46. Феноменологічна концепція свідомості

Що ми знаємо про свідомість з точки зору науки і філософії Ми достовірно знаємо, що:

1.Свідомість — продукт людського мозку як високоорганізованого матеріального утворення;

2.Свідомість — вища форма відображення дійсності;

3.Свідомості передують більш прості форми відображення;

4. Свідомість не має свого змісту, котрий не був би взятий з обєктивної дійсності; свідомість не може бути чим-небудь іншим, як усвідомленим буттям.

5. Свідомість детермінована біологічно,генетично;

6. Свідомість обумовлена соціально — детермінована суспільними відносинами.

Що ми не знаємо про свідомість людини, про її мозок як матеріальний носій свідомості Ми не знаємо головного, — яка природа мозку, якого він походження- земного чи неземного; не знаємо того, як виникло життя на Землі і як виникла сама людина. Все це залишається таємницею. Є лише гіпотетичні уявлення.

У філософії є дві найбільш відомі концепції, котрі розглядають проблему свідомості. Перша з них прагне зясувати сутність, особливості, природу та походження явища. Друга - констатує те, що свідомість унікальний феномен, але залишає поза увагою зясування її сутності, природу та походження. Перша концепція- матеріалістична. Друга - феноменологічна, ідеалістична. Останній напрямок- феноменологічний- представляють такі філософи, як Гуссерль, Гегель.

У Гегеля феномен свідомості є проявом абсолютного духу, незалежного від людини. Саме розглядові цієї проблеми Гегель присвятив свою працюФеноменологія духу. Поняття феноменологія означає вчення про Єдине у своєму роді, неповторне. Цим неповторним, на думку філософів цього напрямку, є феномен людської свідомості. Феномен з грецької- явище, єдине, унікальне, неповторне.

Під свідомістю феноменологія розумієчисту свідомість, абстрактну, відірвану від людини, незалежну від неї. Нібито є свідомість сама по собі і є людина, яка цієї свідомості не має. Гуссерль вважав, наприклад, що свідомість саме є таким унікальним феноменом, незалежним від людини і її суспільного середовища. Філософія, на думку Гуссерля, може бути зрозумілою якстрога наука, лише тоді, коли вона своїм предметом має таку чистусвідомість. Однак при цьому поза увагою феноменології залишаються такі важливі питання, як: що таке свідомість, що вона відображає, яке її походження, генезис, біологічні та соціальні передумови тощо. Сучасники послідовниками Едмунда Гуссерля є Елізабет Штрекер, Макс Шеллер, Роман Інгарден та інші. Близька до матеріалістичної концепції свідомості точка зору відомого французького філософа, вченого і богослова Тейяра де Шардена 1881 — 1955. Феноменологія останнього виходить з того, що людина, її свідомість, як феномени, є складовими частинами еволюційного розвитку, вони виникають природним шляхом. Філософ відкидав старозавітний міф про створіння Богом першолюдини- родоначальника всього людства. Весь світ, на думку Тейяра де Шардена, це еволюційна система; аосновна умова, котрій повинні віднині підпорядковуватися всі теорії, гіпотези, системи. 47.Чуттєве,раціональне-когнітивне та емоційно-вольове у структурі свідомості. Свідомість можна розглядати і з точки зору системно-структурного підходу, тобто як внутрішній світ, світ субєктивної реальності, субєктивної рефлексії, який у гносеологічному плані протистоїть світові обєктивної реальності. Саме цейсталий внутрішній світ став обєктом уваги сучасної світової філософіїфілософський структуралізм, феноменологія, екзистенціалізм, герменевтика, психоаналіз та ін., яка прагнула оволодіти структурою субєктивності. Субєктивна реальність є нічим іншим, як свідомістю, думкою, переживанням. Вона ідеальна і за формою, і за способом свого існування. Думка продовжує природу і разом з тим за способом свого існування протистоїть їй. Категорія ідеального позначає специфічне для людини відображення обєкта і дії у вигляді субєктивного образупонять, суджень, умовиводів. Ідеальне охоплює всі структурні елементи субєктивної реальності. Це будь-яке знання, що існує у формі субєктивності, але повязане з матеріальними мозковими нейродинамічними процесами. Більшість визначень поняття ідеального фіксує специфічний характер, спосіб існування свідомості. І це головне. Ідеальне за своєю суттю характеризується конструктивністю, здатністю втілюватись у дійсність шляхом обєктивації, опредметнення у формах культури. З різноманітного змісту свідомості відбирається той тип чуттєвих і понятійних образів, які найбільше співвідносяться з майбутнім результатом її діяльності, з тим, що має бути досягнуте і здійснене людиною. Йдеться про такі психічні образи, котрі несуть у собі ідеї, задуми, знання, реалізація яких відповідає людським потребам. На думку Е.В.Ільєнкова, людина набуває ідеального виключно в ході прилучення до історично розвинутих форм суспільної життєдіяльності разом із соціальним планом свого існування, культурою. Ось чомуідеальність є аспектом культури, її виміром, властивістю. Свідомість не зводиться до психіки людини. Поняття свідомості більш вузьке порівняно з поняттямпсихіка людини. Психіка складається із таких духовних утворень, як свідоме і несвідоме, що є багатомірними і перебувають у постійній взаємодії. Свідомість- це насамперед знання. Без знання свідомості не існує. Ось чому в сучасній філософській літературі більшість дослідників вказують на важливу роль пізнавальної когнітивної, емоційної та мотиваційно-вольової форм діяльності свідомості.Логічна структура когнітивної діяльності людини складається із чуттєво-сенситивного абстрактно- мисленного та інтуїтивного рівнів. На цих рівнях виникають чуттєві й понятійні образи, які становлять предметно-змістовну основу мислення. А саме мислення є процесом оперування чуттєвим змістом і логічними формами, що має на меті синтез чуттєвого і раціонального надбання нової пізнавальної інформації. До пізнавальних здатностей людини належить також увага і память. Але у когнітивній сфері свідомості провідна роль, безперечно, належить понятійному мисленню. Саме воно забезпечує всій пізнавальній діяльності предметний, усвідомлений характер.

Емоційна сфера свідомості- складне, мало досліджене явище. Спроба виділити її структури і типологізувати їх не вдалась. Емоції- це відображення обєкта у формі психічного переживання, душевного хвилювання, безпосереднього переживання життєвого смислу явищ і ситуацій та оцінювального ставлення до того, з чим людина має справу. Емоційну сферу становлять почуттярадість, горе, любов, ненависть та ін., афектилють, жах, відчай, пристрасті та самопочуття. У емоціях предмети відображаються не в образах, а в їхньому ставленні до людини, суспільства, їхніх потреб, інтересів. Мотиваційно-вольова сфера представлена мотивами, інтересами, потребами субєкта в єдності із здібностями у досягненні цілей.

48. Еврестична і творча функції інтуїції. Причетність інтуїції до творчого процесу стала для багатьох дослідників такою очевидною, що перетворилася на умову і початковий пункт позитивного рішення як тій, так і іншої проблеми. Один з основоположників теорії творчості, А. Пуанкаре прямо заявляв, що від вирішення проблеми інтуїції залежить успіх в розкритті таємниці наукової творчості і кінець кінцем- прогрес науки. Б.М. Кедрів стверджує, що інтуїцію можна пізнати і належним чином оцінити лише в ланцюзі творчого процесу. Питання про співвідношення творчого і інтуїтивного в значній мірі ускладнюється тим, що зміст самого поняттятворчість залишається навряд чи змістовнішим, ніж поняття інтуїція.

Творчість є соціально історичним продуктом, не віддільним від поняття праці, повязаним з ним і історично і логічно. Творчість може бути як у великому, так і в малому; воно не залежить від масштабів діяльності, але разом з тим неможливо без вищого ступеня усвідомлення цілей і завдань цієї діяльності. Творчий процес детермінований самою природою людського мислення і є якісно вищою його формою. До певної міри це відноситься і до інтуїції, як елементу творчого мислення. Звичайно, не всяке інтуїтивне є творче в справжньому сенсі цього слова, але творчість як таке неможе бути безінтуїтивних прозрінь, припущень, припущень. Безінтуїтивна творчість — не більше ніж психічна ілюзія. Нові знання, які не витікають із здобутих раніше систем правив, можуть бути отримані евристично, шляхом творчого пошуку, не гарантуючи наперед успіху: що шукає нове повинен бути готовий до того, що його пошуки можуть кінчитися невдачею.

У інтуїції тісно стуляються мислення, відчуття і відчуття. Вона зближує наукове пізнання з художньою творчістю і навпаки.

50. Несвідоме, свідоме і надсвідоме. Зв’язок свідомого та несвідомого розкрито, зокрема, австрійський психоаналітик Зігмунд Фрейд1856-1939 наприкінці19-на початку20 ст.в рамках психоаналітичного підходу.

В анатомії особистості він виділяв три взаємодіючі компоненти:

1. Воно — несвідомий компонент,який є успадкуванням людською організацією глибинним шаром, киплячим котлом інстинктів, невгамовним потягів людини, які підкоряються принципу задоволення.

2. Я — свідомий компонент, Який є посередником міжВоно і зовнішнім світом. Я виконує функцію впливу цього світу на несвідоме.

3. Над-я- це сукупність суспільних норм і стандартів поведінки, які виконують рольцензора надсвідоме

Аналізуючи Воно, Фройд виділив дві основні природжені інстинктивні потреби, які визначають психічну діяльність людини:

1лібідозну - інстинкт самозбереження, потяг до життя,л юбов, сексуальний потяг;

2агресивну - потяг до руйнування,смерті,війни.

Задоволення цих потреб стикається яз перешкодами з боку навколишнього світу, суспільства. Тому вони витискуються і створюютьс ферунесвідомого Однак інстинктивні потреби все ж такипрориваються, обходячи цензурусвідомого і виявляються у виглядісимволів:

А) все, що виробляє людинатвори культури, мистецтва — це символізаціявитіснених у підпілля несвідомих потреб

б) вони можуть проявлятися у різних формах повсякденного життяобмовки, снобачення;.

В) міфи, народні звичаї- це також наслідок символізації витіснених біологічних потреб.

Взаємодія трьох компонентів:

Я звичайно перебуває у конфлікті, оскільки вимоги Воноі Над-янесумісні. ТомуЯ постійно звертається до механізмів психологічного захисту, роль яких виконують:

А) сублімація- механізмі, який знімає напруження в ситуації конфлікту шляхом трансформації інстинктивних форм поведінки в більш прийнятні для індивіда та суспільства. Конкретним випадком є переключення енергії лібідо на процеси творчості;

Б) проекція- неусвідомлене наділення іншої людини притаманними для даної людині мотивами, рисами та властивостями;

В) витиснення. процес, в результаті якого неприйнятні для індивіда думки, спогади, переживаннявиганяються із свідомості і переводяться в сферу несвідомого, але при цьому вони продовжують впливати на поведінку індивіда і переживатися ним у вигляді тривоги, страху та ін.

Г) заміщення- зміна обєкта, на який спрямовані почуття, Включається тоді, коли пряме

вираження почуттів стосовного даного обєкта може мати загрозу і викликає тривогу.

Це й підхід використовувався спершу для лікування психічних захворювань, а згодом застосував для пояснення ролі несвідомого у житті людини.

Позитивні моменти та дискусійні питання теорії Фрейда щодо свідомого та несвідомого:

1. Позитивні моменти: положення про складність та багатоплановість структури особистості; про свідоме та несвідоме; про внутрішні суперечності особистості.

2. Дискусійні моменти: мотивація людської поведінки повязується переважно з природженими, інстинктивнимисексуальними та руйнівними потребами; визначається фатальний антагонізм між свідомим та несвідомим; між індивідом та суспільством. Пізніше виникла потреба у подоланні біологізаторських поглядів на особистість, у соціалізації фрейдистської теорії особистості, що і було здійснено неофрейдистами: К.Г.Юнг, А.Адлер, Е Фром та ін. Один із його представниківЕ. Фром 1900-1980 — німецько-американський психолог, заперечив біологізм Фройда, переглянув символіку несвідомого, зміщуючи акценти з придушення сексуальності на конфліктні ситуації, зумовлені соціальними причинами, Він уві поняттясоціального характеру , трактуючи його як сполучну ланку між психологією індивіда й соціальною структурою суспільства.

51. Основні складові пізнавальної діяльності:субєкт і обєкт, мета і ціль, засоби та результат. Пізнання -це процес особливого розвитку субєкта і обєкта коли основним результатом постає знання. Під субєктом вважають людину або істоту із спільності людей, які реально функціонуютьсімя, група. Субєкт пізнання знаходиться в постійному процесі розвитку. Обєктом пізнання є те, на що спрямована пізнавальна діяльність субєкта. В принципі обєкт також знаходиться в процесі розвитку. Обєкт і субєкт находяться в процесі взаємодії задля досягнення конкретної цілі і відповідно із обраної субєктом метою. Мета пізн.проц.-цете, чого прагне людина. Ціль-це ті конкретні результати, яких мидосягаємо на шляху до мети. Мету ми плануємо, а цілі здобуваємо.

Субєкт пізнання визначається і як суспільство в цілому, яке має певний спосіб матеріального та духовного виробництва, певний історичний рівень розвитку культури та науки. Проте слід мати на увазі, що суспільство не має надлюдських, надіндивідуальних органів пізнання. Суспільство виступає субєктом пізнання опосередковано, через пізнавальну діяльність окремих людей, але люди формуються як субєкти пізнання лише в їхній спільній діяльності, зумовленій певною системою суспільних відносин, формами спілкування, певним рівнем розвитку суспільного виробництва, культури та самого пізнання. Субєктом пізнання є людина не як біологічна істота, а як продукт суспільно- історичної практики і повязана з усією сукупністю суспільно-історичних умов та відносин шляхом засвоєння надбань матеріальної та духовної культури суспільства. Кожна людина реалізує себе в пізнанні як суспільна істота, оскільки всі пізнавальні здібності і можливості, вся пізнавальна діяльність у своїх суттєвих проявах реалізується лише в суспільстві і через суспільство.

Субєкт пізнання, таким чином, — це людина, яка включена в суспільне життя, в суспільні звязки та відносини, яка використовує суспільно-вироблені форми, способи, методи практичної та пізнавальної діяльності, як матеріальнізнаряддя праці, прилади, експериментальні установки і т.п., так і духовнікатегорії, логічні форми та правила мислення, зміст мови, правила її структурної побудови та вживання; це людина, яка діяльно здійснює перехід від незнання до знання, від неповного знання до більш повного і точного, нарощуючи суспільне необхідне нове знання про дійсність. Обєкт пізнання- це те, на що спрямовується на основі практики пізнавальна діяльність субєкта. Обєктом пізнання може бути в принципі вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності субєкта. Поняттяобєкт таобєктивна реальність повязані між собою, але не тотожні за своїм змістом. Обєктом є не вся обєктивна реальність, а лише та її частина, що вже введена в практику людства і становить коло його пізнавальних інтересів. Обєктом пізнання виступають не лише явища природи, а й суспільства, і сама людина, і відносини між людьми, їхні взаємини, а також свідомість, память, воля, почуття, духовна діяльність взагалі, в усій поліфонії її проявів. Пізнання може бути спрямованим на дослідження не лише обєктивного світу, й ідеальних обєктів, наприклад, числа, площини і т.п. в математиці, абсолютно чорного тіла, ідеального газу, рівномірно-прямолінійного руху в фізиці, тієї чи іншої суспільно-економічної формації в суспільствознавстві і т.д. Обєкт не є чимось раз іназавжди рівним собі, він постійно змінюється під впливом практики та пізнання, оскільки змінюється, розширюючись та поглиблюючись, та частина матеріального і духовного світу, яка включається в сферу діяльності суспільства і тим самим стає обєктом інтересів субєкта.

