Розділ 2

Білет 1

1. Вступ. Предмет вивчення фізичної географії України.

2. Процеси заболочення.

1. Фізична географія — наука про географічну оболонку Землі, її предметом є дослідження взаємного проникнення і взаємодії літосфери, атмосфери, гідросфери, біосфери. У гео­графічній оболонці взаємодіють природа і суспільство, її територі­альна організація дуже різноманітна. Фізична географія вивчає ком­поненти земної природи, природні комплекси, геосистеми, їх зміни під виливом господарської діяльності, можливості використання фізи­ко-географічних знань на практиці.

Різноманітність властивостей географічної оболонки зумовлює множинність предметів досліджень і комплексність вивчення при­родних умов. У давні часи географія вивчала всю Землю. Пізніше в межах географії відокремились і виникли самостійні галузі знань, які вивчають окремі компоненти географічної оболонки, її поділ на материки та океани, природні комплекси; вони сформувались та­кож у результаті поглиблення диференціації фізичної географії як науки і у зв'язку із запитами практики; нові фізико-географічні дисципліни виникли на стику фізичної географії з іншими наука-8

Регіональна фізична географія — розділ фізичної географії, на­укова дисципліна, яка вивчає природно-територіальні й природно-аквальні комплекси регіонального рівня. Об'єктом регіональної фізичної географії є великі складові географічної оболонки: мате­рики, частини світу, океани і моря, розглядувані разом чи окремо (фізична географія материків, фізична географія частин світу, фізична географія Європи, фізична географія Тихого океану, фізична геогра­фія Північної Євразії та ін.).

Регіональна фізична географія вивчає конкретні території чи ак­ваторії в їх природних межах: фізико-географічні чи ландшафтні райони, фізико-географічні області та краї, фізико-географічні чи ланд­шафтні зони, фізико-географічні країни, річкові басейни, моря, водо­сховища (фізична географія степової зони, фізична географія Криму, фізична географія басейну Дніпра, фізична географія Чорного моря і т. д.). Об'єктами фізико-географічних характеристик є також тери­торії в їх політико-адміністративних, природно-історичних, етнічних, природно-господарських межах (фізична географія України, фізична географія Поділля, фізична географія Закарпаття, фізична географія Донбасу та ін.). Предметом регіональних фізико-географічних досліджень є просторово-часові закономірності територіальної диференціації регіональних одиниць, регіональний характер взаємозв'язків між природними компонента­ми, прояв сучасних фізико-географічних процесів, регіональні особ­ливості впливу природних умов на господарську діяльність і прожи­вання людей, а також антропогенного впливу на зміни природних умов і природних ресурсів протягом історичного часу.

2. До несприятливих фізико-географічних процесів, що відбуваються на території України, належить заболочення. Заболочення – наростаюче зволоження ґрунту із зміною рослинного покриву. Причин заболочення декілька:

¨ підйом рівня ґрунтових вод біля споруджених водосховищ;

¨ порушення звичайного для даної місцевості режиму випаровування, наприклад, після лісової пожежі, коли різко падає кількість транспірації внаслідок знищення рослин;

¨ звичайне поширення (розростання) мохово-торфяних боліт на низовинах;

¨ заростання озер болотними рослинами;

¨ кліматичне зниження середньорічних температур повітря і випаровування.

При заболоченні розвивається малопродуктивна болотна рослинність – жорсткі трави та мохи. Щоб уберегти ґрунт від заболочення необхідно берегти ліса від пожеж; повинен бути старанний розрахунок підйому рівня ґрунтових вод при створенні водосховищ; правильне штучне зрошування. Процеси заболочування характерні для зони мішаних лісів, менше вони поширені в лісостеповій і степовій зонах.

Процеси заболочення розвиваються у смузі підтоплення Кременчуцького і Канівського водосховищ.лісостепові болота мають велику глибину: їхня середня глибина — 2,5 м, тоді як в Українському Поліссі вона становить 1,5— 1,9 м.

Білет 2

1. Географічне положення України.

2. Карст.

1.Положення території України в системі географічних координат фіксується координатами її крайніх точок, протяжністю території із заходу на схід та з півночі на південь. Крайня північна точка тери­торії України знаходиться на державному кордоні з Російською Фе­дерацією біля с. Грем'яч Чернігівської обл. (52° 22' пн.. ш і 33° 11' сх. Д). Крайньою південною точкою на суші є мис Сарич у Криму (44° 23' пн..ш і 33° 44'сх.д) Крайня західна точка знаходиться біля м. Чоп Закарпатської об­л(48° 05' пн..ші 22° 08'сх.д). Крайня східна точка фіксується на околиці с. Червона Зірка Луганської обл (49° 15' пн..ш і 40° 05'сх.д). Протяжність території між край­німи точками з пн. на пд.. становить 893 км, а із заходу на схід — 1316 км

Українська держава межує із сімома країнами На захо­ді з Польщею, Словаччиною , Угорщиною. На південному заході Україна межує з Молдовою, Румунією..На пн.- сх. та сх. Україна межує з Росією . На пн. -з Білоруссю.Загальна протяжність сухопутних кордонів України становить близько 5684 км. Чорноморський кордон має довжину 1559, Азовський — 400 км. По Дунаю здійснюються зв'язки з Румунією, Болгарією та іншими країнами Дунайського басейну. Через порти Чорного й Азовського морів наша країна має зв'язки з багатьма країнами Європи, Азії, Африки й Америки. Територією України проходять Транс'європейський нафтопровід, газопровід, лінії високовольтних електропередач, електрифіковані залізниці, що спо­лучають нашу країну із сусідніми державами

України розташована у помірному поясі Північної півкулі, чим визначаються головні риси її фізико-географічних умов. Вона знаходиться в межах тектонічних структур: давньої докембрійськоїСхідно-Європейськоїплатформи таАльпіисько-Гімалаиського складчастого поясу.70 % її площі займають низовини, 25 % — височини; лише 5 % площі займають гори.

З географічним положенням України пов'язана її роль мор­ської держави з морськими портами Середземноморського басейну, виходом через Босфор, Дарданелли, Суецький канал, Гібралтар до Світового океану. Водними арте­ріями Дніпра і Дунаю Україна зв'язана з багатьма європейськими країнами.

Близькість країни до Казахстану, країн Закавказ­зя, Середньої Азії та Близького Сходу сприяє економічному спів­робітництву. Положення України між Чорноморським та Балтійським басейнами забезпечує зв'язки з країнами цих регіонів.

Географічне і геополітичне положення сприяє розвиткові все­бічних зв'язків України з європейськими, азіатськими, африканськими країнами.

2.Карст — від назви плато Карст у Словенії: розчинення гірських порід (вапняків, доломітів, гіпсів, кам'яної і калійної солей під впливом поверхневих та підземних вод. Результатом карстування є поверхневі та підземні карстові форми рельєфу: улоговини, понори, кари, печери, шахти, колодязі.

Соляний карст — карстові процеси, форми рельєфу, які утворилися в шарах кам'яної солі. Поширені в Закарпатській та Донбаській карстових областях.

В районах з карстовими процесами ріки мають непостійний стік, багато з них повністю або частково поринають під землю або з’являються у вигляді великих джерел серед сухих просторів. Ґрунти з карстовими процесами ненадійні для всяких інженерних споруд, ускладнюють землеробство, тому що не тільки висушують ґрунт, але й спотворюють поля проваллями та воронками. На Україні карстові процеси поширені у Кримських горах, на Поділлі, Донбасі. Загалом карстові процеси розвиваються на 60% території України.

Білет 3

1.Сучасні кордони України.

2.Розвиток ландшафтів в антропогені.

1. Крайня північна точка тери­торії України знаходиться на державному кордоні з Російською Фе­дерацією біля с. Грем'яч Чернігівської обл. (52° 22' пн.. ш і 33° 11' сх. Д). Крайньою південною точкою на суші є мис Сарич у Криму (44° 23' пн..ш і 33° 44'сх.д) Крайня західна точка знаходиться біля м. Чоп Закарпатської об­л(48° 05' пн..ші 22° 08'сх.д). Крайня східна точка фіксується на околиці с. Червона Зірка Луганської обл (49° 15' пн..ш і 40° 05'сх.д). Протяжність території між край­німи точками з пн. на пд.. становить 893 км, а із заходу на схід — 1316 км

Українська держава межує із сімома країнами На захо­ді з Польщею, Словаччиною , Угорщиною. На південному заході Україна межує з Молдовою, Румунією..На пн.- сх. та сх. Україна межує з Росією . На пн. -з Білоруссю.Загальна протяжність сухопутних кордонів України становить близько 5684 км. Чорноморський кордон має довжину 1559, Азовський — 400 км. По Дунаю здійснюються зв'язки з Румунією, Болгарією та іншими країнами Дунайського басейну. Через порти Чорного й Азовського морів наша країна має зв'язки з багатьма країнами Європи, Азії, Африки й Америки. Територією України проходять Транс'європейський нафтопровід, газопровід, лінії високовольтних електропередач, електрифіковані залізниці, що спо­лучають нашу країну із сусідніми державами

Близькість країни до Казахстану, країн Закавказ­зя, Середньої Азії та Близького Сходу сприяє економічному спів­робітництву. Положення України між Чорноморським та Балтійським басейнами забезпечує зв'язки з країнами цих регіонів.

2. сучасні ландшафти на терені України за голоценовий період трансформувалися від природних до нинішніх при­родн-антропогенних. Підсумуємо, що за голоцену вологий КлІмат змінювався досить посушливим, теплі — відносно холодни­ми, але середні кліматичні показники були близькими до сучасних. Такі умови сприяли формуванню зональних типів ландшафтів (широко-листянолісових, мішаних лісів, лісостепових, степових. На водно-льодовикових і моренно-водно-льодовикових піщаних і супіщаних відкладах поширились ландшафти мішанолісового типу з борами і суборами, під якими сформувались дерново-підзолисті ґрунти. На лесових рівнинах межа між лісостепом і степом протягом голоцену змінювались. На розчленованих лесових рівнинах, височинах лісостепу в цей час формуються широколистянолісові ландшафти (дібровні, грабово-дібровні, липово-дібровні) із сіри­ми лісовими ґрунтами. На лесових слаборозчленованих та терасових рівнинах поширилися лучно-степові ландшафти з чорноземами типовими. У степовій зоні з півночі на південь формуються ландшаф­ти різнотравно-ковилово-типчакових степів з чорноземами звичай­ними, типчаково-ковилові степи з чорноземами південними, полиново-типчаково-ковилові сухі степи з темно-каштановими ґрунтами.

Процес формування ландшафтів у голоцені не був тільки природним. Гериторію України людина заселила ще в доголоценовий час, але саме в голоцені її господарська діяльність стає вагомим чинником трансформації і динаміки ландшафтів.

У першій половині голоцену головними галузями господарства первісного суспільства були полювання та збиральництво. Завдяки цьому зміни природних ландшафтів були пов'язані з полюванням на бізонів, зубрів, турів, тарпанів, сайгаків, частими штучними поже­жами під час облав. У лісах випалювання підліску застосовувалось для розрідження лісової рослинності, утворення галявин з густим травостоєм з метою збільшення поголів'я зубрів, оленів, козуль та інших травоїдних тварин. Пожежі стримували збільшення площ лісів, змінювали видовий склад лісової та степової рослинності, що не могло не впливати на процеси ґрунтоутворення.

Таким чином, у наш час ландшафтів, яких не змінила господарська діяльність людини, в Україні практично не залишилось. Малозмінені ландшафти становлять 15—20 % території, це, головним чином, те­риторії із вторинними лісовими насадженнями, заболочені ділянки, заповідні комплекси. За оцінками фахівців, для компенсації антро­погенного впливу таких ландшафтів має бути від 40 до 60 %.

Білет 4

1.Етнічні межі України.

2.Класифікація ландшафтів

1. Поза Україною проживає майже п'ята частина українців, значна частка яких припадає на прилеглі райони, котрі є, власне, етнічною територією української людності. З приводу етнічних меж і досі точаться наукові дискусії, започатковані ще у минулому столітті А.Петровим і пізніше продовжені Ф.Максименком, С.Рудницьким, П.Кушніром. Найпротяжніші етнічні межі на сході і включають Слобідську Україну та Донщину. Власне, українська колонізація Слобожанщини дала змогу Московській державі пересунути її південні кордони від Путивля до Війська Запорізького, поступово заселяючи нові землі російськими військовими поселенцями.

Починаючи з ХVІІІ ст. інтенсивно колонізуються українцями і південні та південно-східні землі (так звана Степова Україна). Такий розклад відбиває етнонаціональну ситуацію у вказаному регіоні - інтенсивну русифікацію населення. Її витоки сягають кінця ХVIII ст., коли була ліквідована Запорізька Січ і значна частина українського козацтва була переселена у Причорномор'я та Кубань.. В суміжних з Україною районах Польщі такими територіями є колишні "черемні землі", зокрема Холмщина, Перемишлянщина, частково Бойківщина, Лемківщина та Надсяння. Нині у Польщі мешкає понад 350 тис. українців. В Румунії етнічні межі автохтонного українства включають два райони Південної Буковини: Мараморошчину та Сучавщину. Перша межує з Чернівецькою, друга - із Закарпатською областями України. Автохтонне українське населення збереглося також в Угорщині, уздовж середньої течії Тиси, що межує із Закарпаттям.

2. Класифікуючи ландшафти України, враховують їх походжен­ня, історію розвитку, взаємозв'язки між їх компонентами, ступінь зміненості під впливом господарської діяльності, за­кономірності просторової диференціації. У цьому полягає суть застосовуваного ландшафтно-генетичного принципу виявлення при­родно-територіальних комплексів (ПТК), визначення їх місця серед класифікаційних одиниць; їх типологія складається на основі все­бічного аналізу взаємозв'язків головних ландшафтоутворюючих факторів: сонячної радіації, літо- і гідросфери, на поверхні яких відбувається взаємодія сонячної радіації та внутріземної енергії, а також циркуляції атмосфери як основного механізму перенесення тепла і вологи з одних місць в інші. Взаємодія цих факторів через обмін тепла, вологи й органо-мінеральний речовинний обмін зумов­лює виникнення і розвиток ПТК.

Для відображення ландшафтної структури території України виділені такі класифікаційні об'єднання природних комплексів: клас, тип, вид ландшафтів. У класи ландшафтів об'єднуються природні комплекси з однакови­ми загальними орографічними ознаками, якими визначаються вер­тикальні зміни в балансах тепла, вологи і біотичних процесах. У межах України поширені два класи ландшафтів: рівнинних і гір­ських ландшафтів. Клас рівнинних східноєвропейських ландшафтів займає більше 94 % території України, об'єднуючи типи і підтипи ландшафтів, зміна яких відбувається в широтному напрямку. Клас гірських ландшафтів залежно від географічного положення, простя­гання і висоти гірських пасом Українських Карпат і Кримських гір, характеризується певними спектрами і висотним положенням типів ландшафтів. Гірські ландшафти України представлені класом середньоєвропейських карпатських і класом кримських, що тяжіють до сухих середземноморських ландшафтів.

Типи і підтипи ландшафтів виділяють всередині класів за пев­ним співвідношенням тепла і вологи, яким зумовлюється зональний розподіл типів ґрунтового і рослинного покриву, хід фізико-географ­ічних процесів, особливості гідрологічного режиму. Типи:

Мішаиолісові ландшафти,Лісостепові ландшафти,Степові ландшафти, Сцхостепові ландшафти

На території України розвинулись також лучні, болотні типи ландшафтів.

Білет 5

1. Відомості про Україну античних авторів.

2. Зміна ландшафтів України за історичний період.

1.Географічне вивчення України перебувало в тісному зв'язку з її суспільним і економічним розвитком, його рівень відображає стан гео­графічної науки. Основні етапи історії країни відображаються в спря­муванні географічних досліджень, їх мети й об'єктно-предметного змісту. Згадаймо крилатий вираз випускника Ніжинського ліцею ви­щих наук М. Гоголя: "Многое в истории объясняется географией".

Найдавніші географічні описи України збереглися з античних часів. Грецький історик і географГеродот(484—425 рр. до н. е.) описав природу Північного Причорномор'я. Зокрема визначив ве­ликі степові рівнини з родючими ґрунтами, назвав найбільші річки Скіфії — Істр (Дунай), Борисфен (Дніпро), Тірас (Дністер), Гіпаніс

- (Буг), Танаїс (Дон), вказав на чистоту води в Борисфені та його рибні багатства. Звернув увагу на холодні зими і дощове літо, зазначив, v.) що скіфи вирощують збіжжя, цибулю, часник, просо, коноплі, значні площі вкриті буйними травами, а на лівобережжі Нижнього Дніпра знаходиться лісиста місцевість — Гілея. Географічні відомості є також у творах Гіппократа (460—377 рр. до н. е.), Страбона (66— 20 рр. н. е.), Птолемея (II ст. н. е.). На картах Птолемея була зобра- жена

Східна Європа, у тому числі територія України. Описи природи Придніпров'я, Причорномор'я і Криму зустрічаються у вірменських, арабських і персидських авторів VII—IX століть. У трактатіКонстантина Багряного було описано ріки й озера України.

2.Сучасні ландшафти на терені України за голоце-новий період трансформувалися від природних до нинішніх при­родно-антропогенних. Підсумуємо, що за голоцену вологі кліматичні фази змінювались досить посушливими, теплі — відносно холодни­ми, але середні кліматичні показники були близькими до сучасних. Такі умови сприяли формуванню зональних типів ландшафтів (ши-роколистянолісових, мішаних лісів, лісостепових, степових). На лесових слаборозчленованих та терасо- вих рівнинах поширилися лучно-стєпові ландшафти з чорноземами типовими. У степовій зоні з півночі на південь формуються ландшаф­ти різнотравно-ковилово-типчакових степів з чорноземами звичай­ними, типчаково-ковилові степи з чорноземами південними, поли-ново-типчаково-ковилові,сухі степи з темно-каштановими ґрунтами.

Процес формування ландшафтів у голоцені не був тільки при­родним. Територію України людина заселила ще в доголоценовий час, але саме в голоцені її господарська діяльність стає вагомим чинником трансформації і динаміки ландшафтів

Між VIII та IV тис. до н. е. (доба неоліту) населення досягло кількості, яку вже не могли задовольнити обмежені природні ресур­си тварин і рослин, що зменшувались від надмірного їх використан­ня. Почали виникати і поширюватись нові відтворюючі форми гос­подарства — тваринництво і землеробство. З появою землеробства відбулися докорінні зміни в природних ландшафтах. У період трипільської культури (IV—НІ тис. до н. е.) у лісосте­пу починає переважати землеробство, яке не втрачає свого значен­ня протягом наступних 6 тис. років. З цього ж часу відбувається відокремлення орного і підсічного землеробства. Протягом наступ­них кількох тисяч років підсічне землеробство панувало на Поліссі, а орне — в лісостепу. Ландшафти степової зони традиційно викори­стовуються як природні кормові угіддя для тваринництва, її тери­торія починає освоюватися під землеробство. Починаючи з XVI ст. зменшення лісистості в лісостепу та зоні мішаних лісів відбувалося не лише у зв'язку зі зростанням насе­лення та його потреб у сільськогосподарських угіддях, а й у зв'язку з розвитком промислів, які використовували деревину (виробниц­тво металу — "рудні", виробництво скляних виробів — "гути", ви­робництво поташу —"буди" тощо). Крім того, це пов'язано з розвит­ком експорту деревини. Тому вже у XVII ст. завдяки цим чинникам земельні ресурси широколистянолісових ландшафтів було практично вичерпано й почалося землеробське освоєння лучно-степових ланд­шафтів лісостепу.

