2.3. Міжнародний кредит
І ПРЯМІ ЗАРУБІЖНІ ІНВЕСТИЦІЇ
Кредитні ресурси у ряді країн, що складаються із заощаджень домашніх господарств, страхових і інших фондів, амортизаційних відрахувань, оборотних, резервних і тимчасово вільних коштів підприємств і накопичені за багато років, істотно перевищують в економічно розвинених країнах річний об'єм ВВП. Якщо не всі кредитні засоби знаходять застосування усередині країни, вони експортуються.
Міжнародний кредит включає прямі зарубіжні інвестиції (ПЗІ), портфельні інвестиції1, (1портфельні інвестиції істотно відрізняються від прямих. Якщо останні супроводжуються контролем за діяльністю зарубіжної компанії при володінні контрольним пакетом акцій або навіть у разі придбання 10% акцій (по методиці, прийнятій в США), то при портфельних інвестиціях такий контроль відсутній. Іноземні портфельні інвестиції важливі майже для всіх фірм, що проводять міжнародні операції), міжнародні фінансові і облігаційні позики, а також банківські кредити. Фундаментальні економічні сили, що стоять за ПЗІ, викликані інтенсивною конкуренцією, яка примушує ТНК інвестувати в нові ринки, шукати доступ до місць виробництва, що дозволяють знижувати витрати, і місць збуту з метою отримання прибутку при насиченні і перенасиченні внутрішніх ринків. ПЗІ також тісно пов'язані з виходом на світовий рівень з новим товаром.
ПЗІ як сектор міжнародного кредиту — найбільш активна його частина, оскільки тісно зв'язують країни через транскордонні операції по поківлі і злиттю підприємств. Вони почали відігравати набагато вагомішу роль в міжнародній кооперації, ніж торгівельні зв'язки між країнами, про що свідчать дані більш ніж за столітній період (табл. 12).
'
2 Активи — цінні папери (головним чином, акції), що відображають вартість матеріальних і нематеріальних («гудвіл», наприклад, торгова марка, патенти) ресурсів. У активи включаються ресурси, вартість яких може бути встановлена.
Приведені дані свідчать про те, що після ери вільної торгівлі (1864-1914 рр.) в дезінтеграційний період історії світового господарства, що співпав з двома світовими війнами, накопичені об'єми інвестицій знову стали рости після Другої світової війни і досягли рівня початку XX ст. тільки у 1980 р., а потім почали розвиватися стрімкими темпами настільки, що до кінця століття вартість зарубіжних активів складала більше половини світового ВВП. Це говорить про дуже значну цементуючу роль ПЗІ в системі міжнародного поділу праці.
У 1986-1990 рр. ПЗІ росли в середньому на 23%, в 1996-2000 р. - на 40, проте в 2001 і в подальші роки відбулося різке їх скорочення (табл. 13).
Починаючи з 2001 р., відбувається важкий спад в прямому зарубіжному інвестуванні за останніх 30 років, що в абсолютних величинах по типах країн і провідних країнах, таких, що беруть участь в цьому процесі, відображено в табл. 14.
Падіння об'ємів ПЗІ на початку XXI в. дозволяє виявити деякі закономірності в розвитку процесу інвестування за кордоном. Дослідники відзначають в першу чергу такий макроекономічний чинник, як уповільнення зростання і навіть спад в економіках основних країн — постачальників інвестицій. «В період швидкого економічного зростання фірми зазвичай отримують більше доходів для інвестицій і всередині країни і за кордоном. Прямі зарубіжні інвестиції з тієї або іншої країни, отже, збільшуються під час циклічного підйому одночасно із зростанням внутрішніх інвестицій. І, навпаки, уповільнення економічного зростання негативно впливає на зарубіжні (і внутрішні) інвестиції» [World Investment Report 2003, р. 15].
Крім того, після рекордного за всі роки історії зарубіжного інвестування за об'ємом ПЗІ в 2000 р. було дуже мало транскордонних мегаоперацій по покупці і злиттю підприємств, на які в окремі роки доводилося 70% і більше. Спад в злитті і придбаннях (поглинаннях) часто супроводжується тим, що фірма-поглинач отримує у фірми, що поглинається, акції, які сильно подешевшали, а це знижує об'єм ПЗІ.
Автори доповіді «World Investment Report 2003» [р. 17] виділили також головний мікроекономічний чинник зниження ПЗІ протягом 2001-2003 рр.: якщо в 1990-х роках прибутковість 100 найбільших транснаціональних компаній (ТНК) в світі складала 7%, то до 2003 р. вона впала до 2. Отже, у ТНК було менше засобів для ПЗІ. В той же час ТНК — це головні джерела ПЗІ (близько 80%).
