3.4. О. О. Потебня як "молодший міфолог" і фольклористичні сторінки його "теоретичної поетики"

Серед "молодших міфологів" був вчений, котрого навіть ніяково так називати, надто вже він оригінальний мислитель. Це Олександр Опанасович Потебня (1835–1891). Нащадок, за родинним переказом, запорозького сотника, він у молоді роки був запальним патріотом України, багато працював у харківській "Громаді", а 1863 р., як вже згадувалося, виголосив у Львові кілька українофільських промов – і настільки радикальних, що це викликало галас російської реакційної преси. Проте, окрім анонімно виданого того ж року збірника пісень, О. О. Потебня потім нічого більш не надрукував рідною мовою.

Студент, а згодом професор Харківського університету, О. О. Потебня починає як фольклорист, "молодший міфолог" за переконаннями, які відбилися в його магістерській дисертації "Про деякі символи у слов’янській народній поезії" (Х., 1860). Наступну велику монографію "Про міфологічне значення деяких повір’їв та обрядів" (М., 1865), яку він хотів захистити як докторську дисертацію, рада історико-філологічного факультету не допустила до захисту, погодившись із негативним відгуком на неї П. О. Лавровського. Вчитель О. О. Потебні, автор кількох досліджень із слов’янської філології, майже забутих тепер і фахівцями, він не побачив у дисертації необхідної обережності, між іншим, у міфологічних поясненнях східнослов’янської лексики (характерним є зауваження, що О. О. Потебня "проминув" церковнослов’янську мову), натомість знайшов в ній і фантастичні зближення, й "насильні перебільшення". В результаті відстань між арійським міфом і образом пісні, записаній автором у Ахтирці, іноді просто зникала.

У пізніших своїх працях О. О. Потебня виступав вже не лише як фольклорист, але насамперед і у першу чергу як мовознавець (філософ мови та граматист), він стає також творцем своєрідної "теоретичної поетики". То ж і вивчають його наукову спадщину тепер переважно історики мовознавства та теорії літератури. На жаль, і переважну більшість новітніх перевидань праць О. О. Потебні ¹⁰ зроблено не в інтересах фольклористики, в усякому разі української.

Проте були у славнозвісного філолога й зрілі фольклористичні дослідження; їх можна поділити на конкретні та теоретичні. Перші зібрані, зокрема, у фундаментальних двотомних "Поясненнях малоруських і споріднених народних пісень" (Варшава, 1883; 1887); сюди ж треба віднести розвідки "Малоруська народна пісня за списком XVI ст." (1877) та "Слово о полку Ігоревім. Текст і примітки" (1878). У цих конкретних дослідженнях розсипано багато влучних, точних спостережень над поетикою українського фольклору та реаліями народного побуту, що в ньому відбилися; деяких з них ми тепер й не могли б самі зробити – просто тому, що матеріал, котрим оперував О. О. Потебня, вже зник. Ось він, наприклад, звертає увагу на такий рядок у сербській епічній пісні "Весілля короля Вукашина": "У Момчила саблья са очима". Записувач пісні, славний Вук Караджич, не зміг пояснити цей образ, та й сам гусляр не знав, що воно означає. А О. О. Потебня пояснює: "І дотепер на молотках зустрічаються зображення очей: залишок вірування, що молоток бачить і знає, куди б’є" ¹¹.

Головною ж проблемою, що цікавила О. О. Потебню – теоретика фольклористики, була проблема співвідношення міфу і слова. У незакінченій праці, що її публікатори назвали "Із записок з теорії словесності", вчений суворо критикував О. М. Афанaсьєва за непослідовність і нелогічність його поглядів: вони "не можуть бути названі суспіль невірними лише тому, що непослідовні". Знову і знову він повертається до теоретичного джерела міркувань російського фольклориста, – а саме до ідей М. Мюллєра, то захищаючи їх від несправедливої критики, то оспорюючи головну тезу дослідника: на думку О. О. Потебні, міфологія аж ніяк не є "хворобою мови", а історія міфів – "історією падіння людського мислення", як це виходило у таких послідовників М. Мюллєра, як О. М. Афанасьєв.

Сам О. О. Потебня знов і знов формулює свій погляд на міф. Ось одне з пізніх, найпрозоріших його міркувань: "Для нас міф, котрий ми приписуємо первісній людині, є лише поетичний образ. Ми називаємо його міфом лише за стосунком до думки тих, котрими і для котрих він був створений. У пізнішому поетичному творі образ є не більше як засіб створення (усвідомлення) значення, засіб, котрий розкладається на свої стихії, цебто ця цілісність руйнується кожного разу, коли він досягає своєї мети, цебто такий, що у цілому має лише інакомовний зміст. Навпаки у міфі образ і значення різні, інакомовність образу існує, але самим суб’єктом не усвідомлюється, образ цілком (не розкладаючись) переноситься у значення. Інакше: міф є словесний вираз такого пояснення (апперцепції), при котрім образу, що пояснює та має суб’єктивне значення, приписується об’єктивність, справжнє буття в тому, що пояснюється".

Проте водночас розуміння міфу в О. О. Потебні вельми конкретне: він, як і М. Мюллєр, переконаний, що міфічне мислення притаманне і сучасній людині – і не тільки дитині, щодо котрої вчений наводить цікаві приклади (повторювати їх немає сенсу, бо кожний може пригадати, які фантастичні пояснення давав у малому віці незрозумілим словам і діям дорослих).

