1. Збільшення земельної власності старшини та монастирів (роздав

понад тисячу дарчих на землю, у т.ч. рангових володінь, тобто земель

державного скарбу, заселених посполитими, доходи від яких йшли на

утримання певних осіб).

2. Створення української аристократії (дворянства) – до корпусу

нової (старшинської) еліти почали зараховувати вже не тільки саму

посадову старшину Війська Запорозького, а й членів старшинських

родин, яким не вистачило посад у військово_адміністративній ієрархії.

Йдеться про розпочате гетьманом наділяння титулами знатних това_

ришів – бунчукового, значкового і військового. Ці титули урівнювали

їх носіїв з посадовою старшиною, практично вже не пов’язуючи з

виконанням службових функцій у війську чи адміністрації.

3. На зламі XVI_XVIII ст.ст. фіксується повернення до панщини (у

1701 р., уперше після Визвольної війни, виходить указ про обов’язкову

2_денну панщину для посполитих Ніжинського полку на Чернігівщині).

4. Складні взаємини з Запорожжям. Намагався поставити під свій

контроль.

5. Під час козацького повстання під проводом фастівського полков_

ника Семена Палія проти Польщі на Правобережжі у 1702_1704 рр.,

гетьман разом з російськими військами зайняв Правобережжя та знову

об’єднав Україну.

144

6. Культурно_просвітницька та меценатська діяльність (12 новозбудо_

ваних та близько 20 відреставрованих за його кошти храмів, відкриття

Чернігівського колегіуму, піклування про Києво_Могилянську колегію,

яка у 1701 р. завдяки клопотанням Мазепи отримала від Петра І підтвер_

дження титулу академії та щорічну субсидію в розмірі тисячі золотих. На

кошти Мазепи перебудований головний корпус та оновлено академічну

бурсу. Мазепа сприяв навчанню старшинських дітей за кордоном, відкри_

вав школи та друкарні, на його кошти було надруковано арабський

переклад Євангелія, церкві Святого гробу Господнього в Єрусалимі він

переслав золоту чашу й кубок у дар тощо).

Однак, промосковська позиція, кріпацька політика, небажання при_

слухуватися до настроїв голоти не сприяли популярності Мазепи в

Україні (називали «вітчимом України»).

Зовнішня політика Мазепи:

1. Спочатку не була самостійною. Брав участь у здійсненні воєнно_

політичних проектів Петра І. Лише за перші 12 років гетьманування

Мазепа став учасником 11 літніх та 12 зимових походів. Нові нещастя

українському народу принесла Північна війна (1700_1721 рр.): Україна

мала воювати не просто за чужі, а, навіть, за невигідні для неї інтереси.

Наміри Петра І «прорубати вікно до Європи» в Прибалтиці означали для

України розрив традиційних економічних зв’язків із Заходом через

Польщу. У боях і від хвороб полягли тисячі українців, господарства

козаків і селян зубожіли, зростали додаткові побори і податки, царські

полки поводилися на українських землях як на окупованій території.

2. Однак, скоро Мазепа дійшов висновку, що перемога у війні будь_

якої сторони несла загибель Українській державі. Якщо переможе Карл

ХІІ і його ставленик С. Лещинський, то Україна, як союзник Росії,

дісталась би Польщі, а у разі перемоги Петра І і Августа ІІ українські

землі чекав поділ між Росією і Польщею. І. Мазепа переконався в тому,

що Петро І нищить основи української державності (до нього дійшли

відомості, що Петро планує ліквідувати гетьманщину одразу після смерті

Мазепи), й утвердився на думці, що для врятування України необхідно

заздалегідь розірвати з Москвою та шукати забезпечення самостійності

через союз зі Швецією.

Відомо, що вже з осені 1705 р., за посередництвом тітки польського

короля Анни Дольської, Мазепа починає обережне листування з С. Ле_

щинським, ймовірно, що на початку 1707 р. до цих контактів долучився

й Карл ХІІ. На початку 1708 р. трьохсторонню угоду було укладено. Її

точний зміст залишається недостатньо проясненим й донині. За однією

з версій, угода спиралася на ідеї Гадяцького трактату 1658 р.: Україна як

Велике князівство Руське мала б увійти до складу Речі Посполитої як

рівноправний третій член федерації, а гарантом дотримання пунктів угоди

145

виступав шведський король. До повного завершення воєнних дій укладав_

ся договір суто військового змісту: Карл брав на себе обов’язок обороняти

Україну від Петра І власним військом, яке на території козацької держави

мусило б діяти під командою гетьмана, на період війни шведи отримували

право дислокуватися у Стародубі, Мглині, Батурині, Полтаві й Гадячі.