Білет 6

1. Відомості про Україну авторів середньовіччя.

2. Обгрунтування схеми фізико-географічного районування України.

1.Середньовіччя – це часовий період від 5 до 15-поч. 16 ст. В цей час описувалась Східна Європа, у тому числі територія України. Описи природи Придніпров'я, Причорномор'я і Криму зустрічаються у вірменських, арабських і персидських авторів VII—IX століть. У трактатіКонстантина Багряного було описано ріки й озера України.Джерелами інф. Звідки черпаємо дані про природу України є перш за все Літопис Руський Важливі відо­мості про природне середовище і природні багатства її земель..За часів Ярослава Мудрого в збірнику норм права, відомому під назвою "Руська правда", було зафіксовано природоохоронні заходи щодо збереження рідкісних тварин, регламентування полювання.За наказом князя Данила Галицького (1220—1264) було створе­но своєрідні заказники в Біловезькій і Цуманській пущах.В інших літописах є записи про засухи, дуже холодні зими, пове­ні, вітровали та рослинний і тваринний світ.Одну з перших карт Русі склав у 1525 р. італієць Паоло Джовіо. В "Книге Большому Чертежу" (1627) описано Лівобережну Украї­ну і Східне Придніпров'я.У XIV—XV ст. поряд з розширенням використання території лісостепу розпочалось освоєння причорноморських степів. Особли­во важлива роль належала Запорізькій Січі. Ще з кінця XV ст. козаки брали участь в обороні степів. Козаки добре знали особли­вості режиму Нижнього Дніпра, Дніпровські пороги і плавні, побу­дову берегів Чорного моря і його течій та погодні умови півдня.Юрій Котермак – 1483 р. – Прогностичне судження. Територія України та її населені пункти були зображені на карті "Чертеж Украинским и Черкасским городам от Москвьі до Крьіма" (середина XVII ст.).Важливі історичні, етнографічні та географічні дані вміщує книга французького інженера і картографа Гійома Левассера де Боплана "Опис України" (1650), який працював в Україні в 1630—1648 рр. У книзі подано характеристику Дніпра та інших річок, озер, клімату, флори і фауни України, включаючи Крим. Автор склав кілька карт України в різних масштабах. У період Гетьманщини (XVII — XVIII ст.) універсалами і наказами Богдана Хмельницького рег­ламентувалися використання лісових ресурсів, полювання та рибаль­ство.

2. Фіико-географічне районування — одна з найголовніших проблем фізичної географії. Детальне фізико-географічне районування території України відображає детальність вивчення її території. Урахування особливостей регіональних природних умов необхідне для вирішення економічних, геоекологічних, геополітичних, та інших питань.

Формулювання принципів фізико-географічного районування и території України започаткував у своїх працях В. Докучаєв, який обгрунтував перші спроби виокремлення природних зон. У його"Зони природи і класифікація ґрунтів" (1900) характеризуютьсязони Північної півкулі: бореальна, лісова, лісостепова, степова, сухих степів, пустель, субтропіків. Він розглядав природну зону як природно-територіальний комплекс, всі компоненти якого взаємозумовлені. Ідеї В. Докучаева стимулювали розвиток робіт з фіни ко-географічного районування, ландшафтного картографування.

У процесі ландшафтного картографування і фізико-географічного районування України було сформульовано його наукові принципи і методику. Фізико-географічне (ландшафтне) районування Україна основі ландшафтно-генетичного принципу.

ІІри визначенні меж фізико-географічних регіональних одиницьзвертається історія розвитку ландшафтів даної території, а такожна природні умови, ландшафти господарської діяльності, наступінь освоєння території у зв'язку з конкретними (і історичними і соціально-економічними умовами. Вивчення взаємозвязків між ландшафтоутворюючими факторами і компонентами. і .графічного середовища проводиться в такій послідовності: ландшафтоутворюючі фактори — основні фізико-географічні процеси — компоненти географічної оболонки. Основними ландшафтоутворючими факторами є: 1) сонячна радіація — джерело світла і топ,ми на земній поверхні, вона зумовлює енергетику, характер та інтепсивність природних процесів, нею визначаються поясно-зональні ріп и природних комплексів та процесів, що в них протікають; 2)атмосферна циркуляція — фактор перенесення мас тепла і вологи н гни графічній оболонці; це зумовлює відмінності в структурі зонти, ностіприокеанічних і внутріматерикових територій, формує при вінціальні властивості ландшафтів; 3) літосфера і гідросфера

білет 7

1. Участь українських вчених у географічних дослідженнях різних регіонів Землі.

2. Фізико-географічне районування.

1.Від перших років існування Академії наук проводилися дослі­дження з географії рослинності. Спираючись на біогеографічні праці І. Пачоського, А. Краснова, Г. Танфільєва, вивчалась природна рос­линність українських степів, Полісся і Криму. Очолював ці дослі­дження В. Липський (1863—1937; академік з 1918 р.), який у 1922— 1928 рр. був президентом Академії наук України. Він вивчав водо­рості Чорного моря, степову флору України та брав участь в експе­диціях до Середньої Азії, Кавказу, країн Західної Європи, Африки і Америки. У 1927 р. керівником кафедри географії Академії наук України було запрошено відомого дослідника Центральної Азії, учасника експедиції М. Пржевальського географа П. Козлова (1863—1935), якого в тому ж році обрано академіком Академії наук України. За його ініціативою в 1928 р. було розгорнуто підготовчі роботи з органі­зації експедиційних досліджень українських вчених до Централь­ного Тянь-Шаню.

Експедиційні роботи на Тянь-Шані та Алтаї проводив В. Різни-ченко (1870—1932), якого в 1929 р. було обрано академіком АН України. Крім геологічної будови, він вивчав давнє зледеніння, су­часні льодовики та геоморфологію цих регіонів. Ґрунтовні дослі­дження В. Різниченко провів з геоморфологічної будови і четвер­тинних відкладів Середнього Придніпров'я і, зокрема, Канівського району, де він встановив четвертинні дислокації, що відображають­ся в сучасному рельєфі.

Академіком АН України в 1934 р. було обрано О. Шмідта (1891 — 1956) зі спеціальностей математика і географія. О. Шмідт народився в Києві і в 1913 р. закінчив Київський університет. Його внесок у географію передусім пов'язаний з дослідженнями Арктики, з ви­вченням географічних і геофізичних процесів, які там відбуваються. Він сприяв участі українських вчених у полярних дослідженнях.

2.Фіико-географічне районування — одна з найголовніших проблем фізичної географії. Детальне фізико-географічне районування території України відображає детальність вивчення її території. Урахування особливостей регіональних природних умов необхідне для вирішення економічних, геоекологічних, геополітичних, та інших питань. Формулювання принципів фізико-географічного районування и території України започаткував у своїх працях В. Докучаєв, який обгрунтував перші спроби виокремлення природних зон. У його"Зони природи і класифікація ґрунтів" (1900) характеризуютьсязони Північної півкулі: бореальна, лісова, лісостепова, степова, сухих степів, пустель, субтропіків.

Пізніше, в 20-х роках, було опубліковано праці з природного районування України Б. Лічкова"ЕстественныерайоныУкраины" (192!') іП. Тутпковського "Природна районізація України" (1922). У них в основу природного районування покладено геолого-геоморфологічін ознаки.

У 1928—1929 рр. В. Попов і В. Симиренко здійснили природно історичне районування України для обґрунтування розміщений плодових культур. В основу районування покладено ознаки тепло і йодного режиму території, частково з урахуванням особливостей рельєфу і характеру ґрунтового покриву. В системі таксономічнії. і одиниць було виділено 14 природно-історичних районів, згрупованиху чотири краї.

У процесі ландшафтного картографування і фізико-географічного районування України було сформульовано його наукові принципи і методику. Фізико-географічне (ландшафтне) районування Україна основі ландшафтно-генетичного принципу.

Білет 8

1. Створення університетів і розвиток територіальних географічних досліджень.

2. Фізико-географічні країни.

1. Помітною подією стало створення першого в Україні університету в місті Львові (1661).

У Харківському університеті відразу після заснування (1805) було розпочато вивчення кліматичних умов. У Київському університеті, який засновано в 1834 р., фізичну географію було введено в на­вчальні плани з часу його відкриття.У 1854—1864 рр. при Київському університеті функціонувала Комісія з географічного, природничо-історичного і статистичного опису губерній Київського навчального округу. ГІри Київському, Новоросійському (Одеському) і Харківському університетах було створено товариство природознавців, які видали низку праць гео­графічного змісту. У 1873 р. в Києві було відкрито Південно захід­ний відділ Руського географічного товариства, головою якого був Г. Галаган, а правителем справ П. Чубинський (1839—1884), автор слів Державного гімну самостійної України, географ, етнограф, юрист, дослідник. II. Чубинський у 1869-—1870 рр. (йому було тільки 30 років!) керував експедицією з етнографічно-статистичного дослі­дження ІІівденно-Західного краю (Київська, Подільська і Волин­ська губернії), польського і білоруського Полісся, Північної Бесса- рабії.

.У другій половині XIX ст. фізична географія оформилась у самостійну га­лузь науки. Одним із її засновників був В. Докучаев, який у 1888— 1894 рр. керував експедиційними дослідженнями в Україні. Він розробив вчення про зональність природи та заклав основи ланд­шафтознавства і геоекології. В. Докучаев очолював земські експе­диції, які проводили комплексне вивчення ґрунтів (земель) Полтав­щини, лісостепу Правобережної України, степів Причорномор'я. Йому належить класична праця "Наші степи колись і тепер", якою закла­дено основи комплексного підходу до вивчення природи степових ландшафтів.За матеріалами досліджень, які проводили на території України експедиції В. Докучаева та його соратників (В. Вернадський, Г. Ви- соцький, Г. Морозов, К. Глінка, Г. Танфільєв та ін.), було сформульо­вано основні положення і донині найважливіші поняття про при­родно-історичну зональність, природно-територіальні єднання (ком­плекси), до складу яких входить людина, результати її діяльності..

Наприкінці XIX ст. в університетах України було створено ка­федри географії. У Київському університеті її очолив II.І. Броунов, відомий своїми працями із синоптичної метеорології, земного маг­нетизму, сільськогосподарської метеорології, автор найкращого на той час "Курсу фізичної географії" (1910). З його ініціативи було створено Придніпровську метеорологічну мережу. Значний внесок у вивчення клімату України зробили О. Воєйков, О. Колосовський, Б. Срезневський, Й. Косоногов.

Кафедру географії в Харківському університеті очолював A.M. Краснов, якому належать важливі фізико-географічні дослі­дження та описи Лівобережної України й степів Причорномор'я. Багато зробив для розвитку фізичної географії Г. Танфільєв — ав­тор чотиритомної "Географии России, Украиньї и прилегающих к ним с запада территорий в пределах России, 1914 г.", професор Оде­ського університету. Він проводив дослідження на Поліссі, в При­дніпров'ї і Причорномор'ї та Кримських горах, склав одну з пер­ших схем поділу Європейської Росії на фізико-географічні області. Західну Україну та Карпати вивчали Є. Ромер і С. Рудницький.

В 1918 р. у Києві було створено Академію наук України, Україн­ський геологічний комітет, у 1919 р. — Українське геодезичне управ­ління, у 1921 р. — Гідрометеорологічну службу, які розгорнули мас­штабні дослідження природних умов і природних ресурсів України.

+++ радян період

2. Фізико-географічні країни визначаються своєрідністю структу­ри зональності природних комплексів, яка зумовлюється географіч­ними положеннями і положенням у межах великих геоструктур-них одиниць та загальними (крупними) рисами будови поверхні, що створює умови для певної атмосферної циркуляції та тепло- і вологообміну. Кожна рівнинна країна характеризується певним типом горизонтальної зональності ландшафтів, а гірська країна — певними типами вертикальної зональності ландшафтів. Рівнинна частина України розташована в межах Східно-Європейської рівнинної фізико-географічної країни. ­ Тут чітко виражена біокліматична і ландшафтна горизонтальна зональність. Складчасті споруди аль­пійського орогенезу — Українські Карпати і Кримські гори харак­теризуються висотною поясністю ландшафтів, де умови для прояву ландшафтоутворюючих факторів і протікання фізико-географічних процесів різко відмінні від рівнинних. Досить чіткі тектоніко-орогра-фічні межі між цими фізико-географічними процесами виявляють­ся у зміні горизонтальної структури рівнинних зон на висотно-по-ясну гірську. В межах країни переважає один клас ландшафтів.

Білет 9

1. Географічні дослідження (друга пол. 19 ст. – перша пол. 20 ст.).

2. Фізико-географічні зони.

1. Академік А.О. Григор'єв (1883 —1968) обґрунтував існування географічної оболонки Землі як особливої сфери, в якій природні процеси відбуваються під впливом космічних і телуричних енерге­тичних джерел і в яку речовини входять у рідкому, газоподібному і твердому агрегатних станах; тільки в цій оболонці наявне життя.

географ, етнограф, юрист, дослідник. II. Чубинський у 1869-—1870 рр. (йому було тільки 30 років!) керував експедицією з етнографічно-статистичного дослі­дження ІІівденно-Західного краю (Київська, Подільська і Волин­ська губернії), польського і білоруського Полісся, Північної Бессарабії.

В 1918 р. у Києві було створено Академію наук України, Україн­ський геологічний комітет, у 1919 р. — Українське геодезичне управ­ління, у 1921 р. — Гідрометеорологічну службу, які розгорнули мас­штабні дослідження природних умов і природних ресурсів України.

Кафедру географії в Харківському університеті очолював A.M. Краснов, якому належать важливі фізико-географічні дослі­дження та описи Лівобережної України й степів Причорномор'я. Багато зробив для розвитку фізичної географії Г. Танфільєв — ав­тор чотиритомної "Географии России, Украиньї и прилегающих к ним с запада территорий в пределах России, 1914 г.", професор Оде­ського університету. Він проводив дослідження на Поліссі, в При­дніпров'ї і Причорномор'ї та Кримських горах, склав одну з пер­ших схем поділу Європейської Росії на фізико-географічні області. Західну Україну та Карпати вивчали Є. Ромер і С. Рудницький.

2.Пояси поділяються на фізико-географічні зони, які характери­зуються спільним балансом тепла і вологи, що зумовлює формуван­ня зональних типів ґрунтів і рослинності. Кожній зоні відповідає певний тип ландшафтів, підзоні — підтип ландшафтів. Співвідно­шення тепла і вологи змінюється з півночі на південь, що впливає на умови росту рослин і умови існування, на формування ґрунтів, розвиток стокових, ерозійних, геохімічних процесів, а це приводить до закономірної зміни типів рослинного і ґрунтового покриву, вили­ває на характер господарського використання ресурсів природних зон.

Білет 10

1. Основні етапи геологічної історії.

2. Фізико-географічні провінції.

1. Геологічна будова і рельєф України — результат тривалої і склад­ної історії геологічного розвитку земної кори і змін палеогеографіч­них умов. Основні етапи геологічної історії зафіксовано в петрогра­фічному і літологічному складі гірських порід, фаціальних особли­востях і товщині відкладів, у рештках органічного світу, в характері залягання відкладів. На території України поширені відклади всіх геологічних систем, від найдавніших докембрійських до антропоге­нових. Але походження їх, склад, товщина і поширення дуже зміню­ються залежно від геоструктурної будови.

Найдавнішими гірськими породами є ультрабазити Українсько­го щита, вік яких — 3,5—3,7 млрд років. В археї на території Украї­ни панував геосинклінальний режим, відбувалися гороутворення, виливи магми, інтенсивна вулканічна діяльність, вивітрювання гірських порід та їхня метаморфізація.

У протерозої тривали інтенсивні рухи земної кори.

Рифейські відклади залягають нижче палеонтологічного охарак­теризованого нижнього кембрію на дислокованих породах кристаліч­ного фундаменту. Мілководне рифейське море займало Волинь

І'анньопалеозойський етап вулканізму пов'язують з каледон- і і.ким гороутворенням. У кембрійський період море покривало захід­ну частину Волині та Поділля, Карпати і Придобруджя. Решта те­риторії України була сушею. У кембрійське море потрапляли про­дукти руйнування з Українського щита, про що свідчать уламки кристалічних порід у кембрійських відкладах Волині.

У зв'язку з тектонічними рухами земної кори розміри і глибина рїишьопалеозойських морів змінювались. На межі кембрійського й чрдовицького періодів відбулося загальне підняття території Украї­ни, яке потім змінилося опусканням і наступом моря.

У девонський період морські трансгресії захопили не тільки за-хідну, а й східну частину України. Море покриває Дніпровсько- Донецьку западину і Донецьку область.

У кам'яновугільному періоді морські басейни займали в Україні значні площі. Коливальні рухи земної кори часто змінювали гли-Гншу басейнів, берегову лінію і характер відкладів.

Завершення герцинського гороутворення в пермський період зу­мовило різке скорочення морських басейнів і розширення областей суші. Тільки в Дніпровсько-Донецькій западині та в Донецькій склад­частій області в окремі відрізки пермського часу були неглибокі моря..

Але більша частина мезозойського етапу розвитку території України характеризувалася значними трансгресіями і регресіями, інтенсивним розвитком органічного світу. В юрський період значні території в межах Дніпровсько-Донецької і Галицько-Волинської западин, у Карпатах і Криму неодноразово покривалися морями. На початку крейдового періоду в платформних областях Украї­ни переважала суша, на якій панував помірний та субтропічний клімат.

У кайнозойську еру територія України пережила складну геологіч­ну історію, значно змінилися її фізико-географічні умови, які зумо­вили формування сучасних ландшафтів. У палеогені платформна ча­стина України неодноразово покривалася морями. У неогені відбувалися активні тектонічні рухи альпійського го­роутворення, внаслідок яких сформувалися гірські споруди Криму і Карпат.

. Палеогеографічні умови антропогену значно відображені в су­часному природному середовищі України. Тривалість антропогеново­го періоду, за різними джерелами, коливається від 1 млн до 1,8 млн років і складається з окремих палеогеографічних етапів

2. Фізико-географічні краї (провінції) виділяють як частини зон або підзон за ступенем континентальності у зв'язку з віддаленістю території повітряних мас, що істотно позначається на розвитку гео­хімічних і біологічних процесів і зумовлює певні внутрішньозо-нальні відмінності ландшафтів довготно-кліматичного характеру. Це істотно впливає на розвиток біоти, вирощування сільськогоспо­дарських культур. У ряді випадків при виділенні країв ураховуєть­ся історія розвитку території в антропогені й пов'язані з цим гене­зис і літологія покривних порід, які є основою сучасних ландшафтів 238і об'єднавчим фактором різнорідних структур у відносно однорідну фізико-географічну одиницю цього рангу. Прикладом такого краю є Полісся в межах зони мішаних лісів. Поділ на краї добре вираже­ний у лісостеповій і степовій зонах.

Білет 11

1. Геолого-тектонічна будова.

2. Тваринний світ.

