9. Категорії філософ. Як роди буття, форми діяльності

Буття належить до числа тих системотворчих понять, які покладені в основи філософії багатьма, мислителями якминулого

так і сучасного. Перший аспект проблеми буття: а) Що існує? – Світ. Всесвіт; б) Де існує? –

Тут і скрізь, всюди; в) Як довго він існує (Коли)? – Тепер і завжди.

Суть проблеми полягає в існуванні суперечливої єдності неминучого, вічного і минулого, змінного буття окремих речей, станів, людських та інших істот.

Внутрішня логіка проблеми буття веде філософів від питання про існування світу «тут» і «тепер»

до питання про його існування «скрізь» і «завжди».

Звідси випливав другий аспект проб леми буття–питання про єдність світу. Загальна відповідь на це питання сутності буття в даному аспекті має бути така існування всього, що є, було і буде, є об'

єктивною передумовою єдності світу.

Нарешті, третій аспект проблеми буття пов'язаний з тим, що світ у цілому і все, що в ньому існує,

є сукупною реальністю, дійсністю, яка має внутрішню логіку свого існування, розвитку і реально представлена нашій свідомості діями окремихіндивідів і поколінь людей. Філософський смисл поняття буття тісно пов'язаний з поняттями небуття, існування, простору, часу, матерії, становлення,

розвитку, якості, кількості, міри та іншими категоріями.

Повсякденна мовна практика також робить свій внесок в осмислення проблеми буття Слова «буття», «є, існує» в минулому, сучасному і майбутньому існуванні належать до найбільш уживаних слів української, німецької, французької, англійської мов.

В категорії буття обєднуються такі основні ідеї:

9, 10. Особливості розвитку та функціонування системи філософських категорії. Філософські категорії- це найзагальнішігранично широкі поняття, що виражають універсальні характеристики та відношення матеріального й духовного світу, вякі і через які здійснюється філософське мислення, і які служать вихідними принципами пізнання і духовно-практичного перетворення світу. Тому філософське знання має категоріальний характер.

Розвиток категорій- це розвиток звязку між ними. В основі цього звязку лежать історичний спосіб розгляду, методи мислення, які визначають місце і роль категорій у системі філософського знання. Спосіб мислення виконує функцію логіки, форм знання. В ній саме мислення усвідомлюється й розглядається як обєкт. У процесі пізнання категорії виконують вимоги логіки. Філософи вважають, що яка логіка, таке й функціонування категорій у системі знань. Тому проблема систематизації категорій завжди посідала чільне місце і їй приділялось багато уваги. Так, в античності Арістотель виділив і систематизував десять категорійсутність, кількість, якість, відношення, місце, час, положення, стан, дія страждання.Категорії матерія, форма, причинаі ціль, які ним були тежсформульовані, чомусь не увійшли до цієї системи. Це була недосконала система, яка визначалась логікою Арістотеля. В новий час сформував свою систему категорій І.Кант. До неї ввійшли категорії: кількість, якість, відношення, модальність на його думку, додосвідні форми мислення. Це була досконаліша система, проте ще не наукова.

Гегель уперше ввів динамічну систему категорій. Вона розвивалась, у ній категорії були повязані єдністю походження й розвитку, що обумовлювався силою внутрішніх суперечностей. Та, на жаль, розуміння категорій у Гегеля було містифікованим. Це була логіка свідомості, яка втратила звязок з людиною, тобто мислення розвивалося з самого себе і категорії розглядались як самостійні творчі сутності. Ідеалістичні погляди на природу категорій є панівними і в сучасній західній філософії. Так, представники неотомізму відстоюють релігійно-ідеалістичне походження категорій, стверджуючи, ніби вони існували спочатку в божому розумі як прообрази реальних речей, властивостей і відношень. У логічному позитивізміР.Карнап, О.Нейрат та ін. філософський аналіз категорій підмінюється формально-логічним аналізом мовних термінів. На їх думку, категорії- це чисто субєктивні утворення, результат логічної діяльності людей, їх домовленості між собою і таке ін.

Діалектико-матеріалістична філософія розуміє категорії як загальні форми пізнавально- світоглядного ставлення людини до природи, суспільства і свого власного буття. Категорії — це результат реально-практичної взаємодії людини і світу. Це відображення обєктивного в субєктивному. Тому вони обєктивні за змістом ісубєктивніідеальні за формою. Вони універсальні й необхідні. Це абстракції, наповнені живим, конкретним змістом, що є в предметах і явищах обєктивного світу й пізнаються людиною.

