1.Азовське море

Азовське море різко відрізняється від Чорного своїми розмірами, незначними глибинами, гідрологічним режимом, меншою солоністю та біоресурсами. З Чорним морем воно з'єднане вузькою (5—7 км) і мілкою (5—13 м) Керченською протокою. Площа Азовського моря — 39 тис. км², а об'єм води — 290 км^;|, пересічна глибина 7,4 м, а макси­мальна — 15 м. Довжина берегової лінії становить близько 2700 км, із них більше половини належить Україні, а решта Росії. Для берего­вої лінії на півночі характерні коси: Бердянська, Обитічна, Бирючий Острів та ін.; затоки: Таганрозька, Бердянська, Обитічна, а також лимани — Молочний, Утлюцький. На заході коса Арабатська Стрілка (довжина понад 100 км, ширина 3—5 км) відокремлює від Азовсько­го моря солону затоку Сиваш (площа понад 2600 км², максимальна солоність — 25 %о). Формування кіс пов'язано з дією узбережних течій, які переносять донні, переважно піщані, відклади.

Середні температури води в Азовському морі в липні — серпні сягають 24—25 °С, а в січні — лютому — від -1 до -5 °С. Взимку північна частина моря замерзає, а у відкритому морі поширюється дрейфуюча крига. Товщина льоду сягає 35—80 см.

Солоність вод Азовського моря останніми десятиліттями зрос­тає, що пояснюється порушенням балансу стоку в море прісних вод і припливом солоних чорноморських вод. Пересічна солоність за­раз становить близько 13 %<>, а тривалий час дорівнювала 10,9 %о. Солоність вод Азовського моря розподіляється нерівномірно — зни­жуючись від Керченської протоки (17,6 %о) до Таганрозької затоки (7—5 %о). Помітне також коливання солоності за сезонами — взимку вона зростає, а в теплу частину року — зменшується.

Водний баланс Азовського моря за надходженнями і витратами становить 84,3—84,2 км³.

Рослинний і тваринний світ моря характеризується високою біологічною продуктивністю. Тут росте значна кількість діатомо­вих, бурих, червоних і зелених водоростей, морських трав, зокрема зостери. Зообентос представляють переважно молюски і ракоподібні. Іхтіофауна Азовського моря досить різноманітна, налічує 79 видів риб. Вони становлять головне промислове багатство моря. Морські види представлені тюлькою, хамсою, бичками, які є основою рибно­го промислу. До прохідних видів належать оселедці, севрюга, осетер, до наиівпрохідних — лящ, тарань, судак. У морі водиться азовський вид дельфінів, промисел яких не дозволяється.

В Азовському морі останніми десятиліттями склалися складні екологічні умови, які призвели до зменшення його біопродуктив-ності. У зв'язку з будівництвом зрошувальних систем у басейні Азовського моря значно зменшився приплив прісних вод, збільшився приплив чорноморських солоних вод, відбувається значне за­бруднення стічними водами й отрутохімікатами. Розроблено про­граму екологічного оздоровлення Азовського моря. Передбачено поліпшення біологічних ресурсів та заходи з використання міне­ральних (різних солей) та рекреаційних ресурсів.

Найбільшими портами на Азовському морі є Бердянськ і Маріу­поль.

2. Степ

( тепова зона простягається на південь від лісостепу до Азово-Чорноморського узбережжя, і Кримських передгір'їв на відстань від 300 і<> 500 км.. Загальна площа степової зони становить більше 240 тис.

В її межах знаходяться південні частини Харківської і Кіровоградської областей, Донецька, Луганська, Дніпропетровська, Запорізька, Херсонська, Миколаївська, Одеська об­ласті, рівнинна частина Автономної Республіки Крим.

Загальні риси фізико-географічних умов степової зони зумовлюс її розташування на півдні Східно-Європейської рівнини, у межах різних геоструктур. Ареали степових ландшафтів збільшуються в східному напрямку, що пов'язано з послабленням впливу вологих атлантичних повітряних мас та посиленням ролі сухих континен­тальних мас. Степові ландшафти "накладаються" частково на Україн ський щит та його схили, Добруджинський передовий прогин. При чорноморську западину, Скіфську платформу, Дніпровсько-Донецьку западину, Донецьку складчасту споруду, схили Воронізького масиву. Ці структури неоднаково виражені в сучасному рельєфі, поряд а іншими чинниками вони зумовлюють гіпсометричну і геоморфоло гічну неоднорідність степової зони, внутрішньозональну диферен- І ціацію ландшафтів. На північному заході й півночі в степову зону заходять відроги Центральномолдавської, Подільської та При дніпровської височин, на сході — Середньоруської височини, роз- І членовані річковими долинами, глибокими балками. На півдні ве­ликі простори зайняті Причорноморською, Північно-Кримською і При азовською низовинами. У степову зону заходить південна частина Придніпровської низовини. На сході степової зони помітно виділи ються Донецька і Приазовська височини. У формуванні сучасних рис поверхні істотну роль відігравали неотектонічні рухи, їх успад-кованість у межах геологічних структур з різними знаками рухів. Так Український щит, Донецька складчаста структура, Воронізький масив мають тенденцію до підняття, а Причорноморська западина — до опускання. Структури нижчого порядку, як, наприклад, блокові утворення Причорноморської западини, підняття і прогини Рівнин ного Криму мали диференційовані неотектонічні рухи. Неотектонічні рухи вплинули на формування рельєфу височин і низовин степової зони, а через них на просторову диференціацію степових ландшафтів. У вертикальному профілі ландшафтів наявні гірські породи, які залягають вище базису ерозії. Найдавнішими є докембрійські утво­рення Українського щита, що відслонюються в річкових долинах. Поверхня відкритого Донбасу складена палеозойськими і мезозойсь кими відкладами. У долині р. Мокра Волноваха відслонюються де вонські пісковики, сланці, вапняки.