1.Земна кора України належить до континентального типу і за даними геофізиків має потужність 25—65 км. Вона складається з базальтового, гранітного й осадочного шарів. Значне поширення в Україні має гранітний та осадочний шар. Найбільшої товщини в Україні земна кора досягає на Українському докембрійському щиті та Карпатах, а найменшої — у Закарпатті та під Чорним морем. Формування земної кори відбувалося протягом тривалої геологіч­ної історії — від найдавніших часів архею до сучасних. Най­давніші гірські породи в Україні виявлено на Українському крис­талічному щиті (на Запоріжжі), які представлені архейськими уль-трабазитами, вік яких оцінюється в 3,7 млрдроків.Між земною ко­рою і верхньою мантією знаходиться поверхня Мохоровичича, де швидко змінюється швидкість сейсмічних хвиль. Геофізики вста­новили, що в Україні вона лежить переважно на глибині 40—50 км з коливаннями від 30 до 60 км. Земна кора і поверхня мантії разом складають літосферу Землі. Внаслідок взаємодії літосфери, гідро­сфери, атмосфери і біосфери сформувалися сучасні ландшафти зем­ної поверхні. Важлива роль у їх формуванні належить гірським породам і характеру їх залягання, що визначається геоструктурнимположенням.Територія України має складну тектонічну будову, яка сформувалася протягом тривалої геологічної історії. Ділянкиземної кори, обмежованіглибиннимирозломами, називаютьсятектонічними структурами. Вони різні за часом утворення, віком, розмірами. Розрізняютьплатформнітектонічніструктури (власнеплатформи, щити, западини) та складчастіструктури. Разом ціструктуриутворюютьтектонічнубудовутериторії. БільшачастинатериторіїУкраїниналежить до Східноєвропейськоїплатформи, яка маєдавнійкристалічний фундамент. Крімнеї тут є Західноєвропейська і Скіфськаплатформи. УкраїнськіКарпати і Кримські гори належать до складчастих структур Середземноморськогорухливого поясу. У межах Східноєвропейськоїплатформивиділяютьтакітектонічніструктури: Український щит, Волино-Подільську плиту, Галицько-Волинську і Дніпровсько-Донецькузападини, Донецькускладчасту область, Воронезькийкристалічниймасив, Причорноморську западину.

2.Значні розміри рівнинної частини України, наявність Україн­ських Карпат і Кримських гір, Чорного й Азовського морів, озер, водосховищ, річок зумовили багатство і різноманітність фауни. Цепідтверджується наявністю на території України більше 100 видів ссавців, близько 360 видів птахів і 200 видів риб, 21 виду плазунів, 17 видів земноводних, 20 видів ракоподібних, 25 тис. видів комах та ін.. У тваринному світі відбувалася природна еволюція, істотних змін він зазнав у процесі господарської діяльності. Наприкінці па­леогенового періоду водиліїся свиноподібні тварини, безрогі носоро­ги, із птахів — баклани, мартини, сови; у річках — крокодили, у морях — хижозубі кити. Наприкінці неогенового періоду сформу­валася гіпаріонова фауна з трипалими конями-гіпаріонами, жира­фами, мавпами-макаками, шаблезубими тиграми, дикобразами. Ан­тропогенове зледеніння зумовило значні зміни видового складу тва­рин: вимерли гіпаріони, жирафи, мавпи, безрогі носороги, страуси, птахи марабу та ін. Гіпаріонову фауну з часом змінила мамонтова фауна, у складі якої були мамонт, шерстистий носоріг, печерний ведмідь, печерний лев, гієна, олень північний і велетенський та ін.

Починаючи із середини голоцену кліматичні умови змінилися, стали подібними до сучасних, що призвело до збідніння мамонтової фауни. Цьому сприяли також розвиток землеробства, полювання. З'явилися нові види: дикі коні — тарпани, бики — тури, сайгаки, леви, гієни, дикі осли — кулани. Однак великі зміни у тваринному світі сталися в II тис. н. е., спричинені зростанням кількості насе­лення, розорюванням земель. Вже у XVI ст. зникли кулани, у XVII ст. — зубри і тури. У XIX ст. у зоні мішаних лісів не стало росомах, білок летючих; у лісостеповій і степовій зонах — диких коней, сай­гаків та ін.

Фауністичні комплекси на рівнинній частині території України мають зональне поширення, вони характерні для Українських Кар­пат і Кримських гір, лиманно-дельтових комплексів, акваторій Чор­ного й Азовського морів.

Білет 12

1. Рельєф.

2. Фауна Полісся.

1.Рельєфзазнав перших змін з того часу, коли племена, що населя­ли територію України 4—5 тис. років тому, насипали могили і сто­рожові горби висотою до ЗО м. З розвитком гірничих промислів з видобування кам'яного вугілля, залізної руди, кам'яної солі, фосфо­ритів та інших корисних копалин у ряді районів України утвори­лися штучні горби з відвалів пустої породи. Значних змін зазнає рельєф там, де ведуться відкриті розробки бурого вугілля, марганце­вих руд, будівельних матеріалів. Використання методу відкритих розробок корисних копалин весь час розширюється, що веде до зміни рельєфу і порушення структури сучасних ландшафтів. При шахт­них розробках корисних копалин залишаються підземні пустоти, поверхня провалюється, утворюються западини, які потім заповню­ються водою. Зміни в рельєфі території України відбуваються та­кож у процесі змиву і розмиву ґрунтів і м'яких порід під впливом перерозподілу атмосферних опадів і поверхневого стоку внаслідок вирубування лісів у зоні мішаних лісів, у лісостепу, Українських Карпатах. Рельєф змінюється на значних площах при будівництві й реконструкції міст та інших населених пунктів, шляхів сполучен­ня, промислових підприємств, аеродромів тощо. Засипаються яри і балки, улоговини, створюються греблі й насипи, прокладаються ту­нелі. При цьому різко змінюються теплові й водно-фізичні власти­вості прилеглих ділянок території.

2.Різноманітний тваринний світ Полісся. Тут відомо більше 60 видів ссавців (із 100 видів, що зустрічаються в Україні), 276 видів птахів (із 350), більше 30 видів риб. Це, безумовно, помітнопозначається на господарськійдіяльностілюдини. Природніумови й ресурсиПоліссяісторичномаливеликезначення для розселення та життєдіяльностімісцевогонаселення.Типовими ссавцями є козуля, бобри, видра, норка та завезена ондатра. Досить різно­манітна орнітофауна: качки, кулики, мартини, крячки, дятли, бере­гові ластівки, голуби, рибалочки та ін. У водоймах водиться багато видів риб, частина з них має промислове значення: короп, лящ, карась, сом, щука, окунь. Характерними шкідниками польових куль­тур є дротяники, льонова і конопляна блохи, люпиновий довгоно­сик, попелиця, колорадський жук.

Білет 13

1. Основні форми рельєфу.

2. Фауна Лісостепу.

1.70 % сучасної поверхні України займають низовини, 25 % – це височини і тільки 5 % – гори.  Низовини, височини і гори неоднакові за висотою і формами рельєфу.Низовини. Па півночі України розташована Поліська низовина, що має похил до річок Прип'яті і Дніпра. Висоти її не перевищують 200 м, тільки Словечансько-Овруцький кряж, що є припіднятим блоком Українського щита, піднімається до 316 м.Придніпровська низовина розміщена між Дніпром на заході, Середньоросійською височиною на сході, пониззям Десни на півночі і гирлом Самари на півдні. З південного заходу до Українських Карпат прилягає частина Середньодунайської низовини –Закарпатська низовина. Причорноморська низовина охоплює широку смугу на півдні України вздовж Чорного та Азовського морів, а також рівнинний Крим. Складовою частиною Причорноморської низовини є Північнокримська рівнина, поверхня якої поступово знижується до Сиваша.Височини. У центральній частині України розташована найбільша з височин – Придніпровська, вони лежать в межиріччі Дніпра і Південного Бугу. В її східній частині виділяється своєрідний район —Канівські гори з висотами 230 м. На південному сході країни розташована Приазовська височина з висотами 150-300 м.У західній частині України розташовані Подільська та Волинська височини, поверхні їх дуже розчленовані. Вони розділені рівниною Малого Полісся. На сході України знаходиться Донецька височина, її середні висоти становлять 75-300 м (найвища точка – г. Могила Мечетна, 367м). На територію України заходить південно-західними відрогами Середньоросійська височина.На межиріччі річок Пруту і Дністра розміщене хвилясте горбисте пасмо, що утворює Хотинську височину.Гори. Українські, або Східні, Карпати є частиною великої Карпатської системи. Це – молоді середньовисотні гори, що утворилися під час альпійської складчастості. Їх середні висоти коливаються в межах 1200-1600м. Кримські гори займають крайній південь Кримського півострова. Вони простягаються з заходу на схід на 180 км. Виділяються три гірські пасма: Головне з висотами 1200-1500 м, Внутрішнє з висотами 400-600 м та Зовнішнє з висотами 250-350 м.

2.Тваринний світ лісостепової зони має перехідний мішаний характер, оскільки в ній трапляються представники лісів, степів і водно-болотного середовища. З-поміж земноводних і плазунів водяться: ропуха, деревна жаба, тритони, болотна черепаха, вуж, гадюка звичайна, ящірки.Серед лісових птахів — дятли, голуби, зозуля, сови, шуліки чорний і рудий, сокіл-балабан, великий горобійник, синиці, зяблик та ін.; степових — куріпка, жайворонки, дрохви, вівсянка та ін. З ссавців у Лісостепу поширені: дика свиня, борсук, кажани, ховрахи, їжак, миші і полівки, заєць, козуля, лисиця . З комах – озима совка, буряковий довгоносик, клоп-черепашка та ін. 

Білет 14

1. Землетруси.

2.Фауна степу

Значні сейсмічні процеси існують на за­ході країни, зокрема в Закарпатті, де неодно­разово були землетруси інтенсивністю 6-7 балів (в Україні силу поштовхів і коливань під часземлетрусів прийнято вимірювати за 12-бальною шкалою).Епіцентри цих землетрусів знаходилися в районах Сваляви, Довгого, Тересви, Мукачева, Ужгорода. Землетрус, який стався 15 жовтня 1834 р. (до 7 балів), охопив значну територію Закарпаття (приб­лизно від Сваляви до Рахова).

У центральній частині західних областей України землетруси інтенсивністю до 6 балів в епіцентрах були зафіксовані в Кам'янці-Бузькій та Заліщиках.У межах Чернівецької об­ласті зафіксовано один землетрус інтенсивністю 5 балів. На Закарпаття впливають сильні землетруси з епіцентрами в Трансільванії. Але тут є досить сильні локальні місцеві епіцентри землетрусів.Південну частину Тернопільської, Хмельницької, Вінницької та східну частину Одеської областей оконтурюють ізосейсти інтен­сивністю до б балів. Ізосейста до 5 балів поши­рюється на північ аж до лінії Берестечко-Рівне-Київ-Переяслав-Хмельницький-Дніпропетровськ. На крайньому півдні Тернопільської, Хмельницької, Вінницької та на заході Одеської областей проходять ізосейсти інтенсивністю 7 ба­лів. Причому такі землетруси тут відбувалися багато разів: 20 жовтня 1802 р., 26 листопада 1829 р., 23 січня 1838 р.,10 листопада 1940 р. Значний землетрус (понад 5 балів) стався ЗО і 31 травня 1990 р. Більшість землетрусів тут пов'язана з тек­тонічними рухами в горах Вранча (на межі Пів­денних та Східних Карпат у Румунії).Для Криму також характерна інтенсивна (до 5-б балів) сейсмічна активність. Епіцентри кримських землетрусів, як правило, знаходяться переважно в Чорному морі (в основному між Алуштою і Форосом). Наприклад, ізосейсти землетрусу до 5 ба­лів, який відбувся 11 листопада 1927 р., сягали крайньої північної частини півострова; ізосейсти цього ж землетрусу інтенсивністю до 8 балів оконтурили більшу частину Кримських гір.Таким чином, велика територія південно-західної і південної частини України належить до сейсмічно небезпечної. Ця обставина повинна постійно враховуватися при обґрунтуванні роз­міщення нового будівництва.В Україні створено національну мережу сейсмічних спостережень до складу якої входить 18 сейсмічних та 14 комплексних геофізичних станцій. Найдавнішою є сейсмічна станція "Львів", яку засновано 1899 року. Цифрова сейсмічна станція "Київ" організована 1994 року і входить до складу Глобальної сейсмічної мережі.

2.З ссавців характерними для українського степу, крім численних дрібних гризунів: ховрахів (сірий і крапчастий), бабаків (лишевзаповідниках), полівок (сіра та степова), хом'яків, сліпаків,та мишей,є заєць, тхір степовий, ласки, горностаї, вовк, лисиця, зустрічаютьсяборсуки, сарни, асканійські олені. Більшість тварин живе в норах. Це гризуни, хижі лисиці та тхори, всеядні борсуки. Для звірів нори є схованкою під час небезпеки й несприятливої погоди, місцем народження малят, також для деяких з них — місцем зимового сну або сплячки, накопичення запасу кормів. У норах дрібних звірів селяться плазуни.

З птахів: степовий і польовий жайворонки, перепілка, вівсянка чорноголова, сіра куріпка, боривітер й ін. Та рідкі тепер: хохітва, дрохва,орел, канюк, сови. На берегах лиманів і на узбережжі морів живуть дикі гуси, чаплі, кулики. Завдяки вмінню швидко бігати від ворогів рятуються рідкісні степові птахи — дрофа, стрепет.

З плазунів зустрічаються ящірки (прудка та піщана), полоз жовточеревий, гадюка степова й черепаха степова.У річках і озерах зони степу є щуки, окуні, коропи, соми.

Білет 15

1. Грязеві вулкани.

2.Тваринний світ водойм

1.Грязеві вулкани — грязьові сопки, пагорби та інші утворення, що ви­кидають постійно або періодично на поверхню землі грязьові маси (голов­ним чином рідку глину) і гази (метан), часто з водою та нафтою. Періо­дичні вираження супроводжуються гулом.Гори в Україні є. ЦеКрим і Карпати. Там же є і вулкани, але, як не дивно, знаходяться вони не в горах, а на рівнинніймісцевості. Можливо для того, щоб на загальномуфоніздаватисьбільшими і вагомішими, ніж вони є насправді Грязьові вулкани (сопки)- своєрідне і разом з тим досить рідкісне геологічне явище.У Криму саме значне скупчення вулканів знаходиться на Керченському півострові в 8 км на північ від Керчі біля села Бондаренково (В. Булганак). Кримськотатарська назва Булганак пов'язують зі словом Булганак - брудний, мутний.За селом Бондаренково в майже рівнинної місцевості лежить неглибока пустельна улоговина діаметром близько 400 м. Навколо гола бурувато-сіра земля з розкиданими горбками конічної форми. У центрі улоговини матово виблискує кругле озеро, заповнене брудом. Це і є Булганакське поле з найбільшою в Криму групою з 7 грязьових вулканів.Зовнішній вигляд грязьових вулканів досить різноманітний. У одних кратер широкий (до 15 - 20 м) по вінця заповнений брудом. Зовнішні схили пологі, і  з далеку такий вулкан схожий на озерце, слабо піднесене над навколишньою місцевістю. Час від часу бруд вздувается, і з'являються бульбашки газу, які з шумом лопаються. Склад газу складний, в ньому встановлені метан, азот і вуглекислий газ. Рівень бруду в кратери змінюється. Іноді він настільки підвищується, що густа маса переливається через краї і по поверхні зовнішнього схилу розтікається кількома широкими потоками, а то й по всій поверхні. Висихаючи, світло-сірий бруд темнішає і місцями набуває буроватого відтінку.Спокійна діяльність грязьового вулкану іноді змінюється бурхливою. Тоді з кратера викидається потужний грязевий фонтан висотою до 10 - 20 м, заливають товстим шаром в'язкої рідини схил сопки. Шар бруду швидко висихає і розтріскується, вкриваючись білими мінеральними візерунками. Потрісканий бруд при першому погляді справляє враження міцного і надійного ґрунту  Але це перше враження оманливе: адже під твердою кіркою лежить в'язкий бруд. Але в Булганакській котловині частіше зустрічаються грязьові вулкани правильної конічної форми, висотою від пів-метра до кількох метрів. За формою вони дуже схожі на справжні вулкани і виступають на місцевості як їхні моделі. Конус грязьового вулкану завершує невеликий кратер, заповнений брудом. З невеликими інтервалами, зазвичай у кілька хвилин, з'являються невеликі бульбашки газу і з шумом лопають, а бруд переливається через кратер і стікає по крутому схилу.

2.Багатий твариннийсвітморськихакваторійіводоймУкраї­ни. У Чорному морі водяться дельфіни: звичайний (білобочка), афа­ліна, морська свиня. Останній заходить в Азовське море. У світі риб Чорного й Азовського морів багато спільних видів завдяки їх міграції через Керченську протоку. Специфічні для Азовського моря бичок, оселедець керченський, камбала, хамса, тюлька та ін. У Чорному морі водяться осетер, білуха, севрюга, ставрида, скумбрія, кефаль, ло­сось чорноморський, коник морський та ін.

У річках України водяться верховодка, стерлядь, лосось, щука, лин, в'язь, судак, лящ, сом, окунь, сазан, карась, тараня, рибець та ін. У водосховищах — амур білий, товстолобик, сазан, лящ, судак та ін.

Білет 16

1. Печери.

2. Фауна Криму і Карпат.

1.В Україні на сьогодні відкрито понад тисячу печер, і на спелеомапі продовжують з’являтися нові підземні лабіринти. Переважна більшість із них знаходиться у двох районах країни. Близько 900 печер — на території Кримського півострова та близько 100 — на Поділлі (переважно на Тернопільщині).Більшість кримських підземель розміщені у межах трьох гірських комплексів — Чатир-Дагу, Карабі-Яйли та Ай-Петринської Яйли. Найвідоміша печера Криму — Мармурова на Чатир-Дагу. Особлива вона тим, що найкраще з усіх природних підземель України обладнана для екскурсій, і, відповідно, найбільш відвідувана туристами. Протяжність розвіданих ходів печери складає понад два кілометри, з них більше кілометра — екскурсійний маршрут. До спелеокомплексу Мармурової входить також обладнана для відвідування печера Еміне-Баїр-Хосар (вона ж — печера Мамонтів), де знайдено і виставлено для оглядин туристів рештки давніх тварин — мамонта, печерного ведмедя, шерстистого носорога. До цього ж комплексу відносять необладнані печери: Тисячоголову, Холодну та Триочку.Найдовша в Криму і унікально красива печера Кизил-Коба (Червона), що знаходиться у верхів’ї найбільшої кримської ріки — Салгіра. Всередині ж самої печери (довжиною понад 20 кілометрів) також тече ріка. У 12 місцях вода повністю перекриває ходи підземелля, і до наступної зали доводиться пробиратися під водою. Печера відкрита для відвідувачів, їм тут навіть влаштовують екскурсії з доланнями сифонів.Ще однією унікальною печерою Криму є Солдатська Шахта. Це найглибша карстова шахта в Україні. Наразі найнижча її розвідана точка знаходиться на глибині 517 метрів нижче рівня входу. Для пересічного туриста Солдатська Шахта практично недоступна. Адже для її проходження потрібно використовувати спеціальне обладнання. Печера переривається глибокими колодязями і сифонами.

