31. Українські етикетні формули прощання.

Прощання - це слова і вислови, які говорять, коли розлучаються. Мовленнєва частина прощання простіша, ніж вітання. Переважно це співвідносні формули, що мають інколи антонімічний характер, напр.: До побачення! Прощай! Будь здоров! або функціонують як самостійні вислови чи як репліки-відповіді на власне прощальні слова, напр.: На все добре! Бувайте здорові! Щасливо!

Вибір етикетних висловів прощання залежить від часу, на який роз­лучаються особи, тональності спілкування.

Діловий, або службовий, мовленнєвий етикет допускає формули прощання, які лімітовані високою тональністю і є закритими для варі­антності, наприклад:

До побачення! - вислів стилістично нейтральний, найбільш вживаний у високій тональності. За походженням його вважають калькою з росій­ської До свидания!. Разом із висловами На все добре! До нових зустрічей! обслуговує також ситуацію розлуки в межах нейтральної тональності.

Прощайте! — це прощальний вислів, пов'язаний з ритуалом проси­ти пробачення перед розлукою за можливі провини.

32. Українські етикетні формули звертання.

Етикетні формули звертання українців формувалися з дохристиянських часів, про що свідчать збережені у народному побуті діалектні висловлювання, насамперед призначені для родинного спілкування: мамо, ненько, неню, тату, татку, няню (до батька), вуйку, вуйно, тітко, дядьку, стрийку, стрийно, небого, кумо, куме, свате, свахо, брате, сестро,сестрице, бабцю, дідусю, діду, нанашко, нанашку (до хрещених), швагре, братово, донцю, сину, онучко, онучку і т.п.

У часи Запорізької Січі козаки звали себе «товаришами», про що зафіксовано у багатьох фольклорних творах, художніх творах на історичну тематику, а також в « Історії України – Руси » М.Грушевського. Крім того, у козаків побутували звернення, подібні до звернень у родині: батьку (гетьмане, отамане ), діти, братове, браття, братці, брати, братики.

Донедавна вважалося, що шанобливо–ввічливі форми звертання «пане», «пані», «панове» поширились в Україні під впливом польської мови і характеризує мовлення жителів Західної України. Але аналіз текстів усної народної творчості (колядок, щедрівок, прислів’їв, приказок тощо), історичних текстів та літописів переконує у давності цієї етикетної формули на українських теренах.

Слова «пан», «пані», «панове» можуть уживатися самостійно або в поєднанні з іменем, прізвищем, назвою особи за фахом чи родом занять: пане професоре, панове присутні, пані Ніно тощо.

При спілкуванні в піднесеній тональності у листах ці звертання вживаються з означеннями «шановний», «вельмишановний», «високоповажний». В усній народній мові вони, як правило, з прикладкою: «пане–господарі», «пане–брате», «пане–сватове». «Чи дома,дома цей пан–господар?/ Цей пан–господар на ім’я Михайло?» [3;46].

З часів Радянської влади таке звертання незаслужено обминалось і навіть підлягало викоріненню, але зараз повертається на своє місце у спілкуванні

В основі українського ввічливого поводження лежить доброзичливість, тому морфема добр– є дуже продуктивною у формулах етикету. Досить поширена вона у прямих звертаннях, які функціонують переважно в дружній, (фамільярній) тональності: Чоловіче добрий! Людино добра! Добра душа! Люди добрі!

«Добродію», «добродійко» – специфічно українське шанобливе звертання як до знайомого, так і до незнайомого і вважається «старою почесною назвою осіб, що добре роблять» [1;92]. Ця етикетна лексема фіксується в словниках української мови ще з 17 століття . Уживаються «добродій» («добродійко») і як увічлива форма згадування про відсутню людину. Це звертання вживалося самостійно і в поєднанні з етикетними означеннями: шановний (шановна), ласковий (ласкава), високошановний (високошановна), вельмишановний (вельмишановна), високоповажний (високоповажна) та з іменами по батькові. Поширене це звертання і в поєднанні із засобами титулування (пане добродію, пані добродійко), і з означальними прикметниками. В українському мовленні використовуються паралельні формули звертання: «пане добродію», «чоловіче добрий», «люди добрі» та інші.

Однією з форм звертання до незнайомої людини в сучасній українській мові є слово «громадянин» ( «громадянка», «громадяни»). Воно поширилось у 20 столітті під впливом російської мови, яка, у свою чергу, перейняла таку форму звертання з часів Паризької революції. Сфера функціонування цієї формули етикету вузька – правовий, юридичний контекст.

