46. Славістичні студії в сучасній японській історіографії.

47. Особливості розвитку історичних знань на Африканському континенті до середини XX ст..

Північна Африка, передусім Єгипет та Ефіопія, здавна фігурували в давньо¬грецьких й давньоримських творах. Та й сам континент отримав сучасну назву від лівійського племені афрів, зафіксованого в дав ньогрецьких текстах. Античні історики багато й захоплено писали про народи і країни Північної Африки. Найбільшу увагу привер- тала розвинута єгипетська цивілізація. Геродог, відвідавши Африку, залишив опис життя єгиптян, ефіопів, лівійців. Обширні екскурси про Єгипет та його історію вміщені у Старому Завіті Біблії. Проте єгипетська цивілізація не знала власне історичних творів, котрі б на¬магалися подати зв'язний опис минулого країни та її народу.

Історична свідомість, як відомо, виникає у "вісьовий час" (VIIІ—VI ст. до н. е.) і поширюється переважно античними авторами. Перша єгипетська історія була написана греком Манефоном у ЕГ ст. н. е. Щодо інших африканських народів та їх протодержавних утворень, то вони в більшості взагалі не мали писемності. В античні часи грецька мова і культура вирішально вплинули на народи Пів¬нічної Африки, водночас поклавши край єгипетській цивілізації.

У період середньовіччяПівнічна і Східна Африка опиті іися в орбіті арабсько-мусульманської культури і незабаром увійшли до складу Арабського халіфату (УІІ-ХІІІ ст.)- Іслам став тою куль- турно-релігійною підставою, на якій розпочався розвиток низки народів Африки, включених до сфери його впливу. Він виник у VII ст. під безпосереднім впливом монотеїстичних релігій юдаїзму і християнства, запозичив від них чимало світоглядних ідей, що сприяли зародженню історичної свідомості, зокрема про універ¬сальний розвиток людства до вищої мети - спасіння. Слово "істо¬рія" ("таріх") уперше згадується в патрусі Корану під 644 р. (22 р. хіджри - переселення пророка Мохамеда з Мекки до Медіни). З того часу формується арабо-мусульманська версія світової історії, що складається переважно з описів передвістя приходу пророка Мохамеда, його життя та діянь, діяльності його послідовників.

Для середньовічної арабо-мусульманської історичної літера¬тури властиві як загальні провіденційно-релігійні, так і специфічні культурні риси: історичний провіденціалізм і безапеляційна віра у слова і діла пророка, вміщені у Корані; справжня історія - це історія Мохамеда; енциклопедичний характер всієї мусульманської літерату ри й історичної зокрема, що повинна містити всі здобуті знання про життя людей, народів і держав; утилітарність ісламської історичної літератури, яка повинна слугувати практичним цілям - визначенню прав і привілеїв вірних, їх генеалогічних родоводів (що виконувалося з особливою скрупульозністю, бо історичний твір одночасно виступав юридичним документом).

Особливості арабської історіографії визначали зміст і форми її творів: "хадиси" - збірки оповідань про життя і діяння Мохамеда, "сіри" - описи його життя, "маґазі" - описи воєнних походів проро¬ка; згодом з'явилися описи арабських завоювань ("футух аль-бул- дан"), генеалогії ("аль-ансаб"), діарії окремих правителів ("таріх аль- мамалик") тощо. Перший арабський історик — Абделлах бен Амр - зби¬рав і писав "хадиси", залишивши після себе понад 100 таких творів.

У ІХ-Х ст. арабська історіографія досягла розквіту в Єгипті, де значно зросла кількість та різноманітність історичної літератури, зокрема численних хронік та описів політичних і воєнних подій. У IX ст. тут творив основоположник арабської історіографії Абдар- рахман ібн Абд аль-Хакам (802-871), який написав "Книгу про за¬воювання Єгипту, Маґриба і Андалузії", що започаткувала новий

жанр історичної літератури - "хітат" - історико-топографічнин опис міст і пам'яток. Він мав багато учнів і послідовників (аль-Та- барі, аль-Якубі, аль-Масуді, котрі залишили пізнавальні описп мандрівок європейськими країнами, зокрема Русі). Пізніше добре розвинувся жанр біографічно-історичної літератури, видатним представником якого був Ібн Хаґґар аль-Аскалані - автор двох словників про єгипетських суддів і відомих людей XIV стОсобливе місце в арабській історіографії займає історик і мис¬литель з Тунісу Ібн Халдун (1332-1406), який залишив багато енцик¬лопедичних творів, зокрема опис мандрівки в давньоруські землі. У семитомному творі "Книга повчальних прикладів" він виступив як прихильник раціонального пояснення людських діянь, ствердив, що "історія є дослідженням, пошуком правдивості". У XVII ст. з'явили¬ся перші хроніки арабською мовою в Ефіопії та Судані. Колоніальні завоювання європейських держав і становлення колоніальних імперій в ХУІІ-ХІХ ст. супроводжувалися постійним зростанням інтересу до народів Африки, вивченням їхньої куль¬тури, традицій, звичаїв. Одним з перших професор Оксфордського університету Едвард Покок (1604—1691) написав "Нарис історії ара¬бів" (1651), вивчивши твори арабських мислителів та істориків. Надалі багато європейських учених цікавилися й досліджували ми¬нуле й тогочасний стан народів Африки. Розвиток африканських студій був стимульований "відкриттям" європейцями давньої єги¬петської цивілізації і зародження єгиптології, що невдовзі відзначи¬лася сенсаційними археологічними здобуткамиУтвердження колоніальної системи одним з наслідків мало поширення в підконтрольних країнах європейських знань і освіти. У другій половині XIX - на початку XX ст. певна частина вихідців з африканських країн здобула освіту в університетах провідних європейських країн. Серед них були й історики. Після повернення па батьківщину вони сприяли створенню вітчизняних освітніх і науко¬вих осередків, формуванню національної самосвідомості співвітчиз¬ників і, як наслідок, зародженню національно-визвольних ідеології! та рухів. За таких умов історія ставала незамінним важелем націоналі, ного згуртування. Найшвидше ці процеси проходили в Єгипті, який 1923 р. проголосив свою незалежність, хоча формально англійська присутність тривала тут до 1952 р., коли група військових здійснила переворот і ліквідувала монархію, проголосивши республіку Ще у першій половині XIX ст., коли Єгипет формально зали-

шався під владою Османської імперії, окремі арабські мислителі

під впливом ідей Просвітництва намагалися "вписати" минуле

Єгипту і арабського світу в універсальний світовий контекст. Особ-

ливо багато для цього зробив Ріфас ат-Тахтаві (1801-1873). Він

спробував написати історію Єгипту як єдиний процес розвитку від

найдавніших часів до сучасності (але не завершив), підготував

перший підручник з історії й запровадив її викладання в Школі

перекладу, де працював. Проведення суспільно-політичних реформ

в Єгипті наприкінці XIX ст. сприяло європеїзації системи вищої

освіти. Перший фаховий єгипетський історик Мохамед Сабрі у

1919 р. закінчив Паризький університет, де навчався під керівниц-

твом відомого вченого А. Олара, став професором Каїрського уні-

верситету (почав діяти з 1908 р.).