Філософські категорії мають історичний характер. Вони не вічні. їх формування здійснювалось поступово, у тісному звязку з історичним розвитком і розвитком пізнання. Історичний характер категорій проявляється удвох відношеннях. З одного боку, старі категорії, змінюючись разом з розвитком науки й пізнання, наповнювались новим змістом. З другого ж, з розвитком науки й практики виникали нові філософські категорії. Наприклад, в останні десятиріччя філософське мислення збагатилось такими категоріями, яксистема, елемент, структура, структурні звязки тощо.

Важливою рисою співвідносних категорій є їх взаємозв-язок. Вони тісно повязані одна з одною, здатні переходити одна в одну. Звязки між ними гнучкі, рухливі, релятивні. Обєктивною основою таких взаємозвязків є матеріальна єдність світу.

На відміну від діалектико-матеріалістичного розуміння категорій, метафізики вважають, що категорії незмінні, не можуть переходити одна в одну. Таке розуміння категорій не відповідає дійсності. Виходячи з діалектичного характеру світу, потрібно розглядати й поняття в їх русі, взаємозвязках і взає-мопереходах.

Філософські категорії виступають і як всезагальні форми мислення. Будь-яка людина, незалежно від того, вивчала вона філософію чи ні, в процесі мислення використовує ці категорії. В першому випадку вона буде використовувати їх свідомо, в другому- стихійно. Таким.чином, знання категорій дозволяє нам усвідомити й цілеспрямовано досліджувати різні звязки й відношення в предметах, явищах, які ми вивчаємо, орієнтує відносно тих сторін і аспектів, на які необхідно звернути увагу для розкриття сутності предметів і явищ. Філософські категорії виконують і ряд інших функцій. Найважливішими з них є світоглядна й методологічна. Перша проявляється у тому, що зміст кожної категорії формує певні уявлення про суттєві властивості й відношення обєктивного світу, про ту чи іншу сторону обєктивної реальності. Проте категорії є не лише універсальними формами знання, а й нормами оцінок. Піддати предмет оцінці- значить виділити його духовно- практичну цінність, тобто виразити своє ставлення до нього. А це вже має світоглядне значення.

Методологічна функція категорій полягає в тому, що вони задають пізнанню початкові умови й перспективи його здійснення, розширюють його межі, утворюють критерії осмислення й розуміння реальності, організовують рух думки, прогнозують результати пізнання. Через них проявляється активність субєкта. Будучи методологічними принципами, вони пронизують увесь процес наукового мислення, всі сторони знання. Вбираючи в себе результати спеціальних наук, філософські категорії збагачують свій власний зміст і цим підвищують свою методологічну цінність

