16. Поняття ліквідаційної процедури та підстави її відкриття

ліквідація - припинення діяльності суб'єкта підприємницької діяльності, визнаного господарським судом банкрутом, з метою здійснення заходів щодо задоволення визнаних судом вимог кредиторів шляхом продажу його майна;

КОНСПЕКТ:

1.Фактична підстава – є визнана ГС нездатність боржника відновити свою платоспроможність

2.або за незадовільної санації

3.протягом 7 місяців не подавав до ГС плану санації

4. строки

Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі – Закон про банкрутство) встановлено, що господарський суд приймає постанову про визнання боржника банкрутом та відкриває ліквідаційну процедуру у випадках, передбачених цим Законом (ч. 1 ст. 22 цього Закону).

Виходячи з аналізу положень Закону про банкрутство, такими випадками є:

1) за клопотанням комітету кредиторів про введення процедури ліквідації (ч. 8 ст. 16 Закону про банкрутство);

2) за наявності незадовільних наслідків процедури санації (ч. 6 ст. 18, ч. 12 ст. 19, ч. ч. 6, 11 ст. 21 Закону про банкрутство);

3) у разі банкрутства фізичних осіб - підприємців (ст. ст. 47 - 49 Закону про банкрутство);

4) внаслідок настання обставин, передбачених ч. 8 ст. 50 Закону про банкрутство;

5) у разі застосування судом спрощених процедур банкрутства (ст. ст. 51, 52 Закону про банкрутство).[1]

Розглянемо наведені випадки детальніше.

Перші два випадки визнання боржника банкрутом стосуються загальної процедури банкрутства, інші – процедури банкрутства окремих категорій суб'єктів підприємницької діяльності, що здійснюється з урахуванням особливостей, встановлених розділом VI Закону про банкрутство.

У справі про банкрутство за загальною процедурою визнання боржника банкрутом може відбуватися одразу у процедурі розпорядження майном боржника або у процедурі санації боржника, яка вводиться після процедури розпорядження майном боржника.

У процедурі розпорядження майном боржника питання про визнання боржника банкрутом розглядаються у так званому "підсумковому судовому засіданні", а в процедурі санації – при поданні/неподанні плану санації або при затвердженні звіту керуючого санацією.

Виходячи з аналізу положень Закону про банкрутство, в процедурі розпорядження майном боржника визнання боржника банкрутом може мати місце лише в єдиному випадку – за клопотанням комітету кредиторів про введення процедури ліквідації (ч. 8 ст. 16 Закону про банкрутство).

Отже, проаналізуємо перший з вищенаведених випадків визнання боржника банкрутом у процедурі розпорядження майном.

У вказаній процедурі Закон про банкрутство передбачає, що дата засідання суду, на якому буде винесено ухвалу про санацію боржника, чи постанову про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, чи ухвалу припинення провадження у справі про банкрутство, тобто підсумкового засідання суду, визначається в ухвалі за результатами підготовчого засідання суду (ч. 11 ст. 11 цього Закону).

Строк проведення підсумкового засідання суду становить не пізніше шести місяцям після дати проведення підготовчого засідання суду.

Отже, у вказаному судовому засіданні комітет кредиторів вправі звернутися до господарського суду з клопотанням про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.

Слід зазначити, що чинним законодавством не передбачено право боржника на звернення до суду з таким клопотанням.

Однак, одного лише клопотання комітету кредиторів про визнання боржника банкрутом та введення ліквідаційної процедури недостатньо.

За твердженням великого російського дореволюційного вченого-цивіліста, спеціаліста в галузі неспроможності (банкрутства), автора видатної наукової праці «Конкурсний процес» проф. Г.Ф. Шершеневича для наявності неспроможності необхідна недостатність майна боржника, тобто перевищення пасиву над активом.[2]

При винесенні постанови про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури в суді повинен бути доведений факт неоплатності боржника, як того вимагає ч. 4 ст. 205 Господарського кодексу України, відповідно до положень якої суб’єкт господарювання може бути оголошений банкрутом за рішенням суду, у разі неспроможності суб'єкта господарювання через недостатність його майна задовольнити вимоги кредиторів.

Г.Ф. Шершеневич вважає, що засвідчення недостатності майна боржника вимагає оцінки активу боржника та перевірки його пасиву. [3]

Також, абз. 4 ст. 1 Закону про банкрутство містить імперативні норми, згідно з якими суб’єкт господарської діяльності може бути визнаний банкрутом тільки в разі встановлення господарським судом його неспроможності відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

Таким чином, лише нездатність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів інакше як через застосування визначеної судом ліквідаційної процедури вважається банкрутством (ч. 2 ст. 209 Господарського кодексу України).

Отже, визнаючи боржника банкрутом, суд має встановити факт його неоплатності.

У зв’язку з чим, при винесені постанови про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури суд в обов’язковому порядку повинен з’ясувати як актив, так і пасив боржника та співставити дані обох величин.

Розмір пасиву боржника підлягає визначенню відповідно до затвердженого судом реєстру вимог кредиторів.

Відомості про актив боржника на час визнання боржника банкрутом мають міститися у звіті арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією) про фінансово - майновий стан боржника, що повинен бути наданий комітету кредиторів та на основі якого комітет кредиторів вирішує питання про введення наступної судової процедури.

На підставі вищезазначеного можна вивести формулу:

неспроможність боржника (банкрутство) = неоплатність боржника (перевищення пасиву над активом).

Таким чином, завдання підсумкового засідання суду полягає в з’ясуванні ознак банкрутства для визначення наступної судової процедури, виходячи з клопотання комітету кредиторів, однак остаточна їх оцінка надається судом.

Прийняття рішення стосовно доцільності визнання боржника банкрутом, незважаючи на клопотання комітету кредиторів, залишається за господарським судом, оскільки є прерогативою останнього, як того вимагає ст. 1 Закону про банкрутство.

17 – таке ж