Середні річні температури повітря підвищуються від Г,5 °С на північному сході до +11 °С на південному сході зони, і і снова зона знаходиться на південь від осі підвищеного атмосфер-

о тиску (осі Воєйкова). Це впливає на характер атмосферної циркуляції. Тут при загальному переважанні західного перенесенні вологих повітряних мас у формуванні степового клімату велик] роль відіграють східні й північно-східні континентальні, а також середземноморські тропічні повітряні маси. Часто атлантичні ціп, лони не досягають дтепової зони, що є причиною менших, порівнянії з лісостеповою зоною, річних сум опадів. Річні суми опадів сягаючі, від 450 мм на півночі зони до 350 мм на півдні. У Присивашші, п.і узбережжі Каркінітської затоки сума їх найменша — 300 мм на рік. До 60—70 % опадів випадає в теплий період року. Характер ною особливістю степів є висока випаровуваність: 700—880 мм пи півночі й 900—1000 мм на рік на півдні зони. Коефіцієнт зволо ження змінюється від 1,2 до 0,8. Дефіцит вологи в степу виливаї на сучасні фізико-географічні процеси, формування гідрографічної мережі. Остання в степу є мало розвиненою: середня її густота ста новить 0,08—0,005 км/км . А в Причорноморськії! низовині є райони, де поверхневі води стікають до подів. Невеликі також модулі стоку: 0,5—1 л/с-км². Стік формується переважно за рахунок талих снігових вод, які дають 70—80 % річного стоку. Атмосферні опади влітку витрачаються передусім на випаровування. У режимі степових річої спостерігаються короткочасна та висока весняна повінь і низька літ ня межень. Підвищення рівнів можливе влітку під час злив. Особ ливість природних умов степової зони полягає іі у тому, що у великих річок тут мало приток і вони є транзитними (Дніпро, Південний Буг). Виняток становлять річки, які дренують Середньоруську, Доне цьку і Приазовську височини та живляться підземними водами. Атмосферні опади не відіграють значної ролі у формуванні ґрунтових вод. Кращі умови для цього є в північній підзоні на малодренова них рівнинах, де ґрунтові води залягають на глибині від 5 до 20 м. У степу річкові й ґрунтові води мають високу мінералізацію. Вона змінюється в широких межах: від 1 — 5 до 10—50 г/л, засоленіїн переважно сульфатне, хлоридно-сульфатне, а на півдні Причорно морської низовини — хлоридне. У степовій зоні мало боліт. Най більшими з них є Кардашинське серед Олешківських пісків, болоті в пониззях Дніпра, Дністра, Дунаю.

Переважання материнських лесових порід, відносна рівнинність рельєфу сприяли формуванню в степу більш однорідного ґрунтово го покриву, ніж у лісостепу.

У північній підзоні переважають чорноземи середньогумусні зви чайні.

У степовому різнотрав'ї представлені півонія вузьколиста (воронець), катран татарський, шавлія поникла та авст­рійська, полини, кермек та ін. Природна степова рослинність збе реглася в заповідниках Українському степовому. Луганському, Ас канія-Нова, Чорноморському і біосферних. У степовій зоні наявні також лісові, лучні й болотні рослинні угруповання. Середня лісио тість становить лише 3 %, причому з усієї лісопокритої площі близькі. 39 % займають насадження з дуба, 33 — соснові, 6 % — ясеневі та ін. Деревна рослинність (байрачні ліси) частіше зустрічається НІ півночі зони. Зазначимо, що степова флора відрізняється від різно-травно-лучних угруповань лісостепу. В степу домінують багаторічні ксерофільні злаки, а різнотрав'я має підпорядковане значення. У степових фітоценозах більше ефемерів та ефемероїдів, є полини, гало-фітна рослинність, рослинний покрив розріджується. У розподілі рослинного покриву простежуються підзональні відмінності. У пін нічному степу в минулому панували різнотравно-типчаково-кови лові степи, у центральній частині зони — типчаково-ковилові, у при морській смузі та Присивашші — розріджені типчаково-ковилові та полиново-типчакові степи. У річкових заплавах є ліси з осокорів, верб. Поширені чагарники з терену, вишні, шипшини, дерези, кара гани та ін. Між окремими Олешківськими піщаними аренами ро­стуть дубово-березові гаї. На Азово-Чорноморських прибережних злаково-полинних степах поширені житняк, типчак, полини Бопі-няка і кримський, кермек, камфоросма, сарсазан та ін.