Не дивлячись на спад в поточних об'ємах ПЗІ, врешті-решт за підсумками 2003 р. накопичено (з урахуванням зносу виробничих потужностей) більше 8 трлн дол. ПЗІ, що на порядок більше, ніж в 1980 р. [World Investment Report 2004, tab. 1.З.]. При цьому високорозвинутим індустріальним країнам належить 9/10 накопичених ПЗІ в інших країнах і на них приходиться 2/3 ПЗІ з інших країн.
Одним з помітних явищ останніх десятиліть стало те, що Європейський союз (ЄС) помітно випереджає всі інші регіони і крупні розвинені країни як джерело і реціпієнт ПЗІ. Зокрема, випереджає за цими показниками США більш ніж удвічі, а в рекордному 2000 р. як джерело навіть в 5,6 і як одержувач ПЗІ — в 10,2 раза. Є, правда, досить істотні відмінності в структурі ПЗІ. Якщо в США набагато більшу роль відіграють корпоративні цінні папери (акції і облігації), то в Європі — кредити банків.
Свого роду феномен в міжнародному інвестуванні представляє Японія, яка серед членів Тріади відносно притоку зарубіжних інвестицій в країну залишається явно закритою країною.
Її частка в прийомі ПЗІ в рамках Тріади в 2000 р. складала 0,6%, а в 2003 р. —1,1%, що може бути однією з причин затяжної рецесії в економіці. Відтік ПЗІ з Японії в рамках Тріади дещо вищий, ніж притік: у 2000 р. - 3,2, в 2003 р. - 6%.
В світі утворилися три блоки країн-партнерів у сфері ПЗІ: 1) що сформувався навколо США; 2) блок Європейського союзу; 3) японський (мал. 6).
Деякі країни орієнтуються відразу на два блоки, отримуючи інвестиції і від США, і від ЄС. Серед них Аргентина, Швейцарія і Росія.
До статистичних даних про інвестиційні потоки слід підходити критично. Яскравим підтвердженням цього твердження є дані про те, що останніми роками головним інвестором серед країн світу став Люксембург, що виробляє 0,2% ВВП Європейського союзу, а внутрішні його інвестиції складають близько 4 млрд дол. в рік. В той же час на нього припадало приблизно 20% світового притоку інвестицій і 24 — їх відтоку [World Investment Report 2003, р. 21]. Цей парадокс пояснюється тим, що в Люксембурзі розміщуються холдингові компанії1, через яких проводиться фінансування виробництва на афільованих2 підприємствах ТНК, а також здійснюються платежі за придбання крупних пакетів акцій при злитті і поглинаннях. Наприклад, в рекордному за об'ємом ПЗІ 2000 р. тільки грандіозна мегаоперація по злиттю компаній «Водафон» і «Маннесман» з платежами через Бельгію і Люксембург перетворила останній на провідну країну по ввезенню і вивозу капіталу в світі. Безумовно, це не означає, що така процедура істотно вплине на економіку цієї малої країни. З великою вірогідністю можна стверджувати, що переважну частину інвестицій Люксембург переведе в інші країни.
Накопичений зарубіжний інвестиційний капітал як і раніше залишається базою міжнародного виробництва, яке здійснюють щонайменше 64 тис. ТНК з більш ніж 870 тис. зарубіжних афільованих підприємств [World Investment Report 2003, р. 23]. На початок 2003 р. додана вартість зарубіжних філій і дочірніх фірм оцінювалася в 3,4 трлн дол., а виробництво товарів — в 18 трлн дол.
Концентрація міжнародного виробництва залишається досить високою: у 2002 р. на частку найбільших ТНК (близько 100), що становлять 0,2% загальної їх квількості, припадало 14% світових продажів, 12% активів і 13% працівників всіх ТНК світу [Доповідь про світові інвестиції 2004, с. 5]. Експорт зарубіжних афільованих підприємств складає біля 1/3 в світовому експорті.
1Холдинговая/материнська — це компанія в групі інших, що володіє їх акціями, які зазвичай, але необов'язково є її дочірніми компаніями.
2Афільований (англ. affilate) — приєднувати як філія.
Приведемо дані про найбільші нефінансові ТНК світу, ранжованих за об'ємом зарубіжних активів (табл. 15).
* Індекс транснаціоналізації розраховується як середнє значення наступних показників: відношення основних зарубіжних активів до загального їх об'єму, відношення зарубіжних продажів до загального об'єму і чисельності зайнятих за кордоном до загальних трьом показникам корпорації (%).
Джерело: Доповідь про світові інвестиції 2004. Переорієнтація на сферу послуг. Огляд UN. UNCTAD. Geneva, 2004, р. 6-7.
