тим з подружжя, хто пережив; більш захищеними стали спадкоємні права позашлюбних дітей. Саме такі зміни відбулися у Франції з прийнят­тям змін у Кодексі, закріплених ордонансами 1958 р., Законом 1972 р. та подальшими актами.