Для фауни степу характерні: ховрахи, заєць сірий, тхір степовий, борсук, лисиця, перепел, лунь, боривітер, жайворонок, гадюка сла­пова, полоз, ящірки та ін. На загальному зональному фоні своєрід ністю фауни виділяються водно-болотні, чагарникові, лісові біотопи долин Дніпра, Південного Бугу, Дністра, Дунаю, Чорноморсько-Азовського узбережжя, степових озер і штучних водойм. Тепер близько 80% території степової зони заіімають сільськогосподар ські угіддя, значні її простори, особливо на півдні, вкриті густим мереживом зрошувальних систем. Це райони вирощування пшенп ці, технічних і плодових культур, тут великі можливості для роз витку овочівництва, виноградарства, високопродуктивного тварин ництва.

Білет 46

1. Грунтовий покрив.

1.На рівнинній частині території України поширені дерново-підзолисты, сірі лісові, чорноземні, каштанові ґрунти, лучні, лучно-чорноземны і болотні ґрунти, солончаки, солонці та солоді. У горах розви- н пн і, дерново-підзолисті, поверхнево-оглеєні, бурі лісові, буро-підзо- ІІІГІІ, гірсько-лучні, гірсько-торфові, гірські чорноземні, дерново- і м і ні, червоно-бурі та коричневі ґрунти.

. Різні пн їм ґрунтів займають неоднакові площі, характеризуються висо­ким рівнем розораності. Серед орних земель 65 % площі займають імриоземи. На сірі лісові припадає 17%, дерново-підзолисті — 7, її титанові — 4, інші — 8 % загальної площі орних земель.

Поширення ґрунтів на рівнинній частині й у горах істотно від­рі цініться.

Грунти рівнинної частини

дерново-підзолисті ґрунти є зональними в Українському По- ііігі її займають 60 % його території, зустрічаються в лісостепу на і ■риііих терасах і в давніх водно-льодовикових долинах.

Дерново-підзолисті ґрунти сформувалися під лісовою рослин­нії і ні на безкарбонатних давньоалювіальних, водно-льодовикових і інрі'ііних відкладах піщаного, супіщаного та суглинкового механіч- IIім'о складу, іноді на продуктах вивітрювання твердих кислих і кар-

її і них порід. Завдяки легкому механічному складу материнських

ііирід та відсутності у хвойно-широколистяних лісах ялини серед н ріншо-підзолистих ґрунтів переважають слабо- та середньопідзо- ші п іх різновидності.Серед дерново-підзолистих Ґрунтів найбільш поширені причини но-підзолисті, дерново-слабопідзолисті глинисто-піщані, дерново піц, бопідзолисті супіщані, дерново-середньопідзолисті супіщані, дерНЯ во-підзолисто-глейові ґрунти.

Як правило, слабопідзолисті ґрунти розвинулись на піщаних І і ш нисто-піщаних відкладах, дерново-середньопідзолисті — на супііцшпи, дерново-сильнопідзолисті — на суглинкових. Дерново-борові (при ховано-підзолисті) та дерново-слабопідзолисті ґрунти сформуванні і під боровими та суборовими лісами на піщаних давньоалювіелі.ииЦ відкладах. Ґрунтовий профіль на генетичні горизонти є малодифв ренційованим. Вони характеризуються низькою вологоємністю, МИ сокою водопроникністю, бідністю на увібрані основи та поживні рм човини (рухомі форми азоту, калію, фосфору). Ґрунти безструктурні, містять 1—1,5 % гумусу, мають кислу реакцію (рН 4,5—4,8). Дернини слабопідзолисті ґрунти є орнопридатними, на них вирощують жи мі, люпин, картоплю, кукурудзу. Для підвищення їх врожайності офпН тивним є внесення органічних і мінеральних добрив, вапнуванні!

Дерново-середньопідзолисті ґрунти є переважно супіщаними Вони сформувалися під змішаними лісами на флювіогляціальнії - і гляціальних відкладах, поширені на терасах та моренно-зандроииИ рівнинах. У цих ґрунтів чітко виражений підзолистий процес, ни слідком якого є суцільний білястий горизонт товщею ДО 20 ГМ І) алювіальному горизонті наявні прошарки червоно-бурого суглини і або супіску до 3—5 см товщиною, які чергуються з прошарками піску. Дерново-підзолисті супіщані й легкосуглинкові ґрунти 1 | ні ще утримують вологу у верхніх горизонтах. Вони багатші на гумун (1,5—2,5 %) і рухомі поживні речовини, мають кращі водно-фі:пі'іпІ

властивості й умови водного живлення рослин. На землях з

ВО-ПІДЗОЛИСТИМИ супіщаними І легкосуглинковими ґрунтами 1ІИ|іп щують озиму пшеницю, кукурудзу, льон-довгунець.

Дерново-підзолисто-глейові ґрунти поширені серед дорити. ПІДЗОЛИСТИХ у зниженнях. Оглеєння ЗУМОВЛЮЄТЬСЯ надмірним II"' ложенням нижніх шарів ґрунту внаслідок високого заляганим підґрунтових вод, а також поверхневими водами. Ґрунти харіт и ризуються низькою кислотністю. Кращими серед них є глоіоиигі різновидності, а сильноглейові є орнопридатними. Основнимипн чи дами щодо підвищення їх родючості є регулювання водного рг ї й му, поліпшення умов аерації, вапнування.