11. Особливості філософської думки у Стародавній Індії і Стародавньому Китаї. Характерною особливістю світогляду стародавніх цивілізацій Сходу є те, що в них простежується органічний процес переходу від міфологічно-релігійного світогляду до філософії. Цей процес відбувався в ході поступового розвитку родоплемінного ладу та зародження найдавніших в історії людства цивілізацій. Процес був тривалий, розтягнутий на довгі сторіччя. Зародки філософського мислення в Індії сягають глибокої давнини 3 — 2 тис. до н.е. Зміст мислення відображають Веди, Брахмани і Упанішади. Веди — це стародавні памятки індійської літератури, написані віршами і прозою. До складу Вед входять самахіти — чотири збірники віршованих гімнів, молитов і заклинань, що частково перемежаються прозою. Брахмани — це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів. Упанішади — завершальний етап у розвитку Вед. Це загальна назва різних за своїм характером і обсягом трактатів релігійно-філософського плану. Одна з найдавніших шкіл давньоіндійської філософії Веданта яскраво представляє обєктивно-ідеалістичну систему. Веданта вважала, що світ скадається з безособового світового духу Брахмана, який є кінцевою і єдиною основою буття. Індивідуальна людська душа хоч і є безсмертною, набагато поступається перед світовим духом щодо ступеня своєї досконалості внаслідок занадто тісного звязку з тілом. Прив’язаність цієї душі атмана до тіла змушує душу шоразу після смерті переселятися в інше тіло. Потік таких перевтілень триває нескінченно довго, доки душі не вдасться цілком звільнитися від повсякденних життєвих турбот. Саме тоді настає звільнення, яке означає ототожнення з Брахманом. Брахман характеризується як єдність буття, свідомості і раю. Реальний світ — це сам Брахман у своєму емпіричному прояві. У більш пізньому своєму прояві веданта визнає за тілом і душею реальність їх існування. Філософська школа веданта звертає увагу на проблему постійного самовдосконалення людини, а не вдосконалення світу. Серед інших філософських шкіл слід назвати такі, як: йога, санкхя, міманса, вайшешика, няя, чарвака-локаята. Всі ці школи характеризуються неоднорідністю, а їх основою є веди. Ті філософські системи даршани, які визнають авторитет Вед санкхя, міманса, вайшешика, йога, няя називаються астіка. А ті, які не приймають авторитету Вед, називаються настіка наприклад, червака — локаята. Філософська школа вайшешика вважає, що світ складений із якісно різнорідних дрібних частинок води, землі, повітря і вогню, існуючих в ефірі, просторі та часі. Засновник школи вайшешика — Канада III ст. до н.е вважав, що світ створено Богом, але не з нічого, а з вічно існуючих дрібних частинок атомів, простору, часу, ефіру, розуму і душі. Теорію пізнання вайшешика будує на базі ідеї, що предметом пізнання є обєктивно існуючий світ, який сприймається через сприйняття, висновок, память та інтуїцію. Серед філософських шкіл Стародавньої Індії виняткове місце займає червака-локаята, яка не визнає авторитету Вед, не вірить у життя після смерті, заперечує існування Бога, оригінально визначає начала буття і сутність процесу пізнання. Вбачає сенс людського існування в щасті, яке людина сама повинна створити. Загальна особливість староіндійської філософії полягає в тому, що уявлення про людину спирається на принципи етики страждань і щастя. Шлях до щастя лежить у правильному способі життя. Головною же особливістю є те, що у філософії стародавньої Індії сформульовано ідеї єдності душі і тіла, духовного і тілесного, свідомості і матерії, активно діяльної сутності і людини, і світу. Для давньокитайської етнічної світоглядної ментальності характерна свого роду історизація міфів — витлумачення міфологічних героїв як нібито реальних історичних осіб. Китайська філософська школа на відміну від давньоіндійської приділяла увагу більш реалістичним питанням управління державою, проявам стосунків між вищими і нижчими, батьками і дітьми, старшими і молодшими. Як давньоіндійській, так і давньокитайській ментальності властиве зверхньо-зневажливе ставлення до природних знань. Філософські вчення давнього Китаю набувають певної завершеності в 6 -5 ст. до н.е. Найвпливовішим напрямом, що виникає в цей період і актуальне і в наші дні, було вчення Кун Фуцзи Конфуція , що жив 551-479 рр. до н.е. Всю свою увагу Конфуцій зосередив на питання етики, яку побудував на грунті релігійно-філософських уявлень про навколишню дійсності. Центральним принципом моралі Конфуція є гуманність, яка й становить основу доброчесності. Бути гуманним — означає любити не стільки себе, скільки інших, на несправедливість відповідати справедливістю, за добро платити добром. Бути гуманним — означає вміти вчасно пожертвувати своїми інтересами.

