43. Гноселогічні погляди г.Сковороди.

Прагнення тлумачити філософію як науку, що відкриває шлях до щасливого життя і моральної величі духу, характерне для філософського вчення С. Переконаний у безсумнівному визнанні пізнавальності фізичного світу. Однак його суперечливе ставлення до фізичного світу, який стосується щастя людини, хоча і є лише «оболонкою», не могло не позначитись і на визначенні його пізнавальної цінності. Пізнання фізичного світу, на думку Сковороди, не є само по собі цінним. Воно не має мети і не може здійснюватись без постійного стимулювання з боку істини, яка як мета пізнавального процесу знаходиться поза «видимою натурою», будучи одним із синонімів «натури невидимої». Тому наближення до сутності, істини завжди містить у собі момент переходу від однієї натури до іншої, від пізнання явища до пізнання сутності. Пізнання ідеального і є головним завданням людини, якій у цьому мусить допомагати філософія: «У великому й у малому світі речовинний вид дає знати про сховані під ним форми чи вічні образи». Саме пізнання вічних форм, недосяжних чуттєвому сприйняттю, за винятком містичного досвіду, який одночасно є і чуттєвим, і надчуттєвим, становить предмет пізнання, у процесі якого осягається істина.

На відміну від більшості мислителів його часу Сковорода знімає проблему критерію істини: як думка може пізнавати те, що предмети, які вона уявляє, подібні до її уявлень. Це пояснюється тим, що питання про співвідношення між знанням і тим, що пізнається втрачає будь-який сенс, оскільки істина не має потреби в критерії, тому що вона володіє буттям сама по собі. Тобто вона і є тим, що думка має пізнати. Отже, метою пізнання, за Сковородою, є не істинні речі (наприклад, істинний камінь чи істинне дерево), а істина в речах (істина в камені, істина у дереві тощо).

Почуттями пізнається зовнішність речей, а розумом — їх сутність. Отже, проблема полягає не в тому, як відкоригувати те чи інше знання, а в тому, як взагалі почати пізнавати. Почати пізнавати можна з визнання «двох натур», тобто із визнання факту відмінності між чуттєвим і плинним, з одного боку, і розумовим, вічним та незмінним — з іншого. Чуттєве і раціональне взаємопов´язані. Без одного неможливе й інше, оскільки лише на зазначеному шляху людині відкривається істина, тобто божественна сутність речей.

Морально-етичному вченню Сковорода підпорядковує гносеологічну, а через неї й онтологічну проблематику. Із такими поняттями, як «буття», «сутність», «явище», «існування», «форма», «необхідність», «простір», «час», «причина» тощо, зіставляються такі етичні принципи, як «добро і зло», «справедливість і сумління», «благо і чеснота». Водночас проблема суб´єктивної оцінки пізнання об´єктивної істини набуває для Сковороди важливого значення. Це відображає діалектика легкого і складного, в якій простежується еволюція поглядів мислителя на природу «щастя й істини» і навколо якої постійно обертається думка Сковороди. У різних діалогах ця проблема розв´язується по-різному. Вона постійно відображається в діалогах Сковороди у найрізноманітніших запитаннях: «Якщо Бог присутній у всьому, то і в людині теж. Але чому тоді його не всі пізнають?»; «Звідки походить зло?»; «Чи може душа згубитися?»; «Чи обмежена істина простором та часом?»; «Якщо істина є простою, то що тоді заважає її пізнанню?»; «Чи спроможний розум пізнати істину?» тощо. Актуальною для Сковороди була гносеологічна проблематика «легкий чи важкий шлях до істини».

+ до гносеолог також належить вчення про 2 натури і три світи