52. Гносеологія та епістемологія. Гносеологія, розділ філософії, у якому вивчаються проблеми природи пізнання і його можливостей, відношення знання до реальності, досліджуються загальні передумови пізнання, виявляються умови його достовірності та істинності. На відміну від психології, фізіології вищої нервової діяльності та інших наук, гносеологія, як філософська дисципліна аналізує не індивідуальні механізми, які функціонують в психіці, що дозволяють тому або іншому субєкту дійти певного пізнавального результату, а загальні підстави, які дають можливість розглядати цей результат як знання, що виражає реальний, дійсний стан речей. Два основні напрями в теорії пізнання- матеріалізм та ідеалізм.

Основне питання- чи пізнаваний світ у принципі Відповіді на це питання дає: оптимізм- світ пізнаваний, меж пізнання немає, необхідні лише час і засоби. агностицизм- світ пізнаваний у принципі, людина не пізнає світ, а будує віртуальний світ на основі почуттєвого сприйняття.

скептицизм- ми пізнаємо реальний світ, але в силу недосконалості почуттів постійно вводимо себе в оману.

Епістемологія -філософсько-методологічна дисципліна, у якій досліджується знання як таке, його будова, структура, функціонування і розвиток. Термін введений і активно застосовувався у англо-американській філософії XX ст. Традиційно ототожнюється з теорією пізнання. Однак у некласичній філософії може бути зафіксована тенденція до розрізнення Е. і гносеології, що ґрунтується на вихідних категоріальних опозиціях. Якщо гносеологія розгортає свої уявлення навколо опозиціїсубєкт-обєкт, то для епістемології базовою є опозиціяобєкт - знання.

Епістемологи виходять не з гносеологічного субєкта, що здійснює пізнання, а скоріше з обєктивних структур самого знання.

Основні епістемологічні проблеми: Як улаштоване знання Які механізми його обєктивації і реалізації в науково-теоретичній і практичній діяльності Які бувають типи знань Які загальні законижиття, зміни і розвитку знань При цьому, механізм свідомості, що бере участь у процесі пізнання, враховується опосередковано, через наявність у знанні інтенціональних звязківномінації, референції, значення та ін. Об’єкт при цьому може розглядатися як елемент у структурі самого знанняідеальний об’єкт або як матеріальна дійсність віднесення знаньреальність. 53. Можливості та межі пізнавального процесу. Принципову можливість пізнання визнають не лише матеріалісти, а й більшість ідеалістів. Проте у вирішенні конкретних гносеологічних проблем матеріалізм і ідеалізм докорінно відрізняються. Ця різниця проявляється як у розумінні природи пізнання, так і в самому обгрунтуванні можливості досягнення обєктивно істинного знання. Процес пізнання, будучи процесом активного творчого відтворення дійсності у свідомості людини в результаті її діяльного предметно-практичного відношення до світу можливий лише при взаємодії людини з явищами дійсності. Цей процес у гносеології осмислюється через категоріїсубєкт таобєкт. Протилежностями, через взаємодію яких реалізується процес пізнання, є не свідомість і не знання саме по собі та зовнішній світматерія, природа, а субєкт як носій свідомості і знання та обєкт як те, на що спрямована пізнавальна діяльність субєкта. Результатом процесу пізнання є пізнавальний гносеологічнийобраз,субєктивний образ дійсності і до того ж не копія, а ідеальний образ, який є діалектичною єдністю субєктивного та обєктивного. Пізнавальний образ не може вийти за межі субєктивності в тому плані, що, по-перше, він завжди належить субєкту; по-друге, він завжди є лише ідеальним образом обєкта, а не самим обєктом з усіма його властивостями і матеріальними проявами; по-третє, обєкт у пізнавальному образі відображається з різною мірою адекватності, глибини проникнення в сутність, всебічності.

54. Проблема істини в теорії пізнання. Історія цивілізації пройнята духом безкорисливих пошуків істини. Багато мислителів, учених, митців присвячували своє життя цим пошукам. Поняттяістина людство поєднало з моральними поняттямиправда іщирість, завдяки чому істина і правда стали метою науки і мистецтва, ідеалом моральних спонук. Цінність істини неосяжна.

Істина — адекватна інформація про обєкт ним може бути і сам субєкт,отримана завдяки його чуттєвому чи інтелектуальному осягненню або завдяки свідченню повідомленню про нього.

Найхарактернішою ознакою цієї інформації є її достовірність. Істина існує як певна духовна реальність в її інформаційному та ціннісному вимірах. Цінність знання вимірюється його істинністю. У ній виявляється зустрічна тотожність знання з предметом і предмета зі знанням. Коли, наприклад, стверджують про людину як істинного патріота, мають на думці особистість, яка чинить патріотично, на користь власної держави, народу. Проблема істини була усвідомлена й сформульована ще в Давній Греції. Вже елеати й софісти піддали сумніву достовірність чуттєвих знань людини. Платон обстоював можливість знань лише про вічні та незмінні ідеї, вважаючи відомості про чуттєвий світ недостовірними. За переконаннями Арістотеля, істина є відповідністю між певними твердженнями, судженнями, висловлюваннями і тим, про що у них ідеться. Звичайно, поняттяціле число, квант, гравітація не є ні хибними, ні істинними. Але певні твердження з використанням їх можуть бути істинними або хибними. Наприклад, із судженьквант- одиниця виміру маси тіла, ±1 є цілим числом, гравітація- спосіб приготування їжі перше і третє є хибними.

Історії філософії відомі найрізноманітніші концепції істини. Відмінності між ними зумовлені різним розумінням дійсності. Платон розглядав її як незмінні надлюдські ідеї; Берклі й Мах- як комбінаціїкомплекси відчуттів; Гегель- як світовий розум, що розвивається. Матеріалістичні вчення тлумачать дійсність як обєктивну реальність, що існує поза людиною й незалежно від неї.

Оскільки істина не існує окремо від знання, тому, згадуючи про неї, людина має в думці істинне знання, виражене в поняттях,судженнях, теоріях та інших його формах. Внаслідок однобічного сприйняття обєкта, поспішних узагальнень, тлумачень вірогіднісного знання як достовірного або в результаті використання недосконалих пізнавальних засобів виникає помилкове знання. Воно може бутифактичнимза змістом і логічним повязаним з некоректним рухом думки, з порушенням логічних правил. Помилкове знання є неминучим. Тому метою пізнання є виявлення та витіснення його зі сфери знання. Крім класичної концепції істини, яка розглядає пізнання як взаємодію та взаємозалежність обєкта і субєкта, доводячи, що пізнання не є копіюванням обєкта, існують й інші концепції.

Прихильники кореспондентної концепції істини виходять з того, що твердження повинні відповідати зовнішній дійсності. Йдеться про твердження, що містять поняття, які відображають доступні для сприймання органами відчуттяспоглядання якості та відношеннячервоний, кулеподібний, солодкий. Однак наука часто послуговується абстрактними поняттями, які відображають поняття і відношення, недоступні для безпосереднього сприймання органами відчуттівспін, валентність тощо. У звязку з цим прихильники кореспондентної концепції істини поділяють мову науки на мову споглядання, мову теорії та кореспондентну мовумову інтерпретації. Завдяки використанню мови інтерпретації теоретичні поняття, які не піддаються безпосередньому спогляданню, інтерпретуються мовою споглядання, замінюються поняттями, що описують відчуття. 55. Абсолютність і відносність як властивості істини. Діамат сполучає воєдино такі сторони знань, як істинність і мінливість. Цей синтез знаходить своє втілення в понятті відносної істини. Відносна істина- це знання, яке приблизно і неповно відтворює обєктивний світ. Наближеність і неповнота- специфічні властивості відносної істини. Якщо світ представляє систему взаємозвязаних елементів, то звідси витікає, що будь-яке знання про світ, що абстрагується від деяких його сторін, буде свідомо неточним і огрубленим.

Оскільки людина не може пізнати світ, не фіксуючи своєї уваги на одних його сторонах і не відволікаючись від інших, остільки наближеність внутрішньо властива самому пізнавальному процесу. З іншого боку, робляться пошуки абсолютної істини в рамках готівкового знання. Як показав Ф. Енгельс вАнті-дюрінге, статус вічної істини можна приписати лише дуже невеликому числу, як правило, банальних тверджень. Проте спроби вживання поняття абсолютної істини до істотніших положень науки, наприклад до законів, виявляється безуспішними. Таким чином, виникає своєрідна дилема: якщо абсолютна істина розглядається як абсолютно повне і точне знання, то вона лежить поза межами реального наукового пізнання; якщо вона розглядається як сукупність вічних істин, то поняття абсолютної істини непріменімо до найбільш фундаментальних видів наукового знання. Дилема ця- результат однобічного підходу до проблеми, що виражається в тому, що абсолютна істина ототожнюється з виглядом знання, відособленого від відносної істини. Референт поняттяабсолютна істина розкривається лише в процесі розвитку наукового знання. Він полягає в тому, що під час переходу наукового знання від рівня до рівня, наприклад від однієї теорії до іншої, старе знання не відкидається повністю, а в тій або іншій формі включається в систему нового знання. Саме це включення, спадкоємність, що характеризує істину як процес, і складає вміст поняття абсолютної істини. Абсолютна істина- це не вічна істина, перехідна від одного рівня знання до іншої, а властивість обектівно-істінного знання, що полягає в тому, що таке знання ніколи не відкидається. Такого роду знання завжди виступає передумовою глибших і фундаментальніших істин. Абсолютна істина виявляється в зростанні знання.

56. Проблема критеріїв істини. Одній з основних причин невдач сучасної філософії вирішити проблему критерію істини є їх вихідна установка, орієнтуюча на можливість вирішення даної проблеми в рамках системи знань. Цю установку можна сформулювати таким чином. Якщо у нас є система знань, що претендує на опис обєктивного світу, то ми можемо дізнатися про її відповідність своєму предмету, вивчаючи лише властивості самої системи. В протилежність цьому діамат стверджує, що вказану проблему не можна вирішити таким чином, тобто не виходячи за межі знання. Ця геніальна думка, що кидає нове світло на проблему критерію істини, була вперше сформульована К. Марксом в йогоТезах про Фейєрбаха. К. Маркс підкреслив, що питання про те, чи володіє людське мислення наочною істинністю, не може бути вирішений в рамках самого мислення. У науці подібного роду заборони грають надзвичайно важливу роль. Як приклади можна вказати на неможливість доказу пятого постулату Евкліда, встановлену

Лобачевським; неможливість доказу непротіворечивості формальної системи типа арифметики в рамках самої цієї системитеорема Геделя і так далі Зневага такими заборонами наводить не лише до даремних пошуків доказів, але і до різного роду паралогизмам. Але діамат не лише вказує на те, як не можна вирішити проблему критерію істини. Він в той же час говорить нам про те, як її можна вирішити. Для цього треба вийти за межі знань і зіставити його з оригіналом. Формою такого виходу і порівняння знання з обєктом є практика- матеріальна діяльність людей. Якщо спробувати дати коротку характеристику функцію практики як критерію істини, то це б я зробив приблизно так. В практики відбувається матеріальне втілення знань, які підлягають перевірці. В той же час практика є обєктивним феноменом, що належить матеріальному світу і що функціонує відповідно до його законів. Ета двоєдинадуальна природа практики забезпечує їй роль критерію істини: знання про реальний світ, втілені в практиці, контролюються законами цього світу. Тут слід виділити два моменти:

1. Аби встановити відповідність знань обєктивному світу, необхідно зіставити знання з самим обєктивним світом. Як це зробити У гносеологічному плані думка протилежна до свого предмету. Вона є ідеальною конструкцією, інформаційною моделлю обєкту, що вивчається. Аби зіставити думку з обєктом, необхідно зробити їх однопорядковимі. Це досягається в процесі матеріального втілення мислення в людської практики. Саме практика знімає гносеологічну протилежність матеріального і ідеального. Людське мислення- не є особлива ідеальна субстанція, відірвана від матерії. Воно є властивість матеріїяк, наприклад, швидкість- властивість літака, що швидко летить, що має матеріальні форми свого вираження. Такими формами є мова і практична діяльність. Але між ними існує принципова відмінність. Знання в мовній формі не зводиться до матеріального втілення. Воно лише виступає як матеріальна кода ідеального вмісту- уявних обєктів, які репрезентують обєкти матеріального світу. Абсолютно іншим є матеріальне втілення знань в практиці. Тут матеріальне виступає вже не як кода, фіксуюче ідеальний вміст, а як реалізація цього вмісту. По суті, знання тут втрачає статус ідеального явища. Воно стає явищем матеріального світу. Технічні і технологічні процедури людської діяльності стають основною формою, що реалізовує знання.

2. Практика, включена в систему в систему взаємодії з обєктивним світом, сама виявляється підпорядкованою законом цієї взаємодії. Ця обставина обумовлює можливість виконання практикою критерію істини. Будучи, з одного боку, втіленням знань про матеріальний світ, а з іншою- частиною цього світу, підпорядкованою його законам, практика самим процесом свого функціонування здійснює перевірку істинності знань. Якщо людина в своїх знаннях правильно виразила єство законів реального світу і побудувала свою діяльність відповідно до цих законів, то практика як обєктивний процес, контрольований вказаними законами, виявляється ефективним. Її ефективність виявляється в тому, що вона здійснюється відповідно до ідеального плану і здійснює цей план. Навпаки, якщо представлення людини не відповідають законам обєктивного світу і якщо практична діяльність побудована відповідно до цих вистав, то закони обєктивного світу зроблять практику неефективною- в тому сенсі, що вона не зможе здійснити ідеальний план. Грубо кажучи, якщо літак, побудований відповідно до теорії аеродинаміки і сопромату, — літає, то можна зробити висновок про істинність цих знань.

57. Істина і правда. Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання. Всі філософські напрями і школи намагалися сформулювати своє розуміння істини. Класичне визначення істини дав Арістотель, визначивши істину як відповідність наших знань дійсності. Проте це визначення було настільки широким і абстрактним, що його дотримувались всі філософи, як матеріалісти, так і ідеалісти, як діалектики, так і метафізики.

Специфіка сучасного розуміння істини полягає, по-перше, в тому, що дійсність відображена в істині, трактується як обєктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через явище; по-друге, пізнання та його результат — істина нерозривно повязані з предметно-чуттєвою діяльністю людини, з практикою, достовірне знання сутності та її проявів відтворюється в практиці. Істина- це адекватне відображення обєкта субєктом, яке відтворює обєкт таким, яким він існує незалежно від свідомості субєкта пізнання.

Види істини

·Абсолютна істина- це безперечне, незмінне, раз і назавжди встановлене знання

·Відносна істина- філософське поняття, що відображає твердження, що абсолютна істинаабо істина в останній інстанції важко досяжна. Теорії, що затверджують існування абсолютної істини, часто називають метафізикою, відносної істини- релятивізмом .Поняття відносної істини використовується у вченні про діалектику.Різновидом відносної істини є правда!

·Обєктивна істина- це такий зміст наших знань, який не залежить від субєкта за змістомформою завжди залежить, тому істина субєктивна формою. Визнання обєктивності істини і пізнаваності миру рівнозначні і не мають нічого спільного з відносним поняттям ірраціоналістичною філософією.

Слово «правда» в своїх основних значеннях не використовується як термін. Разом з тим, в розмовній мові воно вживається як синонім ряду спеціальних термінів. Його багатозначність обіграється у ряді назв. терміну «істина» у різних його значеннях, а також субєктивне сприйняття істини.

2. Правда- синонім терміну справедливістьу різних його значеннях. У стихійній свідомості. Правда визначає або виправдовує легітимність рішень і дій субєктів.

3. Правда- рідко використовуваний синонім терміну правдивість. Правда артикулює власний божествений початок, на відміну від істини як дійсності, як початок людського. Збагнення істини, за умови осмислення існування ще і правди, виступає процедурою життєдіяльності, компонентом цілісного людського буття,а не функцією субєкта, щопізнає. 58. Поняття методу та методології –

-Методологія — область наукового знання, що вивчаєзасоби, передумови, принципи організації пізнавальної та практично-перетворюючої діяльності.

-Метод- сукупність прийомів та операцій практичного і теоретичного освоєння дійсності. Метод- це конкретизація методології, це способи, за допомогою яких пізнається предмет науки.

-Методика — це конкретизація методу.

