1595 Р. У Римі Папою Климентом vііі та українськими єпископами

І.Потієм та К.Терлецьким. Обидва єпископи прочитали символ віри з

додаванням філіокве, признали католицьку догматику (в тому числі

вчення про чистилище), визнали владу Папи як найвищу, постанови

західних соборів. Українській церкві гарантувалося збереження східного

обряду, право священиків на шлюб, право київських митрополитів на

рукопокладання єпископів.

Підписання унії обурило все українське суспільство. Антиунійний рух

очолив князь К. Острозький. Відмовилися підтримати унію Г. Балабан

і перемишльський єпископ М. Копистенський. Заключний акт укладан_

ня унії мав відбутися у Бересті. За обставин гострого протистояння тут

у жовтні 1596 р. зібралися два собори: унійний і православний, учасники

яких взаємно прокляли одні одних. 18 жовтня прихильники унії підпи_

сали декларацію, а наступного дня урочисто проголосили унію з Римсь_

кою Церквою. 15 грудня король своїм універсалом затвердив це рішення.

Першим митрополитом уніатської церкви став Михайло Рогоза (1596_

1599 рр.).

93

Таким чином, виникла нова – уніатська або греко_католицька церква.

Православна церква була поставлена поза законом. Розпочався масовий

наступ на православних: їх усували від участі в самоуправлінні міст,

перешкоджали в заняттях промислами, ремеслом, торгівлею (що таїло

загрозу перетворення українців у «селянську націю»); відбувалося масове

закриття православних храмів і монастирів, примусове навернення меш_

канців сіл та міст в уніатство чи католицтво. Виникла складна ситуація,

коли практично усі єпископи перейшли до уніатства, тоді як більшість

українського населення залишилася православними. В Речі Посполитій

реально існувало вже не дві, а три церкви, при цьому панівну роль, як

і раніше, відігравала римо_католицька. Отже, замість досягнення злагоди

унія заклала передумови для подальшого розколу українського суспіль_

ства на конфесійній основі.

Нові терміни і поняття

Догматика – система догм, тобто затверджених вищою церковною інстанцією

положень віровчення, які вважаються істинними й не піддаються критиці.

Рукопокладання – обряд, під час якого відбувається таїнство священства,

введення в сан священика або єпископа.

Символ віри – стислий виклад головних догматів віровчення.

Синод (від грец. «сінодос» – зібрання) – дорадчі органи при православних

митрополитах, за певними обставинами може бути найвищою інституцією цер_

кви.

Філіокве (від лат. «філіокве» – «і від сина») – католицький додаток до

християнського Символу віри про сходження Святого Духа від Бога_Отця і від

Бога_сина.

Чистилище – так в католицькому віровченні названо проміжне місце між раєм

та пеклом, де душі померлих, які не одержали прощення під час земного життя,

але не обтяжені смертними гріхами, горять в очищувальному вогні.

96

21. Виникнення українського

КОЗАЦТВА І ЙОГО РОЛЬ В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

ХVBПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХVІІ СТ.

Вперше термін «козак» згадується у Початковій монгольській хроніці

(1240 р.) й означає «одинокий», «схильний до завоювання». Пізніше цей

термін зустрічається в словнику половецької мови «Кодекс Куманікус»

(1303 р.). Згiднo з «кoдeксoм», слoвo «кoзaк» oзнaчaлo «стoрoж», «вaртoвий».

Пiд 1308 р. у Суґдeї (сучaсний Судaк) згaдуються кoзaки, aлe вжe як

рoзбiйники. Зa пiзнiшoю фiксaцiєю цe слoвo в цiлій низці тюркськиx мoв

пoзнaчaлo вiльниx нaймaнцiв, вoякiв, стeпoвиx рoзбiйникiв, a в ширшoму

знaчeннi – вигнaнцiв, бeздoмниx людeй, aвaнтюристiв, нeжoнaтиx

мoлoдикiв. У 1492 р. вперше згадуються козаки_християни (у скарзі Мен_

гли_Гірея великому князю Олександру про пограбування його корабля в

пониззі Дніпра) та з цього часу вони постійно зустрічаються в докумен_

тальних джерелах. У XVI ст. термін «козак» означав «вільна людина, воїн».

