31. Історіографія Рісорджименто в Італії після іі світової війни

Тема національного відро¬дження залишалася в полі зору істориків і після Другої світової війни. Вона диктувалася суспільними очікуваннями відповідей на питання про недавно пережиті події і вибір шляхів подальшого розвитку країни. До цього спонукали також сторічні ювілеї Весни Народів і створення Італійського королівства (1861).

Певним стимулом для наукової розробки Рісорджименто стала публікація "'В'язничних зошитів" А. Ґрамшин, в яких він окреслив концепції процесу об'єднання Італії, іцо супроводжувався соціальними змінами та формуванням національ¬ної свідомості. На підставі його ідей розпочалося дослідження становища та ідеології соціальних станів напередодні і під час обєдиавчого процесу. Це дало змогу встановити, що національна свідомість була властива не тільки вищим прошаркам суспільства,.

. У центрі полеміки опинилася проблема "аграрної революції, що відбулася". Опонентом марксистського трактування соціальних питань виступив Розаріо Ромео (1924-1987). Він стверджував, що соціальні прагнення селян виходили за рамки капіталізму, загрожу¬вали національній єдності і тому були "принесені в жертву" ідеї об'єднання ("Рісорджименто і капіталізм", 1959). Дискусія спону- кила істориків більш уважно вивчити аграрні стосунки періоду Рісорджименто. З'явилися праці М. Романі, М. Беренґо, Л. Вілларі,

н яких були конкретизовані положення концепції

У 60-ті роки інтерес істориків перемістився на питання індустріалізаці їР. Ромео наполягав на внутрішніх джерелах нагромадження первіс¬ного капіталу завдяки аграрному сектору економіки країни. Проте його погляди спростував американський історик А. Ґершенкроп, який в основних рисах підтримав версію ГІ. Моранді.

У зв'язку із розглядом соціально-економічних проблем істо¬рики заторкнули й дражливі питання особливостей історичного розвитку Півдня Італії. 1961 р. історики-марксисти під керівниц¬твом Л. Вілларі опублікували антологію "Південь в історії Італії"", в якій містилися праці, що охоплювали період ХІХ-ХХ ст., а також окремі дослідження А. Лепре, Л. де Рози та інших. Ці праці прояс¬няли причини відставання Півдня в економічному розвитку і капі-талістичних перетвореннях, що пов'язувалося з незавершеністю на цих теренах аграрних реформ. Проте інші дослідники (Р. Ромео, А. Карло) наполягали на тому, що причиною відставання Півдня була не "недорозвинутість" капіталізму, а недолуга політика урядів Італії. Інтерес до Півдня з новою силою спалахнув у 80-ті роки, коли італійський уряд був змушений проводити гостру боротьбу проти мафіозних кланів, що зуміли створити на Півдні своєрідний консервативний анклав.

32. Основні риси розвитку історіографії в Німеччині іі світової війни

Німецька історіо¬графія, що була однією з найбільш розвинутих в Європі наприкінці МХ ст., у наступному віці пережила два глибокі потрясіння, по- и'іпапі з поразками Німеччини у двох світових війнах і крахом ні¬мецьких великодержавних ідейно-політичних доктрин. Історіографія, Пуду чи тісно пов'язаною з цими доктринами, що обґрунтовували особливу роль німців в історичному розвитку континенту і світу, виявилася дискредитованою. 1945 рік став початком перелому в суспільному розвитку і суспільній свідомості німців Реорганізація німецької вищої освіти і науки розпочалася зі створення у вересні 1945 р. у Британській окупаційній зоні Пів¬нічно-західнонімецької конференції ректорів вищих шкіл. Універ¬ситети не зазнали докорінних структурних змін, але в грудні того ж року в м. Ерланген були затверджені принципи викладання історії, які передбачали повернення до універсально-історичного європей¬ського історичного бачення, що містилося у німецьких підручниках зразка 1928-1929 рр. Однак духовне життя університетів віддзер¬калювало глибоку кризу повоєнного німецького суспільства, що відзначалася почуттям ностальгії за втраченою національною ве¬личчю та зневагою до ліберальної демократії. В академічній істо¬ріографії домінуючі позиції посідали націонал-консерватори (О. Бру- ннер, Г. Гаймпель, Т. Шидер, Ф. Фішер та інші), які нелегко долали усталені великодержавні стереотипи.