Наприклад, психологія має такі методологічні принципи:

У створенні свого методологічного інструментарію психологічна наука опирається на свої методологічні принципи, з необіхністю визначаєвимоги до побудови і використання методів психології:

1.Об’єктивності — вивченні обєктивних умов виникнення та функціонування обактивних проявів психіки.

2.Генетичний підхід — передбачає вивчення психічних явищ у динаміці, упри переході у філогенезі та онтогенезі з одного рівня розвитку на інший

3.Системний підхід — передбачає вивчення психічного явища як своєрідної системи, що має специфічні закономірності.

4.Особистісний підхід — передбачає вивчення конкретної особистості в конкретній ситуації.

5.Індивідуалізація — передбачає розкриття своєрідності кожної особистості,притаманного їй індивідуального стилю та ін.

59. Основні форми наукового пізнання. У науковому пізнанні в діалектичній єдності чуттєвого та раціонального головна роль належить раціональному мисленню. Проте його основні форми не відображають повною мірою його специфіку, оскільки вони функціонують як на донауковому, та і на науковому рівні пізнання. В науковому пізнанні формуються і набувають відносної самостійності такі форми та засоби пізнання, як ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія. Ідея — це форма наукового пізнання, що відображає звязки, закономірності дійсності і спрямована на її перетворення. В ідеї органічно поєднані істинне знання про дійсність і субєктивна мета її перетворення. Ідея в науковому пізнанні виконує багато функцій, головними з яких є: -Підведення підсумку досвіду попереднього розвитку знання -Синтезування знання в цілісну систему -Евристичне пояснювання явищ -Пошук нових шляхів розвязання проблем Ідея одночасно є і формою осягнення в мисленні явищ обєктивної дійсності, усвідомлення мети та проектування подальшого розвитку пізнання й практичного перетворення світу, фіксуючи необхідність і можливість такого перетворення. Ідея, таким чином, є особливою формою наукового пізнання, вона відображає дійсність тут і тепер існуючою, а також пропонує її розвиток у перспективі. Отож, ідея фіксує не лише суще, але й належне. Ідея спрямовує пізнавальну діяльність людини на практичне перетворення дійсності згідно з змістом наявного знання. Але знання — проблематичні. Проблема — це форма знання і засіб наукового пізнання, що є єдністю двох змістових елементів: знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття. Проблема є відображенням певної ситуації, що обєктивно виникає у процесі розвитку суспільства як протиріччя між знанням про потреби людей у яких-небудь результативних практичних і теоретичних діях та незнанням шляхів, засобів, знарядь їх реалізації. Розвиток пізнання — своєрідний ланцюжковий перехід від постановки проблем до їх розвязання. Згодом виникають нові проблеми, які потребують розвязання. Необхідною передумовою наукового відкриття є побудова та перевірка гіпотези. Гіпотеза — це науково обґрунтоване ймовірне знання, істинність якого ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу він невідомого до відомого, від незнання до знання, від неповного, неточного знання до повнішого й точнішого. Гіпотези висувають у контексті розвитку науки для розвязання якої-небудь конкретної проблеми з метою пояснення нових експериментальних даних або ж для усунення суперечностей теорії з негативними даними експериментів. Гіпотеза — знання ймовірне, тому потребує перевірки, доведення, внаслідок чого вона перетворюється на наукову теорію або замінюється новою гіпотезою. Заміна однієї гіпотези іншою у процесі розвитку наукового пізнання не означає, що попередню залишили непізнаною на певному етапі: висунення нової гіпотези, як правило, спирається на результати перевірки попередньої, навіть тоді, коли результати були негативними. Тому попередня гіпотеза, зрештою, постає необхідним історичним і логічним етапом становлення нової. Гіпотеза — це форма та засіб наукового пізнання, в якому формулюється один з можливих варіантів розвязання проблеми. Вона існує в діалектичній єдності з науковою концепцією, що обґрунтовує головну ідею теорії. Щоб побудувати теорію, потрібно мати концепцію. Концепція — це форма та засіб наукового пізнання, який є способом розуміння, пояснення, тлумачення головної ідеї теорії. Концепція — це науково обґрунтований і загалом доведений вираз головного змісту теорії, який ще не може бути втіленим у струнку логічну системуточних наукових понять. Теорія — це най адекватніша форма наукового пізнання; система достовірних, глибоких і конкретних знань про дійсність, яка має струнку логічну структуру і дає цілісне уявлення про закономірності та суттєві характеристики обєкта. Теорія на відміну від гіпотез є знанням достовірним, істинність якого доведена і перевірена практикою. Теорія дає істинне знання та пояснення певної сфери обєктивної дійсності, що уможливлює розуміння її загальних, необхідних, суттєвих, внутрішніх, закономірних властивостей та звязки. Від гіпотези теорія відрізняється позитивною визначеністю своєї істинності. Вона є знанням достовірним. Від інших видів достовірного знання теорію відрізняють точно логічна організація та обєктивний зміст, а отже, і пізнавальні функції. Теорія сприяє розумінню обєкта пізнання в його внутрішніх звязках і цілісності, тобто як системи. Так теорія пояснює багатоманітність наявних фактів і може передбачити нові, ще невідомі, прогнозуючи поведінку систем в майбутньому. Найважливішими функціями теорії є: опис обєкта, пояснення, доведення, передбачення. Усі форми теоретичного знання та методи наукового пізнання поняття, судження, умовивід, ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія є діалектично взаємоповязаними, взаємообумовленими і взаємопроникними. 60. Мова як засіб комунікації та пізнаня.

1.Поняття про мову.

-Мова — система словесних знаків. -Історичною основою виникнення мови була праця, її творцем і носієм є народ. Мова існує і розвивається лише в процесі її практичного використання.

-Людська мова охоплює слова, у яких поєднано значення та звучання.

У процесі розвитку пізнання значення слів уточнюється, розширюється або звужується, узагальнюється,

У мові виділяють:

А словниковий запас

Б граматичну будову. А Словниковий запас- це сукупність слів, які використовуються в певні й мові. Б Граматичну будову мови вивчає: -морфологія правила зміни слів;

-синтаксис — правила побудови речення.

Мова реалізується в мовленні людей.Мовлення — це застосування людиною певної мови в її спілкуванні з іншими.

2. Мова як засіб спілкування та пізнання.

Мова як засіб спілкування:

А) функція власне спілкування, або комунікативну;

Д) виразна, або експресивна. За допомогою виразних засобів людина передає свої переживання, своє ставлення до того, про що вона говорить, а також викликає відповідні почуття в інших людей.

Ж) функція впливуспонукання до дій та ін.

Мова як засіб пізнання:

А) функцію означення, або сигніфікативну,

Б) функція нагромадження, збереження та передавання наступним поколінням суспільно- історичного досвіду людства

В) забезпечення мисленевої діяльності;

Мова як засіб комінкації та пізнаня.

1 в історичному розвитку

1.Мова виникла в процесі праці. Мова є продуктом діяльності людей. Виникнення мови може бути повязане лише з потребою людей у спілкуванні в процесі праці. Спочатку виникли жести, як форма спілкування. Разом з тим основна функція в спілкуванні переходить від жестів до звуків голосу; виникає звукова членороздільна мова.

2.Той чи інший зміст, що означається у мові, ф і к су є т ь с я, закріплюється потім в мові.Але для того щоб це явище могло бути означено и могло отримати своє відображення в мові, воно має бути виділено, у с в і до м ле н о, а це відбувається в той самій практичній діяльності людей.Слово, що означає в трудовій діяльності предмет, виділяє і узагальнює його для індивідуальної свідомості, як суспільний предмет.Мова та мовлення згодом стає не просто засобом спілкування людей, а виступає засобом свідомості, мислення та пізнання. Воно стає формою свідомого узагальнення дійсного.

3. Завдяки йому людство передає набутий досвід наступним поколінням 2 в індивідуальному розвитку:

Такі важливі моменти:

1.Завдяки мовленнюлюдина оволодіває знаннями а це важлива складова формування свідомості. Мовлення відіграє важливу роль в процесі навчання та виховання особистості.Дитина засвоює мову в процесі спілкування з дорослими і навчається користуватися нею в мовленні.

2. Мовлення є засобомспілкування між людьми, спряє соціалізації особистіості сприяє перетворенню індивіда на особистість

3. Мовлення забезпечує функціонування усіх психічних процесів. сприймання,памті, мисленні та ін.. які забезпечують пізнання навколишнього світу..

4. У функціонування свідомості важливу роль відіграє внутрішнє мовлення, яке обмірковування є внутрішньою дією, потреба в якій завжди виникає в процесі діяльності: виробничої, наукової, художньої, навчальної тощо.

61. Функції мови Комунікативна — мова використовується для інформаційного звязку між членами суспільства. Мова, якою не спілкуються — мертва, народ, що втрачає свою мову, зникає. Експресивна — мова є універсальним засобом для вираження внутрішнього світу індивіда, дає можливість перетворити внутрішнє, субєктивне, на зовнішнє, обєктивне, доступне для сприйняття. Чим досконаліше людина володіє мовою, тим виразніше, повніше постає перед іншими як особистість. Ідентифікаційна — мова є засобом спілкування для тих, хто її знає, а для інших — засобом розєднання, виокремлення своїх серед чужих. Спілкуватися певною мовою можуть лиш її носії, для них вона є засобом ідентифікації, ототожнення в межах даної спільноти. Гносеологічна — мова є засобом пізнання світу, сприйняття досвіду попередніх поколінь та передання його наступним, адже мова є засобом мислення, формою існування думки. Мислетворення — мова є засобом формування думки: людина мислить у мовних формах.

Естетична — мова є знаряддям і матеріалом створення культурних цінностей, першоелементом культури. Виховання відчуття краси мови — основа будь-якого естетичного виховання. Мова уможливлює пізнання людини, виявляння її морального обличчя, суспільних та естетичних ідеалів. Культурна — мова є носієм культури. Культура кожного народу зафіксована у його мові. Пізнання народу, його культури іншими народами може бути поверховим і глибинним, всебічним. Для глибинного пізнання народу необхідне знання його мови. 62.Поліструктурність мови. Система мовна: 1) безліч одиниць даного мовного рівня фонологічних, морфологічних, синтаксичних і т.п в їх єдності та взаємозвязку; 2) класи одиниць та правила їх утворення, перетворення і комбінування. У цьому сенсі говорять про фонологічну, морфологічну, словотвірну, синтаксичну, лексичну, семантичну систему даної мови або більш вузько про системи підсистеми слововживання, дієслова та іменника, виду і часу, роду і відмінка і т.п. Визначення мови як системи сходить до Ф. де Соссюра, підготовлено працями В. Гумбольдта та И.А, Бодуен де Куртене. Розрізняють ядро системи, куди входять основні мовні одиниці й правила, і її периферію займає маловживані факти, що стоять на межі літературної мови - застарілі, жаргонні, діалектні та ін; розрізняють ядро і периферію граматичної системи.В звязку з функцонально-стилістичним розшарування мови розмовною, офіційною, газетно- публіцистичною, науковою та ін і принципову допустимість неспівпадання норм у різних стилях.

63.Поняття соціокультурної комунікації. Соціокультурна Комунікація- процес взаємодії між субєктами соціокультурної діяльності індивідами,групами, організаціями і т.п. з метою передачі або обміну інформацією за допомогою прийнятих в даній культурі знакових системмов, прийомів і засобів їх використання. Соціокультурна комунікація виступає як один з базових механізмів і невідємна складова соціокультурного процесу, забезпечуючи саму можливість формування соціальних звязків, управління сумісною життєдіяльністю людей і регулювання її окремих областей, накопичення і трансляцію соціального досвіду. Необхідними умовами і структурними компонентами соціокультурної комунікації є наявність спільної мови у субєктів комунікації, каналів передачі інформації, а також правил здійснення комунікаціїсеміотичних, етичних. комунікативними є лише дії, здійснювані із спеціальною метою комунікації, тобто що мають мотиваційну підставу, орієнтацію на передачу інформації і здійснювані з використанням адекватної цій меті знакової системи. Відмінність інтерпретації соціокультурної комунікації, засновані на відмінність методологічних парадигмах,акцентують її суть або як сукупності засобів передачі соціальної інформації, створюючих базу для становлення і розвиткуінформації суспільства, або як способу досягнення розуміння однієї людини іншим, як механізму уживаються, вчувствованія. Значуще місце теорія комунікативної дії займає в роботах Хабермаса. На його думку, всі учасники комунікації орієнтуються на узагальнених, інтерсубективних нормах комунікації, що зрозуміли, що в сукупності з комунікативною компетентністю і наявністю раціональних мотивів робить можливим сам цей процес. Типологія процесів соціокультурної комунікації може бути побудована по наступних підставах:

- по характеру субєктів комунікації міжособистістна,особово-групова,міжгрупова, міжкультурна і ін.;

- по формах комунікації вербальна,невербальна;

- по рівнях протікання комунікації на рівні буденної культури, в специалізованих областях соціокультурної практики, в контексті трансляції культурного досвіду від специалізуючого рівня до буденного і т.п. Специфічною сферою соціокультурної комунікації виступає масова комунікація,яка може бути визначена як культурна область, що складається з відкритих, впорядкованих процесів трансляції соціально значущої інформації, що піддаються цілеспрямованому породженню і регулюванню. У змістовному відношенні соціокультурна комунікація може бути диференційована на чотири основних інформаційних напрямка:

-новаційна що залучає споживача інформації до нових для нього знань про властивості і ознаки явищ, обєктів і процесів, про технології і норми здійснення якої-небудь діяльності;

-орієнтаційна що допомагає споживачеві інформації орієнтуватися в системній структурі природного і соціального простору;

-стимуляція що впливає на мотиваційні підстави соціальної активності людей,акту алізує знання людини про навколишню дійсність і технології діяльності, а також прагнення до отримання бракуючих знань заради задоволення його соціальних домагань і ін.

-кореляційна що уточнює або оновлююча окремі параметри перерахованих вище видів знань, орієнтацій і стимулів.

Основною змістовною одиницею соціокультурної комунікації є повідомленнямоноаспектна інформація про що-небудь або тексткомплексна інформація про багато або декількох істот. аспектах чого-небудь. 64. Об’єкт і предмет філософії історії. Історична дійсність як обєкт філософського дослідження -утворення складне й багатогранне. Вона не тільки твориться,а й інтериоризується кожним з нас, формуючи внутрішній, духовний світ особистості. Цілком закономірно, що термін історія багатозначний, полісемантичний. Ці чисельні значення за спеціального, фахового вивчення певним чином селекціонуються й групуються. Наприклад, відомий російський учений Єщо працює в царині філософії історії, Арсеній Гулига виділяє принаймні шість значень цього терміна: історія як оповідь; історія як несподівана і,зазвичай , не дуже приємна подія; історія як процес розвитку загалом; історія як процес перебігу змін у житті суспільства; історія як минуле; історія як наука. Таким чином, обєктом філософії історії, який є водночас обєктом і нефілософської спеціально-наукової історії, постає у Гегеля всесвітня історія, але як предмет філософії історії та сама всесвітня історія постає вже ніби розглянута зсередини її внутрішнього духовного змісту. Заслугою Гегеля є також визнання ним відмінності між філософією історії та нефілософською історією:

А) за їх предметами при спільності об’єкта

Б) за ступенем рефлективності

Він доводив, і небезпідставно, що саме філософія історії є у повному сенсі слова рефлексією, самосвідомістю історичного процесу розвитку людства, можливості ж будь-яких інших спеціальних галузей історичного пізнання є в цьому плані значно обмеженішими. До провідних, визначальних ракурсів філософії історії як відносно автономної галузі знань слід віднести, з певними засторогами,такі три: По-перше, предметом філософії історії може поставати реальний історичний процес як самобутнє цілісне й водночас внутрішньо розгалужене утворення. Філософія історії розглянута в ракурсі тлумаченого подібним чином її предмета, визначається в одних випадках як матеріальна філософія історії, субстанційна філософія історії, в інших -історіософія, або ж ще по-іншому — філософсько-історична онтологія, філософська онтологія історії, метафізика історії або ж, нарешті, - історіографія чи філософська історіографія. По-друге, предметом філософії історії виступає й процес пізнання історичної дійсності, його передумови, складові , мета, засоби, рушії,критерії , результати тощо. У даному разі філософія історії виконує вже функції філософської теорії історичного пізнання — в усіх його формах,рівнях і виявах .Її предметом є і поза наукове ,і наукове осмислення історичної реальності ,і дискурсивні ,і поза дискурсивні ,способи її осягнення

Розглянута в цій своїй іпостасі, філософія історії називається ще, на відміну від першого аспекту,вже нематеріальною, а формальною філософією історії. Між тим надто важливим і окремим, спеціальним предметом дослідження, принаймні у сучасній філософії історії, є також методи пізнання та перетворення історичної дійсності, їх природа , механізми їх формування та використання. У цьому зрізі філософія історії набуває значення методології історії. 65. Периодизація історії та її критерії. Існують дві найзагальніші моделі світового історичного процесу — лінйна та нелінійна — які протягом тривалого часу визначають розуміння людьми свого минулого, сучасного і майбутнього.

