20. Локальні війни початку XX ст. - пролог першої світової війни.

Основним змістом політики ве­ликих держав у складі названих союзів була підготовка до світо вої війни за переділ уже поділе ного світу. Перші такі війни та конфлікти розпочалися наприкінці XIX - на початку XX ст.: іспано американська (1898 р.), англо бурська (1899—1902 рр.), російсько-японська (1904—1905 рр.) марокканські кризи (1905, 1911) боснійська криза (1908), італо-турецька (1911-1912), балканські війни (1912-1913).

Міжнародні кризи та конфлікти на по­чатку XX ст.

У 1905 р. Німеччина вирішила скористатися із захоплення Францією Марокко, щоб посварити англійців з французами. Вільгельм II, імператор Німеччини, заявив, що Марокко має бути незалеж­ним. Однак Велика Британія підтримала Францію, Марокко залишилося незалежним лише формально, фактично ж там хазяйнували французи.

У 1908 р. внаслідок захоплення Австро-Угорщи­ною Боснії та Герцеговини вибухнула "боснійська криза". Росія намагалась активним втручанням допомогти Сербії у її протидії Австро-Угорщині, однак 1909 р. була змушена піти на поступки. Результатом "боснійської кризи" було загострення суперечностей між союзниками — Італією та Авст­ро-Угорщиною. Того ж 1909 р. Італія укладає таємний договір з Росією, спрямований проти Австро-Угорщини.

У 1911 р. знову загострилося марокканське питання у зв'язку з повстанням проти султана Марокко. Німеччина направила до марокканського берега крейсер "Берлін" і канонерку "Пантера". І знову на підтримку Франції виступила Велика Британія. Погрожуючи Німеччині війною, вона змусила останню відмовитись від втручання у марокканську проблему.

1911 р. відбулася італо-турецька війна. У вересні італійські десанти висадилися в Північній Африці і в результаті бойових дій з турецькими військами захопили Триполітанію та Кіренаїку, які становили італійську колонію Лівію.

3. Балканські війни 1912-1913 рр.

Балкани на початку XX ст. на­зивали "пороховим погребом Євро­пи". Це пояснюється тим, що саме тут стикалися інтереси великих держав, розділених на два військо­во-політичні блоки. Основними су­перниками в цьому регіоні були з одного боку — Росія, з іншого — Австро-Угорщина та Німеччина. Росія прагнула створити союз Бал-канських держав, вбачаючи в ньо­му запоруку успішної боротьби за свою гегемонію на Балканах. То­гочасне міжнародне становище сприяло планам Росії. Після моло­дотурецької революції 1908 р. і, зокрема, після поразки Туреччини у війні з Італією за володіння Лівією (1911 — 1912 рр.) Росія, правлячі кола балканських держав вважали ситуацію, що склалася, сприятливою для розподілу євро­пейських володінь Османської імперії. Щоправда, становище ус­кладнювалося взаємними протиріч­чями між Балканськими держава­ми. Напередодні війни з Туреччи­ною між Балканськими держава­ми відбулися тривалі дипломатичні переговори про створення військо­во-політичного союзу. Ще у квітні 1911 р. сербський уряд запропо­нував Болгарії укласти угоду про розподіл сфер впливу в Македонії. Ця пропозиція успіху не мала, по-заяк Болгарія претендувала на всю Македонію.

У жовтні 1912 р. переговори відновились, і 29 лютого було укладено болгарсько-сербську уго­ду про дружбу і союз, яка мала таємний додаток. Договір підтвер­джував взаємні гарантії держав­ної незалежності й територіальної цілісності Сербії та Болгарії, на­дання допомоги в разі іноземної агресії або війни з Туреччиною. У таємному додатку закріплювався територільний розподіл тогочас­них турецьких володінь. До Сербії відходили частина Македонії та Північна Албанія з виходом до Адріатичного моря. Болгарії дісталася більша частина Маке­донії та Фракії. Долю північно-східної частини Македрнії мав вирішити російський цар.

Болгарсько-сербський військово-політичний союз був доповнений угодою з Грецією та Чорногорією. Болгарсько-грецькі переговори ве­лися за участю Англії та заверши­лися підписанням у травні 1912 р. договору. Але кордонів Македонії визначено не було. Восени 1912 р. формування Балканського союзу завершилося. Залишалося знайти привід для по­чатку війни. Влітку 1912 р. на території Ал­банії вибухнуло повстання; його жорстоко придушили турецькі війська. Це прискорило оголошен­ня війни Туреччині. Бойові дії почались у жовтні 1912 р. Болгарська армія розгор­нула успішний наступ у Східній Фракії та в напрямку на Стамбул (Константинополь). Турецькі війська відійшли на заздалегідь підготовлені позиції Чаталжа за 40 км від Константинополя. Сербська армія вступила до Скопле (найбільше місто Македонії) та через Албанію вийшла до Адріа­тичного моря. Це занепокоїло Ав­стро-Угорщину, яка зосередила свої війська на кордоні з Сербією. Греція захопила місто Салоніки. Чорногорія взяла в облогу форте­цю Скадар (Шкодер).

У листопаді 1912 р. Туреччина запросила перемир'я. Болгарський цар Фердинанд цю пропозицію відхилив. Болгарська армія почала штурм укріплень Чаталжа, але не­вдало. Це змусило сторони сісти за стіл переговорів у Лондоні. У них узяли участь представники ве­ликих держав, які фактично й вир­ішували балканське питання.

Поки його обговорювали дипло­мати, у Туреччині в січні 1913 р. стався державний переворот. Новий турецький уряд, підбурюваний Ні­меччиною та Австро-Угорщиною, ух­валив рішення про продовження війни. Але в березні 1913 р турецькі війська зазнали поразки. Болгари захопили фортецю Адріанополь.

Туреччина знову запросила пе­ремир'я, яке було укладено у квітні 1913 р.

Під час переговорів розгоріла­ся гостра дискусія між Болгарією, з одного боку, і Сербією та Гре­цією — з іншого. Приводом до цього стала проблема розподілу те­риторій у Македонії. Справа дійшла до того, що болгарський цар Фер-динанд дав згоду на ведення пере­говорів про створення болгарсько-турецького союзу.

Нарешті, у травні 1913 р.'сто­рони підписали Лондонський мир­ний договір, за яким Туреччина по­ступалася своїми володіннями на захід від лінії Мідія — Енос і дея­кими островами в Егейському морі. Розподіл відвойованих територій мав відбутися згодом.