Відстоюючи міцну державну владу, Конфуцій говорив, що правитель має божественну сутність. Цар, монарх, імператор — це син неба. А воля неба поширюється на суспільне життя. Суспільство має дотримуватись не законів природності, а вічних законів неба, носієм яких є син неба. Принцип підкорення, слухняності, покірливості та примирення є одним із головних у соціальній філософії Конфуція. Важливу роль у розвитку філософїї стародавнього Китаю відігравала школа вільнодумця Ян Чжу близько 395 — 335 р. до н.е. Виступаючи проти конфуціанства, Ян Чжу доводив, що віра в небо, в безсметря душі та потойбічне життя ґрунтується на неуцтві. Він вчив, що життя — це буття, а смерть — небуття. Вважав, що людина має керуватися законами природного реального життя, метою ж життя є чуттєва тваринна насолода, яка і є людським щастям. Ян Чжу пропагував етику розумного егоїзму, згідно з якою найдорогіціннішим у світі є людина, її життя. Філософія давнього Китаю досягла свого завершення у вченні видатного філософського просвітителя Ван Чуна 27 — 97 р.н.е Він відкидає вчення конфуціанства про святість неба, розглядаючи небо як природну частину безмежного Всесвіту, доводячи, що небо і земля мають єдину природу, єдине начало і єдине походження. Ван Чун вказує, що тілесність і рух чітко повязані між собою, що джерело руху знаходиться в системі обєктивної реальності. Життя і людина зявилися на основі природної закономірності з єдиної субстанції — ці. Людина має життєву енергію, поза тілом ніякої душі, ніякої життєвої сили немає. У більшості філософських шкіл стародавнього Китаю переважала практична філософія, що була тісно повязана з проблемами життєвої мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням. За формою і методами постановки проблем ця філософія є широкомасштабним явищем, цінніснозначимою і гуманістичною. 12. Філософія Античності: загальна характеристика. Антична філософія виникла у 4 ст. до н.е, в цей період мудреці-філософи протиставляють міфологічно-релігійним уявленням наївно-стихійний філософський світогляд. Більш як тисячолітня історія розвитку давньогрецької філософії поділяється на три етапи. I етап розвитку — 6 -5 ст. до н.е. Це період становлення рабовласницьких полісних демократій. Філософія зосереджувалась на пошуках першооснови сущого, загального у формі натурфілософії. Натурфілософія — це сукупність філософських спроб тлумачити природу через переживання людиною природи або за допомогою основних знань природничих наук. Натурфілософія охоплювала всі знання про світ, тобто не тільки філософські знання, а й конкретно-наукові здогади давніх людей. Мислителі цього періоду звертаються до природи, космосу, ще не протиставляючи людину світові. Засновник мілетської школи Фалес 640-562 рр. до н.е здійснив переворот у світогляді, висунувши ідею субстанції — першооснови всього та ідею єдності світу. Стверджував, що основою всього сущого є вода, а всі речі — це перетворення води. Фалес запропонував нову модель мислення — від загального правил, формул, принципів до одиничного. Його послідовники: Анаксімандр 611 — 546 рр. до н.е, що вважав основою світу апейрон — нескінченне Анаксимен 585 — 524 рр. до н.е — основа світу — повітря Піфагор бл. 584 — 500 рр. до н.е та його послідовники вбачали основу світу в числах, у кількісних пропорціях, звели все суще до величин, які можна вимірювати. Вони шукали числові відношення навіть стосовно любові, дружби, справедливості. Піфагор першим вжив поняття філософ, філософія. ГераклітЕфеський 540 — 480 рр. до н.е стверджував, що все тече, все змінюється. Не можна двічі увійти в одну й ту саму річку, оскільки і води будуть іншими і людина. Геракліту належить геніальний здогад про боротьбу протилежностей, як джерело руху, становлення. Він підкреслює, що народ у державі вище за все має ставити закон, боротися за нього, як за власний дім.

Демокріт бл. 460 -370 рр. до н.е висловив думку про те, що всі речі складаються з найдрібніших частинок атомів, які мають тільки кількісні відмінності. Він вважав, що першоосновою буття є ідея неподільності атомів, стверджував, що живе виникло з неживого за межами природи без ніякого творця і розумної мети.

II етап розвитку давньогрецької філософії класичний період — це 4 — 3 ст. до н.е, це період розквіту демократії, а в філософії — поворот мислителів від зовнішнього світу до людини, домінування політичної, етичної та гносеологічної проблематики.

Увага мислителів цього періоду перейшла від обєкта до субєкта, від світу до людини, як джерела всіх проблем філософії, до питань теорії пізнання.

Основним своїм завданням філософи вважали не набувати знань про світ, а виховувати людей, а виховувати людей, навчати їх жити.

Платон 427 — 347 рр. до н.е . Його філософія характеризується своєрідним протиставленням смертного тіла і безсмертної душі. Тіло живої істоти створене із часточок вогню, землі, води і повітря, позичених у тіла космосу. Призначення тіла — бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом.

Суть теорії пізнання Платона полягає у тезі, що знання — це пригадування того, що колись душа знала, а потім забула.

Згідно з Платоном найвище втілення блага на Землі — це досконала держава. А благо окремої людини полягає у підпорядкуванні загальному благу.

Арістотель 384 — 322 рр. до н.е. Учень Платона, йому належать відомі слова : Платон мені друг, але істина дорожча. Залишив як і Платон велику творчу спадщину, яку можна розділити на 8 груп.

Арістотеля вважають батьком формальної логіки, який відкрив основні її закони, створив вчення про правила умовиводів. Людину він визначає, як наділену розумом суспільну полісну істоту. Досягнення щастя індивіда можливе тільки через державу, яка є втіленням доброчесного життя.

III етап розвитку філософія епохи еллінізму 3 ст. до н.е — 5 ст. н.е. Це епохи еллінізму та Римської імперії, криза рабовласництва, занепад держав-полісів. У філософії — замикання особи на собі, домінування етико-релігійної проблематики.

Сенека 4 р. до н.е — 65 р. н.е ті імператор Марк Аврелій 121 — 180 рр. н.е належать до школи стоїцизму у давньому Римі, яка зосереджувалась на етичних проблемах, закликала мужньо переносити удари долі, не брати нічого близько до серця — ні втрати, ні успіхи.