Лінійна, або унітарно-стадійна формаційна модель виявляється в поглядах на всесвітню історію як на єдиний процес поступального розвитку, що передбачає існування взаємоповязаних стадій соціокультурного розвитку людства.

Периодизація лінійної моделі історичного розвитку: Перший напрям лінійної моделі світового історичного процесу

1. християнський період:

концепція Бога-творця: початок світу акт творення світу Богом, власне історія світу взаємовідносини Бог-людина і кінець світу Страшний суд, Апокаліпсис. Представником такої концепції був Августин Блажений, який розробив есхатологічну периодизацію історії міст суспільств, побудована за аналогією із шістьма днями творіння, шістьма сферами людського життя і шістьма епохами, про які йдуться у Старому Завіті

дуалістичний поділ на доу царства Бога-отця і добу Бога-сина тріадна периодизація історії: період Старого Завіту та домінування страху й закону — царство Бога-отця; період Нового Завіту з приматами Віри й Любові — царство ога-сина; період Вічного Євангелія, царство Духа Святого. Троїстий підхід розроив Йоахим Флорський у своїй праці Вічне Євангеліє. Цей підхід став парадигмальним. Він простежується у поглядах діячів епохи Відродження і доби Просвітництва.

2. Відродження і Просвітництво: А. Фергюсон виокремлює такі стадії: дикість, варварство й цивілізація, яким є три основні стадії його господарського розвитку:збиральництво, скотарство, землеробство.

Схема розвитку К. А. Сен-Сімона складалася з 4 стадій поступу людства: фетишистська, антична, феодальна і суспільство майбутнього. Його схема постає вже як більш реальна і цілісна система.

3. Формаційний марксистський підхід.

В основу формаційного підходу покладено ідею про шістьсуспільно-економічних формацій у розвитку всесвітньої історії:первісно-общинна, азійська, антична рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична. Визначеною основою кожного з них є відповідний рівень розвитку продуктивних сил і характер суспільних виробничих відносин, які, за твердженням Маркса, виконують роль базису суспільства. Маркс прагнув подати історію людства цілісною, і це певною мірою йому вдалося. Другий напрям лінійної філософії історично зорієнтований на осмислення історичного процесу як стадійного, є позитивістський еволюціонізм і новоеволюціонізм.

Еволюціоністську концепцію найбільш повно репрезентують Г. Спенсер, у системі якого принцип еволюції вперше набув універсального значення, та англ. етнограф Едуард-Бернет Тейлор.

Новоеволюціонізм репрезентує амер. Дослідник К. Поланьї, який у своїй книзі Первісна, архаїчна та сучасна економіка дослідив економічні стадії поступу людства, виділивши у світовій історії 3 основних періоди: первісну економіку, економіку ранніх цивілізацій і ринкову економіку. Кожномуу етапу відповідає особливий тип матеріальних благ.

Теорія стадій Вольт-Вітмен Ростоу виокремлювала такі стадії: традиційні стадії з властивим їй низьким рівнем споживання; стадії передумов, піднесення; високоіндустріалізована стадія масового споживання.

Концепція єдиного індустріалізованого суспільства Раймон Арон, В. Ростоу та Д. Белл розглядає історичний процес як перехід від традиційного аграрного до індустріального промислового суспільства.

Концепція постіндустріального суспільства Д. Белл, З. Бжезинський, Р. Гароді та ін..

Нелінійна, або плюрастично-циклічна концепція є другою найзагальнішою просторовою моделлю історичного часу, яка визначає існування множинності самодостатніх історичних утворень із власною самодостатньою історією.

Периодизація нелінійної моделі історичного процесу:

Антична філосфія є філософією вічного становлення, вічного вороття, періодичних свтових пожеж Геракліт, душепереселень і душевтілень Платон. Стверджувався кругообіг у всьому.

Доба Відродження М. Кузанський, Н. Макіавелі, Дж. Бруно. Дж. Віко виокремлював 3 родові періоди у культурній історії: первісне варварство з міфологічною формою осягнення світу, панування дикунства і злиднів; героїчний феодалізм, коли було закладено основи культури і монархічної форми правління; класичний людський із максимальним розвитком літератури та форм політичної організації суспільства, з початком моральної деградації людей. Першоджерелом культурно-історичних зрушень Віко вважав історичний дух розум, а історичний розвиток розглядав як процес, під час якого люди формують системи мови, звичаїв, законів.

Цивілізаційний напрям у світовій філософії історії М. Данилевський, О. Шпенглер, О. Тойнбі. Історія людства постає у формі реальних, окремих, самодостатніх соціокультурних світів.

66. Пролеми спрямованності, сенсу історії та її цінностей. Статус історії як світоглядної категорії визначається тим, що поза нею людина не може усвідомлювати належність до свого народу й людства загалом. Коли ж історія осягається як цілісний процес розвитку окремих народів або людства, то неминуче постає питання про її смисл. Історія не тільки обєктивний процес, наділений сутнісними характеристиками , вона розглядається також і як особливого роду цінність. Призначення філософії — спираючись на визначену нею світоглядну позицію, на синтез історичного знання, зрозуміти історію як ціле, що має смисл цінності існують не лише в площині сучасного, вони ніби живуть у динаміці часу, що передбачає також наявність минулого й майбутнього .У цьому й полягає специфічне буття історії як особливого роду ціннісної предметності. 67. Поняття суспільного та соціального у філософії. Однією із складових філософії є соціальна філософія, яка досліджує суспільство. Але суспільство досліджує разом із філософією цілий комплекс наук — суспільствознавство політична економія, історія, соціологія, естетика, мовознавство, демографія і т.д.. Навідміну від цих наук соціальна філософія досліджує суспільство в цілому, як цілісну систему у взаємодії всіх його сторін. Соціальна філософія є науковою теорією, що пояснює найважливіші, фундаментальні проблеми розвитку суспільства як цілісної системи. Разом із тим, соціальна філософія є науковим методом вивчення кожної з окремих сторін суспільного життя, методом дослідження конкретних історичних явищ. Суспільство як система є надзвичайно складною, розмаїтою структурою. В ньому функціонують найрізноманітніші фактори: економічні, політичні, ідеологічні, моральні, релігійні, національні, сімейні тощо. Розгляд будь-якого соціального явища з необхідністю вимагає врахування комплексу факторів, їх взаємодії, впливу кожного з них на явище, що вивчається. Звідси — надзвичайні труднощі в глибокому, досконалому пізнанні сутності конкретного історичного процесу чи явища, його причин, спрямування, розвитку його джерел і т.д. Для суспільства характерна надзвичайна динамічність, відбуваються постійні зміни. Якщо закони природи більш-менш стабільні, чи довговічні, то суспільні закони, навідміну від законів природи, виникають пізніше, є більш складними за механізмом прояву, не так чітко функціонують і реалізуються, що важливо, лише в свідомій діяльності людей. Але кожна людина має своєрідний характер, думки, прагнення, ставить певні цілі, вибирає засоби досягнення цих цілей. Скільки людей — стільки й різновидів процесів, подій, стимулів, діяльності тощо.

Отже, суспільство — це форма життєдіяльності людей, спосіб їх соціальної організації. Це система, яка розвивається на основі обєктивних соціальних законів. Як тотожне використовується поняття соціум. Соціум — це система суспільного спвжиття людей. Походить від лат. слова соціо, що означає зєднати, поєднати, розпочинати соціальну працю. Суспільство як соціальна реальність є вищою формою руху матеріального світу.

Вчення про суспільство як складова філософії пройшло довгий і складний шлях розвитку. Можна виділити три основних підходи до пояснення сутності звязків та закономірностей розвитку суспільства:

натуралістичний підхід зводиться до твердження, що людське суспільство розглядається як продовження закономірностей природи, світу тварин і Космосу в цілому. Виходячи з цього, тип суспільного устрою та хід історії визначається ритмами сонячної активності й космічних випромінювань А. Чижевський, Л. Гумільов, особливостями георгафічного та

природно-кліматичногосередовища Ш.Монтескє, Л. Мечников, специфікою людини як природної істоти, її генетичними, расовими і статевими особливостями соціобіологи Е. Уїлсон, Р. Докінс ідеалістичний підхід сутність звязків, що обєднують людей в єдине ціле, вбачає в комплексі тих чи інших ідей, вірувань, міфів.

Третій підхід повязаний з філософським аналізом міжлюдських звязків і відносин, що виникають у відповідних природних умовах і мають визначальний характер. Тут можливі варіанти:

1. атомістичний погляд на суспільство як на групу індивідів, повязаних певним договором Т. Гоббс. Суспільство є конгломератом індивідів, поєднаних умовними звязками

2. органічна модель, згідно з якою суспільство постає як певна ціла система, частини якої — особливі утворення. Відносини людей визначаться не за договором чи контрактом, а згодою членів суспільства, в якій беруться до уваги обєктивнізакономірності історичного розвитку

68. Основні характеристики суспільства. Суспільство — це форма життєдіяльності людей, спосіб їх соціальної організації. Це система, яка розвивається на основі обєктивних соціальних законів. Як соціальна реальність є вищою формою руху матеріального світу. Суспільство виникло в процесі розвитку природи і з самого початку мало характерні риси:

1. специфічна системна організація, що відрізняється від інших матеріальних систем особливою структурною базою, яка поєднує в собі матеріальне і духовне виробництво, різні форми суспільних відносин, соціальну структуру, політичні інститути тощо.

2. суспільство володіє особливим механізмом передачі інформації і способом успадкування. 3. головною відмінністю соціальної матерії від інших її форм руху є те, що вона поєднує в собі не лише матеріальні, а й духовні процеси, свідомість. Суспільство — це система, що постійно розвивається. У своєму розвитку воно послідовно проходило певні закономірні етапи, які в соціальній науці фіксуються в соціальних критеріях. Головними показниками розвитку суспільства завжди були: характер суспільних відносин

рівень духовності людського фактора

рівень демократичності соціальних структур

Виходячи із цього, характерними рисами сучасного суспільства є: 1. глобальні маштаби виробництва матеріального і духовного

2. утвердження демократичних форм життєдіяльності

3. інформаційно-технологічний спосіб відтворення всієї системи суспільних відносин

4. випереджаючий розвиток науки і духовної культури загалом відносно всіх інших сторін сучасного суспільства

69. Соціальна структура суспільства. Суспільство — це форма життєдіяльності людей, спосіб їх соціальної організації. Це система, яка розвивається на основі обєктивних соціальних законів. Як соціальна реальність є вищою формою руху матеріального світу. Характеристика структури суспільства передбачає не лише виявлення його елементів, а й визначення місця і ролі кожного з цих елементів у його функціонуванні і розвиткові. Так, основними факторами у життєдіяльності суспільства є матеріально-виробничий, соціальний, політико-управлінський і духовний.

Будь-яке суспільство — це не просто група окремих індивідів, а певна система соціальних звязків, відносин, тенденцій та закономірностей розвитку. Соціальна структура суспільства поєднує насамперед соціально-класові елементи класи і суспільні прошарки. До неї належать також такі структури, як соціально-етнічна рід, племя, народність, нація та соціально-демографічна, яка повязана з розподілом людей на групи за віком, статтю та іншими демографічними ознаками молодь, жінки, пенсіонери. До важливих елементівсоціальної структури суспільства належать також трудові колективи, населення міста і населення села, працівники фізичної праці і працівники розумової, родина.

Залежно від кількісного складу соціальні спільності поділяються на: великі класи, нації, професійні та галузеві групи, середні територіальні спільності, виробничі колективи тощо. малі родина та ін.

Визначальним елементом соціальної структури виступають класи. Це найбільш важливий елемент структури. Класове розмежування має вирішальний вплив на всі суспільні відносини та елементи соціальної структури.

Сьогодні існує множинність теоретичних моделей бачення класової структури. Найбільш відомими є такі: класово-статусна модель М. Вебер: клас власників, клас робітників, дрібна буржуазія, інтелігенція і білокомірцеві службовці. Причому, класами називаються групи, які мають доступ до ринку і пропонують ті чи інші послуги

дихтомна класова модель К. Маркса: буржуазія і пролетаріат, між якими розміщається дрібна буржуазія, виокремлюють ще селянство, інтелігенцію. Еволюція класової структури йде в напрямку посилення антагонізму між двома основними класами, що зумовлює соціалістичну революцію, яка знищує поділ суспільства на класи

класова модель Р. Дарендорфа: панівний клас, підлеглий клас, безкласові групи, диференційовані на основні ставлення до влади. Класові відносини постійно поєднують у собі конфліктуючі інтереси

класова модель Е. Гідденса: вищий клас, середній, нижчий, або робітничий. Критерій поділу — відмінності ринкових можливостей індивідів, що визначаються відносинами власності, освітньою та технічною кваліфікацією, становищем у владних структурах

класова модель Е. Райта: буржуазія, дрібна буржуазія, робітничий клас. Критерій поділу — власність, обмін та влада. Поряд з класами існують суперечливі соціальні утворення, що посідають проміжне становище в соціальній структурі, асаме: дрібні підприємці, напівсамостійні працівники, менеджери і контролюючі особи

класова модель Д. Девіса: вищий клас, середній клас, робітничий клас і нижчий клас. Критерій поділу — рівень освіти, професійний престиж, власність і прибуток

класова модель Дж. Голдорпа: клас послуг, що обєднує професіоналів, менеджерів і адміністративних працівників; робітничий клас; проміжний клас, що включає службовців, дрібних підприємців і самостійних працівників, а також технічний персонал;

В інформаційному суспільстві ХХ ст. в економічно розвинених країнах сформувалися такі основні класи: вищий, або правлячий клас, клас виробничих і невиробничих працівників наймана робоча сила і середній клас. Вищий, або правлячий клас обєднує власників основних засобів виробництва і капіталу, а також осіб, що посідають важливе становище в управлінні фірмами, державними структурами і т. д.

Клас виробничих і невиробничих працівників, що обєднує осію найманої праці, які не мають власності на засоби виробництва або мають її в обмеженій кількості і зайнятих переважно виконавчою працею.

Середній клас — це насамперед дрібні підприємці. До нього належать також більша частина інтелігенції та середня група службовців.

70. Сім’я як соціальна ланка суспільства. Сім’я — найважливіша форма організації життя людей. Людина народжується у сімї як особистість, вчиться мистецтву людських стосунків на різних рівнях буття і різних сферах діяльності, готується до майутньої ролі чоловіка ао дружини, батька або матері тощо. Стосунки в сім’ї готують молодь до різноманітних складних і суперечливих соціальних стосунків. Водночас, суспільні зміни спричиняють зміну і сім’ї — її форми, структури, впливають на осоливості сімейних стосунків. Це дало підстави для твердження про сімю як мікросоціум мале суспільство, що засвідчує нерозривну єдність сім’ї і суспільства. Сім’я - мікросоціальна група — соціально-біологічна спільнота, що існує на основі шлюних звязків, кровної спорідненості або всиновлення, яка регулює стосунки між чоловіком і дружиною, атьками і дітьми й відповідає за виконання притаманних їй різноманітних функцій.

