Михайло дубовик

Дубовик Михайло Тадейович народився 31 грудня 1900 року в селі Межиріч Лебединського повіту на Сумщині в сім’ї гончаря. 1927 року закінчив Дніпропетровський інститут народної освіти. Працював учителем, потім журналістом у газетах «Зірка», «Майбутня зміна» (Дніпропетровськ), «Кіно», «Селянська газета», «Літературна газета» (Київ), літконсультантом Кабінету молодого автора при редакції газети «Пролетарська правда». Перші вірші опублікував у дніпропетровських газетах та журналі «Зоря». Видрукував поетичні збірки «Вежі», «Змагання» (1930), «Тепловій» (1940), «Багряний листопад» (1941). Належав до літературної організації «Плуг». Як пояснює М. Дубовик у власноручно написаній автобіографії, його все життя морально пригнічував той факт, що 1919 року, будучи учнем Маріупольської вчительської гімназії, він потрапив разом зі своїми однокурсниками під примусову денікінську мобілізацію, хоча невдовзі дезертирував з армії білих і перейшов на бік Червоної Армії. У зв’язку з тим вимушеним, дуже короткочасним перебуванням у білих він 1924 року був виключений з інституту, але згодом відновлений. Вважаючи себе заплямованим, він іноді впадав у песимізм, що позначилося і на окремих його поезіях. Арештований у Києві 25 червня 1941 року. В обвинувальному висновку, затвердженому наркомом внутрішніх справ УРСР Мешиком, зазначено, що М. Дубовик «упродовж 1939—41 років був учасником контрреволюційної організації «САД—СУЛА», за завданням якої складав і надсилав анонімні документи різко контрреволюційного фашистсько-терористичного характеру на адресу письменників України, всіляко зводячи наклепи на радянську літературу». Окрім цього, йому інкримінувалося, що в 1917 році він «був активним учасником націоналістичної організації «Просвіта», за завданням якої займався розповсюдженням контрреволюційної націоналістичної літератури». На основний пункт звинувачення М. Дубовик дав категоричну відповідь: «Ніколи я не писав ніяких антирадянських листів і нікому не посилав. Ніколи ні до яких контрреволюційних партій і організацій не належав». Єдиним «доказом» вини Миколи Дубовика був висновок Київського інституту науково-судової експертизи (акт від 23 червня 1941 року). Саме він і вирішив долю письменника. У судово-слідчій справі зберігається довідка про те, що, за постановою наркома внутрішніх справ УРСР і прокурора УРСР, М. Дубовик розстріляний 7 липня 1941 року. Після смерті Сталіна на клопотання правління Спілки письменників України справа М. Дубовика була переглянута, і постановою Судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду СРСР від 28 вересня 1955 року М. Дубовик реабілітований посмертно. Повторна графічна експертиза, виконана в науково-дослідній криміналістичній лабораторії Всесоюзного інституту юридичних наук (акт від 27 травня 1954 року) не підтвердила авторства М. Дубовика як виконавця документів, що розповсюджувалися анонімно в Києві напередодні війни.

Микола дукин

Дукин Микола Володимирович народився 21 грудня 1905 року в Балаклії на Харківщині в сім’ї дрібного крамаря. За довідкою Балакліївської сільради, виданою в березні 1938 року на вимогу судових органів після арешту Дукина, батьки його були куркулями, мали ліс і луг, а також магазин та найманих робітників. Все це після революції було націоналізоване, але стало чи не головною причиною репресій проти письменника. З дев’ятирічного віку Дукин вчився у комерційній школі м. Харкова, потім — у Харківському педагогічному технікумі. Якийсь час учителював на Ізюмщині, а в 1928 р. Сергій Пилипенко запросив його на редакційну роботу в журнал «Плуг». В 1932—1934 рр. секретарював в журналі «Критика», а далі, аж до арешту, займався літературною роботою. Художня спадщина Дукина невелика — десятків зо два оповідань, книжка прози для дітей «На машині, на моторі» (1932), книжка нарисів «Без протоптаних стежок» (1930) та кілька перекладних повістей і романів російських письменників. У матеріалах слідства вся ця спадщина кваліфікувалась як злочинна й антирадянська. У протоколах допитів стверджується, що Дукин не тільки з цим погоджувався, а й визнавав, що протягом усього свідомого життя був послідовним антирадянцем. «Як виходець із буржуазної сім’ї, почав свою антирадянську націоналістичну діяльність ще в 1921 році... В 1922 році почав учитися в Харківському педтехнікумі, де лютували запеклі націоналісти Вишиваний, Шамрай та ін... Мої натхненники — Пилипенко, Кириленко, Панів і Божко.. У «Плузі» почав писати свої націоналістичні новели... Такою новелою були «Пасинки степу», «На аванпостах»... У збірнику «Матіола» те саме, про що писав націоналіст Хвильовий... По-шкідницьки переклав романи «Пушкін» Ю. Тинянова, «Бруски» Панфьорова, «Як гартувалася сталь» М. Ос-тровського...» Таку ж нісенітницю про творчість цього письменника повторювали буцімто й «свідки» з літературного середовища. Та вже через півроку слідства, 9 лютого 1939 року, Дукин відкинув усі попередні «зізнання»: «Факти... мною вигадані для обмови себе... Про те, що існує серед письменників підпільна організація, не знаю...» Незважаючи на плутанину в слідчих матеріалах, справу Дукина було передано на розгляд Особливої наради при НКВС. За постановою цього позасудового органу від 29 жовтня 1939 р. Дукин був відправлений у табір строком на 5 років за участь в антирадянській націоналістичній організації. За свідченням табірної адміністрації, помер 10 жовтня 1943 року о 8 годині ЗО хвилин від легеневої хвороби (відкритий туберкульоз). Питання про реабілітацію Миколи Дукина порушила в 1956 р. дочка письменника Наталка, а також Спілка письменників України. Характеристику М. Дукину, надіслану Прокурору УРСР 15 жовтня 1956 року, підписали Олесь Гончар, Юрій Смолич, Леонід Новиченко. Свідками під час перегляду справи виступали І. Муратов, А. Головко, В. Минко, Т. Масенко, Л. Юхвід, Я. Гримайло, М. Черняков. У постанові президії Харківського обласного суду від 22 листопада 1957 року зазначалось: «Постановление Особого совещания при НКВД СССР от 29 октября 1939 г. отменить и прекратить из-за отсутствия состава преступления». Микола Дукин реабілітований посмертно.