Ідеал мудреця — свобода від пристрастей, апатія . Пізнання необхідне тільки для практичного життя. На їхню думку соціальний стан цар чи раб, походження варвар чи грек важать мало — головне мудрість людини. Мудрість по-справжньому поділяє людей на мудреців і дурнів. Ідея стоїків щодо самоцінності особи була згодом прийнята християнством

Епікур бл. 342 — 270 рр. до н.е відродив атономістичне вчення Демокріта. Атоми Епікура це його принципове нововведення, як і особи наділені свободою волі, можуть довільно відхилятися від траєкторії. Рецепт життєвого ідеалу Епікура відрізняється від стоїчного, етика прилаштована для інтелектуала-провінціала.

Державу він вважав необхідним злом. Хто хоче зберегти спокій душі, повинен відійти від громадського життя і жити усамітнено. Ідеалом мудреця є незатьмареність душі, відсутність страху, хвилювань. 13. Специфіка філософської думки в період Середньовіччя. Виникненню середньовічної філософії передував ряд змін не тільки у сфері економічно-політичних відносин, а передусім у сфері світоглядної орієнтації тогочасного суспільства.

Розвиток монотеїстичної релігійності призвів до перемоги християнства, яке й стало пануючою ідеологією , прагнуло знайти філософське обґрунтування своїх основних ідей.

Середньовіччя по-своему уявляло і Бога і світ. Бог творить світ з нічого, він абсолютно перший, він — істинне буття. Природа як творіння бога втрачає свою самоцінність. Формування християнської філософії має свої особливості. Як релігія, християнство підозріло ставилося до язичницької мудрості — античної філософії. Однак, вступивши з нею в дискусію, змушене було відповідати на аргументи аргументами. Завдяки цьому шляхом заперечення в лоно християнства принесений філософський стиль мислення.

Носіями філософії в цей період було вузьке коло служителів церкви.

Перший період II — VII ст.. у розвитку середньовічної філософії названий патристикою, що являє собою сукупність філософських доктрин християнських мислителів отців церкви 2 — 7 ст.

Один із основних принципів патристики — домінування віри над розумом. Відновитись до життя можливо було тільки через віру, утвердження абсолютно нових цінностей.

Одним із найбільш яскравих представників патристики був єпископ Августин Блаженний 354 — 430 рр. н.е, який вважав, що філософія поза богословям — ніщо і нещадно воював з язичництвом, як він називав античну філософію.

Вся історія для Августина — це боротьба між прихильниками християнської церкви, які будують град Божий на землі і прибічниками сатани, який організував світське життя на землі, світську земну державу. Августин пропагує верховенство церковної влади над світською. Намагається виправдовувати рабство і соціальну нерівність.

Аналізуючи співвідношення віри і розуму, Августин віддає перевагу вірі , бо розум може помилятися, а віра завжди вказує людині шлях до істини Бога. Погляди Августина справили великий вплив на середньовічну філософію та формування її ідеології.

Наступний період VIII — XV ст. в розвитку середньовічної філософії називають схоластикою. Це — філософське вчення, в якому поєднані релігійно-філософські основи з раціоналістичною методикою та формально-логічними проблемами.

Філософія викладалась у школах, при монастирях, вона була шкільною мудрістю.

Видатний представник середньовічної схоластики Фома Аквінський 1225 — 1274 р. в своїх працях Сума теології та Сума проти язичників намагається поєднати віровчення із формами здорового глузду, наблизити християнське вчення до людини.

Основний принцип філософії Фоми — гармонія віри і розуму. Фома з повагою ставиться до людини, віддає перевагу інтелекту у порівнянні з волею. Він стверджує, що розум сам по собі вище волі, але в житті людини любов до Бога важливіша, ніж пізнання Бога.

Фома дає декілька доказів існування Бога, в яких Бог — це першопричина, найвища досконалість у світі й мета руху у світі.

Церква високо оцінила вчення Фоми Аквінського. Він, як і Августин, був канонізований у святі. У 20ст. його вчення було поновлене церквою неотомізм , проголошено офіційною філософією Ватикану. 14. Особливості філософії епохи Відродження. XIV — XVI cт. в історії Європи називають епохою Відродження Ренесансу. Цей термін вживається на означення відродження античної культури під впливом змін в соціально-економічно зародження буржуазних суспільних відносин та духовному житті. Це епоха великих географічних відкриттів, епоха розвитку художньої культури, зародження гуманізму, епоха реформації і контрреформації, заміни геоцентричної системи геліоцентричною.

В центрі уваги цього періоду була людина, тоді як античність зосереджувала увага на природно-космічному житті, а в середні віки в основу брався Бог та повязана з Ним ідея спасіння.

Головним критерієм особистого благородства та гідності людини була культура. Філософія Відродження переглядає також середньовічне ставлення до природи.