Як спільнота сім’я пройшла довгий шлях історичного розвитку, в процесі якого відозмінювалися внутрішні стосунки в ній, набуваючи різноманітного ціннісного впливу. Більшість дослідників вважає, що сімя як історичне явище в своєму розвитку пройшла кілька етапів, форм. Їй передував період проміскуїтету — стадія нічим не обмежених статевих зносин у первісному суспільстві полігамія, яку інколи ще називають стадією зоологічного індивідуалізму.

Первинною формою сімї вважають кровоспоріднену, яка складалася із кровних родичів — батьків і дітей, між якими були заборонені статтеві звязки.

Наступним етапом була групова сім’я в ендогамному між особами однієї суспільної групи і екзогамному шлюб у межах однієї родової групи був забороненийваріантах, де заборонялися статеві стосунки не тільки між батьками і дітьми, але й між братами і сестрами. Родовід визначався материнською лінією.

Подальший її розвиток репрезентує парна сім’я, де вже конкретно визначені чоловік та жінка обєднувалися на більш-менш тривалий термін їхнього життя. Родовід продовжувався по материнській лінії. Цей тип сімї ув нетривким, оскільки кожен з її основних членів міг продовжувати жити у своїй родинній групі.

Матеріальна перевага чоловіка, його майнова влада, право власності сприяло появі патріархальної сім’ї. Це була перша історична форма моногманої сім’ї, хоч моногамія стосувалась лише жінки, яка згідно з тогочасним правом була повністю підпорядкована волі чоловіка, стаючи насамперед знаряддям дітонародження.

Згодом церква освятила шлюб — визнану суспілством форму взаємин між чоловіком і жінкою та їхніми дітьми, наголосивши на елементах рівності його суб’єктів.

Основними суспільними функціями сім’ї є: репродуктивна дітонародження, повязана з відтворенням соі подібних, тобто населення країни

виховна, яка повязана з батькывською та метринською любовю, через яку дитина набуває суспільно значущих якостей особи

господарсько-побутова економіна, повязана із заезщпеченням матеріального доробуту сімї

рекреативна, що полягає у забезпеченні відтворення фізично-психічних, духовних сил людини

71. Нація як соціокультурний феномен. Нація лат. natio — племя, народ — різновид етносу, форма спільності людей, що історично склалася.

Сьогодні немає єдиної думки щодо визначення поняття нація. Є десятки, якщо не сотні, визначення нації. Це можна пояснити складністю цього соціального феномену, його різнобарвністю, а також тим, що він постійно змінюється, розвивається відповідно до умов соціальної транформації. Це вельми складний організм, що фактично перебуває в безкінечній динаміці. Так, наприклад, довгий час більшість фахівців основною ознакою нації вважали спільність економічного життя. Сьогодні більша увага приділяється національного характеру.

Отже, нація — це історична спільнота людей, яка має такі ознаки:

спільність психологічних ознак, які виступають під загальною назвою національний характер. Останній формується в процесі спільної діяльності людей.

Нація виникає на основі одного етнічного складу етносу. Нація-етнос — природне утворення. Ознаками етносу є, насамперед, спільність походження, мова, самосвідомість, єдині звичаї, традиція, історія тощо,

Територіальна спільність, тобто кожна нація має свою, чітко окреслену територію.

Значну роль у формуванні нації відіграють такі фактори, як спільна мова, традиції, звичаї, обряди, культура в цілому. Нація має тільки одну мову. Специфічна культура, тобто культура лише певного народу, передається з покоління в покоління.Основоположні специфічні риси національних культур залимшаються незмінними.

Спільність економічного життя. Економічні звязки єднають людей, сприяють формуванню самосвідомої нації.

72. Ідеологія та утопія як форми організації суспільства. Ідеологія від гр.idea — ідея та logos — вчення — це сукупність суспільних ідей, теорій і поглядів, які відображають соціально-економічні умови життя людей з позицій певної соціальної спільності, а також програми із закріпленні або зміни існуючих суспільних відносин. Ідеологія виступає як теоретично систематизована свідомість окремої соціальнох групи чи суспільства в цілому.

Ідеологія — складне суспільне утворення, яке включає певну теоретичну основу, а також програму дій і механізми поширення ідеологічних настанов у масах, що випливають із цієї теоретичної основи. Вона тіісно повязана із суспільною психологією. Але це вижчий рівень суспільної свідомості, який є систематизованим, теоретично обгрунтованим духовним відораженнямкорінних інтересів певного соціального субєкта.

Будь-яка людина завжди включена в певні соціальні спільноти, має певні інтереси, вона завжди сприймає явища суспільного життя з певних ідеологічних позицій. Якщо останні відоражають істинний стан справ, тоді знання, погляди, ідеї будуть обєктивними за змістом. Але в суспільстві існують різні соціальні субєкти з різними інтересами. Тому не може бути єдиної ідеології. Ідеологічні концепції суперечать одна одній, спостерігається боротьба між ними. Носії ідеологій прагнуть навязати свої погляди, ідеї, теорії іншим соціальним групам. Утопічний вигляд поки що мають твердження про можливість формування такої ідеології, яка б відоражала інтереси всього суспільства, всіх соціальних груп у цілому.

Ідеологія визначамється соціально-економічними умовами життя людей, суспільним буттям, що формує певні суспільні інтереси. Ідеологія виступає у формах політичних, правових, релігійних, естетичних і філософських поглядів.

Відносна самостійність ідеології проявляється у тому, що кожна нова іделогічна система, яка по суті є відображенням суспільного буття, за формою виступає як продовження попереднього розвитку думки, залежить від накопиченогораніше знань та уявлень. Ідеологія здатна впливати на всі аспекти суспільного життя, в тому числі, на матеріальну основу, що породила її.

73. Рушійні сили та субєкти соціального процесу. У соціальній філософії рушійними силами розвитку суспільства вважають різні суспільні явища: обєктивні суспільні суперечності, продуктивні сили, спосіб виробництва та обміну, розподіл

праці, дії великих мас людей, народів, соціальні революції, потреби та інтереси, ідеальні мотиви тощо. Вони, таким чином, повязуються з суперечностями суспільного розвитку та їх вирішенням, з соціальним детермінізмом, з обєктивними та субєктивними чинниками історії, з діяльністю людей або ж є комплексом усіх цих чинників. Кожний із вказаних підходів правомірний, відображає якусь долю істини. Рушійні сили розвитку суспільства повязані насамперед з діяльністю людей, адже життя суспільства, його історія є діяльністю людей, тобто діяльністю особистостей, соціальних груп, народів тощо. Найважливішими проблемами в широкому спектрі проблематики рушійних сил є аналіз субєкта суспільного життя, характеристики його діяльності, її умов, причин, цілей, завдань, її результатів, діалектики обєктивного та субєктивного, творчого і репродуктивного та ін. в цій діяльності, її піднесень та спадів. Що ж є рушійною силою дій кожної людини, будь-якої соціальної групи стану, професійної групи, покоління, суспільства в цілонадзвичайно велику амплітуду коливань — від думки Б.Рассела про те, що якби сто найвидатніших людей Європи були вбиті в дитинстві, то вся світова історія склалася б по-іншому, ніж це було насправді що є абсолютизацією ролі видатних особистостей в історії, формою прояву волюнтаризму до погляду видатного історика Франції Моно, який вважав, що хоч більшість істориків і звикли звертати виключну увагу на блискучі та голосні прояви людської діяльності, на великі події і великих людей, але необхідно зображати швидкі і повільні рухи економічних умов та соціальних установ, що становлять справді неперехідну частину людського розвитку і впливають на роль особистостей у розвитку суспільства, діалектику обєктивних умов та індивідуальних особливостей у діяльності видатної історичної особистості.

Спробуємо розглянути, від чого залежить роль такої особистості в суспільному розвитку. Можливим варіантом відповідей можуть бути:

1 від здібностей, таланту чи геніальності; 2 від становища в суспільстві в економіці, політичному житті, у державі; 3 від того, яку групу, партію очолює ця особистість а звідси — більша чи менша і роль, прогресивна чи консервативна; 4 від того, як глибоко розуміє ця особистість історичні завдання та закони розвитку суспільства, спрямованість такого розвитку і від того, з якою енергією вона діє; 5 від того, наскільки сприяють їй обєктивні умови її діяльності, адже якщо відповідні умови ще не склалися, то ніяка надвидатна особистість не зможе підняти маси на боротьбу. Очевидно, це і мав на увазі залізний канцлер Отто Бісмарк, коли, виступаючи в рейхстазі, говорив депутатам: Ми не можемо творити історію, ми маємо чекати, доки вона створиться.

Питання про роль видатних історичних особистостей у філософській теорії розглядається досить грунтовно. Цілком очевидно, що історична особистість, її роль є своєрідним результатом двох складових: соціальних умов, суспільних потреб, з одного боку, і якостей конкретної особистості — з іншого.

74. Дух, душа і духовність: особливості взаємозвязку. Особливе місце в онтології займає буття духовного та його різноманітних, відомих і ще поки що невідомих властивостей, структурних рівнів, внутрішніх та зовнішніх звязків й впливів на буття людини.

Дух, душа, духовне, духовність, свідомість, ідеальне поняття вживані в різних значеннях і смислах у магії, міфології, релігії, філософії, науці, мистецтві, політиці.

Про магічні практики характерників уже йшлося у темі, присвяченій світогляду та світоглядній орієнтації людини у світі.

Міфологія ототожнює дух із дією сил природи: вітру, переміщення повітря, грому, блискавки тощо, а також життєвого подиху, початку нижчого і вищого життя.

Релігія терміном дух визначає душі людей, що мають розум, волю, могутність, надприродні сили Бога.

Філософський зміст поняття дух по-різному тлумачиться філософами, зокрема, як притаманна людині здатність мислити, відчувати, виявляти вольові зусилля, цілепокладати та творчо діяти. Часто термін дух вживають для характеристики суспільних явищ: дух народу, нації, дух солідарності тощо.

Ґ. В. Ф. Геґель у роботі Філософія духу зауважує, що пізнання духу є найконкретнішим і тому найвищим і найскладнішим. Він ґрунтовно аналізує субєктивний, обєктивний і абсолютний дух. До форм існування абсолютного духу відносить: мистецтво, релігію і філософію.

Розвиваючи думку Ґ. В. Ф. Геґеля, марксизм доповнює вказані форми духу політикою, правом, мораллю, називаючи їх формами суспільної свідомості, які відображають стан суспільного буття.

Сучасне визначення духу пропонує вітчизняний філософ С. Б. Кримський. Він розуміє дух як потенціал творчої активності, того переходу від стану речей до стану ідей і навпаки, що постійно здійснюється всередині діяльності. Він вважає, що до атрибутів духу належать: активність як самотворча діяльність, нескінченність, тобто здатність до трансценденцм, виходу з себе у все вищі ціннісні сфери, до перетину усіх кордонів, свобода як самодіяльність, абсолютність як самоцінність і самосвідомість у вигляді саморефлексивного мислення та самопокладання смислу.

Буття суспільної свідомості неможливе без її носіїв — конкретно-історичних особистостей, індивідуальностей, які не дзеркально відображають дійсність, а перетворюють її на зміст власного духовного світу, індивідуальної свідомості.

Дух — це дивовижний світ, який ще називають внутрішнім світом людини, її душі. Душа або психея виявляється в особливих властивостях тіла людини, її датностях реагувати на зовнішні та внутрішні стани організму, функціях нервової системи. Так, зокрема, україно-російський філософ П. Д. Юркевич серед станів душі розрізняє: духовний, душевний, задушевний. Він вважав, що серце є осередком душевного і духовного життя людини. У західноєвропейській філософсько-психологічній традиції розглядають свідомий, несвідомий, підсвідомий, надсвідомий стани психіки. Душу часто ототожнюють з психікою людини або її свідомістю. Носієм свідомості є конкретний індивід, людина, особистість з притаманними їй психологічними особливостями. Як ми зазначали, завдяки взаємодії людини і світу відбувається процес відображення в свідомості всього, що оточує людину. Свідомість — це ідеальна сутність психіки, душі, здатність головного мозку людини цілеспрямовано відображати буття світу, перетворювати його в образи й поняття.

Свідомість опосередковує людське ставлення до навколишнього світу. Дослідники розрізняють: індивідуальну притаманну окремій людині, індивіду; групову та суспільну свідомість.

Осмислення буття кожного структурного елемента свдомості уможливлює виявляння тих його сторін, на які не часто звертають увагу, що сприяє оцінюванню змістовності свідомості кожної людини. Щоб зясувати, наскільки гармонійно розвинуті всі елементи свідомості як інструмента пізнання і перетворення світу, треба засвоїти основні функції свідомості: пізнавальну, комунікативну, орієнтаційну, цілепокладальну, управлінську. 75. Цінності як ядро духовного світу людини. Цінності- це специфічно суспільні визначення обєктів, які виражають їхнє позитивне чи негативне значення для людини і суспільства: добро чи зло, прекрасне чи потворне, справедливе чи несправедливе і т.д.

За Вебером, цінності — це усвідомлені інтереси. Змінюються епохи, змінюються люди, змінюються норми, за якими живе суспільство, — змінюються цінності. Всі різноманітні предмети людської діяльності, суспільні відносини і включені в їхню сферу природні процеси можуть виступати предметними цінностями,обєктами ціннісного відношення.

Субєктивні цінності, оцінки, установки, імперативи і нормативні уявлення, закріплені в суспільній свідомості і культурі, існують як способи і критерії, на основі яких відбувається оцінювання дійсності та діяльності людини.

Цінності — це те, на що орієнтується субєкт у своїй пізнавальній та практичній діяльності, а також те, що досягається в процесі та результатах такої діяльності.

Цінності є чимось більш високим, ніж звичайна зацікавленість людини. Саме через культурні цінності людина задовольняє свої потреби,іи саме існування цінностей відрізняє людину від тварини. Цінності становлять фундамент культури, і предметним полем формування цінностей є культура. Ці

категорії невіддільні одна від одної. Культура і визначається через систему цінностей та ідей, що слугують для регулювання поведінки членів даного соціуму. Культура є цементом будівлі суспільного життя, а цінності — осередком духовного життя суспільства. Культура встановлює, що таке цінність, що — антицінність. Люди, що поділяють однакові цінності, становлять соціальні групи, спрямовуючи, таким чином, обєднуючись у політичній, економічній боротьбі, історію у певному напрямі. Цінності скріплюють громадську єдність, цілісність соціуму, перешкоджаючи руйнівному впливові ззовні. Роль особливих ідейних кріплень в суспільстві виконують соціальні цінності, що виступають у форм соц.-пол. ідеалів, ідей, ціннісних настанов, орієнтацій, надцінних ідей, на зразок національної ідеї. Виконуючи важливу роль інтегруючих, соціалізуючи, комунікативних засад у житті суспільства, цінності забезпечують духовно-вольову єдність суспільства, високий рівень самосвідомості та організованості його членів. Існування культурних цінностей характеризує саме людський спосіб буття, рівень виділення людини з природи. Ціннісний тип світорозуміння зумовлений суспільним способом життя людини, існуванням сусп. потреб. Ці потреби охоплювали основні сфери побуту вже первісної людини — працю, ритуальні танці, навчання, поховальні обряди, звичаї подарунків, гостинності, заборону кровозмішення, релігійні і магічні дійства. Потреба в таких видах діяльності не мала безпосереднього біологічного значення. Вони і становили основу перших ціннісних комплексів. 76. Гуманізм філософії. Гуманiзм: 1) визнання людини найвищою цінністю в світі, повага до гідності та розуму людини; течія в західноєвропейській культурі епохи Відродження,спрямована на утвердження поваги до гідності й розуму людини, її права на щастя в житті, і вільний вияв природних почуттів і здібностей; 2) Ставлення до людини, пройняте турботою про її благо, повагою до її гідності; людяність. Філософія за своєю природою гуманістична, бо в простому розумінні філософія - це любов до мудрості. XV-XVI ст. в історії філософської думки прийнято називати епохою Відродження, Ренесансувід фр. renaissance -відродження. Цей термін вживається на означення періоду відродження античної культури під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті Західної Європи. Але надто спрощено було б вважати, що поняття Відродження відбиває лише смисл тієї епохи і що в духовному житті спостерігаєтьсямеханічне перенесення на тогочасний грунт культурного надбання античності. В новій культурі, окрім ренесансу античності, значною мірою знаходить відбиття соціально-економічний та духовний зміст середньовіччя. У царині філософії спостерігається складний, непослідовний, часто суперечливий характер філософських поглядів. Тому надто складно визначити певну систему поглядів, більш-менш сталі напрямки чи філософські течії того періоду. Навіть погляди окремих філософів хибують подекуди двоїстістю, відсутністю певної визначеності. В цілому філософія Відродження не є якимсь повторенням, копіюванням античної філософії, а суттєво відрізняється від неї. З іншого боку, нова філософія, хоча і протиставляє себе середньовічній схоластиці, несе на собі відбиток середньовічної культури, і їй притаманні певні риси, що не властиві античності.