Серед конкретних типів міфів, розглянутих харківським філологом, для нас як для фольклористів найцікавіші, мабуть, ті, "що створюються під впливом зовнішньої та внутрішньої форми слів, звуків та уявлень". Дослідник наводить, між іншим, такий приклад із сфери "вторинних календарних міфів і обрядів". Є церковне свято Знайдення голови Івана Хрестителя (24 лютого). Український селянин знав його назву в церковнослов’янській формі ("Обретhніе..." і зробив з нього свято "Обертення" – "чоловік до жінки обертається, починає більше любити". О. О. Потебня коментує: "Вимагає пояснення властивість дня, його значення для польових та інших робіт, його вплив. Пояснювальні запаси думки – це спостереження й досвід землероба, чабана, господині тощо. При цьому – міфічний погляд на слово як на правду і сутність. День може мати назву лише таку, що відповідає його значенню, і якщо він називається саме так, то це недарма. Іноземне походження і випадковість календарних назв не визнаються. Звуки цих незрозумілих назв нагадують слова рідної мови, найбільш пов’язані з панівним змістом думки, і таким чином слугують за посередника (tertium comparationis) між тим, що пояснює, та пояснюваним".

Аналіз вичерпний – але лише з боку суб’єкта, що використовує незрозумілу для нього назву свята. Коли ж враховувати й позицію тих, хто користується календарною назвою свідомо, розуміючи про яке "Обретhніе" мова, тоді вже селянська "народна етимологія" та його переосмислення (ще: "на Симона Зілота" – копати зілля (цілющі трави), шукати скарбів (золота)") виступають саме як руйнація, якщо завгодно – "хвороба" тексту, цілком зрозумілого в певній системі поглядів. Але ж і О. О. Потебня, проголошуючи, що "псування мови <...> ніколи не було", має на увазі лише первісну її метафоричність, цей "єдиний, первісний засіб, приступний мові, що вже передбачається відсутністю уявлення в слові, прозаїчністю слова".

Для пояснення ж буденної "міфічності" усної традиції О. О. Потебня посилається на такі її чинники, як "відсутність критики", народна віра у правдивість усякого словесного тексту та "невміння тримати поділеними зображення і зображене". Останнє нагадує нам червоноармійців, що стріляли по акторах, що грали "білих" в агітаційній виставі, або хлопців кінця 30-х рр., які багато разів переглядали фільм про Чапаєва, сподіваючись, що він таки випливе. До теоретичної фольклористики має певний стосунок і праця "Із лекцій з теорії словесності. Байка. Прислів’я. Приказка" (1892). Вже порівняльний підхід у ній до проблеми фольклорних, як бачимо, жанрів (байка у розумінні вченого – жанр фольклорний), може збентежити сучасного українського фольклориста, що призвичаївся до вузько-національного осмислення уснопоетичного жанру, в кращому разі – з обережними екскурсами до слов’янського матеріалу.

Як це вже не раз зазначалося в історії нашої науки, в цій праці аналізуються не тексти та навіть не сюжети, а в першу чергу психологія їх сприйняття. Тут варто нагадати, що О. О. Потебня, особливо в молоді роки, був під сильним впливом берлінського лінгвіста і, користуючись сучасним терміном, культуролога Г. Штайнталя, що розробляв так звану "психологію народів". І в цій праці, справді, про текст взагалі не йдеться, а коли і йдеться про якусь послідовність знаків, то вони для дослідника існують на рівні "надсловесному": це образи або, як розумів їх О. О. Потебня, "форми людської думки". Абстрактно-психологічний, "надтекстний" підхід – це й сила, і слабість О. О. Потебні-теоретика.

Справді, харківський вчений надто зближав три явища – мову, міф і фольклор. Такий підхід є цілісним і філософським, але він змушував О. О. Потебню – і ця ситуація багаторазово відтворювалася вже у XX ст. – дивитися на міфологію та фольклор очима насамперед мовознавця і психолога. Коли О. О. Потебня доводить тотожність структури слова і художнього словесного твору, його дотепні спостереження збагачують наше сприймання слова, а не твору. Так само обрана вченим точка зору на явища фольклору обмежує сферу застосування його теоретичних висновків або окремими "образами" (фактично "ядерними" компонентами цілого – твору чи творчого процесу), або жанрами, грубо кажучи, достатньо короткими і "простими" для цього за структурою – архаїчною прозовою байкою, прислів’ям та приказкою, календарними прикметами.

Не може бути сумніву, що доробок О. О. Потебні в теоретичній фольклористиці є набагато ширший, різноманітніший та перспективніший для її подальшого розвитку, аніж він виглядає при будь-яких спробах його аналітичного розгляду. Читайте О. О. Потебню самостійно! А в цій книжці ми ще не раз зустрінемося з його думками.

ПИТАННЯ

Для самоперевірки. У працях О. О. Потебні ідеї М. Мюллєра щодо лінгвістичної реконструкції міфу ...

1. ... відкинуто.

2. ... розглянуто лише як джерело невдалих застосувань до російського фольклору О. М. Афанасьєвим.

3. ... переосмислено й розвинуто.

4. ... не розглядаються.

Відмінникові. Чи була негативна рецензія П. О. Лавровського обґрунтованою?