5. 3Ародження робітничого руху в країнах Заходу, його еволюція й ідейно-політичні течії. І Інтернаціонал.

Попри значну кількість революцій, у XVIII—XIX ст., у Європі зберігало­ся чимало пережитків минулого. Тут утворилося лише три республіки — Франція, Швейцарія, Сан-Маріно, в інших державах так і залишилася монархія. У політичному житті важ­ливу роль продовжувала відігравати родова аристократія, яка складала військову еліту та бюрократію.

Економічні зміни привели до того, що найчисленнішим класом

суспільства стали наймані робітни­ки. На відміну від селян та реміс­ників вони були позбавлені влас­них засобів виробництва, а отже, гарантованих можливостей до існу­вання. Вони заробляли собі на про­життя, продаючи свою робочу силу власникам підприємств, та були по­стійними жертвами нестійкого, цик­лічного розвитку ринкової економі­ки. Втрата роботи була для них справжнього життєвою катастро­фою, відкидала до межі голодного існування.

Природне прагнення робітників до забезпечення відносних гарантій своєї соціальної стабільності поро­дило масовий робітничий і соціалі­стичний рух, домінуючою ідеоло­гією якого став марксизм.

До початку XX ст. робітничий рух домігся значних успіхів. Май­же в усіх країнах було створено профспілки й соціал-демократичні партії, які координували свою діяльність у межах 2-го Інтернаціо­налу (1889-1914).

Серед соціалістів не було єдності відносно способів боротьби за інте­реси робітників. Ліві течії вважали, що вони можуть бути задоволені лише знищенням капіталістичних відносин через «соціалістичну ре­волюцію», «диктатуру пролетаріа­ту» і усуспільнення власності.

Помірковані соціалісти бачили можливість задовольнити основні вимоги робітників, удавшись до реформування суспільних структур через представницьку демократію та соціальне законодавство.

Робітничий рух став основною силою в боротьбі за демократію. Політичний устрій більшості євро­пейських держав був ще далеким від неї. Загальне виборче право, до того ж тільки для чоловіків, існувало в кількох країнах. У більшості правом голосу користувалася незначна час­тка населення. Представницькі орга­ни відігравали допоміжну роль.

Під тиском робітничого руху в країнах Заходу почалась "епоха реформізму". Вона забезпечила відносний соціальний мир з 1870 р. до 1917 р. її ініціаторами були здебільшого ліберальні партії. Завдяки реформам, що їх пощас­тило провести, у країнах Заходу міцніли демократичні інститути й започатковувалось досконаліше соціальне законодавство.

6. Становлення соціал-демократичних партій у країнах Західної Європи, їх роль у суспільно-політичному житті. Іі Інтернаціонал.

У міжвоєнний період, особливо в роки стабілізації капіталізму, а потім на етапі виходу його з економічної кризи значно зміцніли позиції європейської соціал-демократії. Європейський соціалізм (соціал-демократія), відкидаючи крайнощі лібераліз­му та марксистського соціалізму, керувався доктриною "пану­вання права" в умовах вільного та соціально справедливого сус­пільства, виступав проти насилля над особистістю, за політичні свободи. Капіталізм він заперечував у тій мірі, в якій ним по­рушувалися названі принципи. Враховуючи історичний досвід, суспільно-політичні реалії, соціал-демократія міжвоєнного пе­ріоду визначилася з основними принципами суспільного устрою, які суттєво розмежовували її не тільки з ідеологією ортодок­сального марксизму, а й лібералізму:

• орієнтація тільки на робітничий клас (диктатура пролета­ріату) не має шансів на успіх у соціально диференційованому суспільстві, до того ж коли пролетаріат не становить більшості);

• соціал-демократична партія має бути відкритою для кожно­го, хто підтримує її цілі і політику й готовий до дій заради їх здійснення;

• заради досягнення максимальної політичної згоди і з пова­ги до особистих переконань соціал-демократи визнають у партії рівними всі обґрунтування соціалізму;

• ринок, який перебуває під громадським контролем, відпові­ дає інтересам суспільства в більшій мірі, ніж централізоване планування; відмова від ринку є стрибком у пустоту.