77. Поняття філософії економіки. Філософія економіки це наука про закономірності, умови та механізм економічного розвитку. Її можна розділити на два рівні - побутовий і державний. П о б у то в и й — це рівень філософії людини, яка прагне шляхом генерування і реалізації своїх ідей забезпечити собі та своїй сімї нормальне життя. Д е р ж а в н и й рівень — церівень державного мислення, сконцентрованих дій, спрямованих на розвиток економіки всієї країни, зростання продуктивних сил і національного багатства, підвищення добробуту народу. Державний рівень економічної філософії - найважливий рівень, який є філософською основою розвитку. Державно-економічна філософія ні в якому разі не може підмінятися побутовою філософією. Філософія економіки має власну історію розвитку, початок якої відносять до середини 90-х роківXIX ст., але особливого розвитку вона набула на початку XX ст. під назвоюекономічний матеріалізм.

78. Поняття суспільного виробництва та його різновиди. Матеріальна виробнича діяльність людей стала основою виникнення і розвитку суспільних звязків та відносин, тобто людського суспільства. Спільна праця згуртовувала людей, робила їх постійне спілкування життєво необхідним. Тому виробництво завжди, за будь-яких умов має суспільний характер, є суспільним виробництвом. Продуктивні сили становлять лише одну сторону суспільного виробництва. Адже в процесі виробництва люди вступають у певні відносини не тільки з природою, а й один з одним. Ці взаємовідносини людей у процесі виробництва дістали назвувиробничі відносини і представляють другу складову способу виробництва.

У виробничі відносини входять насамперед виробничо-технічні відносини, тобто взаємини між виробниками безпосередньо на конкретному підприємстві. Але для успішного функціонування підприємства необхідні звязки його з іншими підприємствами і навіть галузями виробництва. Отже, у виробничі відносини входять також відносини між людьми різних підприємств чи галузей виробництва, а також відносини в процесі розподілу, обміну та споживання суспільного продукту.

В основі виробничих відносин лежить власність на засоби виробництва. Тобто від того, в чиїй власностіперебувають основні засоби виробництва, залежить сутність, характер усієї системи виробничих відносин. Характер власності визначає форми відносин між людьми у суспільстві: панування і підкорення чи співробітництво та взаємодопомога.

Форми власності визначають форми розподілу, обміну та присвоєння виробленого, а також місце людини в системі виробництва, тобто- це власник, управлінець чи виробник. Левову частку прибутку отримує власник засобів виробництва, а виробнику йде заробітна плата.

За характером економічної діяльності людей суспільне виробництво поділяють на три великі сфери, або блоки галузей:1 основне виробництво; 2 виробнича інфраструктура; 3 соціальна інфраструктура.

Основне виробництво — це галузі матеріального виробництва, де безпосередньо виготовляються предмети споживання й засоби виробництва.

Виробнича інфраструктура — це галузі, які обслуговують основне виробництво та забезпечують ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві та в народному господарстві в цілому. Основне виробництво і виробнича інфраструктура в сукупності становлять сферу матеріального виробництва.Соціальна інфраструктура — це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства та надаються нематеріальні послуги, які відіграють вирішальну роль у всебічному розвитку трудящих, примноженні їхніх розумових та фізичних здібностей, професійних знань, підвищенні освітнього й культурного рівня.

79.Поняття власності та її форми . Власність означає право на дії з речами, які підлягають обміну. Важливі типи власності включають нерухомість (земля), особисту власність, інша (фізичне майно) та інтелектуальну власність (права на артистичні творінням, винаходам і т.д.) Право на власність пов’язано з власністю, яка встановлює відношення між товарами послугами та іншими людьми або групами, запевняючи власника на право обійтися без власності в манері, яку він або вона вважає доцільною. Деякі філософи стверджують, що права власності є результатом соціального угоди. Інші знаходять походження для них в етиці або природному праві.

Громадська власність - це будь-яка власність, якою керує держава або ціле співтовариство. Приватна власність - будь-яка власність, яка не є громадською власністю. Приватна власність може знаходитися під контролем єдиної людини або групи людей. Деякі філософи, як Карл Маркс, використовували дане поняття, щоб описати соціальні відносини між тими, хто продає їх трудову владу і тими, хто купує це.

У часи середньовіччя і Ренесансу в Європі термін власність по суті згадувався щодо землі. Великий перегляд колишньої думки був необхідний у відношенні землі, щоб бути розціненим, як тільки особливий випадок різновиду власності. Цей перегляд колишнього думки був натхненний, хочаб, трьома широкими особливостями ранньої сучасної Європи: хвиля торгівлі, розлад зусиль заборонити інтерес та розвиток централізованих національних монархій 80. НТР: сутність, закономірності та соціальні наслідки. Задовольняючи свої проблеми, люди мають справу не лише з природою, яку використовують, пристосовують до своїх вимог, а також з так званою другою природою, тобто з тим, що вони створюють. Створене знову використовується у виробництві. Між людиною і тим, що вона створює, діють взаємозумовлені, досить складні діалектичні звязки, які значною мірою змінюють умови її життєдіяльності. Сучасне виробництво характеризується не лише матеріальними, а й духовними факторами, поєднанням науки і виробництва. Обовязковими елементами виробництва виступають результати науково-технічних досліджень, нові технології, наукові програми, плани та прогнози, автоматизовані системи управління, системи наукової організації праці тощо. Дедалі зростаючу роль у виробництві відіграє наука, яка забезпечує теоретичну, духовну сторону практичної виробничої діяльності. Безпосереднім виявом цього стану є науково-технічний прогрес НТП, який перетворився в головний чинник економічного прогресу. Адже щоб успішно здійснювати сучасне суспільне виробництво необхідне знання основних обєктивних тенденцій розвитку науки і техніки. Окрім того, глибоке розуміння процесів, повязаних з НТП, має враховуватися в морально-етичному аспекті виробничої діяльності суспільства, у вирішенні проблем взаємовідносин людини і природи, вживання людства тощо. Відомо, що будь-яке соціальне явище слід розглядати в розвитку, в чіткому усвідомленні його суті, тобто в сукупності глибинних звязків, відношень і внутрішніх законів, які визначають основні риси і тенденції розвитку даного явища. Сучасний етап НТП прийнято називати науково-технічною революцією НТР. Насамперед необхідно уточнити співвідношення понять НТП і НТР. Науково-технічний прогрес — це поступальний рух науки і техніки, еволюційний розвиток усіх елементів продуктивних сил суспільного виробництва на основі широкого пізнання і освоєння зовнішніх сил природи, це обєктивна, постійно діюча закономірність розвитку матеріального виробництва, результатом якої є послідовне вдосконалення техніки, технології та організації виробництва, підвищення його ефективності. Науково-технічна революція — це більш вузьку поняття. Вона являє собою одну із стадій чи форм НТП, коли він набуває прискореного, стрибкоподібного характеру. Виявом науково-технічної революції є докорінна перебудова всієї технічної і технологічної основи виробництва, його організації й управління, які здійснюються на базі практичного використання фундаментальних відкриттів сучасної науки. Виробництво перетворюється з простого процесу праці в науковий процес, у технологічне застосування науки. Методологічною основою дослідження сутності НТР може бути такий підхід до розвитку науки і техніки, коли в процесі аналізу їхньої ролі та значення у виробництві і взагалі в житті суспільства і центр уваги ставиться трудова людська діяльність в її історичному русі. При цьому розвиток техніки слід розглядати не як самостійний, сам по собі, а через призму людської активності, тобто як процес послідовної передачі виробничих функцій від робітника до техніки, як заміну природних виробничих інструментів штучними. В результаті прогресу техніки дедалі більше функцій передається техніці, машині. Можливий такий стан, коли людина в кінцевому рахунку вийде з безпосереднього процесу виробництва і замість того, щоб бути головним елементом процесу виробництва, стане поряд із цим процесом. Отже, розглядаючи сутність НТР, необхідно врахувати цей бік явища, а саме — зміну місця та ролі людини в результаті технічного прогресу. Слід звернути увагу на органічну єдність науки та техніки в процесі їхнього розвитку. Сучасна техніка і технологія немислимі без втілення в них наукових досягнень. Якщо в минулі часи наука виступала як самостійна сфера діяльності, незалежна від інших чинників суспільного життя, то з певного часу вона починає входити в тісний звязок з іншими сферами діяльності людини. Особливо зростає її взаємозвязок з виробництвом, технікою. Здійснюючи на них суттєвий вплив, вона сама вже не може прогресувати без них. Правда, наукові відкриття далеко не завжди стають оперативним надбанням виробництва. Останнім часом спостерігається тенденція до скорочення часу реалізації наукових відкриттів. При характеристиці сучасного виробництва набуває величезного теоретичного і методологічного значення тенденція до технологічного зростання науки і неухильне поступове перетворення її у безпосередньо продуктивну силу. Наука виступає в ролі продуктивної сили. Наука шляхом втілення її досягнень в техніці, в технологічних процесах, а також розвитку творчих здібностей, духовного вдосконалення учасників виробництва безпосередньо підсилює виробничі можливості людини і суспільства, а отже, є безпосередньою продуктивною силою. Соціальні наслідки НТР?

НТР — явище глобального характеру, воно охоплює як усі сторони внутрішнього життя певного суспільства, так і зовнішні сторони його життя. Розвиток науки і техніки сам по собі не залежить від того, в якій соціально-економічній системі він відбувається. НТП створює можливість для розвитку суспільства, а як використовуються наукові і технічні досягнення — залежить від конкретної соціально-економічної будови суспільства.

Соціальні наслідки НТР можна звести до таких основних груп: Загострення екологічної обстановки, виникнення проблеми виживання людства внаслідок забруднення та отруєння навколишнього середовища Зміна взаємовідносин у системі людина — техніка робітник стає регулятором, наладчиком, програмістом і тим, хто керує технологічним процесом Зміна змісту і характеру праці збільшується питома вага творчих, пошукових визначальних функцій, що веде до стирання суттєвих відмінностей між людьми розумової і фізичної праці Зростання питомої ваги висококваліфікованих робітників і спеціалістів, що зайняті обслуговуванням нової техніки і технології це вивільняє трудові ресурси Підвищення вимог до культурно-технічної та інтелектуальної підготовки кадрів Прискорення структурних змін у співвідношенні сфер людської діяльності перекачування трудових ресурсів із сільського господарства в промисловість, а з неї — в сферу науки, освіти, обслуговування. Це зумовлює зростання концентрації населення в містах, поглиблення міграційних процесів, значне скорочення робочого і збільшення вільного часу звідси можливість гармонійного розвитку особистості інтернаціоналізації суспільних відносин зокрема, неможливо виробляти що-небудь в одній країні, не рахуючись з міжнародними стандартами, цінами на світовому ринку, з міжнародним поділом праці Втрата людиною емоційності, інтелектуальне перевантаження, формалізація контактів, одностороння, технічна свідомість Виникнення проблем біологічної і психологічної адаптації людини в звичайних і екстремальних умовах навколишнього середовища надвисоких і наднизьких тисків, температур, електромагнітних полів, радіоактивності і т. д. Однією із найсерйозніших проблем, породжених НТР, є проблема подальшого вдосконалення системи освіти. НТР потребує постійної освіти, яка складається з двох підсистем:базова освіта і додаткова що має здійснюватися переважно шляхом самостійної освіти. Вимагається насамперед досконала підготовка кадрів. Систему передпідготовки, навчання нових спеціальностей і підвищення професійної грамотності трудівників нам ще належить створити. Успішне розгортання НТР вимагає подолання негативних тенденцій зниження інтересу молоді до інженерної професії, до занять науковою діяльністю. Сьогодні потрібно відродити високий суспільний статус інженерно-технічної освіти, використання інженерно-технічних працівників у суворій відповідальності з їхнім цільовим призначенням. Виробничий потенціал країни в сучасних умовах залежить від ефективного використання досягнень науки, техніки і технології. 81. Поняття політики. Термін політика грец. [поліс] — місто, від якого, у свою чергу, утворилося [політея]- державний устрій, держава поширився завдяки роботі Арістотеля про державу, управління та уряд, яку він назвав Політика. Тривалий час політику розглядали як вчення про державу. Сучасні знання про політику поглиблюють різні науки: політична філософія вивчає сутність політики, загальні закони і тенденції її розвитку; політологія — процеси формування, функціонування й поділ політичної влади, боротьбу за владу та участь у ній, її використання у внутрішній і міжнародній політиці та інші. Політологія — це цілісна, логічно обґрунтована система знання про сутність, форми, закономірності розвитку політики і політичної влади, політичних інтересів, цілей, засобів, результатів політичної діяльності. Політика в сучасному суспільному житті відіграє різні ролі, виконує функції, серед яких особливе місце займають: Загальна організація суспільного життя:

Управління діяльністю, відносинами між людьми, суспільними групами, класами, націями, народами та країнами

Контроль за діяльністю політичних субєктів та названими відносинами

Взаємозвязок з економічним життям суспільства та вплив на нього;

Ціле покладання, визначення перспектив розвитку суспільства. Політика взаємодіє з різними сферами суспільного життя, утворюючи окремі області управління, відносин, знання, впливу на суспільство. Це, зокрема: Політична економія Економічна політика Політична ідеологія Політична культура Політична мораль Політичні знання, істина тощо. Структура політики Структуру політики визначають такі її елементи: Політична діяльність Політична система Політичні відносини Політична свідомість Тому політику ще можна визначити як мистецтво управління відносинами між великими групами людей класами, націями, державами, військовими угрупуваннями тощо в конкретно-історичній політичній системі за умови формування відповідної політичної свідомості. Серед розмаїття субєктів політики чільне місце займає, безумовно, держава — ядро політичної системи суспільства.