Витоки української козаччини стали предметом дискусії, яка точиться між

істориками з ХVІІІ ст. і донині. Серед основних гіпотез можна згадати такі:

1. Хозарська теорія, яка отожнює козаків з давньою степовою людніс_

тю – козарами або хозарами;

2. Чорно_клобуцька теорія, що вважає їх нащадками «чорних клобу_

ків» – тюркського племені, що у давньоруські часи жило в прикордонному

зі Степом Пороссі;

3. Черкаська теорія пов’язує появу козаків з переселенням у Подніпров’я

черкесів чи черкасів – гілки чорних клобуків, які заселяли Тмуторокань;

4. Татарська теорія бачить початки козацтва в татарських колоніях,

утворених на Київщині за Володимира Ольгердовича й Вітовта, де татарсь_

кий елемент перемішувався з місцевою бродячою людністю;

5. Автохтонна теорія проводить паралель між козацькою спільнотою і

вічовими громадами Київської Русі, котрі в литовські часи ніби_то пере_

творилися на військовослужбові колективи, підлеглі великому князю ли_

товському, зберегаючи свій вічовий устрій;

6. Болохівська теорія вбачає корені козацтва в давньоруських автоном_

них громадах так званих болоховців, які після монголо_татарського заво_

ювання вийшли з_під влади місцевих князів і добровільно прийняли

протекторат Орди;

7. Бродницька теорія пов’язує козаччину зі слов’янською степовою

людністю княжої доби – так званими «бродниками», що мешкали в пониз_

зях Дунаю;

8. Уходницька теорія виводить початки козацтва з промислових ватаг,

які в певну пору року спускалися для риболовецького і мисливського

промислів у Дніпровий Низ;

97

9. Захисна теорія пояснює появу козацтва необхідностю дати організо_

вану відсіч наростаючій татарській загрозі;

10. Утікацька або класова теорія пояснює появу козацького погранич_

ного населення загостренням соціальних суперечностей, які штовхали

феодально залежне селянство до масових втеч на вільні землі.

Як вважають сучасні науковці, жодна з цих гіпотез не може самостійно

пояснити всю складність виникнення та формування козацтва. Однак

більшість з них містить раціональні зерна, синтез яких дає можливість

наблизитися до правильної відповіді.

Передумови появи та формування козацтва:

– існування великого масиву вільної землі зі сприятливими для жит_

тєдіяльності умовами у порубіжжі між хліборобською та кочовою циві_

лізаціями;

– досвід освоєння південних територій уходниками, бродниками тощо;

– природне прагнення людей до міграції у пошуках кращого, до

самоствердження і самореалізації.

Необхідність виникнення козацтва зумовлена:

1. Зростанням феодального землеволодіння, що підштовхнуло процес

колонізації нових земель. Нестача землі у селян приводила до т.зв. народної

колонізації вільних земель;

2. Посиленням феодальної експлуатації, наростанням релігійного та

національного гніту;

3. Зростанням зовнішньої загрози, нагальною потребою захисту від

нападів турків і татар, що обумовило необхідність формування воєнних

загонів.

