65. Загальноєвропейська нарада з проблем безпеки та співробітництва в Європі.

Підсумком розрядки в Європі стала нарада з питань безпеки і співробітництва на континенті, яка відбулась у столиці Фінляндії Гельсінкі в три етапи.

На першому етапі 3-7 липня 1973 р. нарада міністрів закордонних справ виробила порядок денний і визначила основні напрямки роботи. На другому (18 вересня 1973 р. — 21 липня 1975 р.) експерти підготували основні документи наради з питань безпеки, економічних та гуманітарних проблем. 1 серпня 1975 р. керівники 33 європейських держав, а також США і Канади підписали Заключний акт наради.

Заключний акт мав такі розділи: I — з питань безпеки в Європі; II — з економічного, науково-технічного співро¬бітництва й охорони навколишнього середовища; III — з гуманітарних питань; IV — з урахування й виконання положень Заключного акта Наради; продовження розвитку міжнародних контактів.

Його серцевиною є Декларація принципів, якими держави-учасники будуть керуватися у взаємних відносинах.

Декларація включає такі принципи:

1.Повага до суверенітету.

2.Незастосування сили чи загрози силою.

3.Непорушність кордонів.

4.Територіальна цілісність держав.

5. Мирне врегулювання суперечок.

6. Невтручання у внутрішні справи.

7. Повага прав людини і основних свобод.

8. Рівність і право народів розпоряджатися власною долею.

9. Співробітництво між державами.

10. Сумлінне виконання зобов'язань з міжнародного права.

Крім Декларації, були прийняті такі документи, як «Співробіт¬ництво в галузі економіки, техні¬ки, навколишнього середовища», «Співробітництво в гуманітарних та інших областях», «Питання безпеки співробітництва у Середземномор'ї», «Про заходи зміцнення довір'я і деякі аспекти безпеки і роззброєння».

Гельсінська нарада стала переломною подією періоду розрядки. Навіть повернення до конфрон¬тації на початку 80-х років не змогло пересилити значення гельсінського процесу. Хельсінська нарада була унікальним, безпреце¬дентним явищем у міжнародному житті, яке віді¬грало велику роль у стабілізації становища у світі, запобіганні сутички між двома системами, що привело б до загибелі людської цивілізації.

Одним із результатів форуму в Хельсінкі стало створення постійної Наради з питань безпеки й співробітництва в Європі (НБСЄ), яка до 90-х років охопила більше 50 держав Європи, США і Канади. Нині вона має політичні механізми, що забезпечують можливість оперативно реагувати на порушен¬ня прав людини.

66. "Нова східна політика" канцлера фрн Віллі Брандта, її роль у нормалізації відносин європейських держав.

Становлення політики розрядки в Європі багато в чому пов'язане з «новою східною політикою» ФРН, яку почала проводити коаліція партій, що здобула в 1969 р. перемогу на виборах до західноні­мецького парламенту — бундестагу. Очолив коаліцію лідер Соціал-демократичної партії Німеччини В. Брандт.

Прийшовши до влади, В. Брандт почав рішуче здій­снювати «нову східну політику», яка відповідала інтере­сам СРСР, НДР, інших країн східного блоку. Справа в тому, що на Сході були занепокоєні тим, що правляча Християнсько-демократична партія спиралася на голоси «земляцтв» німців, переселених після війни з земель, які відійшли до держав-переможниць: Польщі, Чехословач-чини, СРСР. Звичайно, ці переселенці не визнавали нові кордони в Європі, в тому числі НДР як «окрему державу німецького народу».

«Нова східна політика» якраз і мала на меті перегляд старих позицій і перехід до курсу на домовленості із СРСР та іншими соціалістичними сусідами, на визнання існуючих кордонів та повоєнних реалій. До речі, ніхто з державних діячів ФРН, навіть тих, що спиралися на підтримку згаданих «земляцтв», не закликав до силового по­вернення втрачених територій. Але сам факт «невизнан­ня» створював грунт для діяльності екстремістських організацій у ФРН. На Сході ж він використовувався з метою залякування загрозою західнонімецького реван­шизму, що давало підстави для зміцнення радянського контролю в «соціалістичному таборі», а у випадку з Чехословаччиною в 1968 р. — для прямого воєнного втру­чання у справи «братньої» країни.

У річищі «нової східної політики» з грудня 1969 р. до серпня 1970 р. проходили переговори між ФРН і СРСР, які завершилися підписанням 7 серпня 1970 р. Московського договору, що став конкретною реалізацією нового курсу ФРН. Одне з найважливіших його положень за­фіксувала ст. З, де було визнано, що «мир в Європі можна зберегти тільки в тому випадку, якщо ніхто не зазіхатиме на сучасні кордони». Далі йшлося про відмову від територіальних претензій, від спроб вирішувати спори немирними засобами. Все це якнайкраще влаштовувало СРСР, бо означало примирення ФРН із розколом Ні­меччини, з існуванням НДР.

Принципове значення для справи розрядки міжна­родної напруженості в Європі мала «Домовленість про наміри сторін». Згідно з «Домовленістю», ФРН зобов'язалася поважати державну цілісність і самостійність НДР і укласти з НДР міждержавний договір.

«Домовленість» передбачала, що згодом ФРН укладе аналогічні за політичним змістом Московському дого­вори із сусідніми країнами — Польщею і Чехословаччиною, з якими існували прикордонні проблеми, а також з Угорщиною й Болгарією.

З вересня 1971 р. СРСР, Великобританія, США та Франція підписали чотиристоронню угоду про Західний Берлін. Згідно з угодою західні держави зберігали право тримати в Захід­ному Берліні свої військові контингенти й використову­вати всі транспортні шляхи з ФРН до Західного Берліна. За­хідний Берлін зберігав свій статус і не визнавався складо­вою частиною ФРН.