Арсенал лексичних засобів вираження звертання до незнайомої людини у сучасному мовленні дуже збіднений. Це призводить до випадків, коли ми вдаємося до формул–замінників звертань, а саме до формул, головною функцією яких є функція підтримання мовного контакту, а не його зав'язування. Наприклад: « Послухайте… Слухайте… Вибачте, як пройти до…? Гей! Дозвольте звернутися... Можна вас запитати (попросити)...?

Одним із традиційних українських виявів шанобливості є вживання пошанної множини. Сьогодні багато непорозумінь і суперечок викликає проблема: як традиційно звертались українці до рідних – на «ти» чи на «ви»? Яка форма є давнішньою, адже в сучасному українському мовленні обидві вважаються нормативними? Тим паче, що зникнення «Ви» у звертанні до рідних, особливо в останні десятиліття, багатьма людьми сприймається дуже болісно:« Вже рідні діти з матір’ю на «ти»». ( Л.Костенко)

Як свідчать джерела, у Київській Русі звертання на «Ви» не знали, воно було запозичене українською мовою значно пізніше, десь у кінці 14 століття. Така граматична форма етикету стала традиційною для національного мовлення у родинному колі: «Встали мама, встали тато…» (П.Тичина), «Якби моя бабуся встали» (Остап Вишня). У сучасному спілкуванні загальноприйнятим є звертання на «Ви» до малознайомих, незнайомих, а також у діловій комунікації.

Займенник «Ви» варто писати з великої літери тоді, коли звертаємося до однієї особи: «Іване Петровичу! Запрошуємо Вас…», «Шановна Ірино Степанівно! Вітаємо Вас… », «Пане (пані) голово! Звертаємося до Вас …» тощо. При звертанні до кількох осіб займенник слід писати з малої літери: «Дорогі колеги! Вітаємо вас …»

Займенник «ти» є виразником близьких стосунків між людьми. Він передає повагу, що виникла на основі дружби, товариськості чи кохання. На «ти» спілкуються між собою товариші, колеги, співробітники, друзі, члени родини тощо. Вживання мовної етикетної форми звертання на «ти» чи «ви» у багатьох випадках регулюється ситуацією.

Багато суперечок дотепер викликає питання: яка форма звертання – на ім’я чи ім’я і по батькові – є традиційною для українців? Одні вчені категорично виступають проти вживання форми імені й по батькові, вважаючи її «московським звичаєм», «способом творення «безлицьої людини в УРСР» [2, с. 96]. Їхні аргументи ґрунтуються головно на тім, що, на їх думку, український мовленнєвий етикет прийняв таку форму звертання від росіян. Подібну точку зору обстоювали і деякі українські письменники.

Прихильники вживання імені й по батькові ( І.Огієнко, П.Одарченко та ін.), навпаки, переконують, що така форма є давнім українським звичаєм, оскільки вона трапляється в найдавніших писемних пам’ятках: грамотах часів Київської Русі, документах Богдана Хмельницького. Відсутність спільної позиції вчених щодо цього питання можна пояснити тим, що літературна форма строго не регламентує використання однієї з формул.

Суттєвим у вираженні цієї проблеми, очевидно, може стати усно–розмовна традиція українського народу, яка надає перевагу звертанню на ім’я або пане/ пані/ панно/ паничу + ім’я у товаристві, в родинному колі, серед колег чи друзів (пане Андрію, панно Олю) або пане/пані/панно/ паничу + імя по батькові в офіційній обстановці (пане Кузьменко Кириле Івановичу, пані Михайлюк Світлано Михайлівно). Особливою диференційною ознакою мовного етикету українців є уживання кличного відмінка при звертанні до співрозмовника.

Кличний відмінок, будучи споконвічним слов’янським граматичним явищем, є рівноправним членом відмінкової парадигми сучасної української мови. Він сформував свої флексійні вираження на базі давньоукраїнської мови і зараз має широку мережу закінчень, вживання яких регламентується літературними нормами. Ці закони культури мовлення зафіксовані в українському правописі, словниках, довідниках, посібниках, підручниках. Разом з тим, загальні процеси граматичної формалізації відобразилися на флективному вираженні кличного відмінка: за аналогією до закінчення іменників твердої групи у живому мовленні вживаються із закінченням – о іменники мішаної групи: Серьожо, Сашо; поширені варіативні форми типу Настю, Насте, неню, нене, Марусю, Марусе; складні сполуки із загальними назвами у ролі звертання як за схемою « Кл. + Кл.», так і за схемою « Кл. + Наз. в.» (пане лікарю, пане лікар).