Поділля відзначається високою концентрацією печер. Лише в одному Борщівському районі їх понад 30. Саме тут починається найбільша в світі гіпсова печера — Оптимістична. Зараз на карту нанесено до 230 кілометрів її підземних ходів. Кожне нове дослідження, яке проводять переважно першовідкривачі Оптимістичної — львівський спелеоклуб «Циклоп» — додає печері кількасот або й кілька тисяч метрів довжини. Відвідують це підземелля лише спелеологи-професіонали, адже для любителів її лабіринти занадто складні. Печера Озерна, вдвічі менша за Оптимістичну, знаходиться трохи північніше, в тому ж таки Борщівському районі. На карту нанесено близько 116 кілометрів тунелів, третину з яких займають підземні озера — основна прикраса цієї печери. В одному із залів підземелля, як і в Оптимістичній, обладнано базовий спелеотабір. Для пересічних туристів Озерна закрита.Тернопільщина характеризується не тільки високим скупченням печер, але й тим, наскільки тут спелеологи опікуються підземеллями. Найбільші й найцікавіші печери оголошено заповідними зонами, вони закриті для сторонніх. Туристів же переважно водять у Вертебу, Кришталеву та Млинки. Займаються цим спелеоклуби й організації, що опікуються цими печерами

2.ВУкраїнськихКарпатахводяться олень благородний, лось, ко­зуля, ведмідь бурий, рись, дикий кіт, видра, горностай, кіт лісовий, кутора, куниці лісова і кам'яна, полівка снігова, бурозубка альпій­ська. Багата орнітофауна: тут гніздяться глухар, тетерук, сапсан, шуліка рудий, беркут, сова сіра, плиска гірська, пугач, а на вершинах — щеврик гірський, тинівка альпійська. Амфібії представлені сала­мандрою, тритонами (звичайний, карпатський, гребінчастий), жаба­ми (земляна, озерна, ставкова, трав'яна) та ін. З рептилій водяться

веретільниця, ящірки, вуж водяний, змія ескулапова, гадюка зви­чайна. У водоймах зустрічаються форель струмкова і райдужна, харіус європейський, умбра європейська та ін. Серед безхребетних є скорпіони, кліщі, павуки, тля та ін.

У тваринномусвітіКримськихгірпредставлені олень благо­родний, козуля, муфлон європейський, куниця кам'яна, кабан європейський. У пташиному зібранні багато мартинів морських, во­дяться гриф гірський, сип білоголовий, голуб сизий та ін. Серед плазунів наявні гекон кримський, полоз леопардовий, ящірки крим­ська і скельна, черепаха болотна, жовтопуз. У комашиному зібранні багато середземноморських видів (восковик східний, богомол крим­ський та ін.), комах-ендеміків.

Білет 17

1. Палеогеографічні етапи формування території України.

2. Фауна Азово-Чорноморського узбережжя.

1..Схема палеогеографічних етапів антропогенового (четвер­тинного) періоду території України (за М. Векличем)

Палеогеографічні етапи				Тривалість, тис. років
Голоцен			Голоценовий	10
Плейстоцен	Пізній	Причорноморський Дофінівський Бузький Витачівський Удайський Прилуцький		5 3 12 20 20 50
	Середній	Тясминський Кайдацький Дніпровський Завадівський		50 60 50 140
	Ранній	Тилігульськип Лубенський СульськийМартоноський		90 100 50 130
Еоплейстоцен			Приазовський Широкинський Іллічівський Крижанівський Березанськип	80 340 100 250 250

Палеогеографічні умови антропогену на території України ха­рактеризуються пануванням суші, зміною рівня південних морських басейнів, коливанням клімату з тенденціями до похолодання, мате­риковим зледенінням північної частини України, лесонакопиченням, розвитком річкових долин, зміною меж географічних зон, фор­муванням структури ландшафтів, близьких до сучасних.

Істотні зміни природних умов сталися в дніпровський час, коли мало місце Дніпровське зледеніння, максимальне для території Украї­ни. Його південний край досягав лінії, що проходить поблизу Луцька, Словечного, Житомира — Ружина — Погребищ -— Дашкова, Верх­ньодніпровська, Нових Санжар — Гадяча — Білопілля (рис. 4).

У прильодовиковій (перигляціальній) смузі були поширені своє­рідні болотно-тундрові, тундро-лучно-степові ландшафти з бідною рослинністю (карликова берізка, полярна верба, вільха). Тваринний світ був небагатим. Тут виявлено рештки лемінга, полярної куріп­ки. Особливо були поширені мамонти.

На південь були поширені холодні лісостепові й степові ланд­шафти на лесових породах. Клімат був сухим континентальним

Степові ландшафти в дніпровський час займали територію При­чорномор'я і Приазов'я. Це були своєрідні холодні "лесові" ланд­шафти. Таку назву вони одержали у зв'язку з тим, що утворилися на лесових відкладах. Лесові породи на території України займа­ють понад 2/3 рівнинної території, саме на них сформувалися різні пиди чорноземних ґрунтів. Дніпровський льодовик залишив море­ну, водно-льодовикові піски, суглинки з гравієм і галечником. Пи­лові часточки переносилися вітром, утворюючи в прильодовиковій смузі потужні відклади лесів.

У бузький етап (20—12 тис. років тому) настало похолодання. Лісостепові ландшафти поширювалися на південь до сучасного Приазов'я і Причорноморської низовини, де росли клен, липа, сосна, вільха, чагарники з ліщини, кизилу поряд з полиновими, лободовими, зла­ковими асоціаціями. У фауні поєднувалися тварини різних при­родних зон: лемінги, ховрахи, полівки; виділялися ссавці — мамон­ти, шерстисті носороги, вівцебики, північні олені, бізони, песці та ін.Протягом бузького часу на територіїУкраїниутворилисяперигляціальніландшафти, щозумовлювалосявалдайськимзледенін­ням

2.Різноманітний твариннийсвітАзово-Чорноморськогоузбе­режжя,де південностепові біотопи перемежаються з біотопами піща­них кіс, лиманів, прибережних акваторій. З численної орнітофауни тут наявні мартини, норці, чаплі, качки, плиски, бугай. У лиманно-гирлових комплексах водяться лебідь-шипун, гуси, чайки, баклани, кулики. У заповідниках мешкають олень плямистий і звичайний, ондатра, фазан та ін.

Білет 18

1. Тектонічні структури.

2.Фауна Чорного і Азовського морів

 Територія України має складну тектонічну будову, яка сформувалася протягом тривалої геологічної історії. БільшачастинатериторіїУкраїниналежить до Східноєвропейськоїплатформи, яка маєдавнійкристалічний фундамент. Крімнеї, тут є Західноєвропейська і Скіфськаплатформи, складчастіструктуриСередземноморськогорухливого поясу. У межах Східноєвропейської платформи виділяють такі тектонічні структури: Український щит, Волино-Подільську плиту, Галицько-Волинську і Дніпровсько-Донецьку западини, Донецьку складчасту область, Воронезький кристалічний масив, Причорноморську западину. Український щит є піднятоюділянкоюплатформи. Кристалічні породи, щойогоскладають, можнапобачити в долинах річок, де вони часто виходять на поверхню. У сучасномурельєфіУкраїнський щит представлений Придніпровською та Приазовськоювисочинами. Щит складенийнайдавнішимигірськими породами. Їхвік становить 3,5-4 млрд. років. Цеграніти, гнейси, кварцити, пісковики та ін.На західвідУкраїнського щита розташована Волино-Подільська плита. В її межах докембрійський фундамент залягає на глибинах 2000-2500 м. На північвіднеїзнаходиться Галицька-Волинська западина, де докембрійський фундамент опущений на глибину 3000-7000 м. На йогоповерхнізалягаютьпотужнітовщіпалеозойських, мезозойських та кайнозойськихвідкладів. На східвідУкраїнського щита розташована Дніпровська-Донецька западина. Урельєфі на поверхніїйвідповідаєПридніпровськанизовина. Дніпровсько-донецька западина знаходитьсяпідосадовими породами на глибині до 12 км, що є однією з найбільших западин Східноєвропейськоїплатформи.На південнийсхідвідДніпровсько-Донецькоїзападинирозташована Донецькаскладчаста область, виражена в сучасномурельєфіДонецькоювисочиною – кряжем. Там на поверхнювиходятьдевонські і карбонові (кам'яновугільні) породи. Це структура герцинськогогоротворення. Зтовщеюкарбоновихвідкладів, потужністьякихдосягає 12 км, пов'язаніпокладикам'яноговугілля.  На північнийсхідвідДніпровсько-донецькоїзападинизнаходитьсясхил Воронезькогокристалічногомасиву. Докембрійські породи, якимивінскладений, залягають на глибинівід 150 до 900м. У сучасномурельєфі – цезахіднісхилиСередньоросійськоївисочини.На південьвідУкраїнського щита розташована Причорноморська западина. УрельєфіїйвідповідаєПричорноморськанизовина. Западина знаходиться на південнійокраїніСхідноєвропейськоїплатформи. Докембрійський фундамент залягає тут на глибинах 600-3200 м, вищенагромадилисьпалеозойські, мезозойські і кайнозойськівідклади.  СкладчастіструктуриУкраїнських Карпат – цегірськіспорудиальпійськогогоротворення. До них належать Передкарпатськийпрогин, складчасті гори і Закарпатська западина.СкладчастіструктуриКримськихгір – цевеликепідняття, частинаякогозанурена в Чорне море.

2.тваринний світ Чорного моря зосереджений переважно у верхньому горизонті, збагаченому киснем. Всього в Чорному морі налічується 2 тис. видів тварин. Із риб промислове значення мають ставрида, кефаль, камбала, скумбрія, бички. У Чорному морі водяться дельфіни, вилов яких заборонено з 1966 р. Серед птахів найбільше поширені баклани, чайки, пелікани, качки тощо. Екологіч­на ситуація в Чорному морі складна й зумовлена забрудненням стічних і зрошувальних вод хімікатами, нафтопродуктами, нераціо­нальним використанням біоресурсів. Спостерігаються скорочення рибних і рослинних ресурсів, дельфінів, збільшення кількості медуз, підйом сірководневого шару.

тваринний світ Азовського моря характеризується високою біологічною продуктивністю Зообентос представляють переважно молюски і ракоподібні. Іхтіофауна Азовського моря досить різноманітна, налічує 79 видів риб. Вони становлять головне промислове багатство моря. Морські види представлені тюлькою, хамсою, бичками, які є основою рибно­го промислу. До прохідних видів належать оселедці, севрюга, осетер, до наиівпрохідних — лящ, тарань, судак. У морі водиться азовський вид дельфінів, промисел яких не дозволяється.

Білет 19

1. Низовини і височини.

2. Букові ліси (бучини).

1.70 % сучасної поверхні України займають низовини, 25 % – височини. Низовини. Па півночі України розташована Поліська низовина, що має похил до річок Прип'яті і Дніпра. Висоти її не перевищують 200 м, тільки Словечансько-Овруцький кряж, що є припіднятим блоком Українського щита, піднімається до 316 м. Придніпровська низовина розміщена між Дніпром на заході, Середньоросійською височиною на сході, пониззям Десни на півночі і гирлом Самари на півдні. З південного заходу до Українських Карпат прилягає частина Середньодунайської низовини –Закарпатська низовина.  Причорноморська низовина охоплює широку смугу на півдні України вздовж Чорного та Азовського морів, а також рівнинний Крим. Складовою частиною Причорноморської низовини є Північнокримська рівнина, поверхня якої поступово знижується до Сиваша. Височини. У центральній частині України розташована найбільша з височин – Придніпровська, вони лежать в межиріччі Дніпра і Південного Бугу. В її східній частині виділяється своєрідний район —Канівські гори з висотами 230 м.  На південному сході країни розташована Приазовська височина з висотами 150-300 м. У західній частині України розташовані Подільська та Волинська височини, поверхні їх дуже розчленовані. Вони розділені рівниною Малого Полісся.  На сході України знаходиться Донецька височина, її середні висоти становлять 75-300 м (найвища точка – г. Могила Мечетна, 367м).  На територію України заходить південно-західними відрогами Середньоросійська височина. На межиріччі річок Пруту і Дністра розміщене хвилясте горбисте пасмо, що утворює Хотинську височину.

2. Буковіліси(бучини)поширені в західних областях, Україн­ських Карпатах і Кримських горах. На Поділлі ці ліси займають найвищі ділянки височин, в Українських Карпатах — на висотах від 400—500 до 900—1300 м, у Кримських горах — на висотах 600— 1000 м (північний схил) та 400—1100 м (південний схил). У дерево-станах бучин західних областей багато граба, домішуються ясен, явір, берест, липа. Ростуть бруслина бородавчаста, вовчі ягоди, жимолость пухната, гордовина та ін. Трав'янистий покрив розріджений через велике затінення ґрунту. В гірських чистих бучинах чагарники малопоширені або відсутні зовсім. У трав'яному покриві зустріча­ються блехнум колосистий, дзвоники широколисті, плющ звичай­ний та ін. У Кримських горах найкращі умови для росту чистих бучин на північному схилі Головного пасма. Підліску тут майже немає, а трав'яний покрив бідніший, ніж у бучинах Поділля та Українських Карпат. Зустрічаються зубниця п'ятилиста, чорнокорінь гірський, маренка запашна, живокість кримський та ін.

Білет 20

1. Паливні корисні копалини.

2. Ялинові і ялицеві ліси.

1.Паливнікорисні копалини в Україні зустрічаються в усіх геоструктурних областях. Родовища кам'яного вугілля зосереджені в Донецькому та Львівсько-Волинському басейнах. Донецький кам'яновугільний бассейн у межах України займає те­риторію понад 50 тис.км². Внаслідок геологорозвідувальних робіт площа бассейну значно розширилася, і тепер Великий Донбас у ме­жах Україниперевищує 150 тис.км².Львівсько-Волинськийбасейн розташований у межах Галицько-Волинськоїзападини, маєплощу 10 000 км². Вугіллязосереджене в нижньому і частково в середньомувідділах карбону шарами пере­січноїтовщини 0,5—1,5 м (максимальнатовщина 2,8 м) на глибині 250—750 м. Вугільніпластизалягаютьмайже горизонтально абома­ютьнезначнепадіння на захід. Вугіллясірчане, середньозольне, дов-гополум'яне і жирне. Загальні запаси вугілля тут визначаються в 1,8 млрд т.Буре вугілля.ОсновнимбуровугільнимбасейномУкраїни є Дніпровський, абоПравобережний, якийзаймаєплощублизько 150 тис км². Вугленоснатовща приурочена до бучацькихвідкладів. Вугіллязалягає в зниженняхдоеоценовогорельєфуУкраїнського щита на глибині 20—50 м, інодібільше 100 м. Загальнігеологічні запаси Дніпровськогобуровугільногобасейнуоцінюються в 6,0 млрд т (балансові — 3,5 млрд т). Родовищабуроговугіллязалягають у Коростишівському, Звенигородському, Златопільському, Кіровоград­ському і Олександрівському районах. Вугілля тут видобуваютьпе­реважновідкритим способом. Вугіллясередньо- і високозольне, пере­важносередньосірчане. Родовищабурого неогенового вугілляміс­цевогозначеннявідомі в Придністров'ї, Передкарпатті й Закарпат­ті, Харківській і Полтавській областях.

Горючі сланці відомі в Карпатах, на Поділлі, у Кримських горах, у БовтишськійструктуріУкраїнського щита, заповненій мезо-кай-нозойськимивідкладами, запасами кондиційнихсланців.Торфпоширений у сучасних і давніхрічкових долинах, пере­важно на Поліссі й у лісостепу. Йогопромислові запаси оцінюють­ся в 3,5 млрд т, а загальнаплоща в 2,2 млн га. До 65 % запасівторфуприпадає на УкраїнськеПолісся, 30 % — на лісостепову зону, з них більшеполовини — на їїлівобережнучастину.З найбільших промислових родовищ торфу відомі: Озерянське і Морочне в Рівненській, Бучанське в Київській, Замглай і Неданчичі в Чернігівській, Ірдинське в Черкаській, Радехівське і Брюховиць- ке у Львівській областях.

В Україні родовищанафти і газу зосереджені в трьох нафтога­зоносних областях: Карпатській, Дніпровсько-Донецькій, Кримсько- Причорноморській.До Карпатськоїнафтовоїобласті належать Передкарпатськийпро­гин, УкраїнськіскладчастіКарпати, Закарпатська западина.Нафта і газ залягають на глибинахвід 100—150 до 2500 м і більше. Родовищанафтизосереджені пере-82 важно у внутрішнійзоніПередкарпатськогопередовогопрогину. Тут знаходятьсяДолинське, Бориславське, Небелівське, Битківське, Ріпнянське, Старунське, Стрільбищенськепромисловіродовища. ВідкритоСтрашевицькенафтове та Тинівськегазоверодовища. Газовіродовища (їхвиявленобільше ЗО) зосередженіпереважно в зовнішнійзоніПередкарпатськогопрогину: Угерське, Рудківське, Дашавське, Опарське, Більче-Волицьке, Калуське, Коханівське та ін.Дніпровсько-Донецьканафтогазоносна областьохоплюєДніпров­сько-Донецьку западину та прилеглідонеїокраїниДонбасу.Головниминафтовимиродовищами є:Радченківське, Сагайдацьке, Зачепилівське, Новогригорівське, Кибинцівське, Глинсько-Розбишів-ське в Полтавській, Качанівське, Рибальське в Сумській та При­луцьке, Гнідицівське, Леляківське в Чернігівській областях. Бай-рацькегазоверодовище (Полтавщина) є найбагатшимізвідкритих за останні 15 років.Кримсько-Причорноморськанафтогазоносна областьзаймаєПричорноморську западину, Переддобруджинськийпрогин, аквато­ріюАзовського і частковоЧорногоморів. Тут виявленібільше 60 родовищ, у тому числіпромисловігазовіродовища: Джанкойське, Глібовське, Стрілківське, нафтогазові (Жовтневе) в СтеповомуКри­му.

2.Ялинові ліси (рамені) найбільші площі займають в Україн­ських Карпатах, зустрічаються на Розточчі та Поліссі. У карпат­ськихялиновихлісах деревостани густі, піднімаються до висот 1200—1600 м. У підліску ростуть жимолость чорна, бузина чер­вона, вовче лико, горобина звичайна. У трав'яному покриві зу­стрічаються чорниця, ожина лісова, куничник очеретяний, підбі- лик альпійський, сольданела гірська, щавель карпатський та ін. Тут поширені також буково-ялинові, ялицево-буково-ялинові ліси. У зоні мішаних лісів до ялини домішуються сосна та вільха. У підліску поширені крушина ламка, ліщина, калина звичайна, а в трав'яному покриві домінують веснівка дволиста, квасиниця, чор­ниця та ін. Серед хвойних лісів значно поширена смерека біла в Українських Карпатах на Розточчі. Буково-ялицеві ліси перева­жають на висотах 400—700 м. У підліску ростуть ліщина, жимо­лость звичайна, вовче лико, ожина шорстка; у трав'яному покриві зростають осока волосиста, мітлиця біла, суниця, анемона дібров­на, веснянка та ін. Великі площі займають похідні ялинові та ялицеві ліси, якідаютьцінну деревину.У Кримськихгорахпоширені ялівцеві ліси, в яких росте ялівець високий та чагарникові його види (червоний, низькорослий, козацький). До них домішуються дуб пухнастий, фісташка туполиста, суничник, сосна кримська. У трав'яному покриві домінують пирій середній, чистоколосоподібний, чист кримський, кострицяборозниста та ін.

Білет 21

1. Нерудні (неметалеві) корисні копалини.

2.Дерново-підзолисті і сірі-лісові грунти

1. . Неметалічні корисні копалини. За їх запасами Україна посідає вагоме місце у світі. Родовища первинних і вторинних каолінів утворюють у межах Українського щита одну з найбільших каолі­нових провінцій, вони поширені також у Закарпатській западині, на межі Дніпровсько-Донецької западини і Воронезького масиву. Ро­довища каолінів наявні у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій, Житомирській, Закарпатській, Рівненській і Хмельницькій областях.