Церново-карбонатні ґрунти сформувались на крейдових і мер- ""II.них породах на Волинському Поліссі; мають гумусовий профіль

у ясністю 20—40 см, вміст гумусу — від 2 до 3,5 % . Завдяки близь-

Ипму заляганню карбонатних порід ґрунту насичені кальцієм; ней- цінльна або слаболужна реакція ґрунтового розчину.

сipi лісові ґрунти сформувалися під широколистими лісами на і ■ 111 іГюнатних, лесових породах, в умовах досить теплого і не дуже

ігого клімату. Вони представлені неоглеєними й оглеєними

7іо-сірими і сірими ґрунтами. Світло-сірі ґрунти мають суціль­ний елювіальний горизонт і глибшу, ніж у сірих, лінію закипання; і прґюнатів (130—150 см). Вміст гумусу у верхньому горизонті світло- 111 >п х ґрунтів становить 1,5—2,5 %, а рН — 5,5—6,0.

Сірі лісові ґрунти поширені на правобережжі лісостепової зони, нідрогах Середньоруської височини, лесових островах (опіллях) зони мішаних лісів. Вони мають диференційований профіль з добре ниішженими гумусово-елювіальним (18—25 см), елювіальним (25— Ні см) та ілювіальним (70—90 см) горизонтами. На Прут-Дністров-і і і ому межиріччі, Оіііллі поширені бурувато-сірі лісові ґрунти, що і Формувалися на легких лесових породах з гранулометричним скла-

при близькому заляганні пісків, гальки, вапняків. Вміст гумусу

и і ірих лісових ґрунтах — 2,0—2,7 %. Вони придатні під всі зо­ни пі.ні сільськогосподарські культури, плодові та ягідні насадження.

Опідзолені ґрунти представлені темно-сірими опідзоленими і чорноземами опідзоленими. Вони поширені переважно в лісостепу, цс росли байрачні ліси.

Темно-сірі опідзолені ґрунти сформувалися на лесових поро­ли ч, карбонати в їх профілі вилугувані й залягають на глибині І '0 140 см. Темно-сірі ґрунти характеризуються наявністю кре- ■ і' тисової присипки у верхніх горизонтах, ілювіального та добре рп шиненого гумусового горизонту, який досягає глибини ЗО—35 см, і іш.ісість гумусу в темно-сірих ґрунтах становить 3,5—4,5 %, рН іпріинює 6,0—6,3.

Чорноземи опідзолені поширені на півночі лісостепової зони. Н итками опідзолення є ущільнення нижньої частини гумусового іпршіонту і наявність крем'янки у верхній його частині. Вони роз­минулись під розрідженими грабово-дубовими лісами, слабокислі, нмн і гумусу невеликий — 3,5—5,5%. Характеризуються струк- і , рпістю, хорошими агрофізичними властивостями. Опідзолені ґрун- ііі ипісористовують під всі сільськогосподарські культури лісосте- Серед дерново-підзолистих ґрунтів найбільш поширені прпхниМ І но-підзолисті, дерново-слабопідзолисті глинисто-піщані, дерново ечф бопідзолисті супіщані, дерново-середньопідзолисті супіщані, дерші во-підзолисто-глейові ґрунти.

Як правило, слабопідзолисті ґрунти розвинулись на піщаних І гми< І нисто-піщаних відкладах, дерново-середньопідзолисті — на супіщанії і, дерново-сильнопідзолисті — на суглинкових. Дерново-борові (мри

ховано-підзолисті) та дерново-слабопідзолисті ґрунти сформунн

під боровими та суборовими лісами на піщаних давньоалювіалі.іпц відкладах. Ґрунтовий профіль на генетичні горизонти є малодиф* ренційованим. Вони характеризуються низькою вологоємністю, іні сокою водопроникністю, бідністю на увібрані основи та поживні і" човини (рухомі форми азоту, калію, фосфору). Ґрунти безструктурні, містять 1 —1,5 % гумусу, мають кислу реакцію (pH 4,5—4,8). Дернини слабопідзолисті ґрунти є орнопридатними, на них вирощують жит люпин, картоплю, кукурудзу. Для підвищення їх врожайності ефнМ тивним є внесення органічних і мінеральних добрив, вапнуванни

Дерново-середньопідзолисті ґрунти є переважно супіщаними Вони сформувалися під змішаними лісами на флювіогляціальнії" і гляціальних відкладах, поширені на терасах та моренно-зандршіиИ рівнинах. У цих ґрунтів чітко виражений підзолистий процес, нн слідком якого є суцільний білястий горизонт товщею до 20 СМ II алювіальному горизонті наявні прошарки червоно-бурого суглпнн \ або супіску до 3—5 см товщиною, які чергуються з прошарками піску. Дерново-підзолисті супіщані й легкосуглинкові Ґрунти її І III ще утримують вологу у верхніх горизонтах. Вони багатші на гумус (1,5—2,5 %) і рухомі поживні речовини, мають кращі водно-фіничні

властивості й умови водного живлення рослин. На землях з до|

во-підзолистими супіщаними і легкосуглинковими ґрунтами ІШ|ІИ щують озиму пшеницю, кукурудзу, льон-довгунець.