2.4. Трансферт технологій1
За методологією ООН, поняття «технологія» трактується вельми широко і включає технологію в чистому вигляді (dissembled technology), тобто методи, техніку виробництва товарів і втілену технологію (embodied technology), що охоплює машини, устаткування, споруди, цілі виробничі системи і продукцію з високими техніко-економічними параметрами.
Міжнародна циркуляція технологічних досягнень здійснюється головним чином у формі трансферту технологій. Значна частина науково-технічного обміну здійснюється по каналах товарної торгівлі, тобто відбувається передача уречевлених технологій через зовнішню торгівлю і прямі зарубіжні інвестиції. Патентно-ліцензійна торгівля — основна форма міжнародної торгівлі технологіями. При цьому все інтенсивніше відбувається заміна уречевлених предметів інформацією про способи їх виробництва. Іншими словами, мова йде про науково-технічний обмін в неуречевленому вигляді — торгівлі ліцензіями2, патентами3, ноу-хау4, послугами інжинірингу5, франчайзингу6 і ряді інших форм.
Міжнародний обмін ліцензіями і патентами відбувається дуже швидкими темпами. Так, з 1960 по 1980 р. він виріс більш ніж в 12 разів, а до початку XXI ст. — ще більш ніж в 10. Причому на частку економічно розвинених країн припадає 99% світового експорту ліцензій і патентів і 85 — їх імпорту [Ципін, Веснін, с. 173].
1 У вітчизняній науковій літературі застосовуються два, засновані на транслітерації варіанти написання: трансфер (від англ. transfer) і трансферт (від фр. transfert).
2 Ліцензія — в загальному значенні офіційний дозвіл робити те, що робити без неї забороняється.
3 Патент — надання ексклюзивного права на експлуатацію винаходу.
4 Ноу-хау (англ. — «.знаю, як») — узагальнюючий термін для різних «секретів виробництв», конфіденційних знань, відомостей технічного, економічного, адміністративного, фінансового характеру, використання яких забезпечує певні переваги особі і фірмі, що їх отримав. При укладенні договору між фірмами по «ноу-хау» міститься пункт про збереження конфіденційності передаваної інформації, відшкодування збитків у разі його порушення.
5 Інжиніринг — діяльність по застосуванню, вивченню і координації різних дисциплін, в сфері яких працюють інженери і техніка для збереження, модифікації або використання якого-небудь об'єкту або сукупності об'єктів.
6 Франчайзинг (від англ. franchise — привілей) — система передачі або продажу ліцензій на технологію або товарний знак.
Провідний експортер технологій — США, на частку яких припадає 2/3 їх продажі в світі. В цьому відношенні вони перевершують найближчих конкурентів — Великобританію, Німеччину, Японію, Італію і Францію.
Побічно про виняткове місце в світі науково-технологічного потенціалу США говорять дані по розподілу Нобелівських премій в області природних наук і економіки (1901—2000 рр.): США— 42, Великобританія — 15, Німеччина — 13%; Росія (з урахуванням премій колишнього СРСР) — 2,5% [розрахунки автора по щорічниках: Aktuel, 2001-2004; Nobelpreis]. Сфера НДДКР Сполучених Штатів — найбільш вагома і ефективна в світі. У літературі часто наводяться дані про те, що витрати США на НДДКР складають близько половини всіх цих цільових витрат на Заході.
Це пов'язано із значними витратами в цих країнах на дослідження і розробки, із заохоченням винахідницької активності. Її коефіцієнт, за даними на 2001 р. (кількість патентів на 10 тис. населення), найвищий в Японії, Республіці Корея, США, Росії, Німеччині і Швейцарії [Science and Enginiring Indicators. 2002. NSF. Washington, 2003].
До провідних імпортерів технологій також відносяться Японія, Італія і Німеччина. Об'єм виробництва на базі іноземних ліцензій перевищує в Японії 1/3, а в Німеччині складає близько 2/3. Навіть за цими даними видно, що рух високих технологій відбувається в основному між економічно розвиненими країнами. Це одна з причин збереження розриву між країнами Центру і Периферії в технологічному відношенні.
Висока складність і безперервне вдосконалення нової техніки вимагають таких величезних витрат, що це під силу тільки найбільшим ТНК, перш за все тим, що належать США, які стали монопольними володарями більшості передових технологій. ТНК прагнуть проводити політику внутрішньокорпоративної торгівлі як головного напряму обміну новими технологіями. Починаючи з 1980-х років, біля 2/3 світового технологічного обміну припадає на внутрішній трансферт технологій в рамках ТНК: у США — близько 80%, у Великобританії — близько 50 [Ципін, Веснін, 2005, с. 170].