Родовища вогнетривких глин розвідано в Донбасі, на Україн­ському щиті, у Дніпровсько-Донецькій западині. Із родовищ, які розробляються, найбільшим є Ново-Райське в Донецькій області. У згаданих районах виявлено родовища кварцитів. Родовища флюсо­вих і доломітизованих вапняків відомі в Донбасі, на Українському щиті, у Кримських горах. Серед них найбільшими є Сленівське, Новотроїцьке, Каракутське в Донецькій області, Гасфортське в Кри-му. Бентонітові глини поширені на Українському щиті, у Дніпров-сько-Донедькій западині, Передкарпатському прогині, Закарпатській западині, Криму. Україна багата на формувальні піски, які вико­ристовуються в металургійному виробництві. Вони є в Дніпропет­ровській, Донецькій, Запорізькій, Кіровоградській, Львівській, Харківській і Чернівецькій областях. Родовища графіту приуро­чені до Українського щита, який є Українською графітоносною про­вінцією. Найбільшим із родовищ є Завалівське (Кіровоградська об­ласть). Унікальною є Буртинська група родовищ графіту, розвідана в Хмельницькій області. У межах щита поширені також пегматити і лужні каоліни, які є вмістилищем польових шпатів. Абразивна сировина (гранати, кремній, кварцеві піски) наявна у Вінницькій, Кіровоградській, Хмельницькій областях. У Приазов'ї відкрито ро­довище алмазів.

Надра України містять величезні запаси різноманітних солей, які знаходяться в девонських, пермських і неогенових відкладах. Калійні солі видобувають у Передкарпатті (Калуш-Гомінське, Стеб-никівське родовища).Родовища карбонатної сировини для вапнування кислих ґрунтів (вапняк, мергель, крейда, доломіт) наявні на Українському щиті, Во-лино-Подільській плиті, в Українських Карпатах. Вапняки, крейда, ракушняк як кормовий додаток поширені на Українському щиті, у Дніпровсько-Донецькій і Причорноморській западинах. В Україн­ських Карпатах відоміродовищацеолітів. Родовищасамородноїсіркивиявлено на межіВолино-Подільськоїплити і Передкарпат-ського прогину.В Україні є великі родовища різноманітних кам'яних будівель­них матеріалів.Родовища цементної сировини приурочені до карбонатних порід у Дніпровсько-Донецькій і Причорноморській западинах, на Воли- но-Подільській плиті, у Кримських горах. Діатоміт, трепел, опокл (кремнієва сировина) поширені в Донбасі, Приазов'ї, Львівсько-Во-линській і Дніпровсько-Донецькій западинах. Для водопостачання населення міст та сіл, господарських потреб інтенсивно використовують запаси підземних вод. Ними забезпе­чується 50 % потреб у питній воді багатьох областей України. По­ловина великих міст використовує підземні води

2.Дерново-підзолистіґрунтиє зональними в Українському По­ліссі й займають 60 % його території, зустрічаються в лісостепу на борових терасах і в давніх водно-льодовикових долинах.

Дерново-підзолистіґрунтисформувалися під лісовою рослин­ністю на безкарбонатнихдавньоалювіальних, водно-льодовикових і моренних відкладах піщаного, супіщаного та суглинкового механіч­ного складу, іноді на продуктах вивітрювання твердих кислих і кар­бонатних порід. Завдяки легкому механічному складу материнських порід та відсутності у хвойно-широколистяних лісах ялини серед дерново-підзолистих ґрунтів переважають слабо- та середиьопідзо-листі їх різновидності.Серед дерново-підзолистих ґрунтів найбільш поширені прихова-но-підзолисті, дерново-слабопідзолисті глинисто-піщані, дерново-сла­бопідзолисті супіщані, дерново-середньопідзолисті супіщані, дерно-во-підзолисто-глейові ґрунти.

Сірілісовіґрунтисформувалися під широколистими лісами на карбонатних, лесових породах, в умовах досить теплого і не дуже пологого клімату. Вони представлені неоглеєними й оглеєними світло-сірими і сірими ґрунтами. Світло-сірі ґрунти мають суціль­ний елювіальний горизонт і глибшу, ніж у сірих, лінію закипання карбонатів (130—150 см). Вміст гумусу у верхньому горизонті світло-сірих ґрунтів становить 1,5—2,5 %, а рН — 5,5—6,0.Сірі лісові ґрунти поширені на правобережжі лісостепової зони, відрогах Середньоруської височини, лесових островах (опіллях) зони мішаних лісів. Вони мають диференційований профіль з добре вираженими гумусово-елювіальним (18—25 см), елювіальним (25— 35 см) та ілювіальним (70—90 см) горизонтами. На Прут-Дністров-ському межиріччі, Опіллі поширені бурувато-сірі лісові ґрунти, що сформувалися на легких лесових породах з гранулометричним скла­дом при близькому заляганні пісків, гальки, вапняків

Білет 22

1. Рудні корисні копалини.

2. Чорноземи і каштанові грунти.

1.Рудні корисні копалини України різноманітні: вони представлені залізними, марганцевими, титановими, хромітовими, нікелевими, алюмінієвими, ртутними рудами, поліметалічними та іншими рудопроявами. Більшість з них пов'язана з магматичними і метаморфічними породами Українського щита.Залізні руди. На частку України припадає близько 16 % їх світових запасів, за їх видобутком вона посідає четверте місце після Бразилії, Австралії, Росії. Поширені такі промислові типи руд (за % вмісту заліза): багаті (58,1), залізисті кварцити (33,3), бурі залізняки (38). Добуваються шахтним і кар'єрним способами. Основні родовища залізних руд знаходяться в Криворізькому і Керченському басейнах, залізорудних районах Кіровоградської, Запорізької, Донецької і Полтавської областей. Кременчуцький залізорудний район приурочений до північно- східного схилу Українського щита. Вміст заліза в рудах становить 27—40%. Розвідані запаси магнетитових кварцитів Кременчуцької магнітної аномалії оцінюються в 4 млрд т. У 1956 р. відкрито Білозерське родовище високоякісних залізних руд. Рудні тіла залягають тут серед докембрійських залізистих кварцитів. Нині Білозерський залізорудний район тягнеться смугою шириною в 20 км і довжиною 65 км вздовж південного схилу Українського щита. Залізні руди представлені залізистими і магнетитовими кварцитами. У багатих рудах вміст заліза — 58—61 %. За запасами багатих залізних руд цей район є одним із найбільших після Кривбасу. Однак значна глибина залягання залізних руд зумовлює їх видобування шахтним способом.На Українському щиті виявлено ще кілька залізорудних смуг (Чортомлицько-Верхівцевська, Оріхово-Павлоградська, Корсицько- Гуляйпільська).Керченський залізорудний басейн об'єднує родовища оолітових бурих залізняків з умістом заліза до 40 %. Геологи вважають, що перспективним на залізну руду є Азовське море, яке знаходиться в центрі Азово-Чорноморської залізорудної провінції. Марганцеві руди. На південному схилі Українського щита знії ходиться один із найбільших у світі Нікопольський марганцеворуїі ний басейн.Основними його родовищами є Нікопольське та Інгу- лецьке в Дніпропетровській і Великотокмацьі-се в Запорізькій облп стях. Руди інших металів. В Україні наявні невеликі родовища нікс левих руд, розташовані на Українському щиті в Побужжі й на Серед ньому Придніпров'ї (родовища Деренюхське, Липовеньківське). Полі металічні руди приурочені до схилу Воронезького масиву, Донецькії! складчастої споруди, Закарпатської западини. Промислові запаси свинцю і цинку зосереджені в Берегівському рудному районі. ІІН Українському щиті виявлено Високопольське, ГІівденно-Нікополі. ське і Смілянське родовища бокситів. Високоглиноземна сировими наявна в розсипних родовищах у Дніпропетровській області (Малииііи ське, Вовчанське). На Волині та Рівненщині виявлено родовища міді. За розвіданими запасами ртуті Україна посідає друге місце // світі. Відомими є родовища Микитівське (Донбас), Вишківське (Зн карпатська область) та ін. Україна займає перше місце у світі ті запасами германію як супутнього розсіяного елемента в кам'яному вугіллі Донецького і Львівсько-Волинського басейнів. У поліметп лічних рудах Берегівського і Рахівського рудних районів пошир«' ний кадмій (супутник цинку). На Українському щиті в басейні р. Ірша на Житомирщині наявне родовище ільменіту в юрських, крейдових, палеогенових, неогенових, антропогенових відкладах, які виповнюють зниження давнього рельєфу та поховані й сучасні річкові долини. На базі цього родовища працює Іршанський гірші чозбагачувальний комбінат. В апатитово-ільменітових родовищцч Українського щита, у керченських бурих залізняках наявний ші надій. У межах Українського щита зустрічаються титанові руди м корінному заляганні та в розсипищах переважноалювіального ти узбережно-морського походження. З ультраосновними й основнимн породами Українського кристалічного щита пов'язані родовитії хроміту (Побужжя). Перспективне ГІержанське родовищеберилія. На зх. У. наявні мідь, свинець, цинк, 11 'Кіно, молібден, вольфрам, тантал, ніобій, срібло, золото. В Україні є значні запаси уранових руд. Уранові родовища і рудопрояви наявні в металогенічних провінціях: Українському щиті, Піііпровсько-Донецькій, Карпатській. В Україні виділяють декілька ураново-рудних районів: 1) Кіровоградський з Лелеківським, Мтуринським, Компаніївським рудними полями; 2) Центрально- , країнський з Ватутінським рудним полем; 3) ІІобузький з родовитими Південним, Лазоватським, Калинівським. До родовищ у залізистих породах належать Жовторіченське на околицях м. Жовті Поди, де уран добувається з 1951 р., Гіервомайське. Уранобітумні родовища знаходяться в південно-східній частині Дніпровсько- Цонецької западини. Це Самаро-Торецький ураново-рудний район з родовищами Адамівським, Червонооскільським. Промислове значенні! мають Кіровоградський і Центральноукраїнський ураново-рудні ріійони, Криворізько-Кременчуцька ураново-залізорудна зона. У ме- нснх Кіровоградського металогенічного регіону є рудопрояви вольфраму, апатиту, урану, вісмуту, танталу, ніобію, рідкоземельних елементів, пілота. В Україні виявлено понад півтора десятка родовищ золота им Українському щиті, у Закарпатті, Луганській і Донецькій областях. Закарпатті розвідано Мужіївське і Саулякське родовища. Перспективними є родовища Майське на Одещині, Клинцівське на Кіровоград- щині, Юр'ївське, Сергіївське, Широка Балка на Дніпропетровщині.Супутнім компонентом золота є концентрації срібла в Донбасі й Закарпатській западині (Берегівське поліметалічне родовище).

2. Чорноземи опідзолені поширені на півночі лісостепової зони. ()знаками опідзолення є ущільнення нижньої частини гумусового горизонту і наявність крем'янки у верхній його частині. Вони розвинулись під розрідженими грабово-дубовими лісами, слабокислі, вміст гумусу невеликий — 3,5—5,5%. Характеризуються структурністю, хорошими агрофізичними властивостями. Опідзолені ґрунти використовують під всі сільськогосподарські культури лісосте пової зони, сади, ягідники та ін. За Н. Вернандер, формування генетичного профілю сірих ґрунтів відбувається в процесі глибокого розпаду мінералів, а темно-сірих — диспергації (лесиважу). Темно-сірі ґрунти пройшли чорноземну стадію, вони є чорноземами, які зазнали змін під впливом лісової рослинності. Чорноземні ґрунти. В Україні поширені чорноземи типові (потужні), реградовані, міцелярно-карбонатні, звичайні, південні.

Чорноземи типові мають площу більше 6 млн га і становлять основний земельний фонд лісостепової зони. Вони розвинулись під лучно-степовою рослинністю за умов періодичного промивного режиму і глибокого залягання ґрунтових вод. Степові трави мали добре розвинену кореневу систему, тому гумусовий горизонт цих ґрунтів потужниіі (120—150 см). Генетичний профіль типових чорноземів однорідний. Чорноземи реградовані поширені в лісостеповій зоні, де виявлені на площі в 1 млн га. Вони утворились на вододілах під широколистяними лісами. За Н. Вернандер, реградація чорноземів полягає в накопиченні органічних речовин, підвищенні лінії карбо матів, поліпшенні фізико-хімічних властивостей опідзолених чорноземів (реградація — очорноземлювання). Вміст гумусу в орному шарі цих ґрунтів становить 4,0—4,9 %. Опідзолені й реградо-вані чорноземи є родючими ґрунтами завдяки рухомості колоїдального комплексу.Чорноземи звичайні поширені в степовій зоні; вони розвинулися під різнотравно-типчаково-ковиловою рослинністю на лесових породах і червоно-бурих глинах в умовах посушливого клімату. Потужність їх гумусового горизонту становить від 40—50 до 65— 85 см. Вміст гумусу коливається від 3,8 до 6,5%, вони насичені основами, багаті калієм, мають нейтральну реакцію ґрунтового розчину, високу природну родючість.Чорноземи південні займають північну частину Причорноморської низовини і південну частину Степового Криму. Вони утворились під ковилово-типчаковими степами в умовах посушливого клімату на лесах і червоно-бурих глинах. Товщина гумусового горизонту в них порівняно невелика — 50—65 см. Серед чорноземів південних виділяють міцелярно-карбонатні та солонцюваті. Чорноземи південні відрізняються від звичайних меншою кількістю гумусу: у верхньому горизонті його вміст становить 3,0—3,5 %. Реакція ґрунтів нейтральна. Ґрунти високопродуктивні за умов зрошення.

Каштанові солонцюваті ґрунти поширені на крайньому півдні України. Вони розвинулись на засолених ґрунтоутворюючих породах під полиново-ковилово-типчаковими стенами, в умовах посушливого клімату на лесах і глинах. Каштанові ґрунти поділяють на темно-каштанові й каштанові. Темно-каштанові ґрунти характерні для сухостепових ландшафтів півдня Причорноморської низовини і півночі Степового Криму. Каштанові ґрунти розвинулися вузькою смугою на півдні Причорноморської низовини і в Присивашші. Каштановим ґрунтам притаманна солонцюватість. Солонцюваті різновидності каштанових ґрунтів характеризуються малим вмістом у вбирному комплексі натрію, глибоким заляганням легкорозчинних солей. Загумусований горизонт має потужність 40—50 см, а вміст гумусу у верхньому горизонті змінюється від 2,5 % (кашта-нові ґрунти) до 2,8—3,5 % (темно-каштанові ґрунти). На родючість впливають ущільненість ґрунтів, низькі водно-фізичні властивості,солонцюватість. Каштанові ґрунти є об'єктом зрошувальних меліорацій.Лучно-каштанові солонцюваті ґрунти поширені в Приси-вашші, вони сформувалися в комплексі з лучними солонцями при глибині залягання ґрунтових вод у 3—5 м, на лесах і лиманно-морських відкладах. Вміст гумусу становить 2,3 %.

Білет 23

1. Клімат.

2. Висотна поясність Українських Карпат.

1.Кліматичні умови території України різноманітні. Головні особ­ливості клімату формуються під дією радіаційних факторів, атмосферної циркуляції, змін на земній поверхні. Для території України характерний майже широтний розподіл показ­ників прямої і сумарної річної радіації (рис. 9). Отже, великий вплив на стан ландшафтів мають сезонні її показники. Так, взимку сумар­на радіація на території України змінюється від 250 до 420 МДж/м². Найменшою на всій території України вона буває в грудні (60— 100 МДж/м²). Весною хмарність зменшується в напрямку на півден­ний схід, а показники радіації коливаються в межах 1260— 1500 МДж/м². У цей час зберігається зональний розподіл сум су­марної сонячної радіації. Влітку показники цієї радіації мають зна­чення від 1680 до 2100 МДж/м². У цю пору року відмінності в над­ходженні радіації зумовлюються рельєфом, лісистістю, станом атмосфери в промислових районах, великих містах.

Атмосферна циркуляція, взає­модіючи із сонячною радіацією, є фактором перерозподілу тепла і вологи на земній поверхні. На широтах України переважає західне перенесення повітряних мас. На територію України надходять морські повітряні маси з Атлантики й Арктики, рідше — морське тропічне повітря із Середземномор'я. Але найбільшу повторюваність на території України має континентальне повітря, яке утворюється над Євразією з мас арктичного або морського повітря помірних широт, а потім надходить до України. Повітряні маси надходять на територію України в різних баричних утвореннях і мають сезонну мінливість. Це є фактором мінливості й складності погодних умов. Важлива роль у їх формуванні належить циклонам, які переміщу­ються на територію України протягом року. В середньому за рік у нас спостерігається більше 40 циклонів, буває до 136 днів з цикло­пами і до 242 днів з антициклонами. Пожвавлена циклонічна діяль­ність взимку і весною. Вони надходять в Україну з центральних районів Європи, Чорного моря і Малої Азії. Влітку виявляється пилив місцевих циклонів, що переміщуються з південного сходу. Тривалість циклонів над Україною збільшується від літа до зими; влітку ж виявляється вплив південно-східних і південних циклонів. Рельєф впливає на формування хмарності, розподіл сонячної радіа­ції. Так, взимку в Кримських горах, Українських Карпатах показни-100.

2. В Українських Карпатах горах виявляється влас­тива для всіх гірських систем висотна поясність ландиіафтів. Карпати знаходяться у помірному поясі. Українські Карпати характеризуються висот­ною поясністю ґрунтово-рослинного покриву.Українські Карпати розташовані на захід від широколистянолісової зони.

В Українських Карпатах виділяють п'ять основних поясів (зон) рослинності: передгірний – з переважанням дуба, низькогірний – високостовбурних букових, ялицево-букових та смереково-букових лісів,середньогірний–темнохвойни лісів. Вище розміщений субальпійський пояс із переважанням хвойних і листяних чагарників та альпійський – із суцільними масивами лучної рослинності. Передгірний пояс (від 450 до 600 м над рівнем моря) поділяється на дві частини: закарпатську і перед карпатську. Для закарпатського передгір'я характерні дубові ліси з дуба звичайного і скельного. В дібровах ростуть також бук, граб, ясен, в'яз, а з чагарників – ліщина, калина, бузина чорна, свидина, глід, терен.. Низькогірний буковий пояс (на різних схилах від 500 до 1450 м) складається з букових, ялицево-букових та смереково-букових лісів, в яких поодиноко трапляються чагарники вовчого лика, бузини червоної, ліщини, жимолості,

Середньогірний пояс, або пояс смерекових лісів, належить до холодної кліматичної зони Ліси займають верхні частини (від 1300 до 1670 м) схилів Чорногори, Рахівських гір, Чивчин і Горган. Субальпійський пояс (від 1300 до 1850 м) представлений чагарниковими заростями з сосни гірської, ялівця сибірського, вільхи зеленої, рододендрона східнокарпатського. У трав'яному покриві трапляються чорниця, куничник, ожина, мохи. Альпійський пояс (вище 1800 м) луків займає незначні площі на Чорногорі і Горганах із трав'янистих і чагарникових угруповань.

Білет 24

1. Кліматоутворюючі фактори.

2. Висотна поясність Гірського Криму.

1.Кліматичні умови території України різномаріітні. Головні особ ливості клімату формуються під дією радіаційних факторів, атмосферної циркуляції, змін на земній поверхні.

Радіаційні фактори клімату. Відмінності в кількості променевої енергії Сонця, що надходить у географічну оболонку, є вихідним чин­ником різноманітності клімату. Сонячна радіація — основний енер­гетичний чинник інтенсивності процесів і явищ, які відбуваються II атмосфері, гідросфері, верхній географічно значимій товщі земної кори.

Так, тривалість сонячного сяйва м грудні в зоні мішаниххвойно-широколистянихлісівстановить д30 год, у лісостеповій зоні — до 45 год, а в степовій — до 65 год. У січні — лютому спостерігається збільшення сонячного сяйва, а в березні його тривалість різко зростає до 100—120 год у зоні міша­них лісів, 125—155 год у лісостеповій і степовій зонах, у Криму.

