44. Соціально-економічний розвиток радянського суспільства в 30-ті рр.: радянська модель індустріалізації та політика насильницької колективізації.

Індустріалізація.

У 20-ті роки Радянська Росія продовжувала відставати в промисловому розвитку від країн Заходу. Назріла необхідність створення потужної важкої промисловості й техніко-технологічної перебудови всього народного господарства.

У грудні 1927 р. XV з'їзд РКП(б) проголосив курс на прискорення індустріалізації. За розробленим і затвердженим 1929 р. першим п'ятирічним планом обсяг промислового виробництва протягом трьох років мав зрости на 37,7%. На перше місце ставили розвиток важкої промисловості — її виробництво мало зрости на 330%.

Індустріалізація відбувалася за умов масового народного піднесення. З початку І п'ятирічки керівництво СРСР розпочало пошуки нових засобів інтенсифікації праці робітників, насамперед шляхом організації масового виробничого змагання. Ударну працю керівництво бажало перетворити на норму. ЦК ВКП(б) 9 травня 1929 р. прийняв постанову "Про соціалістичне змагання заводів і фабрик".

Одурманені та ошукані сталінською пропагандою, трудящі маси справді виявляли приклади трудового героїзму: розгорнулися соціалістичне змагання, рух ударників, стаханівський рух, рух новаторів, багатоверстатників. Але сподівання на покращення матеріального становища, зріст життєвого рівня залишились марними. Життєвий рівень трудящих продовжував падати, а партійно-державна номенклатура для забезпечення матеріального добробуту продовжувала створювати систему спеціальних закритих магазинів-розподільників, пайкового забезпечення.

Грандіозні плани першої п'ятирічки виконано не було: середньорічний приріст промислової пр"одукції не перевищував 10%, фактичний видобуток вугілля у Донбасі становив лише 4,5 млн т замість планових 5,3 млн т, виплавка чавуну — лише 4,3 млн т замість 6,6 млн т. Але радянському народові не вбачали доцільним повідомляти про крах п'ятирічного плану. Радянська пропаганда, а за нею партійна історія ще більше як півстоліття твердили про дострокове виконання планових завдань першої п'ятирічки за 4 роки та 3 місяці.

Водночас країна зробила великий крок уперед. Було введено до ладу гіганти промисловості: Дніп-рогес, Туркестансько-Сибірську залізницю (Турк-сиб), тракторні заводи в Харкові та Челябінську, автомобільні заводи в Москві та Нижньому Новгороді, металургійні комбінати в Магнітогорську й Кузнецьку, "Запоріжсталь" та ін.

Друга п'ятирічка (1933-1937 рр.) проходила за умов, коли сталінське керівництво перейшло до більш-менш збалансованої політики щодо темпів економічного розвитку господарства країни. І хоча результатом розвитку економіки країни в роки другої п'ятирічки було виконання планових завдань з 10 показників, в цілому ж завдання п'ятирічного плану, незважаючи на офіційні заяви, не було виконано.

Підсумки індустріалізації залишаються і сьогодні в оцінці досить неоднозначними. Серед позитивних слід зазначити перетворення СРСР з країни, що ввозила машини, на країну, що самостійно почала забезпечувати себе машинами. В економіці СРСР були створені нові галузі, а за обсягом промислового виробництва радянська країна посіла друге місце в світі. СРСР перетворився з аграрно-індустріальної країни на індустріальну. Проте здійснення індустріалізації мало і свої негативні наслідки: було підірвано сільськогосподарське виробництво, відбулися скорочення у виробництві легкої та переробної галузей промисловості, ізоляція радянської економіки від світової, загальне одержавлення засобів виробництва, посилення централізації в управлінні

економікою. Найбільш негативним наслідком індустріалізації було те, що її проведення не було спрямовано на поліпшення матеріального становища трудящих, а навпаки, людський фактор з його інтересами та потребами повністю ігнорувався.

Проведення політики індустріалізації у промисловості сприяло утвердженню командно-адміністративної системи в СРСР.

Колективізація

Радянське керівництво, взявши курс на модернізацію промислового потенціалу країни, одразу зіткнулося з трьома проблемами: коштів, сировини і робочих рук для розвитку індустрії. Для вирішення цих проблем політбюро ЦК ВКП(б) у січні 1928 р. прийняло рішення про примусове вилучення у селянства зернових надлишків та необхідність форсованої колективізації сільського господарства.

Проведення колективізації визначалося директивним планом, за яким зернові райони за строками завершення колективізації було поділено на три категорії:

— до першої категорії віднесено зернові райони Північного Кавказу та Поволжя (тут колективізація мала завершитись весною 1932 р.);

— до другої категорії — Україну та Білорусь (весна 1933 р.);

— до третьої — всі інші та незернові райони (весна 1935 р.).

Головним методом проведення колективізації (колгоспного будівництва на селі) став терор проти селянства. Починаючи з червня 1929 р. запроваджувалися:

— обов'язкові планові завдання хлібоздачі;

— натуральна оплата за послуги машинно-тракторних станцій (МТС), що обслуговували технікою селянські та колгоспні господарства;

— паспортна система, за якою заборонялася видача паспортів на селі.

Передбачалося перетворити всю робочу силу села на державних робітників, а земельну власність на державну.

Проведення колективізації забезпечило радянському керівництву, яке очолював Сталін, об'єднання у колгоспи на 1940 р. 97% оелянських індивідуальних господарств.