38. Основні риси розвитку історіографій країн Центрально-Східної Європи після 1989

Демократичні революції 1989-1991 рр. в країнах Центральної та Східної Європи поклали край існуванню тоталітарних режимів, заснованих на монопольному правлінні комуністичних партій, від крили шлях до демократичних перетворень, запровадження свободи наукової творчості, інтеграції до світового наукового співтовариства. Розпад Радянського Союзу, що був осердям комуністичного блоку, створив підстави не тільки для відновлення і розвитку політичних, економічних і культурних зв'язків із західними країнами на базі спільних суспільних і моральних цінностей, а й для включення вче¬них у світовий науковий процес

Для соціальних і гуманітарних наук, зокрема й історії, наста¬ли непрості часи зміни методологічних взірців. Більшість гума¬нітаріїв, передусім істориків, які в минулому обслуговували ідео¬логічні потреби комуністичних режимів, виявилися не готовими до рівноправного діалогу із західними дослідниками, не володіючи новітніми здобутками світової науки, іноземними мовами й нави¬ками роботи у плюралістичному конкуруючому середовищі. Старі кадри фахових істориків були змушені пристосовуватися до нових умов, наново освоюючи значний теоретичний доробок світової історіографії, або, що було значно простіше, змінити марксистську парадигму на старі, докомуністичні взірці історіописання, пов'язані з моделями позитивізму чи етнополітичної історії

Для розвитку історичної науки посткомуністичних країн на¬прикінці XX і початку XXI ст. теж характерні певні спільні ознаки та риси:

- на хвилі демократизації суспільних відносин і ліквідації мо¬нопольного становища комуністичної ідеології з'явилися радикаль¬ні тенденції розриву спадкоємності у розвитку науки, необґрун-

Пишного заперечення всього доробку попередньої "гопни тарноГ

Історіографії, спроб цькування "офіційних" істориків; водночас, за

Міси, засвоєння здобутків провідних світових історичних напрямів,

ИИІІМКЛИ спроби реанімувати старі національні схеми XIX почат-

ку XX ст., видаючи їх за останнє слово науки;

— перебудова структур історичної науки і освіти проводилася

іиоімоційиим шляхом, не заторкуючи її системних елементів, за

ЙИіінтком найбільш одіозних партійних інституцій (партійних шкіл,

Інститутів, кафедр суспільних наук тощо); це дало змогу зберегти

основні кадри фахівців, роблячи ставку на їх методологічну пере-

орієнтацію;

— скасування партійного контролю і визначеного спрямуван-

101 історичних студій поставило багатьох істориків у складне ста-

новище, змушуючи шукати нові світоглядні орієнтири; серед ос-

танніх часто з'являлися старі схеми бачення минулого, засновані на

етнічних, державницьких чи провіденціальних ідеях; такі схеми ча-

сом відображали настрої і уявлення певних суспільних груп, заці-

кавлених у соціальному реванші;

— частина істориків, котрі раніше перебували в опозиції до

комуністичної влади і мали тісні контакти із західними науковими

центрами, одержали серйозні переваги в реалізації новаторських

дослідницьких проектів, фінансованих як державою, так і різнома-

нітними міжнародними науковими фондами;

— значні можливості для здобуття і поповнення наукових

юань отримало молоде покоління істориків, перед яким відчиняли-

ся двері провідних західних університетів і наукових центрів, що

надавали різноманітні стипендії і гранти для навчання та наукової

роботи; впродовж порівняно незначного часу чимало талановитої

молоді з посткомуністичних країн пройшли навчання і стажування

у відомих західних освітніх та наукових центрах, опанували нові

теорії і методи історичних досліджень;

першою реакцією національних історіографій на здобуту

свободу творчості стало заповнення "білих плям" і лакун, пов'яза-

них з препарацією історичних знань попередньою офіційною істо-

ричною наукою; великі зусилля істориків були спрямовані на по-

шук і публікацію документів, які кидали світло на спотворені або

замовчувані події історичного минулого, переважно новітнього

часу; заборгованість істориків перед громадськістю щодо докумен тального висвітлення недавніх і більш віддалених у часі явищ минулого донині залишається не погашеною;

-з певним запізненям історичні середовища цих країн звер¬нули увагу на потребу методологічного оновлення дослідницького інструментарію науки; увага до методологічних проблем історії постала у зв'язку з появою і поширенням праць, які проводили ідеї єдино правильної "історичної правди", пропонуючи етнополітичпі або паранаукові моделі історичного процесу;

- практично у всіх посткомуністичних країнах історики заго ворили про "кризу історіографії", зниження престижу історичних знань; почалося обговорення шляхів виходу з кризи, визначення ролі історичних знань у демократичному суспільстві, стосунків між історіографією, владою і суспільством;

- розпочався процес інтеграції істориків колишніх країн ко¬муністичного табору до світового історичного співтовариства, їхня участь в інтернаціональних дослідницьких проектах.