31. Політичне становище в Україні після перемоги Липневої буржуазно-демократичної революції в Росії. Утворення Центральної Ради, програма її діяльності.

32. Причини втрати Україною здобутої у 1917-1920 рр. належності. (+Директорія, Скоропадський, війна з Росією, універсали)

По № 31.: Хвиля демонстрацій у Петрограді спричинила падіння 27 лютого 1917 р. династії Романових. Київські газети лише 3 (16) березня 1917 р. повідомили про повалення самодержавства. В Україні створювалися громадські комітети, які разом з міськими думами стали органами Тимчасового уряду Росії. В думах виникла верства політичного українства, але в блоковій тактиці українські соціалісти вважали за краще укладати угоди із загальноросійськими, а не з національними партіями. Ак­тивісти УСДРП, Української партії соціалістів-революціонерів конфліктували з українськими соціал-демократами, розмиваючи і без того строкате політичне поле.

3 березня 1917 р. на зборах представників Това­риства українських поступовців було порушено питання щодо формування органу, який би представляв інтереси українства в нових умовах. 7 березня було обрано пре­зидію Української Центральної Ради (УЦР). Головна мета діяльності ЦР на цьому етапі — об'єднання українського народу, відроджен­ня державності. Головою Української Центральної Ради бу­ло обрано М. Грушевського, його заступниками — Ф. Крижанівського, Д. Дорошенка, Д. Антоновича.

До початку квітня УЦР фактично була тимчасовою національною громадською організацією. маніфестації українців у Петрограді та Києві відбулися під гаслами підтримки Тим­часового уряду й революційних завоювань, національно-територіальної автономії України у складі демократич­ної Російської федеративної республіки.

Центральна Рада відчувала нагальну потребу зміцни­ти свої позиції як представницького національного й те­риторіального органу, передовсім у політико-організацій­ному й правовому аспектах. Для вирішення поточних справ було сформовано Комітет.

УЦР вважала себе передпарламентом, постійно заяв­ляючи про намір передати владу законно обраному пар­ламенту — Всеукраїнським Установчим Зборам. її голов­ною метою було закріплення демократичних завоювань у всеросійському масштабі, здійснення на базі широкої ав­тономії України перетворень, які привели б суспільство до соціалізму.

Значно активізувалася тоді діяльність українських по­літичних партій. На провідних позиціях в УЦР була УСДРП, яка на квітневій конференції підтвердила основ­ні вимоги щодо націоналізації землі та автономії Украї­ни. Лідери партії, до якої на­лежав і М. Грушевський, вважали, що до літа 1917 р. загальноросійська революція себе вичерпала, тому слід починати національну українську революцію і УЦР по­винна перебрати на себе владу. Як і в УСДРП, у ній поступово виникли поміркова­на та радикально-ліва, близька до більшовиків, течії.

Усвідомлюючи ліберально-демократичний характер більшості керівників Тимчасового уряду й Української Центральної Ради, українські соціал-демократи та есери до кінця жовтня 1917 р. заявляли про необхідність зміц­нення демократичних принципів в Росії, про­ведення Установчих зборів, які б вирішили українські питання. Залякавши українських селян неминучим збереженням дореволюційних порядків при здобутті Україною неза­лежності, УПСР і УСДРП заклали фундамент недовір'я до майбутньої Української Народної Республіки.

Нерішучість, непослідовність українських соціалістів були згубними, особливо при вирішенні економічних проблем. Між тим зволікання з вирішен­ням поточних соціально-економічних справ не минало безслідно: так, у Києві на початку серпня хлібних запасів залишилося на три доби. Навесні 1917 р. найменш вигід­не становище було в більшовиків України. Вони генерували соціальне нетерпіння мас.

Відсутність єдності між українськими політичними партіями зі стрижневих питань, що породжувало надмір­ну дискусійність на шкоду конкретній державотворчій роботі, значно ускладнювало ситуацію в УЦР, діяльність якої пройшла такі етапи:

1. Тісний союз і співробітництво з Тимчасовим уря­дом (березень — початок червня 1917 р.). Основою його була боротьба зі спадщиною самодержавства, за демокра­тизацію влади в колишній Російській імперії.

2. Поглиблення процесу державного будівництва в Україні (кінець червня — початок вересня 1917 р.). Відбувалося воно на базі автономно-федеративного прин­ципу під впливом стихійного зростання радикалізму мас; досягнення тимчасового компромісу з петроградськими діячами щодо легітимізації автономії України.

3. Боротьба за федерацію національно-державниць­ких суб'єктів з однорідним соціалістичним центральним урядом (жовтень 1917 — середина січня 1918 р.). З цих питань українські політичні лідери дотримувалися різ­них поглядів.

4. Існування формально самостійної Української Народної Республіки (УНР) під протекторатом збройних сил Німеччини й Австро-Угорщини (березень — 28 квіт­ня 1918 р.). Винятком був період воєнних дій з радянсь­кою Росією, втрати влади в січні—лютому 1918 р.

№ 32; Невдачі армії УНР на фронтах проти Червоної армії, білогвардійців, перевага Польщі над силами ЗУНР восе­ни 1919 р. зумовили безнадійну ситуацію в Україні. Вій­ськовим частинам не вистачало найнеобхіднішого, війсь­ковослужбовців косили хвороби, ширилось дезертирство. На фоні невдоволення, зростаючих радянофільських настроїв спрацьовували добре організовані провокації більшовицької Росії. В умовах постійних бойових дій да­вались взнаки неунормованість відносин, відсутність вза­ємодії цивільної та військової влади, що шкодило репутації Директорії. Періодично виникали спроби державно­го перевороту з боку лівих політичних сил.

Українську визвольну боротьбу ускладнювала дезорі­єнтованість і розпорошеність сил, неузгодженість дій між керівництвом ЗУНР та УНР. Серед правих політич­них груп та українських есерів зростало захоплення «радянством». Спроби досягти міжнародного визнання УНР виявились безуспішними.