Дерново-підзолисто-глейові ґрунти поширені серед дерновопідзолистих у зниженнях. Оглеєння зумовлюється надмірним зволоженням нижніх шарів ґрунту внаслідок високого залягп і

підґрунтових вод, а також поверхневими водами. Ґрунти харии in ризуються низькою кислотністю. Кращими серед них є глеюиіиі різновидності, а сильноглейові є орнопридатними. Основними иннп дами щодо підвищення їх родючості є регулювання водного режи му, поліпшення умов аерації, вапнування.

Дерново-карбонатні ґрунти сформувались на крейдових і мер­ії- и,них породах на Волинському Поліссі; мають гумусовий профіль іипужністю 20—40 см, вміст гумусу — від 2 до 3,5 %. Завдяки близь­ким у заляганню карбонатних порід ґрунту насичені кальцієм; ней- Фпльна або слаболужна реакція ґрунтового розчину.

Сірі лісові ґрунти сформувалися під широколистими лісами на нмрґюнатних, лесових породах, в умовах досить теплого і не дуже

того клімату. Вони представлені неоглеєними й оглеєними

ни гло-сірими і сірими ґрунтами. Світло-сірі ґрунти мають суціль­нії іі елювіальний горизонт і глибшу, ніж у сірих, лінію закипання і ирГюнатів (130—450 см). Вміст гумусу у верхньому горизонті світло- і Ірих ґрунтів становить 1,5—2,5 %, а рН — 5,5—6,0.

Сірі лісові ґрунти поширені на правобережжі лісостепової зони, Шдрогах Середньоруської височини, лесових островах (опіллях) зони мішаних лісів. Вони мають диференційований профіль з добре шіриженими гумусово-елювіальним (18—25 см), елювіальним (25— Мі см) та ілювіальним (70—90 см) горизонтами. На Прут-Дністров- I і ому межиріччі, Опіллі поширені бурувато-сірі лісові ґрунти, що і формувалися на легких лесових породах з гранулометричним скла­дім при близькому заляганні пісків, гальки, вапняків. Вміст гумусу и сірих лісових ґрунтах — 2,0—2,7%. Вони придатні під всі зо­ни чьні сільськогосподарські культури, плодові та ягідні насадження.

Опід золені ґрунти представлені темно-сірими опідзоленими і чорноземами опідзоленими. Вони поширені переважно в лісостепу, ис росли байрачні ліси.

Темно-сірі опідзолені ґрунти сформувалися на лесових поро­ші х, карбонати в їх профілі вилугувані й залягають на глибині 11!0 140 см. Темно-сірі ґрунти характеризуються наявністю кре- м'шікової присипки у верхніх горизонтах, ілювіального та добре рп іниненого гумусового горизонту, який досягає глибини ЗО—35 см, кількість гумусу в темно-сірих ґрунтах становить 3,5—4,5 %, рН порівнює 6,0—6,3.

Чорноземи опідзолені поширені на півночі лісостепової зони. Нитками опідзолення є ущільнення нижньої частини гумусового горизонту і наявність крем'янки у верхній його частині. Вони роз­ітнулись під розрідженими грабово-дубовими лісами, слабокислі, иміст гумусу невеликий — 3,5—5,5%. Характеризуються струк- і урністю, хорошими агрофізичними властивостями. Опідзолені ґрун- ін використовують під всі сільськогосподарські культури лісосте- Ро:ідііі J

пової зони, сади, ягідники та ін. За Н. Вернандер, формування ітчіт тичного профілю сірих ґрунтів відбувається в процесі глибокої^ розпаду мінералів, а темно-сірих — диспергації (лесиважу). Темпи сірі ґрунти пройшли чорноземну стадію, вони є чорноземами, М зазнали змін під впливом лісової рослинності.

Темно-сірі ґрунти багатші, ніж сірі, на поживні речовини, зокрМ ма на азот і калій, у доступній для рослин формі — фосфор. КрмщІ вони і за фізичними властивостями.

У темно-сірих ґрунтів спостерігаються процеси реградації. I'm градовані темно-сірі ґрунти поширені серед орних земель. Вони чи рактеризуються наявністю у профілі карбонатів, а сильно регриди вані різновидності закипають з поверхні.

Для підвищення родючості сірих лісових ґрунтів вносять органічні, азотні, калійні й фосфорні добрива, ефективним є внесення дефекату,

Чорноземні ґрунти. В Україні поширені чорноземи типові (по тужні), реградовані, міцелярно-карбонатні, звичайні, південні.

