78) Тенденції національно-культурного відродження в Україні XX ст.

Розвиток української культури XX ст. можна характеризувати як період її національно-державного відродження, започаткований демократичними перетвореннями з 1917 р., що має відносно різні за змістом етапи: а) національного відродження (1917—1933 рр.)ї б) тоталітарного панування "соцреалізму" (1933—1956 рр.); в) стихійного піднесення духу національного опору (1956—1987 рр.); г) національно-духовного оновлення (з 1987 р.).

Етап національного відродження початку XX ст. був логічним продовженням процесу, започаткованого наприкінці XIX ст. і тісно пов'язаного з утворенням національної державності. У І Універсалі Центральної Ради сутність національного відродження було визначено словами: "Віднині самі творитимемо наше життя". За короткий час, у 1917—1921 рр., сформувалися соціально-політичні та національно-духовні цінності, які протягом усього XX ст. визначали тенденцію розбудови національної державності та культури. Під час національного відродження створився той особливий клімат, який благотворно позначився на розвитку усієї нації і багато в чому визначив усю подальшу історію України. Це відродження відбувалося за умов проголошення національної суверенної держави при повному дотриманні демократичних засад рівності українського народу й тих народів, що жили на території України. З 1923 р. бере початок нова хвиля українського відродження, відома під назвою "українізації". Ідеологи та організатори цього процесу — українські націонал-комуністи, передусім О. Шумський та М. Скрипник, розглядали українізацію як залучення широких мас до національної освіти та культури, як "дерусифікацію пролетаріату". Закінчився швидкоплинний період національного відродження трагічно. Уже в 1926 р. Й. Сталін та його підручні в Україні почали наступ на національну культуру, що супроводжувався переслідуванням, а далі й фізичним знищенням найкращих сил творчої інтелігенції. "Розстріляне відродження" — під такою назвою увійшла в українську історію ця сторінка національної культури.

Для другого етапу (початок 30-х—середина 50-х рр.) у історії української культури XX ст. був характерний монопольний диктат соціалістичної бюрократії, що призвело до приниження і врешті-решт морального занепаду духовної культури в її різних формах: від літератури до образотворчого мистецтва, від філософії до релігії. Офіційний, "салонний" соціалістичний реалізм орієнтувався на штучну ідею диференціації єдиної національної культури на культуру "соціалістичну, демократичну, народну" з одного боку, та культуру "буржуазно-націоналістичну, реакційну" — з другого. Насильно привнесені ідеологічні постулати естетики соціалістичного реалізму, далекі від потреб розвитку української національної культури, мали принаймні два негативні наслідки: по-перше, сприяли формуванню кількох поколінь денаціоналізованих бездуховних конформістів; по-друге, призвели до поширення кон'юнктури в мистецтві, філософії, гуманітарних науках, фронтального знищення національних шкіл у мистецтві тощо. Основний наслідок цієї доби — фізичне й духовне знищення найскравіших представників національної інтелігенції. Тільки в 1934—1938 рр. було репресовано більше ніж половину членів та кандидатів у члени Спілки письменників України.