Ці та інші постулати соціал-демократії з одного боку, ма­ють забезпечувати умови для ефективно функціонуючої економі­ки, з іншого — забезпечувати соціальну злагоду в громадянсько­ му суспільстві. '

Наприкінці 20-х років більшість профспілок, отже, й робітни­чого класу, були під впливом соціал-демократії. Остання відсто­ювала ідею "організованого капіталізму", закликаючи трудящих до боротьби не за знищення капіталістичної системи, а за її ре­формування, вдосконалення, за поліпшення свого місця в цій си­стемі. Тому всупереч сподіванням комуністів економічна криза не стала каталізатором збурення робітничого руху, не підірвала позицій соціал-демократії, її реформістської ідеології. Навпаки, соціал-демократи зміцнили своє становище, прийшовши у середині 30-х років до влади в країнах Скандинавії, у Бельгії, Франції, Чехословаччині, Великобританії (лейбористи).

У зв'язку з наростанням фашистської загрози відбувалося деяке полівіння соціал-демократії, зокрема так званого австро-марксизму. Його лідери О. Бауер і М. Адлер сформулювали концепцію "інтегрального соціалізму", суть якого полягала у зближенні двох течій робітничого руху — реформістської (соці­ал-демократи) і революційної (комуністи), за умови, що останні позбавляться сектантських ілюзій.

Взагалі ж соціал-демократія була неоднорідною, спектр її соціально-політичних орієнтацій був досить широким як у питан­нях внутрішньої, так і зовнішньої політики. Проте саме це (на відміну від жорстко одномірної, лівосектантської позиції кому­ністів) об'єктивно забезпечувало соціал-демократії широку соці­альну базу в суспільно-політичних рухах того періоду.

Розглядаючи друге питання, згадаємо, що наприкінці XIX ст. значний вплив на розвиток світових соціальних процесів справляли: робітничий рух, соціалістична ідеологія, соціалістичний рух. Вони розвивалися переважно на теоретичній базі марксизму, У кінці 70-х — на початку 80-х років виникли пролетарські партії у Франції, Італії, Швейцарії, соціалістичні групи й організації в Англії, Росії, Сполучених Штатах Америки. Трохи пізніше ство­рені пролетарські партії в Австрії, Швеції, Норвегії та інших єв­ропейських країнах. із зміцненням робітничих партій зростало прагнення до встановлення зв'язків між ними. Значною подією в соціалістичному русі було створення II Інтернаціоналу. Це відбу­лося 14 липня 1889 р. в Парижі на марксистському конгресі. У роботі конгресу взяли участь 400 делегатів від соціалістичних ор­ганізацій 22 країн, у тому числі від таких великих і впливових партій, як німецька, австрійська, французька і двох соціалістич­них організацій США та ін. Це був найзначніший міжнародний з'їзд за всю історію робітничого руху.

Відбулося 9 конгресів II Інтернаціоналу. На них були прийняті важливі рішення про ставлення робітничого класу до війни, до колоніальної політики буржуазії, про поєднання політичної і еко­номічної боротьби пролетаріату, про розв'язання аграрного пи­тання. На останніх трьох конгресах були затверджені резолюції, що засуджували імперіалістичні війни і мілітаризм.

Підхід до висвітлення історії II Інтернаціоналу має бути аргу­ментованим, ураховувати різні погляди. Аналіз опублікованих матеріалів міжнародних симпозіумів, які відбулися з нагоди 100-річчя II Інтернаціоналу (1989 р.), дає змогу виявити і порі­вняти концепції, висновки, протилежні погляди на цю проблему широкого кола вчених з багатьох країн світу. Молена констатува­ти, що в сучасній історіографії II Інтернаціоналу чітко визначи­лись два напрями. Перший спрямований на максимальну реконс­трукцію історії II Інтернаціоналу шляхом використання нових джерел і нових методів дослідження. Другий націлено на нове осмислення, нове розуміння фактів, явищ, процесів його історії. Але, мабуть, обидва шляхи взаємопов'язані. Визначились і най­більш дискусійні питання: проблема національного й інтернаціо­нального в діяльності II Інтернаціоналу; теоретична і політична активність різних течій у ньому; механізм його функціонування і різні аспекти роботи політичних партій, які входили до складу II Інтернаціоналу тощо.

Візьмемо до уваги, що необхідність нового погляду на історію II Інтернаціоналу вчені пов'язують з ретроспективним аналізом ситуації, що склалась на рубежі XIX і XX ст., коли виник і почав діяти II Інтернаціонал. Саме ця ситуація позначилась на всій його діяльності, визначила його характерні риси й ознаки. Столітня ретроспектива дає матеріал для того, щоб оцінити альтернатив­ність, суперечність тенденцій суспільного розвитку кінця XIX — початку XX ст., зрозуміти однобічність міркувань і висновків су­часників та ідеологів, які абсолютизували або еволюційні, або, навпаки, революційні шляхи соціального прогресу, а відповідно до цього підійти і до аналізу діяльності II Інтернаціоналу.