Справжній світоглядний переворот в цю епоху зробили Микола Коперник 1473 — 1543 та Джордано Бруно 1548 — 1600

Микола Коперник змінив усвідомлення місця людини в світі: Земля проголошується однією з планет, що обертається навколо Сонця, земля — центр Всесвіту людина — вінець творіння. Концепція Коперника спонукала осмислювати світ крізь призму причинності, а не доцільності. Світ набував рис обєктивності, незалежно від волі та бажання людини.

Джордано Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та множинності в ньому світів. Всесвіт — єдиний, безкінечний, він породжується і не знищується, не може збільшуватися або зменшуватися. Здатність мислити, відчувати притаманна всім явищам природи.

В епоху Відродження зявляються перші паростки утопічного соцреалізму. Найяскравіше вони виявлені у творах канцлера Англії Томаса Мора 1478 — 1535 Утопія і Томазо Кампанеллі 1568 — 1639 Місто Сонця.

Соціалістичним утопіям властива переконаність, що приватна власність спричиняє всі суспільні негаразди та злиденність більшої частини народу. Автори розробили основні принципи майбутнього суспільства: планове господарство, обовязкова для всіх праця, повязану з трудовим вихованням.

Проте в утопіях зберігається багато пережитків феодально-церковної ідеології: проповідується надмірно сувора мораль, релігійний культ, збереження рабства, ідеалізація середньовічного ремесла.

Не вказано також реальні шляхи досягнення та побудови соціалізму. 15. Філософія Нового часу. Новим час називають епоху 17 -18 ст., яка розпочалася буржуазними революціями. На філософію нового часу впливали: наукова революція, формування буржуазного громадянського суспільства, становлення експериментального природознавства.

Головне своє завдання філософія Нового часу вбачає в розробці та обґрунтуванні методів наукового пізнання. На цій основі формуються 2 протилежні напрямки: емпіризм і раціоналізм.

Емпіризм проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду, розум не приносить ніякого нового знання, а лише систематизує дані чуттєвого досвіду.

Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції.

Засновник емпіризму англійський філософ Френсіс Бекон 1561- 1626. Він стверджував, що джерелом пізнання і критерієм істини є досвід. Йому належить відомий вислів: Знання — це сила. Бекон запропонував метод індукції хід думки від одиничного до загального, але не визнавав також дедукцію. Отримані через індукцію судження слід перевіряти фактами, зокрема експериментами.

Основоположник раціоналістичного напрямку у філософії — французький філософ і математик Рене Декарт 1596 — 1650. Декарт підкреслює практичне значення науки як знаряддя прогресу. Свою методологію він будує на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання. Підтримував дещо спрощену філософську систему: світ побудовано на раціональних, логічних задачах. Бог створив світ за принципами математики і логіки. Розвиток раціоналістичної методології Р.Декарта продовжував також відомий французький математик, фізик і філософ Блез Паскаль1623-1662, який, як Д.Юм щодо емпіризму, виявив непослідовність, суперечливість, однобічність та обмеженість раціоналістично-математичної методології.

СЕНСУАЛІЗМ: Поглибити і далі конкретизувати емпіричну методологію спробував видатний

філософ-матеріаліст XVII ст. Джон Локк1632- 1704.Основне завдання своєї філософії Локк вбачає в дослідженні пізнавальних здібностей та здатностей людини, у виявленні джерел походження людського знання. Дослідження даних проблем він починає з критики теорії вроджених ідей Декарта. Локк доводить, що всі ідеї і поняття людини виникають внаслідок дії речей зовнішнього світу на органи чуття людини. Він розробляє сенсуалістичнузепзиз- відчуття теорію пізнання, згідно з якою джерелом усіх знань є відчуття. Душа людини від природи є чистою дошкою {tabula rasa, на якій чуттєвий досвід малює свої візерунки.Пізнання Локк розглядав як результат чуттєвого досвіду індивіда і поділяв його на дві сфери: зовнішній досвід, обєктом якого є зовнішній світ, та внутрішній, обєктом якогоє діяльність душі людини. Зовнішній досвід є основою чуттєвого пізнання природи, а внутрішній- рефлексивного пізнання діяльності душі. Із цих двох джерел, на думку Локка, ми дістаємо усі наші прості ідеї- найясніші і найочевидніші. Далі пізнання здійснюється через діяльність розуму, який сприймає прості ідеї, співставляє їх, поєднує, порівнює, класифікує, створюючи складні ідеї. Далі розвиток емпірико-сенсуалістичної гносеології вже уXVIII ст. продовжує Довід Юм1711-1776 у працях: Трактат про людське пізнання 1748, Дослідження про принципи моралі 1751. Проте позиція Д. Юма відрізняється від концепції Д. Локка, зокрема в питанні про джерело наших відчуттів. Якщо Локк вбачав джерело відчуттів людини в природі світу, то Юм вважає, що ми, в принципі, не можемо знати, чи існує зовнішній світ, природа, чи ні.

