17. Боротьба за територіальну спадщину Київської Русі. Литовсько-Руська держава та її еволюція.

У 40-х роках ХIV ст. українські землі зазнали розчленування.Після війни 1351–1352 рр. між Польщею і Литвою Галичина залишилась під владою Польщі, а Берестейщина і Волинь перейшли до Литовської держави. Поставши в середині XIII ст., Литовська держава поступово посилила свій вплив і розширила територію. Так, за князя Гедиміна (1316–1341 рр.) вона захоплює значну частину Білорусі, а його сини Ольгерд і Кейстут приєднують Чернігово-Сіверщину (1357–1358 рр.), Поділля (1363 р.), Київщину(1362 р.). Відтепер історія українських земель стає пов’язаною з історією феодальної Литви. Причини:По-перше, руські землі були роз’єднані і значно ослаблені міжусобицями та золотоординською навалою, що поклало початок „проникнення” на початку XIV ст. на Русь без особливих перешкод. По-друге, дії литовців по захопленню українських земель не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів, а тому місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утвердження литовського правління, яке витісняло золотоординське. В більшості випадків місцеві бояри і князі добровільно визнавали владу Литви (так київський князь Федір у1362 р. добровільно визнав владу Ольгерда). Адже литовська влада була толерантнішою, ніж татарська. По-третє, успішному просуванню Литви на руські землі сприяло ослаблення Орди та її розкол на ворогуючі частини (ханства) внаслідок феодальних усобиць в другій половині XIV ст.; литовські князі при забезпеченні управління завойованими руськими землями дотримувались принципу: „Старого не змінюємо, а нового не запроваджуємо”. Уся повнота влади у Великому князівстві Литовському була зосереджена у руках великого князя. На відміну від Київської Русі, князівства у Литві не мали автономії, і поступово місцеві князі були замінені на литовських намісників. Система прямого взаємозв’язку між військовою службою і землеволодінням давала можливість великому литовському князеві мати значне військо і контролювати фактично всі ресурси держави. Чималу частину Великого князівства Литовського складали східнослов’янські землі, де місцеві феодали, як правило, зберегли свої вотчини. Литовці запозичили попередню структуру управління, військову організацію, судову систему тощо. Хоча необхідно визнати, по-перше, що з XVI ст. на українських землях уже діяли Литовські статути – кодекси середньовічного права Великого князівства. По-друге, попри те, що власне литовські землі становили приблизно лише одну десяту всієї держави, литовці не асимілювалися у східнослов’янському етносі, а навпаки, чимдалі посилювали централістські тенденції.

18. Основні тенденції соц.-економічного,політ. Та релігійного життя укр. Земель у складі влк.

Наприкінці 14 ст. низка зовн. та внутрішніх обставин змусило литовських і польських феодалів розпочати процес об’єднання 2 держав. Спроби частини польських шляхтичів створити політ. блок з Угорщиною провалились, зростав тиск на Польщу із заходу – з боку Тевтонського ордену. З 1382 р. ВКЛ переживало громадянську війну. 15 серпня 1385 р. – м. Крево – лит. князь Ягайло та польська королева Ядвіга уклали династичний шлюб. Цей союз – початок військ-політ. блоку 2 держав. 1386 р. – Ягайло(Владислав І) став королем Польщі. Умови Кревського договору: 1) ВКЛ зобов’язувалося навернути на католицизму населення Литви; 2) передати Польщі свою казну; 3) сплатити 200 тис. флоринів Вільгельму Австрійському за відмову від руки Ядвіги; 4) навічно приєднати литовські, білоруські та укр. землі до Польщі. В1392 р. опозиціонери домоглися проголошення Вітовта довічним Великим князем Литви, що фактично означало анулювання договору в Креві. Впродовж 1300 – 1400 рр. хрестоносці здійснили понад 70 походів на землі Литви, а литовці 50 вторгнень у володіння ордена. В 1413 р. на сеймі в Городлі Польща і Литва підписали нову унію, за умовами якої білорусько-укр. аристократія ще більше відсторонилася від джерел збагачення та інших адміністративних посад. Новий великий князь литовський Болеслав Ольгердович-Свидригайло з 1430 р. намагався повністю відновити незалежність Литви; вирішив відірвати від Польщі Волинь та Поділля. Незадоволена католицька знать влаштувала 1432 р. палацовий переворот, усунувши Свидригайла від влади. 1 вересня 1435 р. його війська були розгромлені Великим князем Литовським Сигізмундом та польськими військами. 1440 р. новий литовський князь Казимир 4-й визнав Волинське та Київське князівства. Осттаннє проіснувало 12 років, а в Київському почав прави ти воєвода лише в 1470 р. Втрата 1452 р. Волинню, а 1470 р. Київщиною внутрішньої автономії посилила прагнення удільних лит.- руських князів перейти під владу московського царя. У війнах Московського князівства з Литвою 1486-1492 рр. («прикордонна війна») та 1500-1503 рр. головним питанням були територіальні конфлікти між князями. У кожної зі сторін, що прагнули володіти землями колишньої КР ,були свої переваги. Литва приваблювала толерантністю московське православ’я спонукало об’єднатися з одновірцями; Польща пропонувала західну культуру та нові технології державності й ос віти. Але в У. була відсутня конкретна концепція власного розвитку, тому її територія – погляду політичного, соціального та побутового нагадувала мозаїку.