Сумарна сонячна радіація впливає на стан земної поверхні й нижніх шарів атмосфери. Її надходження зумовлюється тривалістю дня, хмарністю і прозорістю атмосфери, висотою Сонця. Для території України характерний майже широтний розподіл показ­ників прямої і сумарної річної радіації. Отже, великий вплив ції стан ландшафтів мають сезонні її показники. Так, взимку сумар­нії радіація на території України змінюється від 250 до 420 МДж/м².

Циркуляційні фактори клімату. Атмосферна циркуляція, взаємодіючи із сонячною радіацією, є фактором перерозподілу тепла і пологи на земній поверхні. На широтах України переважає західне перенесення повітряних мас. На територію України надходять морські повітряні маси з Атлантики й Арктики, рідше — морське ропічне повітря із Середземномор'я. Але найбільшу повторюваність на гериторії України має континентальне повітря,

Земна поверхня як кліматоутворюючий фактор. Роль земної поверхні (рельєфу, водойм, стан ґрунту і рослинності, великі міста, промислові центри, видобування потужних родовищ корисних ко­палин), яка взаємодіє з радіаційними і циркуляційними чинника­ми, виявляється у зміні регіональних і місцевих кліматичних умов. Рельєф впливає на формування хмарності, розподіл сонячної радіа­ції.Так, взимку в Кримських горах, Українських Карпатах показни- 100 к и сумарної сонячної радіації є найбільшими і становлять 420— І ПО МДж/м².

2.В Українських Карпатах і Кримських горах виявляється влас­тива для всіх гірських систем висотна поясність ландиіафтів. Набір і характер ландшафтних поясів неоднаковий для кожного з цих гірських країв у зв'язку з абсолютною висотою та їх різним геогра­фічним розташуванням:

У Кримських горах спостерігається висотна поясність ґрунтово-рослинного покриву. У передгір'ях панує степова рослинність з типчаком і ковилою, а трохи вище, (від 500 м) — лісостепова. Там на дерново-карбонатних ґрунтах ростуть дубові гаї з дуба скельного, пухнастого і звичайного з домішкою клена, бука і граба. Поширені зарості чагарників. Схили гір на висоті 700—1 300 м охоплює гірсько-лісовий пояс, де на бурих лісових ґрунтах ростуть широколисті ліси з бука, граба, клена, ясена, липи з домішкою сосни. На вершинах-яйлах поширені гірсько-лучні ґрунти. Там розкинулися гірські луки, на яких ростуть альпійська фіалка, звіробій, типчак. На південному схилі Головного пасма висотна поясність рослинності також виражена досить чітко, хоча він і не має суцільного ґрунтового покриву, тому що переривається скелями й осипищами.

На Південному березі Криму сформувалися коричневі ґрунти. На них поширені зарості дуба пухнастого, граба східного і ялівцю, субтропічна вічнозелена садово-паркова рослинність (кипарис, лавр, мирт, магнолія) і плодові дерева (абрикоси, персики, мигдаль, хурма, інжир). До висоти 500 м ростуть сухолюбні дубово-ялівцеві ліси і шибляк — густі колючі зарості теплолюбних середземноморських видів (дуба пухнастого і скельного, суничного дерева, фісташки, грабинника) (мал. 167). Вище, до висоти 900 м, лежить пояс кримської сосни і дуба, а ще вище (до 1 300 м)      у лісах переважає кримський бук. Тваринний світ різноманітний. У лісах живуть козуля, олень, муфлон, лисиця, борсук, заєць, куниця, білка. Гніздяться багато птахів — сойка, чайка, гриф чорний, змієїд, сапсан.

Білет 25

1. Кліматичні елементи.

2. Солонці, солоді, солончаки.

1. Сонячна радіація — основний енер­гетичний чинник інтенсивності процесів і явищ, які відбуваються II атмосфері, гідросфері, верхній географічно значимій товщі земної кори.

Так, тривалість сонячного сяйва м грудні в зоні мішаниххвойно-широколистянихлісівстановить д30 год, у лісостеповій зоні — до 45 год, а в степовій — до 65 год. У січні — лютому спостерігається збільшення сонячного сяйва, а в березні його тривалість різко зростає до 100—120 год у зоні міша­них лісів, 125—155 год у лісостеповій і степовій зонах, у Криму.

Сумарна сонячна радіація впливає на стан земної поверхні й нижніх шарів атмосфери. Її надходження зумовлюється тривалістю дня, хмарністю і прозорістю атмосфери, висотою Сонця. Для території України характерний майже широтний розподіл показ­ників прямої і сумарної річної радіації. Отже, великий вплив ції стан ландшафтів мають сезонні її показники. Так, взимку сумар­нії радіація на території України змінюється від 250 до 420 МДж/м².

Атмосферна циркуляція, взаємодіючи із сонячною радіацією, є фактором перерозподілу тепла і пологи на земній поверхні. На широтах України переважає західне перенесення повітряних мас. На територію України надходять морські повітряні маси з Атлантики й Арктики, рідше — морське ропічне повітря із Середземномор'я. Але найбільшу повторюваність на гериторії України має континентальне повітря,

Роль земної поверхні (рельєфу, водойм, стан ґрунту і рослинності, великі міста, промислові центри, видобування потужних родовищ корисних ко­палин), яка взаємодіє з радіаційними і циркуляційними чинника­ми, виявляється у зміні регіональних і місцевих кліматичних умов. Рельєф впливає на формування хмарності, розподіл сонячної радіа­ції.Так, взимку в Кримських горах, Українських Карпатах показни- 100 к и сумарної сонячної радіації є найбільшими і становлять 420— І ПО МДж/м².

2. Солончаки, солонці, солоді. На території України ці ґрунти за­ймають невеликі площі. Серед солончаків переважають содові та хлоридно-сульфатні різновидності. Содові солончаки поширені се­ред лучно-чорноземних та лучних ґрунтів на низьких терасах Дніпра та його приток. Вони характеризуються великим вмістом увібрано­го натрію і лужною реакцією ґрунтового розчину. Содово-сульфатні й сульфатні солончаки поширені, починаючи з півдня лісостепової зони, у степу, на морських узбережжях.

Солонці мають поширення серед чорноземних і каштанових ґрунтів, де вони залягають окремими плямами. Серед них виділя­ють солонці степові, лучно-степові, лучні. У лісостеповій зоні розви­нулися солонці-солончаки. Вони мають лужну реакцію ґрунтового розчину, у вбирному комплексі багато натрію. Вміст гумусу в них малий: 1—2%. Степові солонці відрізняються від них малою кількістю увібраного натрію у верхніх горизонтах, у вбирному ком­плексі переважають кальцій і магній. З глибини 50—60 см залягає гіпс і легкорозчинні солі. Реакція ґрунтового розчину нейтральна. Фізичні властивості солонців несприятливі для росту рослин, ці ґрун­ти неродючі. Для поліпшення солонців застосовують дренаж, гіпсу­вання (солонці-солончаки), плантажну оранку з порушенням профілю солонцю, промиванням, внесенням органічних добрив (степові со­лонці).

Солоді розвинулись у породах Причорноморської низовини, де є умови для періодичного промивання ґрунтів. Вони мають незнач­ний гумусовий горизонт (10—12 см), під яким утворився елювій. Реакція ґрунтового розчину слабокисла. Фізичні властивості ґрунтів погані, вони бідні на азот і фосфор, родючість їх незначна.

Білет 26

1. Пори року.

2. Канали.

1. В Україні чітко виражена зміна сезонів протягом року

   Зима в Україні характеризується морозною погодою з випаданням снігу і встановленням снігового покриву. Триває вона 4-3 місяці, а починається у кінці листопада - на початку грудня, коли утворюється сталий сніговий покрив. Сніг впродовж зими декілька разів сходить і випадає знову. Приходить зима в Україну з північного сходу і найпізніше досягає Кримського півострова. Для неї характерна значна мінливість погодних процесів: сильні похолодання часто змінюються різкими потепліннями з відлигами; періоди хмарної і теплої погоди з опадами у вигляді мокрою снігу і дощу змінюються безхмарною погодою. Відлиги (8-10 днів протягом зими) охоплюють більшу частину території, іноді і всю країну, що спричиняється перенесенням теплих повітряних мас з Атлантики.    Весна на теренах України найраніше настає на південному заході і широко просувається на північний схід. Бувають заморозки, викликані вторгненням холодного арктичного повітря з півночі. Весна закінчується цвітінням акації. Якщо середньодобова температура переходить через +15°С, настає літо.    Літо тепле, на півдні - спекотне. Максимальні температури повітря спостерігаються в серпні. Цей місяць характеризується часто безхмарною посушливою погодою. На всій території України влітку проходять грози та зливові дощі. На літо припадає близько 40 % річної норми опадів. Тільки в південних районах літо посушливе.    Осінь у нас порівняно тепла і тривала, з ясними сонячними днями та прохолодними ночами, нерідко з заморозками. Негода з затяжними дощами, низькими температурами повітря настає в кінці осені (жовтень-листопад). Найбільше вона відображена на заході та півночі країни.

2. Внутрішні води і моря України зазнали істотного впливу антро­погенної і техногенної діяльності, що позначається на їх водному режимі та властивостях. Зокрема на річках створено великі водо­сховища і стави, побудовано водні канали для водопостачання і меліо­рації земель, виловлюється значна кількість риби та інших біоре-сурсів, забруднюються внутрішні та морські води.

Побудовано канали: Сіверський Донець - Донбас довжиною 131,6 км, Дніпро - Донбас - 263 км, Північно-Кримський - 402 км, по якому за рік подається в Крим понад 3 млрд. куб. м дніпровської води, Дніпро - Кривий Ріг - 35,4 км. Каховський канал довжиною 130 км подає воду в найбільшу в Європі зрошувальну систему. З 2004 р. працює найдовший водогін в Європі - від Каховського водосховища до Північного Приазов'я (зокрема до Приморська, Бердянська) довжиною понад 200 км. Будується друга черга каналу Дніпро - Донбас. Вони необхідні для подачі води на промислові, сільськогосподарські об'єкти. Україна - наймаловодніша держава в Європі. І дуже тривожно, що за останні 20 років зникло близько 20000 малих рік. Замість знищених природних водойм люди будують штучні, але вони, як правило, викликають негативні зміни в природному середовищі. З-за цього змінюється структура водних ресурсів в Україні,

Білет 27

1. Коливання та зміни клімату.

2. Температура повітря.

1. Клімат є одним з основних природних ресурсів, від якого залежать умови життя і діяльності людини, напрями і рівень розвитку економіки. Як природний ресурс клімат може використовуватися на благо людства. Проблема коливань та змін клімату набула світового значення. Коливання клімату є наслідком природних процесів, які обумовлюються взаємодією між атмосферою, океаном, поверхнею суші та біотою. Разом з тим на природні коливання клімату впливає господарська діяльність людини, в першу чергу викиди в атмосферу парникових газів, головні з яких діоксид вуглецю та метан.

В Україні основним джерелом отримання інформації про клімат, його природні коливання та антропогенні зміни є дані системи гідрометеорологічних спостережень та базової мережі спостережень за забрудненням навколишнього природного середовища Гідрометкому, за допомогою яких ведуться спостереження за метеорологічними та гідрологічними процесами, рівнем забруднення повітря, поверхневих та морських вод.

.2.Температура повітря. Показниками термічного режиму є середні температури повітря. Характерною рисою їх річного ходу в Україні є незначні середньомісячні зміни в літні й зимові сезони, а також різкі зміни у весняний і осінній час. У річному ході температур спостері­гається майже пряма кореляція із сумами сонячної радіації, що над­ходять на земну поверхню. Однак "зональний" розподіл температур порушується сезонними змінами атмосферної циркуляції та адвек­цією повітря. Взимку на територію України надходять теплі повітряні маси з Атлантики, Середземномор'я, Чорного моря і поширюються на південно-західні райони. Тому січневі ізотерми тут і в північній час­тині території прямують з північного заходу на південний схід і тільки на півдні мають близький до широтного напрямок (рис. 11). Най­нижчі середні січневі температури повітря характерні для східних, північно-східних районів рівнинної частини території, Українських Карпат і становлять -7, -8 °С. Найвища середня місячна температура спостерігається на Південному березі Криму і становить 2—4 °С. А на значній території країни середні січневі температури повітря колива­ються від -4 до -б °С.

Починаючи з березня температура повітря зростає і в травні вста­новлюється літня погода. Підвищення температури повітря влітку зумовлюється надходженням сонячної радіації. Найвищі середні температури спостерігаються в липні. У їх розподілі територією є такі особливості: у зоні мішаних лісів і лісостепу вони становлять + 18...+20 °С, у степовій зоні сягають +21...+23 °С. У Кримських горах і Українських Карпатах вони становлять відповідно +16 і + 14 °С на висотах до 1000 м (рис. 11). За час із вересня до жовтня знижуються на 5—7 °С. За даними спостережень, середні місячні температури відхиляються від середніх багаторічних. Річні й до­бові амплітуди температур повітря характеризують ступінь континентальності клімату України. На більшій частині її території з листопада до лютого спостерігається найменша добова амплітуда, яка становить 2—З °С. А найбільші добові амплітуди температури повітря характерні з квітня по вересень і коливаються від 10— 12 °С на півдні до 4 °С у гірських районах.

Білет 28

1. Внутрішні води.

2. Сонячна радіація і радіаційний баланс.

1. Україна має різноманітні внутрішні води, але їх ресурси не повністю забезпечують потреби народногосподарського комплексу, особливо в окремих її регіонах.

Внутрішні води України зазнали істотного впливу антро­погенної і техногенної діяльності, що позначається на їх водному режимі та властивостях. Зокрема на річках створено великі водо­сховища і стави, побудовано водні канали для водопостачання і меліо­рації земель, виловлюється значна кількість риби та інших біоре-сурсів, забруднюються внутрішні та морські води.

До поверхневих вод належать ріки, які відіграють величез­ну роль у природному середовищі України, озера, лимани, водо­сховища, стави, канали і болота.

Режим і характер поверхневих вод визначається стоком, який зумовлений кількістю опадів, випаровуванням, рельєфом, геологіч­ною будовою, ґрунтами і рослинністю. Тому поверхневий стік є яви­щем зональним. На території України пересічне значення модуля стоку за рік змінюється від 5—6 л/с-км у зоні широколистяних лісів, З—4 л/с-км у зоні мішаних лісів до 1,5—3 л/с-км у лісостеповій і 0,5 л/с-км у степовій зонах, в Українських Карпатах — 10—ЗО л/с-км.

Майже всі річки України належать до басейну Чорного й Азов­ського морів і тільки з 2 % території країни мають стік до Балтій­ського басейну. Це притоки р. Вісла — Сан та Західний Буг. Всі великі водні артерії України, відповідно до геолого-геоморфологіч-ної будови, течуть з північного заходу на південний схід. Найбіль­шими річковими системами України є системи Дніпра, Дунаю, Дністра, Південного Бугу і Сіверського Дінця.

2.Сонячна радіація — основний енер­гетичний чинник інтенсивності процесів і явищ, які відбуваються в атмосфері, гідросфері, верхній географічно значимій товщі земної кори. Атмосфера, поверхня Землі взаємодіють з променевою сонячною енер­гією й остання перетворюється в теплову. Сумарна сонячна радіація, що надходить до поверхні Землі, складається з прямої і розсіяної радіації. Частина сумарної радіації поглинається земною поверхнею, а частина відбивається нею. Відношення відбитої радіації до сумарної називається альбедо, величина якого характеризує відбивну здатність поверхні. Сумарна сонячна радіація впливає на стан земної поверхні й нижніх шарів атмосфери. її надходження зумовлюється тривалі­стю дня, хмарністю і прозорістю атмосфери, висотою Сонця. Для території України характерний майже широтний розподіл показ­ників прямої і сумарної річної радіації. Отже, великий вплив на стан ландшафтів мають сезонні її показники. Так, взимку сумар­на радіація на території України змінюється від 250 до 420 МДж/м². Найменшою на всій території України вона буває в грудні (60— 100 МДж/м²). Одним з важливих показників сонячної радіації є радіаційний баланс. Це різниця між сумарною радіацією і відображеною. В Україні радіаційний баланс позитивний.

Білет 29

1. Річки.

2. Опади.

1.Річки України течуть переважно з півночі на південь до Чорного й Азовського морів; Ріки північно-західної України течуть з півдня на північний захід і північ до Вісли і Прип'яті. Басейн Чорного й Азовського морів охоплює понад 90 % української території. Тут знаходяться ріки: Дунай з Тисою і Прутом, Дністер, Південний Буг, Дніпро з Прип'яттю і Десною, Дон з Донцем. До стоку Балтійського моря належать праві притоки Вісли: Вепш, Сян і Західний Буг. Головний вододіл між Чорним і Балтійським морями та між басейнами головних рік проходить переважно низовинами, за винятком Карпат, і дає змогу пов'язати ріки різних басейнів системою каналів та сполучити обидва моря — Чорне і Балтійське. Щільність річкової мережі, як і в інших районах суходолу, найбільша у гірських областях. Живлення рік складають дощові, снігові, підземні й частково льодовикові води. При цьому на частку дощів припадає близько 75 % усій атмосферних опадів. Разом з тим, тільки частина води атмосферних опадів стікає до річок: найбільше в горах — близько 50 %, на рівнинах — менше 10 %. Інша частина вологи випаровується або інфільтрується.

2.У розподілі річних сум опадів по території України спостерігається така закономірність: вони поступово зменшуються із схкоду і північного заходу на південь і південний схід. Це пов'язано з циклонічною діяльністю і надходженням повітряних мис. Територію України влітку охоплюють південні ділянки фронтівантичних антициклонів, які переміщуються із заходу на схід. Зимові опади пов'язані з середземноморськими циклонами, що рухаютьсч з Чорного моря на північ і північний схід. Річні суми опадів від 600 мм і більше на заході й півночі рівнинної частини України до 500—400 мм на півдні й південному сході. У зоні мішаних лісів середні суми опадів зменшуються в напрямку із зх на сх від 650 до 550 мм, у лісостеповій зоні — 550—500 мм, у ігіміовій зоні — від 450 до 380 мм і менше на Азово-Чорноморському узбережжі. В Українських Карпатах за рік випадає 1000 1700 мм опадів, у Кримських горах — 700—1000 мм.

Напрям ізоліній річних сум опадів свідчить про вплив на їх розподіл рельєфу. Так, на навітряних схилах Волинської, Подільської, Донецької височин випадає на 15—20 % опадів більше, ніж на решті їх території. У Присивашші, на Азово-Чорноморському узбережжі спостерігаються найменші річні суми опадів — 380—350 мм. В он ремі роки суми опадів та їх розподіл територією і протягом року можуть відрізнятися від середніх багатолітніх. Основна кількість опадів ( 75—85 % річно) суми) на рівнинній території випадає протягом теплого періоди (з квітня до жовтня). У цей час розподіл опадів територією подібний до річного і їх кількість зменшується від 500 до 200 мм .і північного заходу на південний схід. Найменші суми опадів спостерігаються в січні — лютому, їх кількість збільшується з березня по липень. Максимум опадів спостерігається в червні й становить 75— 100 мм у зоні мішаних лісів, 60—70 мму лісостепу і північному степу, 40—50 мм у південному степу. Наведені характеристики свідчать проте, що в Україні річний хід опадів належить до континентального типу: опадів більше випадає в теплий період року. Однак в окремі роки максимальні й мінімальні суми опадів можуть спостерігатися в інші місяці. Най­більші місячні суми опадів перевищують середньомісячні їх показ­ники вдвічі або втричі. Влітку і восени спостерігається найбільша мінливість опадів. Сніговий покрив в Україні найраніше формуєть­ся в гірських районах і на північному сході (перша декада грудня).