Схематично структуру держави можна зобразити через звязок її головних ознак: Суверенітет Влада: законодавча, виконавча, судова, інформаційна Податки Територія через апарат та військо Умовно розрізняють внутрішню і зовнішню політику, що взаємоповязані. Серед усіх ознак держави найважливішою є влада. Влада — це здатність і можливість впливати на поведінку людей за допомогою певних засобів — авторитету, права, насильства тощо. Водночас політична влада — це здатність і можливість великих чи малих груп людей, окремої особистості проводити свою волю в політиці та правових нормах. Особливість державної влади в тому, що вона поширюється на все населення та застосовує всі можливі засоби впливу. Незважаючи на те, що в історії людства виникали й зникали назавжди сотні держав, їх сутність залишається незмінною — організація й використання політичної влади в інтересах економічно панівних сил суспільства. Державний апарат, що складається з обраних всенародно чи призначених на відповідні посади людей, безпосередньо реалізує державну владу, проводячи ту чи іншу внутрішню й зовнішню політику. Адміністративно-територіальний поділ держави на республіки, області, міста, райони повязаний із системою державних представництв на місцях. Через представників державного апарату на місцях здійснюється єдина державна політика. Державний апарат забезпечується фінансами за рахунок податків з населення. Держава як головний інститут політичного життя суспільства виконує багато функцій. Проте головними її функціями є такі, як: -Організаційна -Управлінська, яка передбачає досягнення загальних цілей суспільства -Збереження життєдіяльності -Досягнення загального блага -Забезпечення єдності, правопорядку -Регулювання взаємовідносин держави й народу, нації, етносу -Приборкання антидержавних виступів -Створення правової системи та управління нею -Керівництво роботою державного апарату -Міжнародне співробітництво в розвязанні економічних, політичних, глобальних проблем і питань культури. Держава не існує сама по собі. Суспільство неоднорідне, його складають різні соціальні групи, верстви, етноси і т. ін., що мають власні інтереси в боротьбі за владу. Тому влада дозволяє приймати закони та забовязує населення відповідної території їх виконувати. З допомогою держави встановлюється й закріплюється політичне панування окремої групи людей, яким протистоять інші соціальні групи. 82. Поняття політичної системи та її структури. Сукупність суспільних інститутів, організацій, партій, рухів утворює політичну систему суспільства. Звичайно, кожне суспільство має власну політичну систему, але, узагальнюючи політичний досвід людства її складають: Політичні партії Союзи Рухи Організації Профспілки Творчі спілки Політична система суспільства — це цілісна упорядкована система політичних інститутів, політичних ролей, відносин, процесів, принципів політичної організації суспільства, які підпорядковуються кодексу політичних, соціальних, юридичних, ідеологічних, культурних норм, історичним традиціям, настановам політичного режиму конкретного суспільства. Політичну систему конкретного суспільства визначають такі чинники: Соціальна структура суспільства відносини між основними і неосновними класами, націями тощо Форма правління: парламентська, президентська тощо Тип держави: монархія, республіка Політичний режим: демократичний, тоталітарний, деспотичний Соціально-політичні відносини: стабільні чи нестабільні; помірковані, гостороконфліктні або консенсусні Політико-правовий статус держави конституційний, при розвинутих чи нерозвинутих правових структурах Політико-ідеологічні і культурні відносини і суспільстві відкриті чи закриті, з паралельними, тіньовими, маргінальними структурами чи без них Історична й національна традиція устрою політичного життя політично активне чи пасивне населення, кровно-родинні звязки чи ні, розвинуті чи не розвинуті громадянські відносини тощо. Як одна із форм соціального руху матерії, політична система тісно повязана з особливою формою діяльності людей — політикою. На відміну від інших систем суспільного життя, політична система має ряд особливостей: Бере участь у розвязанні таких загально соціальних завдань, як інтеграція суспільства, розподіл у ньому матеріальних і духовних цінностей Монополія на державний примус у масштабах всього суспільства і використання для цього спеціального апарату Має досить складну внутрішню будову, що включає різноманітні політичні організації, принципи, норми, механізми комунікацій, які забезпечують прямий і зворотній звязок соціальних груп і членів суспільства з політичною владою. Політична система має монополію на здійснення влади. Політична влада торкається інтересів великих мас людей, певних соціальних груп, що причетні до керівництва суспільством і займають панівні позиції в економічному житті. Це керівництво є загальнообовязковим і здійснюється як при безпосередній участі домінуючих у суспільстві соціальних сил, так і через суспільно-політичні організації та рухи, політичні групи та їхніх лідерів. Ознакою політичної влади є наявність особливої групи, специфічного прошарку людей, які професійно зайняті управлінням. Функції політичної системи суспільства: 1. Визначення цілей і завдань суспільства 2. Мобілізація ресурсів 3. Владно-політична інтеграція суспільства 4. Регулювання режиму соціально-політичної діяльності 5. Легітимізація, тобто досягнення необхідного ступеня відповідальності реального політичного життя офіційним політичним і правовим нормам. Головні функції політичної системи — 1, 2, 4; інші є функціями також духовно-культурної, економічної та інших систем. Виконуючи свої функції, політична система забезпечує цілісний керівний вплив на суспільство як єдиний організм, що ефективно управляється політичною владою. Характерною ознакою політичного управління є те, що це управління свідоме, воно повязане з визначення стратегічних, довгострокових пріоритетів, цілей, мети діяльності людей, їх угрупувань і суспільства в цілому. Політичне управління має формувати і підтримувати певний соціальний порядок, забезпечувати його захист, виправдовувати його існування. 83.Держава — складова політичної організації суспільства.

Держава посідає особливе місце в політичній системі, надаючи їй цілісності і стійкості, зорієнтованості на важливі суспільні справи. Вона виконує винятковий і необхідний обсяг діяльності з управління, розпоряджається ресурсами суспільства і регулює його життєдіяльність. Держава — основне знаряддя влади, носій суверенітету, тобто необмеженої верховної, неподільної політичної влади. Саме в державі концентрується весь комплекс економічних, соціальних, політцчних і культурно-духовних інтересів різних соціальних груп, суперечностей, що виникають між ними, та засобів їхнього подолання і узгодження. Поняття держава виникло близько трьох тисячоліть тому Грецький філософ Платон уявляв ідеальну державу як ієрархію трьох станів: правитєлів-мудреців, воїнів і чиновників, селян і ремісників. Основоположник утопічного соціалізму Т.Мор стверджував: держава — це змова багатих проти бідних. Г.Гегель вважав що держава — це образ і дійсність розуму, це життя Бога в світі. Держава виникла як результат процесів, що відбу лися в суспільстві, як реакція на розвиток його потреб. У різні епохи формувалися і різні погляди на походження держави теологічна, патріархальна, договірна,психологічна, теорія насильства. Конкретно-історичний характер держави виявляється не тільки в її відповідній формаційній прописці йдеться про рабовласницьку, феодальну, буржуазну державу, а й в її історичності як такої, у часі. Держава як політична організація — це такий спільний механізм, який покликаний захищати інтерей людей певної території і регулювати за допомогою пр| вових норм взаємовідносини між ними, використову чи при необхідності спеціальні органи примусу.

1. Як особливий конституйований субєкт держава виражає суспільний публічний характер людської діяльності. В міру своєї еволюції вона виявляє, таким чином відділення суспільної сутності від самого суспільстві Чим більше розвинута держава, тим більше вона відокремлена від суспільства, яке в Новий час набуває якостей громадянського на противагу суспільству політичному, тобто власне державі.

2. Держава-нація — це відповідний рубіж, де держа заперечує сама себе, бо кінцеве відокремлення її від і спільства в цьому разі відбувається в тотожності з ним. Обриси держави як самостійного субєкта повільно розмиваються, і держава-нація набуває відповідної форми при цьому відбувається рух суперечності між індивідом і суспільством. Які ж властивості виділяють державу з-поміж ІНІЙ організацій і обєднань у суспільстві, роблять її основою всієї політичної системи По-перше, суверенїтет держави. Тільки держава виступає як універсальна, всеохоплююча організація, поширює свої дії на всю територію країни і всіх громадян, отже, вона офіційно представляє суспільство всередині і за межами країни. Тільки держава має право видавати закони, здійснювати правосуддя. По-друге, держава уособлює публічну владу і підпорядковує собі всі виявлення інших 5 спільних властей. Вона застосовує владні методи, разі необхідності і примус. По-третє, держава за допомогою права регулює суспільні відносини і своїм вєлінням надає їм загальнообовязкового змісту. По-четверте, держава завдяки наявності спеціального професійного апарату виконує основний обсяг управління справами суспільства і розпоряджається його людськими, матеріальними і природними ресурсами.

Відповідно до свого призначення держава виконує певні функції — внутрішні та зовнішні. Внутрішніми прийнято вважати господарсько-організаційну, управлінську, соціальну, національно-інтегративну, демографічну, освітянську, культурно-виховну, екологічну, правоохоронну функції. До основних зовнішніх функцій держави слід віднести дипломатичну встановлення широких сталих економічних, політичних, культурних та інших звязків з іншими державами і оборонну. Функціонування держави у внутрішньополітичному і зовнішньополітичному просторі набуває особливого значення, оскільки без цього політичного інституту неможливі національна ідентифікація і самовизначення. В такому разі функції держави покликані захистити цільний розвиток нації як складової світового співтовариства. 84.Правова держава і громадянське суспільство:поняття,проблеми формування і розвитку. Зміст поняття громадянського суспільства включа всю сукупність неполітичних недержавних відносм, у суспільстві, тобто економічні, моральні, культурно-ду^ ховні, релігійні, національні. Громадянське суспіль ство — це сфера спонтанного самовиявлення вільні індивідів і асоціацій та організацій громадян, які добрвільно сформувалися і захищені законом від прямо втручання та довільної регламентації з боку органів державної влади.

Економічною основою громадянського суспільства власність в усій багатоманітності її форм, насампер приватна, кооперативна, асоційована, колективна тон Вона забезпечує реальну економічну свободу, без якої не може бути ні політичної, ні соціальної свободи. І чим розвинутіше громадянське суспільство, тим ефективніша соціальна забезпеченість індивіда, тим ширші його можливості для самореалізації в різних сферах суспільного життя.

Громадянське суспільство — це постійно функціонуюча організація людей, обєднаних навколо самостійно обраних моральних і політичних цілей, на яку держава незважаючи на її владні орієнтації, не може справляти свого підпорядковуючого впливу. Воно гарантує зако ном кожній людині вільний вибір свого економічн буття, утверджує пріоритет прав людини, виключає монополію однієї ідеології, одного світогляду,-гарантує свободу совісті. В політичному житті таке суспільство надає всім громадянам реальні можливості для участі в державних і суспільних справах. Тут держава і громадянин повязані взаємною відповідальністю за верховенство демократично прийнятих законів, за долю своєї Батьківщини.

Які ж перспективи громадянського суспільства в Україні Як відомо, в Конституції Української держави є певні положення, що стосуються теми громадянського суспільства і держави. Головними засадами, на яких має грунтуватися громадянське суспільство, є свобода, рівноправність, самоорганізація і саморегулювання. Держава ж підпорядковується служінню громадянському суспільству і спрямовує свою діяльність на гарантування рівних можливостей для всіх як основи соціальної справедливості. Реально в Україні вже є громадянське суспільство: за кількістю політичних партій і громадських організацій ми, певне, не поступаємося найдемократичнішим країнам світу; у нас є порівняно розвинута публічна сфера, продекларована свобода приватної власності і ринок втягує все нові й нові прошарки населення. Складніше справа виглядає, на нашу думку, з головним — етносом громадянського суспільства, громадянином, орієнтованим на високі моральні цінності та зразки поведінки. На жаль, у суспільстві, з одного боку, ще панує право сильного і жадоба до зиску за будь-яку ціну, з іншого — політична апатія, утриманська свідомість, прагнення до повернення під владу сильної руки. Отже, створення громадянського суспільства в Україні потребує насамперед морального відродження, реконструкції почуття солідарності і відновлення людської гідності. Іншого шляху, мабуть, немає.

Саме поняття суверенна національна держава містить у собі чіткий взаємозвязок складових елементів суверенна і національна, що характеризують системну сукупність якостей даного державного устрою. Виходячи з досвіду світового національно-державного будівництва і актів міжнародного співтовариства, що фіксують і закріплюють суверенність національних, державних і особистих прав, під суверенітетом слід розуміти сукупність повновладдя нації і прав, які гарантують незалежність особи. Суверенітет нації відбивається насамперед у можливостях її вільного політичного самовизначення, в правах нації на територію, що історично склалася і яку вона займає споконвіку, її природні ресурси і копалини, а також у верховенстві її законодавчої та обраної державної влади, у національному громадянстві. Суверенітет людини відбивається в реальних правах на життя і незалежність світогляду, гарантіях проти насильства і голоду, захисті самостійності осоті в цілому. Як бачимо, суверенітет взагалі, що поділяєься на суверенітет нації і суверенітет особи, — не просто родове поняття щодо цих двох окремих видів суве рснітєту, а неподільна синкретична сукупність суверені тету нації і особи, коли і нація вільно самовизначається, і особа не боїться за життя і незалежність світогляду.

У політико-філософських теоріях ідея національної держави виникає як доповнення до ідеї правової дер жави. Якщо ліберально-демократична програма, выдстоюючи рівність громадянських прав людини, не розв’ зує питання про рівність прав кожного народу, зокрем про його право на державне самовизначення, то націой нальна ідея тим і відрізняється від ліберальної, що на магається вирішити не лише проблему правової рівност, людей різних національностей, а й проблему рівнос,; націй у розумінні їхнього права на самостійний еконс мічний, політичний і культурний розвиток. Інакше кажучи, національна держава, що захищає територіальь єдність і політичну цілісність нації й гарантує їй розві; ток національного ринку та збереження національн культури, не може не бути водночас правовою, демокр, тичною державою і не захищати інтереси приватної особ, її політичні й економічні свободи, тобто такою, що га рантує суверенітет особи.

Якщо подивитися з цієї точки зору на процес етановлення і розвитку правових, демократичних гарант з боку держави щодо людини, індивіда як необхідн умов для формування національної держави, то в історичному плані можна виділити кілька періодів.

Перший період XVI -XVIII ст. — загроза фізичній безпеці індивіда, тобто загроза індивідуального наси ства. Мета держави визначається тим, що вона гарантує безпеку життя і власності. Для досягнення мети держава має відповідні засоби: поліцію, суди, держ авну монополію на владу.

Другий період з кінця XVIII ст. — загроза індивіду з боку держави, деспотизму, тоталітаризму. Мета держави — безпека індивіда від загрози самої держави тобто свобода і рівність. Засоби досягнення мети: ва людини, принцип розподілу влади, право громадян на спротив незаконній реалізації державної влади. Третій період XX ст. — загроза індивіду, що ви дить з економічної нерівності і вільного ринку. Мета держави — соціальна справедливість. Засобами її досягнення є система правового забезпечення соціальної справедливості, контроль, спрямований проти зловживань ринку. У національній державі кінця XX ст. мають бути ознаки всіх цих трьох періодів. Адже часткове поєднання правових, демократичних і соціальних характеристик державного устрою відбувається саме в національно-державному утворенні. Саме нація дістає гарантовані можливості для свого розвитку як суверенного субєкта світового співтовариства тільки у правовій, демократичній і соціальній дерржаві.

Саме тому слід констатувати, що в Україні тільки починається процес переходу від проголошеної національної державності до будівництва національної держави, оскільки всім нам належить пройти, пережити нечеткий період становлення і зміцнення конкретних та ефективних гарантій соціального забезпечення життєдіяльності людини, що повязується насамперед з розробкою і прийняттям своєї національної Конституції та формуванням громадянського суспільства і рішучими кроками у реформуванні економіки країни.

85. Поняття культури. Нині існує багато визначень поняття культура. І це закономірно, адже відомо, що чим складніший предмет пізнання, тим більше він може мати ймовірних витлумачень. Термін культура у первинному значенні лат. cultura — це обробіток та догляд землі для задоволення потреб людини. Культуру визначають і як сукупність усього, що створене зусиллями людини, на відміну від того, що дає нам природа. Найчастіше під культурою розуміють науку, техніку, мистецтво, літературу, освіту тощо. Ще давні греки вважали, що культурою духу є філософія, а щоб дух був культурним, його потрібно обробляти так, як селянин обробляє землю. Тому пізніше під культурою починають розуміти виховання, освіту й духовну творчість мистецтво. Термін культура М. Реріх тлумачить як культ світла, тому, що в індоєвропейській прамові слово культ означало шанування, служіння благодаті, а слово ур — світло.