У 1946 р. авторитетний німецький історик Фрідріх Майнеке (1862-1953) видав книжку "Німецька катастрофа", в якій поставив питання необхідності ревізії традиційних положень німецької історіографії. Джерела національної трагедії XX ст. він вбачав у антиліберальному і антидемократичному дусі Німецької імперії, створеної 1871 р. на ідейних засадах прусського мілітаризму, який розривав зв'язки з цінностями загальноєвропейської культури.

У 40-50-ті роки домінуючі позиції в

Історіографії займали представники старшого консервативного

покоління дослідників. Визнаним авторитетом був професор Фрай-

Гіурзького університету Ґергард А. Ріттер (1888-1967). Для нього

ш інших істориків-консерваторів важливим питанням було визна-

чити роль нацизму в історії Німеччини. Ґ. Ріттер виводив його із

шглльної кризи ліберальної форми державності і суспільства.

Кладучи в основу своїх міркувань політичну історію державності,

ііііі ідеалізував прусський мілітаризм як такий, що був змушений

постійно захищатися від сусідніх держав, які прагнули знищити

ПруссіюІнший представник консервативного

напряму Ганс Йоахім Шьопс (1909-1980) також намагався насам-

перед реабілітувати Пруссію та "німецький дух". У п'ятитомній

праці "Духовна історія Німеччини нового часу" він заперечував

(іудь-який зв'язок між прусським мілітаризмом і нацизмом. Остан-

ній він вважав наслідком Версаля, що принизив "німецький дух" і,

тим самим, привів до влади радикальних націонал-соціалістів Консервативні погляди були властиві історикам правої полі¬тичної орієнтації. Вони гуртувалися навколо створеного у Тюбін- ґені 1960 р. Інституту післявоєнної німецької історії. У численних працях консерватори намагалися висвітлювати історію Німеччини з націоналістичних позицій. Так, у двотомній праці А. Гельбока "Історія німецького народу" (1964-1967) пропагувалися ідеї про вищість німецької нації над іншими народами, необхідність об'єд¬нання всіх німців в єдиній державі, включення в неї Австрії і частини Швейцарії, а також територій, з яких після війни було виселено близько 7 млн німців. У 60—70-ті роки в німецькій історіографії стався перелом,

сформувався і поширився напрям соціальної історії. Його ката-

лізатором, як і в інших тогочасних історіографіях, були ідеї Школи

"Анналів", американські й британські здобутки "нових істориків".

Молоде покоління істориків ФРН, що виросло після війни, було

ІІІІІІ.Ш відкритим до світових історіографічних новацій, критично

сі їжилося до традицій і оптимістично дивилося на майбутнє істо-

ричної науки та суспільний поступ. їхня увага перемістилася з

подієвої політичної історії на історичні процеси й соціальні струк-

тури, досліджувані з допомогою методів соціальних наук. При

цьому вони пригадали теоретичні й методичні постулати К. Марк-

с/і, К. Лампрехта і, насамперед, М. Вебера. У центрі зацікавлень

Істориків були явища індустріалізації, умови життя і праці різних

переїв населення, до наукового вжитку запроваджувалися нові ма-

сові і статистичні джерела, методи аналізу Особлива роль у соціальному спрямуванні німецької історіо¬графії належить Вериеру Конце (1910-1986). У своїх студіях він спирався на теорію індустріального суспільства. На його думку, промислова революція XVIII XIX ст. глибоко змінила хід історії, запровадивши колективну дію мас на місце волі окремих осіб. Традиційні замкнуті суспільні структури були зруйновані і на їх місці сформувалися нові відкриті суспільства із взаємообміном культурними здобутками. Учений запропонував нову періодизацію всесвітньої історії: доісторична епоха примітивних культур, епоха високої культури статичного характеру і епоха високих культур динамічного плану (сучасність). кіі XX ст., коли стався культурно-антропологічний поворот п істо ріописанні й на перший план вийшли проблеми "нам'яті1" та "ідеп- тичпості", що спричинили жвавий інтерес ширшої громадськос ті.