Білет 30

1. Річки басейну Вісли.

Басейн Вісли охоплює 3112 малих річок північного заходу країни (2,1% площі України) загальною довжиною понад 7 тис. км. Середня густота річкової мережі – 0,58 км/км². Цей річковий басейн в межах України займає північний захід Волино-Подільської височини і західну частину Поліської низовини. Вододіли чітко виражені. Вони проходять по пасмах горбів. Середня висота водозборів – 250-350 м, похили – переважно 20-90 м/км (табл. 3).

 

Таблиця 3

Кількість річок та їх довжина в басейні р. Вісли

[Ресурсы поверхностных вод ..., 1978]  

Категорія річок	Довжина, км	Загальна кількість	Довжина, км
Найменші	Менше 10	2999	4584
	10-25	78	1130
Малі	26-50	25	769
	51-100	8	423
Середні	101-200	–	–
	201-300	–	–
	301-500	1	56
	501-1000	1	394
Всього		3112	7356

 

Найбільшими притоками Вісли в Україні є Сан (Сян) і Західний Буг. Сан має довжину 444 км, з них на території України – лише 56 км на кордоні з Польщею. Свій початок Сан бере на північних схилах Верховинського хребта, тече вузькою долиною і лише в межах Польщі виходить на Сандомирську низовину. На території України Сан приймає такі основні притоки – Вігор, Вишня і Шкло. Середні похили річок – 0,8-1,6 м/км, а у верхів'ях Сану – 5,98 м/км.

Західний Буг бере початок на північних схилах Подільської височини поблизу с. Верхобуж Золочівського району Львівської області. До м. Устилуг річка має передгірний характер. Середній похил на перших дев'яти кілометрах від витоку – 3,4 м/км, нижче – 1,5-2,7 м/км, на іншому протязі річки він зменшується до 0,3-1,1 м/км. Нижче від м. Устилуг Західний Буг є прикордонною річкою, тече по широкій долині й має типово рівнинний характер.

2. Хуртовини, пилові та чорні бурі.

Хуртовини - це перенесення снігу над земною поверхнею вітром. Найчастіше вони виникають при переміщенні над територією України середземноморських і атлантичних циклонів. Погіршуючи видимість і утворюючи кучугури снігу, хуртовини створюють труднощі для різних видів транспорту. Циклональна погода взимку супроводжується також сильними снігопадами, налипанням мокрого снігу на лініях зв'язку, що приводить до їх обривів. У гірських районах внаслідок інтенсивних снігопадів чи активного танення снігу під час зимових відлиг і навесні буває сходження снігових лавин. Вони дуже небезпечні для місцевих мешканців і любителів гірського зимового туризму та відпочинку.

На території України відбуваються пилові (чорні) бурі та повсяк¬денна вітрова ерозія. Інтенсивність пилових бур оцінюється за ступе¬нем видимості: слабкі — видимість до 10 км; середні — 1—2 км; сильні — менше 1 км. Для території України відмітною особливістю є те, що пилові бурі виникають в усіх її природних зонах у теплу пору року. При цьому протягом року в їх виникненні спостерігаються се¬зонні співвідношення. Так, у південному степу до 40 % пилових бур виникають весною і влітку та лише 2 % взимку; у лісостепу близько 57 % їх припадає на літо; у зоні мішаних лісів — більше 46 %. Ці відмінності пов'язані з неоднаковим у часі настанням теплого періо¬ду, підсиханням ґрунту, різним запасом вологи в ньому. Зимові пи¬лові бурі виникають за відсутності снігового покриву і наявності силь¬них вітрів, при низьких температурах повітря. Такі явища ймовірні на півдні України при сильних східних і південно-східних вітрах.

У добовому прояві пилові бурі залежать від швидкості вітру: найчастіше вони виникають вдень (60—65 %). Тривалість їх різна: від однієї години до цілої доби. Останнє частіше трапляється взим-ку і навесні (рис. 21).

Білет 31

1. Річки басейну Дунаю.

Басейн Дунаю займає південні та південно-східні схили Східних Карпат, Закарпаття і південно-західну окраїну Причорноморської низовини. Сюди належать річки басейнів Тиси, Серету, Прута, а також кілька річок, що впадають в Дунай або Придунайські озера нижче гирла Прута. Басейн, що охоплює 5,3% території України, налічує 17612 малих річок сумарною довжиною 35,2 тис. км. Середня густота річкової мережі – 1,12 км/км² (у Карпатах – до 1,7 км/км²).

 Для річок Дунайського басейну порівняно з іншими карпатськими річками характерний найбільший уклін водозбору (230%) та найбільший модуль стоку (для приток високогір’я ця величина сягає 20-30 л/с з 1 км², у верхів’ях Тересви, Шопурки та Мокрянки – 35–45 л/с з 1 км²; для приток середньогір’я – 10-20 л/с з 1 км²). Переважає дощове живлення річок, тоді як на решті території України його частка не перевищує 10%.

Основний об’єм водних ресурсів Дунаю, що формується в Україні (73%), припадає на басейн Тиси – найбільшої притоки Дунаю. Утворюється Тиса від злиття двох ініціюючих приток: більшої – Чорної Тиси та меншої – Білої Тиси.

Зі схилів Свидовця беруть витоки ще дві великі східні притоки Тиси – Косівка та Шопурка. Теребля – майже стокілометрова права притока Тиси – починається в центрі Горган на висоті понад 1900 м над рівнем моря. Неподалік від її витоків, на висоті 989 м н.р.м. утворилася заповнена водою карстова воронка – перлина Карпат – Синевирське озеро.

Ще одна велика східна притока Тиси – Ріка – витікає зі схилів гори Чорна Ріка на висоті близько 1200 м і в Тису впадає в околицях м. Хуст. За водністю Ріка вдвічі більша Тересви.

Центральну частину Закарпаття займає басейн Боржави, західну – Латориці. На висоті 740 м н.р.м. поблизу Верецького перевалу розпочинається Латориця. Найбільші притоки Латориці – Вича, Пінія, Стара.

Прикордонною річкою є й Уж, що розпочинається в Полонинських горах, неподалік Ужоцького перевалу.

Лівобережна притока Дунаю – Прут – витікає з північних схилів хребта Чорногори на висоті 1750 м неподалік від північних схилів Говерли (Івано-Франківська обл.).

Уславлений у легендах і піснях Черемош, утворюється злиттям двох ініціюючих приток – Чорного і Білого Черемошів.

Інші великі притоки Пруту – Рибниця та Пристинка – витікають зі схилів Покутсько-Буковинських Карпат.

2. Агрокліматичне районування України.

Кліматичне районування полягає у виділенні регіонів з порівняно однаковими кліматичними умовами, процесами, ресурсами. При цьому враховуються просторові закономірності взаємодії основних кліматоутворюючих факторів та формування клімату. Як одиниці районування території України визначено кліматичні пояси, зони, кліматичні області й підобласті, райони. Кліматичні пояси виділяють за термічними показниками. Україна розташована в межах помірного поясу, а Південний берег Криму характеризується рисами субтропічного клімату. Кліматичні зони виділяють за співвідношенням тепла і вологи, надходженням переважаючих типів повітряних мас, сум температур повітря, атмосферних опадів, сезонними змінами погодних умов. На рівнинній частині України виділяють такі зони помірного клімату: 1) волога, помірно тепла; 2) недостатньо волога, тепла; 3) посушлива, дуже тепла; 4) дуже посушлива, помірно тепла з м'якою зимою. Кліматична область — частина кліматичної зони чи підзони, якій властиві однакові погодні й кліматичні умови. Кліматичні (агрокліматичні) райони виділяються у зв'язку з характером рельєфу, ґрунтово-рослинного покриву, умов зволоження, чим зумовлюються їх мезо- та мікрокліматичні особливості. Розрізняють загальне та прикладне кліматичне районування (агрокліматичне, біо-кліматичне, кліматично-будівельне, для різних видів транспорту, рекреаційно-кліматичне та ін.).

Білет 32

1. Річки басейну Дністра.

Басейн Дністра (8,7% від площі України) охоплює малі річки східних схилів Українських Карпат і річки південно-західної частини Подільської височини. У басейні налічується 14886 малих річок сумарною довжиною 32,3 тис. км. Середня густота річкової мережі – 0,65 км/км².

На північних схилах Українських Карпат розпочинається одна з найбільших річок на південному заході нашої держави – Дністер.

Площа водозбірного басейну річки перевищує 72 тис. км².

Приблизно 550 річок мають довжину близько 10 км. Річки стрімкі, багатоводні. Модуль стоку, сягає значних величин: 10-15 л/с з 1 км² – у приток високогір’я, на середньогірських ділянках – у середньому 5 л/с з 1 км².

Густота річкової сітки басейну Дністра у верхів’ї – 0,55 км/км², у середньому по басейну ця величина становить 0,24 км/км². Від гірських річок Дунайського басейну відрізняються дещо меншими величинами похилу річкових долин.

Найбільшою правобережною притокою Дністра є Стрий. Його довжина понад 240 км, має 31 притоку, найбільша – Опір. Долина Стрию пролягає переважно в горах Східних Карпат, на верхніх ділянках – у глибокому каньйоні, і лише в нижній течії, після злиття з Опором, виходить на Прикарпатську височину. Розпочинається річка на висоті 1405 м поблизу с. Лавочне Львівської області, гирло річки – за 12 км нижче Жидачева на відмітці 240 м н.р.м. Основні правобережні притоки на цій ділянці – Бистриця Самбірська, Колодниця.

Свіча – ще одна чимала притока Дністра. Її витоки знаходяться на відмітці 1140 м н.р.м. на горі Кругла Млинка. Протяжність – понад 100 км. Виділяється значним похилом, що в середньому становить 8,3 м/км. Основні притоки – Сукеля, Мізунка та Лужанка.

Друга за величиною притока Дністра – Ломниця – бере свій початок на висоті 1370 м неподалік с. Осмолоди Івано-Франківської області біля гори Копуля, а зливається з Дністром на висоті 220 м, за декілька кілометрів вище Галича. Довжина річки – понад 120 км, серед інших річок вирізняється значним похилом річища. Основний приток –Чечва.

Бистриця – остання в групі крупних гірських правобережних приток Дністра. Хоча довжина самої Бистриці лише 10 км, вона утворюється шляхом злиття двох крупних гірських річок: майже 100 кілометрової Бистриці Надвірнянської та дещо меншої Бистриці Солотвинської. Бистриця Солотвинська витікає під горою Сивуля на висоті 1300 м. Її найбільші притоки – Манявка, Саджавка, Радчанка. 

2. Циклони і антициклони. Вісь Воєйкова.

Циклонам, які переміщуються на територію України протягом року смають серйозний вплив на погоду . В середньому за рік у нас спостерігається більше 40 циклонів, буває до 136 днів з цикло-нами і до 242 днів з антициклонами. Пожвавлена циклонічна діяльність взимку і весною. Вони надходять в Україну з центральних районів Європи, Чорного моря і Малої Азії. Влітку виявляється пилив місцевих циклонів, що переміщуються з південного сходу. Тривалість циклонів над Україною збільшується від літа до зими; влітку ж виявляється вплив південно-східних і південних циклонів.

В Україну в кожному сезоні приходить від п'яти до семи антициклонів та чотири антициклони можуть утворюватися на місці. Влітку і восени антициклони переміщуються із заходу, в чому виявляється вплив Азорського максимуму.

Весною зростає вплив відрогу Азорського антициклону, чим зумовлюється тепла і сонячна погода. Літо на території України характеризується найбільшою кількістю сонячної радіації, на циркуляційні процеси істотно впливає характер земної поверхні. Рівнинність поверхні стимулює інтенсивну трансформацію повітряних мас. У цей період посилюється роль Азорського антициклону. Над територією України проходять антициклони, встановлюється широка смуга високого тиску, чим зумовлюються високі температури повітря, бездощова погода. Надходження літніх циклонів супроводжуються опадами, зливами, грозами, іноді градом. Із середини серпня характер атмосферної циркуляції змінюється. Вплив Азорського антициклону зменшується, натомість у жовтні — листопаді зростає роль відрогу Сибірського антициклону. Наростають температурні відмінності між акваторіями і суходолом, посилюються циклонічні процеси, частішають вторгнення арктичних холодних повітряних мас. За багаторічними даними в листопаді спостерігається перехід через 0 °С, випадає сніг.

Вісь Воєйкова — середнє положення гребеня високого тиску (переважно взимку), на північ від якого переважає західний напрямок вітрів і циклональний тип погоди, а на південь — антициклональний тип погоди та східний напрямок вітрів.

Лінія вісі Воєйкова проходить в Україні уздовж лінії Луганськ – Дніпропетровськ – Балта. Вона є частиною так званої осі Воєйкова, що тягнеться майже через усю Євразію від озера Байкал, де знаходиться центр Сибірського антициклону, до Карпатських гір, прямує через південь Франції до Піренейського півострова і далі до Азорських островів (центр Азорського антициклону).

На північ від цієї смуги переважають західні відносно теплі і вологі вітри, на південь – східні і південно-східні холодні й сухі вітри. У теплий період ця вісь послаблюється, оскільки внаслідок прогрівання суходолу майже вся територія України потрапляє в зону зниженого тиску, а тому дмуть західні вітри. І лише на півдні продовжують панувати східні вітри.

Білет 33

1. Річки басейну Пд. Бугу.

Басейн Південного Бугу розташований на Волино-Подільській і Придніпровській височині, нижня частина басейну – на Причорноморській низовині. Басейн охоплює 10,6% території України. Форма басейну – грушоподібна, у верхів'ї – різко звужена; у середній і нижній частинах басейн різко асиметричний. Середня висота водозбору у верхів'ях – 300-320 м, в нижній частині – 5-20 м. Річкова мережа має деревоподібний рисунок, середня густота її – близько 0,35 км/км². До басейну належить 6638 малих річок загальною довжиною 20,1 тис. км, пересічна густота річкової мережі – 0,35 км/км² . 

Свій початок Південний Буг бере поблизу с. Холодець Хмельницької області; тече переважно з північного заходу на південний схід і впадає у Дніпровсько-Бузький лиман Чорного моря. До с. Новокостянтинів долина річки асиметрична, завширшки до 1,5 км, з низьким пологим лівим і більш високим та крутим правим схилом й широкою (0,6-1,2 км) заболоченою заплавою. Нижче, там, де річка перерізає Український кристалічний щит, долина звужується і нижче Вінниці має вигляд каньйону завширшки 200-300 м з крутими скелястими схилами. Ще нижче – до с. Олександрівка – долина широка з низькими пологими берегами та заплавою до 3,5 км. Річище у верхів'ї до с. Новокостянтинів має ширину 10-15 м, іноді – до 50 м, глибину – 0,2-0,5 м, швидкість течії незначна. Нижче ширина річки коливається від 20 до 200 м, глибина – від 0,5-1,5 м на перекатах до 2,5-5 м, іноді до 15 м на плесах, а швидкість течії – відповідно від 1,5 до 0,3 м/с. Від с. Олександрівка до гирла річище звивисте, завширшки від 80 до 1300 м. Нижче від с. Нова Одеса річка набирає характеру лиману з шириною до З0 км, глибинами – 4-7 м (іноді більше) з піщаним дном, частково замуленим.

2. Волинське Полісся.

Ця природна область знаходиться між річками Західний Буг на заході та Случ на сході. До складу Волинського Полісся входить більша частина Волинської та північно-західна частина Рівненської області. Східна межа проходить по відслоненнях кристалічних порід Українського кристалічного щита поблизу міст Корець, Соснове, Кльосів.

Основними фізико-географічними особливостями Волинського Полісся, які відрізняють його від інших поліських областей, є наявність крейдових порід, що залягають під четвертинними відкладами, значний розвиток льодовикових форм рельєфу (Волинське моренне пасмо), наявність карсту (озерні улоговини, лійки та ін.), широкий розвиток долинних ландшафтів, більш теплий і вологий клімат, ніж в інших поліських фізико-географічних областях, знач¬на поширеність боліт і заболочених земель, більша лісистість, яка досягає 45 % всієї площі області.

У територіальному розподілі ландшафтів спостерігається певна закономірність. На півночі області, у верхів'ї Прип'яті та на її прито-ках, поширені молоді природно-територіальні комплекси — заплавні лучно-болотні ландшафти. Ширина заплави Прип'яті в середньому тут становить 3—5, а місцями до 10 км. Вона має два рівні: низький,з висотами 0,5—2,0 м над рівнем води в руслі, і високий — 2—3 м, який заливається водою не щороку. Тут переважають лучні урочища з різнотравно-злаковим травостоєм. Значні площі зайняті болотами і заболоченими землями, особливо на заплавах низького рівня. Часто зустрічаються стариці, озера, протоки та густа мережа решток меандр. На прируслових урочищах поширені піски, зайняті чагарни¬ками, а центральні частини заплав покриті луками, які використовують під сінокоси.

Наступний ландшафтний рівень утворюють місцевості надзаплавних терас і давніх долин.

Більш високий ландшафтний рівень пов'язаний з моренно-зандровими рівнинами переважно з дерново-середньопідзолистими ґрунтами, зайнятими суборами, сугрудками та сільськогосподарськими угіддями.

Тут поширені моренні горби, вали, склад ені піщаними і супіщаними відкладами з гранітним, кварцитови¬ми і кремнієвими валунами, та міжпасмові зниження і долини.

Із природних багатств Волинського Полісся найважливіші земельні, водні, лісові, мінерально-сировинні й рекреаційні ресурси. З метою поліпшення земель тут проведено значні меліоративні заходи.

У північно-західній частині області розки¬нувся Шацький природний національний парк (створено в 1983 р.) Па Волинському Поліссі є також ландшафтні заказники (Нечимне, ГІочаївський), гідрологічні заказники (Островський, Дубровський) та унікальний геологічний об'єкт— базальтові стовпи — у Рівненській області (села Берестовець, Злазне, Іванова Долина) у районі м. Костополя. Значні площі займають заповідні болотні масиви: Переброди (19 600 га) у Дубровицькому районі Рівненської області, Сира Погоня (10 000 га) в Ракитнівському районі Рівненсько

Білет 34

1. Річки басейну Дніпра.

Басейн р. Дніпро об'єднує річки багатьох геоморфологічних областей, налічує 15381 малу річку (67,2 тис. км). Середня густота річкової мережі – 0,27 км/км². Басейн Дніпра займає найбільшу серед інших річок країни площу – 48,5% території України. Витік Дніпра знаходиться у Росії на схилах Валдайської височини, потім він тече по території Білорусі та України і впадає у північно-західну частину Чорного моря, де разом із Південним Бугом утворює Дніпровсько-Бузький лиман.

За сучасними даними на території Середнього та Нижнього Придніпров'я протікає 20,5 тисяч дуже малих, малих, середніх та великих річок загальною довжиною понад 105 тис. км .

Найбільш значними за водністю, площею водозборів і довжиною річками правобережжя Прип'яті і межиріччя Прип'ять–Рось є Стир, Горинь, Случ, Уборть, Уж, Тетерів та Ірпінь.

Найбільшими річками басейну Середнього та Нижнього Дніпра є Десна, Сейм, Снов, Рось, Сула, Удай, Псел, Хорол, Ворскла, Орель, Самара, Вовча та Інгулець.