Чорноземи типові мають площу більше 6 млн га і станом .unit, основний земельний фонд лісостепової зони. Вони розвинулисьПІД лучно-степовою рослинністю за умов періодичного промивного рм жиму і глибокого залягання ґрунтових вод. Степові трави ми ми добре розвинену кореневу систему, тому гумусовий горизонт пн» ґрунтів потужний (120-—150 см). Генетичний профіль типових чпр ноземів однорідний. Механічний склад їх різний: від легких дн важких суглинків, вони багаті на мулуваті частки. Вбирний комії лекс типових чорноземів насичений катіонами кальцію (Са) і мін нію (Mg), а реакція їх нейтральна. Значна кількість органічних річн ток, що залишаються в ґрунті, сприяє накопиченню гумусу. Гіши вміст змінюється від 2,0—3,5 % на заході до 6 % — на сході ліеп степової зони, їх рН — 6,8—7,3. Ці ґрунти мають зернисту структу ру і сприятливі агрофізичні водно-повітряні властивості, багат і нм сполуки калію, що зумовлює активну мікробіологічну діяльність, и

також життєдіяльність ґрунтових тварин. Всі згадані особли її

типових чорноземів спричиняють їх високу природну родючії'І І, Землі з цими ґрунтами мають універсальне використання.

Чорноземи реградовані поширені в лісостеповій зоні, де шипі лені на площі в 1 млн га. Вони утворились на вододілах під шиї»'

колистяними лісами. За Н. Вернандер, реградація чорнозем

лягає в накопиченні органічних речовин, підвищенні лінії кпрПп пні ІII, поліпшенні фІЗИКО-ХІМІЧНИХ властивостей ОПІДЗОЛЄНИХ чор­ни ІПМІІІ (реградація — очорноземлювання). Вміст гумусу в орно- і шарі цих ґрунтів становить 4,0—4,9 %. Опідзолені й реградо- ншіі чорноземи є родючими ґрунтами завдяки рухомості колої- ■III 'II. ного комплексу.

Чорноземи звичайні поширені в степовій зоні; вони розвинули- іц під різнотравно-типчаково-ковиловою рослинністю на лесових породах і червоно-бурих глинах в умовах посушливого клімату. Иктужність їх гумусового горизонту становить від 40—50 до 65— lift ї м. Вміст гумусу коливається від 3,8 до 6,5 %, вони насичені багаті калієм, мають нейтральну реакцію ґрунтового роз­імну, високу природну родючість.

Mіцелярно-карбонатні чорноземи поширені на підніжжях піп /н ч і них схилів ІІриазовської височини. Вони мають глибокий і . мусовий профіль, але кількість гумусу в них невелика: 3—5 %. ІІн глибині 120—140 см у профілі цих ґрунтів наявний чітко вира-

• і иіііі горизонт карбонатів.

Чорноземи південні займають північну частину Причорномор-

• І І ОІ низовини і південну частину Степового Криму. Вони утвори­те і. під ковилово-типчаковими степами в умовах посушливого і 11 миту на лесах і червоно-бурих глинах. Товщина гумусового го- |ні юн гу в них порівняно невелика — 50—65 см. Серед чорноземів їїI ппічтих виділяють міцелярно-карбонатні та солонцюваті. Чорно- II III нівденні відрізняються від звичайних меншою кількістю гу- муі<у: у верхньому горизонті його вміст становить 3,0—3,5 %. Ре- яі пін ґрунтів нейтральна. Ґрунти високопродуктивні за умов зро­ни ІІІІЯ.

титанові солонцюваті ґрунти поширені на крайньому півдні приїни. Вони розвинулись на засолених ґрунтоутворюючих поро- пі під иолиново-ковилово-типчаковими степами, в умовах посуш­ні ного клімату на лесах і глинах. Каштанові ґрунти поділяють на 11. m иі>-капітанові й каштанові. Темно-каштанові ґрунти характерні і m сухостепових ландшафтів півдня Причорноморської низовини і німіючі Степового Криму. Каштанові ґрунти розвинулися вузь- іщо смугою на півдні Причорноморської низовини і в Присивашші. h н 111 ти новим ґрунтам притаманна солонцюватість. Солонцюваті pi ніонидності каштанових ґрунтів характеризуються малим вмістом V нгпірному комплексі натрію, глибоким заляганням легкорозчин-

і солей. Загумусований горизонт має потужність 40—50 см, авміст гумусу у верхньому горизонті змінюється від 2,5 % (кашта­нові ґрунти) до 2,8—3,5 % (темно-каштанові ґрунти). На родючість впливають ущільненість ґрунтів, низькі водно-фізичні властивості, солонцюватість. Каштанові ґрунти є об'єктом зрошувальних меліо- рацій.

Лучно-каштанові солонцюваті ґрунти поширені в Приси- вашші, вони сформувалися в комплексі з лучними солонцями при глибині залягання ґрунтових вод у 3—5 м, на лесах і лиманно-мор- ських відкладах. Вміст гумусу становить 2,3 %.

Солончаки, солонці, солоді. На території України ці ґрунти за­ймають невеликі площі. Серед солончаків переважають содові та хлоридно-сульфатні різновидності. Содові солончаки поширені се­ред лучно-чорноземних та лучних ґрунтів на низьких терасах Дніпра та його приток. Вони характеризуються великим вмістом увібрано­го натрію і лужною реакцією ґрунтового розчину. Содово-сульфатні й сульфатні солончаки поширені, починаючи з півдня лісостепової зони, у степу, на морських узбережжях.