Дo oстaнньoї чвeртi XVI ст. кoзaцтвo – цe зaняття i спoсiб життя, a нe

сoцiaльний стaтус. У кoзaцтвo, тобтo на стeпoвий прoмисeл (вiд рибaльствa

i мисливствa дo кoнвoювaння кaрaвaнiв i принaгiднoгo рoзбoю нa ширoкiй

дoрoзi), xoдили пeрeвaжнo пoднiпрoвськi мiщaни й бoяри, збирaючись у

тимчaсoвi прoмислoвi вaтaги aбo нaймaючись для вaрт i кoнвoїв. Тaк,

збрoйний супрoвiд сxiдниx кaрaвaнiв пo стeпoвиx дoрoгax дo Києвa, щo

нaлeжaв дo oфiцiйниx oбoв’язкiв чeркaськoгo нaмiсникa, нeзмiннo

здiйснювaвся сaмe кoзaцьким кoнтингeнтoм. Iншим вaрiaнтoм кoзaцькoї

вaтaги був руxливий кiнний зaгiн, oчoлюваний oтaмaнoм, щo збирaвся для

якoїсь рoзбiйницькoї aкцiї – нaпaду нa купeцький кaрaвaн, пoсoльську

вaлку чи нa тaтaрськиx чaбaнiв. Пoкaзoвo, щo зa устaлeним звичaєм

нaмiснику Чeркaськoгo зaмку нaлeжaлa дaнинa пoгрaбoвaнoї здoбичi з

кoзaцькиx рoзбoїв: пaнцир aбo кiнь, aбo тaтaрин (тобто брaнeць). У пeршiй

чвeртi XVI ст. aнтитaтaрськi eкспeдицiї пoчинaють oргaнiзoвувaти i

прикoрдoннi aдмiнiстрaтoри з Чeркaс i Кaнeвa, вeрбуючи дo свoїx зaгoнiв

(пoчтiв) звичниx дo ризикoвaниx пригoд i дoбрe нaвчeниx стeпoвiй тaктицi

бoю кoзaкiв. Влaснe з цього пoчaлoся пoвiльнe сxoджeння стeпoвиx

дoбутчикiв дo рaнгу oкрeмoгo збрoйнoгo стaну.

7. 3798

98

Цeнтрaльну рoль в oргaнiзaцiї кoзaччини як прoфeсiйнoї вiйськoвoї

сили пiзнiшa лeгeндaрнa трaдицiя приписує кaнiвськoму i чeркaськoму

стaрoстi 1514_1535 рр. Oстaфiю Iвaнoвичу Дaшкoвичу. Прo чисeльнiсть

зaлучувaнoгo Дaшкoвичeм дo бoйoвиx oпeрaцiй кoзaцтвa свiдчить згaдкa,

де вказується, що у йoгo oстaнньoму пoxoдi 1535 р. нa тeритoрiю Рoсiї з

ним був 3_тисячний кoзaцький зaгiн. У 1533 р., зaпрoшeний нa сeйм

Кoрoни Пoльськoї, Дaшкoвич у присутнoстi кoрoля виклaв свiй прoeкт

oргaнiзaцiї рeгулярнoї прикoрдoннoї служби. Згiднo з ним, oднa групa

кoзaкiв мусилa б нa чaйкax (чoвнax_дoвбaнкax) вaртувaти бiля тaтaрськиx

пeрeпрaв, a iншa – в кiнниx рoз’їздax – oбeрiгaти тaтaрськi шляxи. Нa

oстрoвax жe нижчe пoрoгiв він рaдив спoрудити кiлькa фoртeць (згoдoм це

рeaлiзує князь Дмитрo Вишнeвeцький нa oстрoвi Xoртиця).

На початку ХVІІ ст. козацтво вже сформувалося як соціальна верства.

Воно не було однорідним: реєстрове (городове) козацтво – заможні,

привілейовані козаки, які перебували на державній службі у Речі Поспо_

литій; запорозьке (низове) – козаки, які проживали у пониззі Дніпра в

межах військово_політичної організації Запорозька Січ; нереєстрове –

виникло внаслідок самовільного «покозачення» і, не маючи офіційно

визнаного статусу, вело козацький спосіб життя та проживало у прикор_

донних районах. Проте, незважаючи на неоднорідність, козацтво вже мало

власне місце у становій ієрархії Речі Посполитої.

Уже перші згадки про українських козаків характеризують їх як грізну

і згуртовану військову силу. Вони здійснювали військові походи на турецькі

й татарські міста_фортеці, воювали в Лівонії та Московській державі,

прославилися в Західній Європі, стали надійним захисником українського

народу, української культури та церкви.

Нові терміни і поняття

Уходники, бродники – нaпiввoєнiзoвaна_нaпiвпрoмислoва слoв’янська люднiсть