16. Класична німецька філософія. Класична німецька філософія — значний і вагомий етап у розвитку світової філософії. Вона представлена сукупністю філософських концепцій Німеччини, такими оригінальними мислителями як: Іммануїл Кант 1724 — 1804, Йоган Готліб Фіхте 1762 — 1814, Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель 1770 — 1831, Людвіг Файербах 1804 — 1872

Родоначальником німецької класичної філософії був Іммануїл Кант. В його творчості умовно виділяють два періоди: докритичний до 1770 та критичний. Для першого властиве захоплення природничими науками, натурфілософською проблематикою. Другий період Присвячений вивченню походження пізнавальної діяльності, її закономірностей.

Кант створив цілісну філософську систему, своєрідний духовний памятник епохи і людського розуму, який сконструював його за певними правилами на основі чуттєвого матеріалу, отриманого від речей у собі. Кант визнавав у людини наявність теоретичного і практичного розуму.

Кант прихильник суворих правил у сфері моралі. В етиці кант вимагає керуватися правилом, яке незалежно від морального змісту вчинка могла б стати всезагальним законом поведінки. Категоричний імператив. В етиці проголошує самоцінність кожного індивіда, як особистості. Прогресивним було вчення Канта про необхідність вічного миру. Засобом для його встановлення він вважав розвиток міжнародної торгівлі та взаємовигідне спілкування різних держав.

Вищим досягненням класичної німецької філософії є вчення Гегеля. Вихідний пункт філософської концепції Гегеля — тотожність буття і мислення. Мислення розглядається як процес безперервного розвитку пізнання, як процес сходження від нижчого до вищого. Абсолютна ідея є активною і діяльною, вона мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку три етапи. Ці три етапи Гегель сформував в самостійні складові частини філософської системи: - Логіку - Філософію природи - Філософію духу

Гегель сформулював основні принципи діалектики: - принцип переходу ккількісних змін у якісні і навпаки - принцип тотожності протилежностей - принцип заперечення заперечення

Досліджуючи зростання якісності у кількісних категоріях, Гегель приходить до категорії міри. Міра — це єдність якості і кількості.

Особливий інтерес становить гегелівське розуміння історії, в основі якої лежить поняття світового духу. На його думку: Історія людства — це прогрес у пізнанні свободи, а ідеал історичного розвитку суспільства — досягнення свободи для всіх. Відповідно до цього , Гегель поділив всесвітню історію на три періоди:

1. східний світ 2. греко-римський світ 3. німецький світ

У пешому вільна одна людина — деспот, а другому — вільна певна група людей, а третьому — вільні всі.

Взірцем втілення свободи вважав німецьку монархію, державу тлумачив як втілення Бога і розуму і світі. Таке розуміння держави стало основою тоталітаризму.

Період німецької класичної філософії закінчується філософською системою Людвіга Фейербаха 1804 — 1872. Учень Гегеля — Людвіг Фейєрбах першим перейшов на позиції філософського матеріалізму.

Головною справою життя і філософії Фейєрбаха була критика релігії. Напритивагу гегелівській філософії релігії Фейєрбах розглядав філософію та релігію як світорозуміння, що взаємно виключають одне одного.

Феєрбах постійно протиставляє релігійному приреченню та смиренню практичну активність людей. Не в релігії, а в практичній діяльності і духовній творчості людина долає ті незручності, які стоять на її шляху до справжньої свободи.

Фейєрбах переконливо показав органічний звязок релігії та філософського ідеалізму. Логічне джерело того й іншого полягає у відриві мислення від чуттєвого буття. Вважав, що Бог у монотеїстичних релігіях теж є загальним поняттям, відірваним та протиставленим світу.

Фейєрбах розглядав свою філософію, як завершення і разом з тим подолання вчення Гегеля. Фейєрбах виходить з того, що реальним субєктом розуму є людина. Людина ж у свою чергу є

продуктом природи, найвищим предметом філософії.

Фейєрбах вніс багато і в теорію пізнання. Реальний світ є дійсністю, що чуттєво сприймається. Першим обєктом для будь-чкої людини є завжди інша людина.