Солонці мають поширення серед чорноземних і каштанових ґрунтів, де вони залягають окремими плямами. Серед них виділя­ють солонці степові, лучно-степові, лучні. У лісостеповій зоні розви­нулися солонці-солончаки. Вони мають лужну реакцію ґрунтового розчину, у вбирному комплексі багато натрію. Вміст гумусу в них малий: 1 — 2%. Степові солонці відрізняються від них малою кількістю увібраного натрію у верхніх горизонтах, у вбирному ком­плексі переважають кальцій і магній. З глибини 50—60 см залягає гіпс і легкорозчинні солі. Реакція ґрунтового розчину нейтральна. Фізичні властивості солонців несприятливі для росту рослин, ці ґрун­ти неродючі. Для поліпшення солонців застосовують дренаж, гіпсу­вання (солонці-солончаки), плантажну оранку з порушенням профілю солонцю, промиванням, внесенням органічних добрив (степові со­лонці).

Солоді розвинулись у породах Причорноморської низовини, де є умови для періодичного промивання ґрунтів. Вони мають незнач­ний гумусовий горизонт (10—12 см), під яким утворився елювій. Реакція ґрунтового розчину слабокисла. Фізичні властивості ґрунтів погані, вони бідні на азот і фосфор, родючість їх незначна.

Лучні ґрунти сформувались у річкових заплавах, у зниженнях межиріч та вододілів. Вони розвинулись під трав'яною злаково- 166 осоково-різнотравною рослинністю в умовах неглибокого заляган­ня ґрунтових вод (1,5—2 м), і тому мають ознаки оглеення.

За ступенем виявленості й товщиною гумусового і перехідного горизонтів розрізняють лучні ґрунти, які мають товщину гумусо­вого й перехідного горизонтів понад 40 см і краще виявлену зерни­сту структуру, і дернові ґрунти, що мають меншу потужність загу- мусованого горизонту. Вміст гумусу у верхньому горизонті стано­вить 3—6 %, вбирний комплекс насичений кальцієм і магнієм, ре­акція ґрунтового розчину нейтральна, ґрунти багаті на рухомі по­живні речовини.

Лучно-чорноземні ґрунти поширені на терасових рівнинах і низьких вододілах лісостепової і степової зон. Ці ґрунти подібні до чорноземів, але відрізняються від них близьким до поверхні заля­ганням ґрунтових вод та оглеєнням підгумусового горизонту і вер­хньої частини ґрунтотворної породи з глибини 120—150 см. Вони мають значну кількість гумусу (до 6—8%), нейтральну реакцію ґрунтового розчину, насичені кальцієм і магнієм. При суглинисто­му механічному складі верхні горизонти мають зернисту структу­ру. Завдяки цьому лучно-чорноземні ґрунти мають високу родючість і, як правило, розорані використовуються під овочеві культури. Се­ред них часто трапляються засолені відміни, що зумовлено солони­ми ґрунтовими водами. У північному лісостепу засолення содове, у південному — сульфатне, а в степовій зоні — хлоридно-сульфатне. Засолені відміни лучно-чорноземних ґрунтів мають знижену ро­дючість, що пов'язано з їх гіршими фізичними властивостями (без- структурністю, в'язкістю і запливанням при зволоженні) та негли­боким заляганням легкорозчинних солей. Використовуються як сінокісні угіддя.

Болотні ґрунти. В Україні болота і заболочені землі займають близько 4 млн га, із них 1400 га торфових ґрунтів. На території зони мішаних лісів знаходиться 70 %, у лісостеповій зоні — 30 % всіх торфових ґрунтів України. Потужність низинних торфовищ становить 1—4 м. їх зольність змінюється від 20—35 до 65—70 %. Вони мають низьку кислотність, насичені основами, багаті на ру­хомі форми азоту і фосфору. На лівобережному лісостепу в запла­вах річок 'Грубіж, Супоя, Недра, Удай та ін. поширені засолені тор­фові ґрунти з гіршими агрохімічними та водно-фізичними влас­тивостями. Значні площі болотних і торфових ґрунтів меліоровані й використовуються як сільськогосподарські угіддя.

Ґрунти Українських Карпат і Кримських гір

Для цих гірських країн характерна вертикальна поясність і руЩІ) тів.

Дерново-глейові ґрунти поширені на Закарпатській низонниі під вологими луками і сформувалися на давньоозерних відклади». Ґрунти дуже кислі, фізичні властивості їх погані. Вміст гумугу *« 3,5—4 % , ґрунти використовують як кормові угіддя.

Дерново-підзолисті поверхнево-оглеєні ґрунти поширені и Передкариатті й розвинулись на делювіальних відкладах в умови надмірного поверхневого зволоження під буковими і буково-дуОЦі вими лісами. Ґрунти мають кислу реакцію, багаті валовими запш й ми поживних речовин, але бідні їх рухомими формами. Через іікр« зволоженість, кислотність, малу доступність поживних речовин І'руМ ти малородючі. Для підвищення їх продуктивності застосому ні сії дренаж, вносять органічні та мінеральні добрива.