Після невдачі в наступі на Москву в жовтні 1708 р. та під загрозою

голоду війська Карла перейшли на територію союзної України. Гетьман

перейшов на бік Карла XII, сподіваючись, що його підтримає українсь_

кий народ. Але рішучі дії Петра I (спалення гетьманської столиці Ба_

турина разом з 6 тисячами жителів, політика терору відносно «геть_

манців» й тих, кого навіть підозрювали, конфіскація маєтків мазепінців,

обрання новим гетьманом 6 листопада 1708 р. Івана Скоропадського,

імітація страти Мазепи та накладення на нього церковної анафеми,

руйнування Запорозької Січі в квітні 1709 р.), сприйняття українським

народом шведів як загарбників (оскільки переговори велися таємно й

плани Мазепи були невідомі рядовому козацтву), привели до провалу

планів Мазепи. Розгром шведів під Полтавою 28 червня 1709 р. остаточ_

но вирішив долю гетьмана та значно прискорив процес насильницької

інтеграції України до складу Росії. Мазепа зміг з частиною шведсько_

українського війська дістатися території, що входила до Туреччини, де

й помер у Бендерах 2 жовтня 1709 р.

Особистість І.Мазепи оцінюється в історичній літературі неоднознач_

но, як і його дії – від зрадника до героя. Проте, так звана «зрада» Мазепи

була не зрадою українського народу, а спробою збереження Мазепою

української державності.

Нові терміни і поняття

Федерації – (лат. foederatio – об’єднання, союз) – форма державного устрою,

коли частини федеративної держави є державними утвореннями, які мають

юридично певну політичну самостійність.

Анафема – (грец. αναθημα– проклятий, відлучений, вигнаний) – відлучення

від церкви, прокляття. Служителі культу багатьох віросповідань використовують

анафему як засіб релігійного й політичного залякування віруючих, для боротьби

з наукою і передовими суспільними рухами.

149

33. ПОСИЛЕННЯ НАСТУПУ РОСІЙСЬКОГО

ЦАРИЗМУ НА УКРАЇНСЬКУ АВТОНОМІЮ

В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХVІІІ СТ.

Особливістю перебування Лівобережжя та Слобожанщини у складі

Росії в XVIII ст. був безперервний наступ самодержавства на права

України. Офіційна російська політика цього періоду в українському

питанні пройшла кілька етапів:

1. 1708_1728 рр. – форсований наступ на українську автономію;

2. 1728_1734 рр. – повернення Україні частини її прав та вольностей;

3. 1734_1750 рр. – нове посилення імперського тиску.

1. З 1708 р. починається період експансії Росії на Україну, що

характеризується відкритим ігноруванням Переяславсько_Московського

договору, перетворенням українських земель у частину Російської імперії.

У 1708_1709 рр. в Україні почав запроваджуватися губернський адмі_

ністративний устрій: Лівобережна Україна ввійшла до складу Київської,

Слобожанщина – Азовської губерній на чолі з призначеними царем

губернаторами. Суть імперської політики полягала у посіянні незгоди

між старшиною і гетьманом. Найсуттєвіших обмежень зазнавала влада

гетьмана. Гетьман І.Скоропадський жорстоко контролювався спеціаль_

ним царським представником. Гетьманську резиденцію перенесли з

Батурина до Глухова, ближче до російського кордону, й оточили двома

російським полками. Указом Петра І 1719 р. Україні заборонялося

торгувати пшеницею з Західною Європою через південні порти. Царсь_

кий наказ установлював маршрути перевезень – через Ригу й Астрахань.

У 1720 р. вийшов указ про заборону друкарства українською мовою.

Уперше при Петрові І російські офіцери почали призначатися на пол_

ковничі посади, а дворяни одержувати земельні наділи в Україні. Тисячі

козаків залучалися до каторжних робіт (будівництво каналів Ладозько_

го, Царицинського, укріплень вздовж Тереку), до військових дій (понад