Більшість річок регіону – це типові рівнинні водотоки. Долини їхні у верхів'ях вузькі, V-подібні, на решті простору – широкі, трапецієвидні. Схили терасовані, праві – помірно круті та круті, ліві – пологі. Заплави – лучні, рідше – чагарникові, здебільшого сухі та рівні. Річища річок не розгалужені, помірно звивисті, рідше – сильно звивисті чи прямі. Досить часто річища значно зарослі водяними рослинами, особливо вздовж берегів. Дно – мулисто-піщане. Береги низькі, стрімчасті, задерновані або зарослі чагарниками. В межень річки сильно міліють, багато з них пересихають, перетворюючись у розрізнені плеса. На півдні пересихання таких відносно великих річок, як Орель, Самара, Вовча, Конка, Інгулець є звичайним явищем. Течія більшості річок спокійна.

Річкова мережа регіону може бути районована наступним чином:

Річки лівобережжя, що течуть, здебільшого, в межах Придніпровської низовини, характеризуються великими довжинами і площами басейнів. Долини їх досить широкі (до 20 км), заплави широкі (до 1,5-3 км), лучні, рідше чагарникові, помережені рукавами та старицями. Правобережні притоки переважно беруть початок на Правобережній височині. Вони різняться від попередніх меншими довжинами і площами басейнів, вужчими долинами (0,5-1,3 км) і неширокими (0,1-0,4 км), здебільшого сухими заплавами. Русла річок помірно звивисті. Якщо вони заростають водяними рослинами, то лише вздовж берегів. Похили річок досить значні.

2. Житомирське Полісся.

Це область зони мішаних лісів, яка займає більшу частину Житомирської і східну частину Рівненської адміністративних областей. Західна межа Житомирського Полісся проходить поблизу населених пунктів Клесів, Соснове, Корець, Шепетівка, а східна — поблизу Народичів, Малина, Радомишля, Корнина. Ці межі пов'язані з виходами на денну поверхню порід Українського докембрійського щита, який, головним чином, зумовив виокремлення Житомирського Полісся. Особливість його природного середовища виявляється в більш високому гіпсометричному положенні (180—200 м), будові й глибині розчленування рельєфу, гідрологічних і гідрогеологічних особливостях, меншій заболоченості й залісеності порівняно з іншими поліськими областями, своєрідності корисних копалин, пов'язаних з кристалічним щитом.

Клімат Житомирського Полісся за своїми особливостями займає проміжне положення між більш вологим і теплим кліматом

Волинського Полісся і більш континентальним кліматом східних областей.

Річки Житомирського Полісся відрізняються від інших поліських річок швидкою течією, а на окремих ділянках — перекатами і поро-гами, вищим підйомом води під час повені. Рослинний покрив тут зберігся менше, розораність території змінюється від 15—ЗО % у північно-західній частині до 50 % у східній і центральній. З усіх поліських областей Житомирське Полісся найменш заболочене. За-гальна площа боліт становить лише 2,9 % території. Великі болотні масиви поширені лише на північному заході й півночі області.

Ландшафтна структура Житомирського Полісся досить стро-ката і складається з таких ландшафтних місцевостей

Рівнинно-зандрові на кристалічній основі з переважанням дерново-слабопідзолистих ґрунтів під лісами борового і суборового типів.

Рівнинно-зандрові та долинно-зандрові заболочені місцевості з дерново-слабопідзолистими глеюватими і болотними ґрунтами на докембрійських кристалічних, крейдових і палеогенових осадочних породах під лісами борового .

Моренно-зандрові та моренно-горбисті з дерново-слабопідзолистими і дерново-середньопідзолистими ґрунтами ландшафтні місцевості

Денудаційні хвилясто-рівнинні на кристалічних породах з дерново-слабопідзолистими щебенюватими ґрунтами місцевості

Білет 35

1. Річки Українських Карпат і Гірського Криму.

2. Київське Полісся.

1.Річки Українських Карпат і Гірського Криму

Кримські гори знаходяться на півдні Кримського півострова і про-гтягаються від мису Іллі на сході до мису Херсонес на заході. Довжи­на гірської системи 150 км, ширина в середній частині — 50—60 км.

Північні схили гір дренуються річка­ми Альма, Кача, Бельбек, Чорна, Салгир. Остання є найдовшою в Криму (232 км; разом з притоками Зуєю, Бурульчею, Великою Ка-расівкою має площу басейну 4010 км²). Середні багаторічні витрати цих річок становлять 1,5—2,0 м³/с, максимальні — 118—220 м³/с. У верхів'ях рік створено водосховища для водопостачання населе­них пунктів. Річки південного схилу Кримських гір — короткі, порожисті, русла заповнені уламками гірських порід, басеііни їх невеликі. Під час злив влітку в долинах річок, балках та ярах півден­ного схилу утворюються селеві потоки великої руйнівної сили. На деяких річках південного схилу утворились водоспади: Учансу на однойменній річці, Джур-Джур на р. Улу-Узень Східний.

Українські Карпати — це фізико-географічний край Карпатської гірської країни. Вони простягаються в довжину з північного захо­ду на південний схід на 280 км, а в ширину з північного сходу на південний захід — на 100—110 км. Площа гірської системи 24 тис. км², а разом з Передкарпатського височиною і Закарпатською низовиною — 37 тис. км².

Значна кількість опадів, гірський рельєф сприяли розвиткові густої гідрографічної мережі, яка в горах становить 1 — 1,2 км/км². Річки, що стікають з Українських Карпат, належать до басейнів Дністра, Дунаю та Вісли. Ріки характеризуються високою водоносністю, добре вираженим паводковим режимом, значним на­хилом русел, швидкою течією. На річках є пороги і водоспади. Се­редньорічний стік із 150 мм у передгір'ях зростає до 950 мм у горах, з висотою зростають також модулі стоку. Річки мають мішане жив­лення, при цьому частка дощового найбільша для річок низькогі-р'я. З висотою зростає частка живлення сніговими і ґрунтовими водами. Повені бувають протягом більшої частини року, найбільш багатоводна весна, маловодна — осінь. У значних межах змінюєть­ся каламутність карпатських рік: від 20 до 700 г/м'¹, максимальною вона є під час повені. Дністер виносить до 2 млн т наносів щорічно

2.Київське Полісся.

Ця природна область розташована між Житомирським і Чернігів­ським Поліссям. Західна межа проходить по виходах на денну по­верхню докембрійських кристалічних порід, характерних для Жи­томирського Полісся. Її проводять на схід від населених пунктів ІІародичі, Малин, Радомишль, Холодків. Східна межа проходить по Дніпру. У геоструктурному відношенніКиївське Полісся займає пів­нічно-східний схил Українського кристалічного щита до Дніпров- сько-Донецької западини. Кристалічний фундамент поступово зни­жується до долини Дніпра, де знаходиться на глибині 300—400 м. На ньому залягають морські осадочні відклади юри, крейди і палео­гену, а також континентальні утворення неогену й антропогену. Вище місцевого базису ерозії зустрічаються відклади палеогену, неогену й антропогену, які беруть безпосередню участь у ландшафтах. Особ­ливо значна роль належить антропогеновим відкладам, які в основ­ному представлені льодовиковими, водно-льодовиковими, алювіаль­ними, озерними та еоловими утвореннями. Загальна потужність їх у середньому дорівнює 15—20 м. Поверхня Київського Полісся — це акумулятивна низовина з панівними абсолютними висотами 120— 170 м і глибиною розчленування широкими річковими долинами — 25—50 м. Головні з рік — Дніпро, Прип'ять, Уж, Тетерів, Здвиж. Кліматичні умови області мають типові поліські риси. Зокрема, більша частина радіаційного тепла (до 60—70 %) витрачається на випаровування, чітко виявляється сезонність кліматичних процесів і явищ. Зима в Київському Поліссі м'яка і триває з кінця листопа­да до березня. Середні температури січня змінюються від -6,4 °С (Чорнобиль) до -5,9 °С (Київ), а мінімальні доходять до -37 °С. Взим­ку часто бувають відлиги. Сніговий покрив утримується до 100 днів, із середньою висотою 25—30 см. Весна триває 2—2,5 міс. Перехід середньодобової температури через 0 °С припадає на другу полови­ну березня, а через +10 °С — на кінець квітня — початок травня. Літо триває з кінця травня до початку вересня. Середньомісячна температура в липні дорівнює +18...+19,5 °С, а максимальна — +37...+39 °С. Влітку випадає близько 40 % річної кількості опадів, яка становить 530—570 мм. Осінь триває із середини вересня до третьої декади листопада. Для неї характерні облогові дощі та тумани.Внутрішні води Київського Полісся складаються з густої гідро­графічної мережі рік, Київського водосховища, озер, боліт, ґрунто­вих і підземних вод. Основними типами ґрунтів є різні види дерново-підзолистих, що є панівними, торф'яно-болотні та сірі лісові на лесових остро­вах. Серед природної рослинності головну роль відіграють соснові, грабово-дубово-соснові, вільхові ліси, чагарники, лучна та болотна рослинність. Ліси і чагарники займають близько 50 %, луки — 2,2, болота і заболочені землі — 3,2 % території. Розораність сягає 36,8 %. Внаслідок Чорнобильської катастрофи 1986 р. значні площі сільськогосподарських угідь, лісових масивів, водних об'єктів Київ­ського Полісся виведено з господарського використання у зв'язку із забрудненням радіоактивними елементами. У ландшафтній структурі Київського Полісся найбільші площі піймають моренно-зандрові слабохвилясті низовинні рівнини з дер- иово-середньопідзолистими ґрунтами, покриті боровими і суборовими лісами, моренно-горбисті рівнини з дерново-середньопідзолистими ґрунтами із суборовими і сугрудковими лісами, зандрові низовинні рівнини з дерново-слабопідзолистими ґрунтами і боровими лісами, надзаплавно-терасові низовини з дерново-слабопідзолистими ґрун­тами і лісами переважно борового типу, заплавні лучно-болотні ни­зовинні зі слабопідзолистими і болотними ґрунтами та лесові еро­довані "острови" із сірими лісовими ґрунтами. На моренно-зандрових низовинах дуже поширені водно-льодо- иикові піски, які здебільшого залягають на морені. На поверхні зустрічаються блюдцеподібні зниження з оглеєними ґрунтами. На зандрових ділянках ліси складаються переважно із сосни, а на мо­ренних ростуть дуб і граб. Моренно-горбисті рівнини характери­зуються наявністю льодовикових і водно-льодовикових форм у ви­гляді моренних горбів і пасом типу камів і озів з відносною висо­тою 15—20 м. Зниження між горбами і пасмами зайняті луками, іноді низинними болотами. Ці ландшафтні місцевості поширені поблизу сіл Чистогалівки, Лельова, Корогода, Андрієвки неподалік Чорнобиля. Зандрові рівнини займають значні площі в Київсько­му Поліссі, особливо в північній частині. На поверхні зандрової рівнини виділяються піщані вали і пасма, верхня частина яких перероблена вітром. У більшості зандрові рівнини залісені сосною, березою, вільхою або осикою. Окремі ділянки зайняті суходільни­ми луками. Із сільськогосподарських культур переважають жито і картопля. У багатьох місцях зандрові рівнини переходять у над­заплавні піщані тераси рік Прип'ять, Уж, Тетерів, Ірпінь та ін. Заплавно-лучно-болотні ландшафти займають заплави, які досяга­ють ширини від 1,5—2 до 7—8 км. У багатьох долинах проведено меліоративні заходи (Ірпінь, Здвиж), які дали можливість викори­стовувати ці землі для вирощування овочевих культур. Лесові "ост­рови" трапляються невеликими ділянками поблизу населених пунктів: Чорнобиля, Іванкова, Прибірська, Бородянки, Димера, Виш- города та ін.Із природоохоронних об'єктів Київського Полісся найбільші Дніпровсько-Тетерівське державне лісомисливське господарство (площа понад ЗО тис. га), Ільїнський гідрологічний заказник (понад 2 тис. га).Київське Полісся зазнало значного радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи 1986 р. Головна роль у за­брудненні регіону належить довгоіснуючим радіоактивним елемен­там з тривалим періодом розпаду — цезію-137, стронцію-90, плуто- нію-239. Випадання і розподіл радіонуклідів на земній поверхні пов'язане з рухом повітряних мас і певним чином з морфологією і властивостями ландшафтів, особливо таких складових, як рельєф, зокрема експозиція схилів, характер рослинності та ґрунтів. На­приклад, підвищення забрудненості реєструється в межах Київського Полісся на Чорнобильсько-Чистогалівському моренному пасмі, бо­лотних масивах, заплавах, в окремих лісових масивах. Значний вплив на міграцію радіонуклідів мають ландшафтні умови території. За­бруднення ландшафтів цезієм-137 становить 18,5-Ю¹⁰—148-10¹⁰ Бк/км², стронцієм-90 — від 3,7-Ю¹⁰ до 11-10¹⁰ Бк/км². Тому геогра­фи беруть активну участь у наукових дослідженнях, спрямованих на ліквідацію наслідків Чорнобильської катастрофи.

Білет 36

1. Річки басейну північного узбережжя Азовського моря.

2. Чернігівське Полісся.

1.Площа Азовського моря — 39 тис. км², а об'єм води — 290 км^;|, пересічна глибина 7,4 м, а макси­мальна — 15 м. Довжина берегової лінії становить близько 2700 км, із них більше половини належить Україні, а решта Росії

Азовського моря: Молочна, Берда, Кальчик, Калька, Кальміус, Міус, Нагольна, Кринка,Грузинський Яланчак.

2.Чернігівське Полісся. Це фізико-географічна область зони мішаних лісів, яка простя­гається від Дніпра на заході до її східної межі, що проходить побли­зу гирла р. Ревна (басейн р. Снов), на захід від смт Холми і Понор- ниця, с. Оболоння, на схід від смт. Короп та на захід від м. Кроле- вець. Область розташована в межах Дніпровсько-Донецької запа­дини, що значною мірою зумовило її фізико-географічні особливості. Кристалічний фундамент опускається на глибину кілька тисяч мет­рів і перекритий палеозойськими, мезозойськими та кайнозойськими відкладами. Вище місцевих базисів ерозії залягають палеогенові, неогенові та антропогенні відклади. Останні найчастіше представлені льодовиковими (морена), водно-льодовиковими, алювіальними, озер­ними, еоловими та лесоподібними відкладами. За характером рельєфу Чернігівське Полісся — акумулятивна низовина зі значними площа­ми сучасних і давніх річкових долин. КліматЧернігівського Полісся можна схарактеризувати як по­мірно континентальний, зі значним зволоженням протягом року, великою відносною вологістю та слабкими вітрами. Порівняно із 262 шхідними областями Чернігівське Полісся вирізняється більшою амплітудою річних температур, нижчими зимовими температурами, Пільшою тривалістю періоду зі сніговим покривом. Середня річна і ума опадів — 500—610 мм. Річкова мережаобласті густа. Річки характеризуються незнач­ним падінням, спокійною течією і меандруванням. У долинах Дніпра, Десни, Снову, Сейму багато заплавних озер. Заболоченість Чернігівського Полісся досить велика. Площа торф'я­них боліт становить понад 4,5 % всієї території. Майже всі болота належать до низовинного типу. Перехідні й верхові болота трапля­ються дуже рідко. Найбільшими болотами є Замглай (8334 га), Ос- терське (10 558 га), Сновське (9400 га), Смолянка (4288 га), Доч- Гали (3600 га), Видра (2458 га), Паристе (2340 га). Більшість боліт меліоровано і перетворено на сільськогосподарські угіддя. У ґрунтовому покриві переважають дерново-підзолисті ґрун­ти, значні площі зайняті болотними та сірими лісовими ґрунтами; останні найбільш родючі. Особливістю природних умов Чернігівсь­кого Полісся є поширені місцями засолені ґрунти (лучні содові со­лончаки й солонці). Ці ґрунти приурочені до лесових "островів" на терасах з близьким до поверхні рівнем ґрунтових вод. У долинах Десни і Остра розвинулись лучні солонцюваті й осолоділі ґрунти. ЛісистістьЧернігівського Полісся найменша порівняно з інши­ми поліськими областями і становить 15—18 %. Основні площі за­йняті сосновими та дубово-сосновими лісами. Менш поширені липа, клен, в'яз. В області проходить східна межа суцільного поширення граба. Найбільші лісові масиви збереглися у межиріччі Дніпра — Десни, на лівобережній терасі Замглая, на межиріччі Снова — Дес­ни. Великі площі займають заплавні й суходільні луки, які є знач­ною кормовою базою. Болотні масиви вкриті такими вологолюбами, як різні осоки, очерет, рогозів, ситник та ін. Земельні угіддя області розподіляються так: орні землі займа­ють понад 42 %, сади і ягідники — 0,7, сіножаті —15,5, вигони і пасовиська — 6,5, ліси і чагарники — 21, болота — 4,5 %. Своєрідність ландшафтної структури області полягає в тому, що поліські місцевості займають 63 % всієї території, а понад 18 % місцевості має лісостепові риси. Велика частка долинних ланд­шафтів. Моренно-зандрові низовини з різними дерново-підзолисти- ми ґрунтами в комплексі з глеюватими і болотними значно розви­нуті на півночі та північному сході. У багатьох місцях вони збезлі- сені й зайняті сільськогосподарськими угіддями. Зандрові низовини характеризуються переважанням піщаних і супіщаних дерново-середньопідзолистих ґрунтів у поєднанні з за­болоченими. На Чернігівському Поліссі порівняно широко розвинені над­заплавно-терасові місцевості з дерново-середньопідзолистими ґрун­тами. Вони широкими смугами простягаються вздовж рік Дніпра, Десни, Снова, Сейму та ін. їх використовують під сільськогоспо­дарські угіддя, і ліси збереглися невеликими масивами. Більш за- лісеними є перші надзаплавні тераси, де розвинені борові та субо­рові ліси (рис. 26а, 266). Своєрідними ландшафтами характеризуються прохідні піщано- болотні долини. Найбільша з них — давня прохідна Дніпра — Зам- глай. Вона простягається в субмеридіональному напрямі від Дніпра до Десни на 60 км, при ширині 8—10 км. Дно долини зайнято ни­зинними болотами з торфовищами. Потужність торфу сягає в се­редньому 1,5—2 м, а максимально — до 5—6 м. Торфові родовища розробляються. Частина боліт Замглаю меліорована і використо­вується під сільськогосподарські угіддя. Піщані лучно-болотні місце­вості прохідних долин поширені також у північно-східній частині Чернігівського Полісся на межі з Новгород-Сіверським Поліссям, у межиріччі Снову — Десна.Лучно-болотні місцевості сучасних заплав займають значні площі в долині Дніпра, Десни, Снова, Убеді, Мени, Остра та їх приток. Висо­та їх — 1,5—2 м над рівнем води. На поверхні заплав багато озер, стариць, проток, замкнутих знижень. Важливе господарське зна­чення мають заплавні луки. Однією з характерних рис Чернігівського Полісся є наявність досить великих лесових "островів" на вододілах і терасах. На них панують лісостепові ландшафти із сірими лісовими ґрунтами, які майже повністю використовуються під сільськогосподарські угід­дя. На лесових "островах" розвивається яружна ерозія. Найбіль­шими за площею еродованими місцевостями є Михайло-Коцюбин- ський, Ріпкинський, Седнівсько-Тупичівський та Менський лесові "острови" (див. рис. 24, с. 258). Найважливішими природоохоронними об'єктами Чернігівсько­го Полісся є: гідрологічний заказник Сосинський (406 га) поблизу смт Олешівка Чернігівського району, гідрологічний заказник Мох (98 га) у Щорсівському районі та Каморетський (515 га) зоологіч­ний заказник у Менському районі. На Чернігівському Поліссі пе­редбачається створити природний національний парк.

Білет 37

1. Річки басейну Сіверського Дінця.

2. Новгород-Сіверське Полісся.