Підзолисто-буроземні поверхнево-оглеєні ґрунти сформуй« лися в передгір'ях Вулканічного хребта, гірських річкових доди нах, вододільних поверхнях Передкарпатської височини на вилуї у> ваних лесових суглинках, що залягають на червоноколірній іш|і| вивітрювання, піщано-галечникових відкладах під дубовими І Ну ковими лісами в теплих і помірно теплих кліматичних умоимИ, Завдяки надмірній кількості опадів, малій водопроникності ілкпії ального горизонту ЦІ ґрунти періодично перезволожуються, у 111,4 розвиваються глейові процеси. Верхня частина ґрунтового профі лю бурувато-палева, нещільна. Вміст гумусу незначний — 2,(1".,, рН — 4,2—5,5. Ґрунти кислі, малонасичені основами, бідні на нп живні речовини, багаті на рухомий алюміній, їх повітряний рожим несприятливий для рослин. Землі з цими ґрунтами потребують др!> нування, внесення органічних добрив, вапнування, фосфорних і н;іні них добрив, багаторічних трав у сівозмінах.

Буроземи і дерново-буроземні ґрунти поширені в У країна.н и* Карпатах. Вони сформувалися на лесових відкладах та елюно її« лювії гірських порід під лісовою і лучною рослинністю в умінні * інтенсивного сезонного промивного режиму. Потужність їх гумуеи вого профілю — 20—90 см, а власне гумусового горизонту - І Гі 25 см. Основна властивість — наявність у профілі несилікатних форм сполук заліза. Вміст гумусу — 2—6 %.

Буроземні малонасичені ґрі/нпш.поширені в Кримських горни Вони сформувалися на продуктах вивітрювання вапняків, глини 168 і гих сланців, конгломератів, пісковиків під лісовою рослинністю. Грунти щебенюваті, реакція ґрунтового розчину слабокисла: рН 5,2— Й.М. Вміст гумусу від 4 до 6 %. На них ростуть високопродуктивні 'нігті букові та змішані ліси.

Коричневі ґрунти поширені на Південному березі Криму. Вони • формувались на червоноколірній корі вивітрювання вапнякових порід, глинистих сланців. Червоно-бурі ґрунти багаті на окисли шліза, мають нейтральну реакцію, містять 3,5—5 % гумусу. Ґрун- іп щебенюваті, піддаються водно-ерозійним процесам. Одним із ні ч одів з підвищення їх родючості є терасування схилів і збере­ження гумусового горизонту на терасах, протиерозійна організа­ції! території.

Гірсько-лучні й гірсько-торфові ґрунти поширені на верши­на ч і безлісих поверхнях хребтів Українських Карпат. Вони сфор- ■ і умилися під трав'яною рослинністю в умовах промивного режиму і надмірного зволоження. Гірсько-лучні ґрунти мають оторфова- ииіі горизонт у 10—15 см. Вони кислі, ненасичені основами. До ніЩОНИНСЬКИХ знижень приурочені малопотужні гірсько-торфові і рунти, які є малопродуктивними, використовуються як пасовища.

Дерново-карбонатні гірсько-лісостепові ґрунти поширені в і римських горах на висотах 400—450 м. Вони сформувалися на неогенових вапняках, карбонатних конгломератах. Потужність ґрун- юмого профілю коливається від 10—25 до 40—120 см. Гумусовий юризонт незначний: 15—20 см, його структура грудкувата чи зер- иието-грудкувата. Землі з цими ґрунтами придатні для вирощуван­им польових, ефіроолійних культур, садів і виноградників. Одним із необхідних заходів є протиерозійні меліорації.

Гірсько-лучні чорноземоподібні ґрунти поширені в Кримських горах починаючи з 600 м і вище. Вони утворилися на продуктах мпійтрювання юрських вапняків, конгломератів і пісковиків в умо-

значного зволоження. У їх профілі виділяється 12—40 см аку-

му іілтивно-перегнійного горизонту. Вміст гумусу коливається від І н до 8 %. Доцільне їх використання як сіножатей.

Грунтово-географічне районування полягає у виділенні регіональ­нії-, підпорядкованих одиниць, у межах яких сукупність ґрунто- \ іморюючих чинників зумовлюють однорідність складу і структу­ри ґрунтового покриву, господарське використання земель. Одини­ці! ми ґрунтово-географічного районування є: ґрунтово-біокліматич- ний пояс, ґрунтово-біокліматична область, ґрунтова зона, ґрунтова підзона, ґрунтова провінція, ґрунтовий округ. Ґрунтово-біоклі• матичний пояс виділяється за подібністю радіаційних і термічних умов, у яких розвинулись широтні рівнинні й вертикальні гірські ґрунтові зони. Ґрунтово-біокліматична область виділяється за подібними радіаційними, тепловими умовами, характером зволожен­ня та континентальності клімату. Ґрунтова зона виділяється в ме­жах області, у ній поєднуються зональні типи ґрунтів (автоморф- них, напівгідроморфних і гідроморфних). Ґрунтова провінція є ча­стиною ґрунтової зони або підзони і виділяється за характером зво­ложення і ступенем континентальності кліматичних умов. Нарешті, ґрунтовий округ виокремлюється в межах ґрунтової провінції з урахуванням характеру ґрунтоутворюючих порід, рельєфу, має од­нотипну структуру ґрунтового покриву (рис. 17). Грунтово-геогра- фічне районування є базовим, на його основі складають схеми агро- ґрунтового, ґрунтово-меліоративного, ґрунтово-ерозійного тощо. За їх допомогою оптимізують землеустрій, обґрунтовують раціональне використання й охорону земельних ресурсів.