Доцільно звернутися до етимології слова культура. Поняття культура походить від латинського слова colere, що означає культивувати або обробляти грунт. У Середні віки це слово вже означало прогресивний метод обробки зернових. Таким чином виник термін agriculture — мистецтво землеробства. У 18 ст. це слово почали використовувати і стосовно людей. Якщо людина мала витончені манери поведінки і спілкування, була начитана, то її вважали культурною. Спочатку це поняття застосовувалося головним чином до аристократів, щоб відділити їх від некультурного простого люду. Німецьке слово Kultur також означало високий рівень цивілізації. О. Шпенглер у своїй роботі Захід Європи пише, що культура є зовнішнім виразом внутрішнього устрою душі даного народу й відображається в єдності його життя та зовнішніх проявів. Він називає лише вісім культур, що досягли свого завершення: китайська, вавилонська, єгипетська, індійська, антична, арабська західна і культура народу майя. В основі кожної із них, за ствердженням дослідника, лежить особлива душа. Наприклад, в основі античної культури — аполлонівська душа, в основі арабської — магічна, в основі західноєвропейської культури — фастівська. Культура, за словами О. Шпенглера, посідає важливе, якщо не основне, місце в розвитку цивілізації. Досліджуючи місце культури в розвитку цивілізації, він пише: Грецька душа і римський інтелект — ось що це таке. Так різняться культура і цивілізація. Трохи далі: Греків можна розуміти, не говорячи про їхні господарські відносини. Римлян розуміють тільки через ці відносини. Спробуємо і ми зрозуміти за допомогою понять та категорій смисл і значення культури. Узагальнено культура — це сукупність проявів життя, досягнень і творчості окремого народу або людства загалом. Субєктом, безпосереднім творцем культури можуть бути: людина, людство, племя, народність, нація, багатонаціональне утворення, які розвивають матеріальні і духовні умови свого існування. Переносне значення поняття культура — це поліпшення, облагородження тілесно-духовних нахилів і здібностей людини. Тому виокремлюють культуру душі, духовну культуру, культуру тіла.

Поняття культури охоплює предметні результати діяльності, людські знання, здібності, навички, морально-естетичні запити, що реалізуються в діяльності тощо. Структура культури: 1. Матеріальна: Знаряддя і засоби виробництва Техніка Технологія Культура праці і виробництва Речі і відносини у побуті

Охорона безпосереднього довкілля людини 2. Духовна: Діяльність: пізнавальна, моральна, естетична… Система освіти та виховання Інформація Агітація Пропаганда Духовні цінності Культура — це форми життєдіяльності людей у єдності й відмінностях історії людства. Вона виявляється через сукупність практичних, матеріальних і духовних надбань та цінностей суспільства. Крім поняття культура, існують його антиподи: антикультура та контркультура. Антикультура — це все те, що людство накопичило протягом власної історії і з чим веде постійну боротьбу: неволя, зло, неправда, брехня, потворне, дурість, хибність… Контркультура — це поняття культурології, яким визначаються прагнення людини до безпосередності, насолоди, розкріпачення підсвідомого.

86. Масова культура,контркультура і антикультура. У XX ст. європейський тип культури поширився далеко за межі Європи, охопивши інші континенти- Америку, Австралію і ввійшов у тій чи іншій мірі у життя азіатських і африканських країн- таких як Японія, Сінгапур, ПАР. Культура європейського типу вже не є характерною лише для Європи, її тепер називаютьзахідною культурою. Відтепер можна говорити про наявність загальних рис, типових для західної культури в цілому які в своєрідному вигляді виявляються і в культурах інших країн. Сучасна західна культура виключно динамічна. Практицизм, індивідуалізм, погоня за матеріальними благами, специфічне відношення до часу час- гроші багато в чому руйнують усталені в попередні епохи ідеали людської поведінки, людських взаємовідношень. Це культура заснована, на підприємництві, бізнесі, діловитості, її головні герої- люди що, вміють заробляти гроші. У ній ціняться активність, раціональність, професіоналізм. З узагальненого погляду на культурологічні і суспільні процеси західного світу вXX ст. можна помітити з одного боку, відбуваються грандіозні масштаби і разюче прискорення соціального і технологічного вдосконалення життя, а з іншої- необмежений розмах насилля і знущання над людиною, крайнім виявленням якого є гітлеровські злодіяння проти людства, в страхіттях Освенціма, в казармених утопіях тоталітарних держав та ін. В минуле століття насилля було буденним явищем, воно складало необхідну умову існування і функціювання суспільної системитак, без рабства не могло бути античності, а без кріпацтва- середньовіччя.

Елітарність і масовість. Відносне розшарування культури накультуру усіх ікультуру обраних існувало завжди. Навіть в первісні часи шамани й жерці складали культурну еліту, володіючи особливими пізнаннями, які виходили за межі загальноплемінної культури. З появою писемності виникло розрізнення між елітарною культурою грамотних людей і елітарної фольклорною народною, етнічною культурою.В XX столітті це розрізнення отримало форму й масової культури. Елітарна культураконтркультура, зорієнтована на думку її творців, на сприйняття елітою як кращої частини суспільства, яка має особливу сприйнятливість: форма культури, що включає образотворчі види мистецтва, літературу, музику і призначена для вищих прошарків суспільства.

Не маючи ніяких знань в галузі історії мистецтва, естетики, літературознавства, культурології тощо, важко уловній мірі оцінити багато видатних шедеврів літератури наприклад,Джойса,Гессена,Боргеса,Хаколі -поетів-символістів;музики — Стравінського, Малера, Шнітке. Дебюсі; живопису- кубізму, абстракціонізму, сюрреалізму; кіно- Тарковського чи Сакурова. Висока культура стала спеціалізованою. Час енциклопедичне освічених універсалів, відчуваючих себе як вдома у всіх сферах культури пройшов. У кожній сфері культури тепер є своя, порівняльна небагато чисельна еліта.

Для масової культури характерним є загальнодоступність, легкість сприйняття, спрощенність, розважальність. Масова культура не вимагає від людини ні знань, ні роздумів- навпаки, під її впливом вона деградує, бо її знання спираються на безпосередні емоційні реакції. У масовій культурі протистоять дві тенденції: одна спирається на примітивні відчуття й бажання, майже до біологічних інстинктівсекс, агресія, і у своєму крайньому відображенні породжує контркультуру і антикультуру войовничо-вульгарну і ворожу до існуючих у світі порядків взагалі; інша з урахуванням властивого простим людям бажання підвищити свій соціальний статус і освітній рівень популяризація науки, комікси з коротким викладенням сюжетів творів класичної літератури тощо., Відштовхуючись від прийнятих масою цінностей, індивіди намагаютьсяофарбувати себе іншимикольорами цінностей і виділитися з маси стандартизованих масовою культурою людей. Подібні явища одержали в літературі назву -контркуль тура. Вона виникла і існує на противагу чи як альтернатива масовій культурі і додатково підкреслює її характерні риси і специфіку сутність культури сучасного та індустріального та постіндустріального суспільства.

Через те, що, культурні цінності перестали бути елітарнимдостоянням та, егалітарний урівноважений характер зявилась масова культура, створена засобами масової інформації. Масова культура має на історічній миті забезпечення інформацією широких прошарків населення про можливість культурі, про ії мову, про навики необхідні для сприйняття мистецтва, але масова культ. не може замінити дотик з високим мистецтвом. Негативний зміст вияву масової культури полягає в тому, що часто не маса представляють можливість піднятися до рівня справжньої культ; Навпаки, сама культ підробляється під примітивні смаки відсталих прошарків населення. Розумні, висококваліфіковані може пре підносить щось сире, примітивне, а інколи щось спеціально одурманене, однак на будь якому рівні у широкому розумінні являє собою гуманістичне орієнтовану цінність. А усе, що, розглядає цю цінність є анти культурою.

В середині століття зявилися культур-песимістичні настрої, я кі були зумовлені тим, що, загальний фон культ20 ст був значно нищім ніж рівень Золотої Епохи.

Антикультура- прояв і результат дегуманізації людських стосунків, відхід від загальнолюдських цінностей і пріоритетів, втрата глибинних моральних орієнтирів, які ґрунтуються на розумі, вірі, істинній любові до людей. Під контркультурою розуміють сукупність політичних, соціальних, ідеологічних рухів, дій та ідей західноєвропейської спрямованості. Вона виникла на початку60-х років і досягла кульмінації в часи травневої революції1968 р. у Парижі. Контркультура протистоїть культурі не негативним або ворожим, а просто іншим соціальним явищем.

87. Поняття цивілізації. Конструктивним у розгляді суспільства є цивілізаційний підхід. Термін цивілізація лат. Civilis — громадянський, державний зявився у 18 ст.: його використовував О. Мірабо у своїй роботі Друг людей, або Трактат про народонаселення 1757р.. Вагомий внесок у розробку теорії цивілізації зробив Л.М. Морган 1818-1881 у роботі Первісне суспільство та ін. О. Шпенглер, аналізуючи історію, доходить висновку: … всі без винятку великі витвори і форми релігії, мистецтва, політики, суспільства, господарства, наук у всіх культурах одночасно зявляються, закінчуються і згасають. Він узагальнює, що 1000 років живе культура народу, а кожні 50 років відбувається зміна ритму в політиці. Усе розмаїття народів О. Шпенглер пояснює діяльністю Habitus організм в історії. Він

розрізняє дві групи народів: 1. Ті, які досягли зрілості: Єгипетський Індійський Вавилонський Китайський Аполлонівський греко-римський Магічний арабо-візантійський Фастівський західно-європейський 2. Ті, які не досягли зрілості: Перський Хетський Кечуа Російський Інший підхід до типології історичного процесу пропонує А. Тойнбі. Він розмежовує цивілізації на: 1. Розквітлі: Незалежні Мезоамериканська майя+Мексика Антська Шумеро-аккадська шумери+хетти+Вавилон Єгипетська Егейська Індійська Китайська Сирійська від шумеро-аккадської, єгипетської, егейської Еллінська від егейської Православна християнська Західна Ісламська від сирійської до еллінської Цивілізації-супутники Міссісіпська від мезоамериканської Антська північна, південна від андської Еламська, хетська, урартська від шумеро-аккадської Іранська від шумеро-аккадської та сирійської Корейська, японська, вєтнамська від китайської Італійська від еллінської Південно-східно-азіатська від індійської та ісламської Тибетська від індійської 2. Нерозвинуті Перша сирійська поглинена єгипетською Християнські: несторіанська, монофізітська поглинені ісламською Далекосхідна християнська, космос середньовічного міста-держави поглинені західною 3. Застиглі Ескімоська Кочова Оттоманська Спартанська Цивілізація виникає у процесі розпаду первісного суспільства, коли люди стають не тільки членами роду, а й громадянами, і їхнє життя регулюють суспільні норми, закони і контролює суспільство, держава. На розвиток цивілізації впливають різні чинники, серед яких особливо важливу роль відіграє технологія виробництва.

За рівнем розвитку технології цивілізації поділяються на: Аграрну панувала до сер. 18 ст. Індустріальну розвивається в наш час Постіндустріальну повязана з розвитком інформатики, електроніки, автоматики тощо. 88. Традиції і новаторство в культурі. Спадкоємність та традиції в культурі. Спадкоємність культури- це процес передачі культурно-історичного досвіду. І в цьому вимірі спадкоємність є відтворенням, збереженням вічних цінностей шляхом переосмислення їх у процесі творчості. Саме в спадкоємності як органічному поєднанні традиції і новаторства реалізується історичність культури, її самозбереження й саморозвиток. Культура як процес і результат суспільно-історичної діяльності людини функціонує через органічне поєднання минулого, сучасного і майбутнього, а формою цього поєднання є спадкоємність як мірило єдності минулого і майбутнього в сучасному, міра співвідношення репродуктивності і творчості в діяльності людини.

Особливим проявом творчості у культурі є реалізація, здавалося б, консервативної, своєрідно стійкої її здатності- бути традиційним явищем.

Культурна традиція- це процес використання культурних надбань у незмінному вигляді, завдяки якому відбуваються накопичення і передача людського досвіду в історії, і кожне нове покоління людей може використовувати цей досвід, спираючись у своїй діяльності на створене своїми попередниками. На порожньому місці створити нову, більш високу культуру неможливохоча такі спроби були і в колишньому Радянському Союзі, і в Китаї під час так званої культурної революції.

Традиції- елементи соціальної і культурної спадщини, що передаються з покоління в покоління й зберігаються в суспільстві протягом тривалого часу. Традиції існують у всіх формах духовної культури. Можна говорити про наукові, релігійні, моральні, національні, трудові, побутові та інші традиції. Завдяки їм розвивається суспільство, оскільки молоде покоління не винаходить занововелосипеди, а засвоює досягнутий людський досвід культури.

Нехтування традиціями порушує наступність у розвитку культури, призводить до втрат цінних досягнень людства. Водночас сліпе схиляння перед традицією породжує консерватизм і застій у розвитку суспільного життя і, відповідно, культури. Тому формування і розвиток людини як субєкта культуротворення відбувається через освоєння і засвоєння соціально-культурних традицій, залучення до них у процесі соціалізації, виховання, освіти. Через залучення до соціально-культурної традиції люди кожного наступного покоління включаються у життя, у світ предметів і відносин, у світ символів, створених попередніми поколіннями. Традиція в культурі виступає певним типом відношення між послідовними стадіями культурного розвитку, колистаре переходить унове і продуктивнопрацює у ньому. Якщо ця продуктивна традиція здатна перетворюватись у контексті соціально-культурного нового, сприяючи його розвитку, вона набуває сталості. Традиція, яка перешкоджає подальшому розвиткові культури, поступово відживає себе і відходить у минуле, у забуття. А все важливе, цінне, що сприяє розвиткові культури і людини, людство зберігає як дорогоцінний скарб. У культурі функціонують також вічні цінності. Культура, як правило, діє за принципом: те, що є вічним, є завжди сучасним.

Доля дійсно великих творінь культури виявляється у тому, що вони набагато переживають те, чому спочатку служили, бо більшість із них зберігають своє неперехідне ціннісне значення. Процес діяльності у сфері культури завжди реалізується через свободу, власний вільний вибір серед різних можливостей, що відповідають потребам, ідеалам, цінностям людини. Але свобода, утверджуючись на ґрунті культури в усій своїй повноті, багатоманітності і багатовимірності, крім вільного вибору, передбачає і відповідальність за вибір, а отже, самообмеження. Свобода і новації в культуротворенні мають підпорядковуватися втіленню вищих духовних цінностей: добра, правди, краси, любові, інакше матимемо анти-культуру і знелюднену, бездуховну людину. Отже, культура, з одного боку, характеризується смисловою впорядкованістю, стабільністю завдяки традиціям та спадкоємності, а з іншого- смисловою динамікою, вільним самовиявом, що є новаторством. Для гармонійного функціонування та розвитку, уникнення руйнацій культура має зберігати міру в поєднанні двох протилежних тенденцій- традицій і нова- торства через органічний взаємозвязок свободи і відповідальності на принципах вищих духовних цінностей людяності, гуманізму.

Різне співвідношення традицій і оновлення, новаторства в культурі дає підстави для поділу суспільств на традиційніісучасні. У перших традиції є пануючими. Культурні взірці сприймаються впершоствореному вигляді. Зміни в межах традиції безсистемні і випадкові. Відхилення від норм, а традиція є нормою, як правило, не схвалюються і заперечуються. Новаторство і гуманізм культури. Свобода і новації в культуротворенні мають підпорядковуватися втіленню вищих духовних цінностей: добра, правди, краси, любові, інакше матимемо анти-культуру і знелюднену, бездуховну людину. Отже, культура, з одного боку, характеризується смисловою впорядкованістю, стабільністю завдяки традиціям та спадкоємності, а з іншого — смисловою динамікою, вільним самовиявом, що є новаторством. Для гармонійного функціонування та розвитку, уникнення руйнацій культура має зберігати міру в поєднанні двох протилежних тенденцій- традицій і новаторства через органічний взаємозвязок свободи і відповідальності на принципах вищих духовних цінностей людяності, гуманізму.

Різне співвідношення традицій і оновлення, новаторства в культурі дає підстави для поділу суспільств на традиційні ісучасні. У перших традиції є пануючими. Культурні взірці сприймаються впершоствореному вигляді. Зміни в межах традиції безсистемні і випадкові. Відхилення від норм, а традиція є нормою, як правило, не схвалюються і заперечуються.

Поступальний розвиток людства вимагає, з одного боку, глибокого освоєння культурної спадщини, розширення обміну неосяжними культурними цінностями між народами, а з іншого вміння вийти за межі звичних уявлень.

Гуманізм- це система поглядів, що історично змінюється, яка визнає цінність людини як особистості її права на свободу, щастя, розвиток і вияв усіх здібностей, яка вважає благо людини критерієм оцінки соціальних інститутів, а принципи рівності, справедливості, людяності бажаною нормою взаємин між людьми.

Гуманізм культури- це міра її людяності, затвердження як вищої цінності людини як особистості, її права на вільний розвиток.