Досягненням філософії Фейєрбаха є те, що вона відтворила матеріалістичні принципи, піднесла їх на вищий щабель і тим самим здійснила значний вплив на розвиток філософської думки. 17. Своєрідність філософії українського духу Представники: Нестор, Іларіон, Смолятич, Турівський, філософи Відродження — Ю. Дрогобич, П. Русин, С. Оріховський, представники Острозької академії — Г. Смотрицький, І. Вишенський, Й. Княгицький, члени братств 16-17ст. -

М. Смотрицький, І. Копистецький, К. Сакович. Вперше в Україні філософія почала викладатися в Києво-Могилянський академії і зазвичай мала схоластичний характер. І. Гізель, Т. Прокопович,

Г. Кониський розглядали проблеми матерії, простору, руху. Найвидатніші представники:

Г. Сковорода вчення про три світи, кожен з яких має матеріальну і духовну природу; нерівна рівність; теорії самопізнання й сродної праці; засновник філософії серця — хто хоче бути щасливим, той має спершу пізнати самого себе, тобто своє серце. У кожної людини своя природа, яку не можна змінити, а можна пізнати й обрати життєвий шлях, співзвучний її серцю; Памфіл Юркевич філософські погляди — теологічний ідеалізм, тобто шлях до істини один — Біблія, суттю людини є не розум, а серце; Т. Шевченка в центрі його світогляду стоять суспільні проблеми: є заклик до обєднання славянських народів й проти національного гніту Росії; природа й матерія вічні й безкінечні; людина здатна пізнати світ, а джерелом пізнання є реальна дійсність; М. Драгоманов позитивіст, хоч у розумінні природи стояв на матеріалістичних позиціях; протест проти українського сепаратизму, головна одиниця суспільства — людина, критична оцінка християнства; І. Франко предмет пізнання — природа, можливості пізнання — безмежні, пізнання починається звідчуттів, але повністю осягається критичним розумом. Ознаки укр. філософії: наскрізна екзистенційність, головна увага серцю, а не розуму, філософи є письменниками водночас. 18. Марксистська філософія: сучасне осмислення основних положень Марксизм повязаний з іменами Карла Маркса і Фрідріха Енгельса. Теоретичні джерела: німецька класична філософія, англійська класична політична економія, французький утопічний соціалізм. Ідеї відчуженої праці в ранніх працях К. Маркса: 1 сировинний матеріал і вироби не належать працівникові, чужі йому; 2 сам процес трудової діяльності для трудящого примусовий; 3 праця віднімає у трудящого родове життя, життя природне; 4 підневільна праця породжує відчуження між людьми. Соціальний порядок стає ще відчуженішим і пригнічує людину ще сильніше, чим інтенсивніше

вона працює. К. Маркс і Ф. Енгельс роблять висновок, що перемогти відчуження можна тільки шляхом знищення приватної власності, що можливе лише за допомогою революційного перетворення суспільства і самої людини. Основа життя — матеріальне виробництво. В. Ленін розробив ряд принципових положень: 1 розвиток теорії відображення відображення — це властивість матерії, 2 визначення процесу пізнання, піддав гострій критиці агностицизм; 3 обґрунтував ідею партійності філософії. Філософські ідеї марксизму одержали інтерпретацію і розвиток у країнах Європи, що не входять до так званого соціалістичного табору. Розробкою ідей марксизму займалися: Д. Лукач, Ж.-П. Сартр, Е. Фромм, Г. Маркузе, Ю. Хаберманс та ін. Є спроби синтезу марксизму з фундаментальними положеннями психоаналізу, екзистенціалізму, герменевтики, феноменології та ін.

19. Філософська антропологія як напрям сучасної філософії. Філософська антропологія — течія західноєвропейської, переважно німецької філософії 1 пол 20 ст. Представники: М. Шелер, Г. Плеснер, А. Гелен, Е. Ротхаккер, Х. Хенгстенберг. Джерела: філософія життя В. Дільтей та феноменологія Гуссерль. Започаткована працями М. Шелера Становище людини в космосі і Г. Плеснера Ступені органічного світу і людина. Тут розглядається аспекти відношення людини до рослинного й тваринного світу й відмінності в способі існування людини і тварини. М. Шелер вважав, що людина не стільки біологічна, як духовна істота, яка здатна до чистого споглядання речей. У Г. Плеснера підтверджується така риса людини, як ексцентричність, завдяки якій людина втратила свою велич і тому засуджена до вічного пошуку і самовдосконалення. На думку А. Гелена людина внаслідок біологічної недосконалості приречена до діяльної активності, що реалізується в різних формах культури. У Ротхаккера людина — продукт певного стилю життя. Як бачимо, представники антропології вибирають одну рису і вважають її визначною, ігноруючи всі інші, не менш важливі, риси.У 60-70 роках філософська антропологія влилася в інші філософські напрямки: екзистенціоналізм, прагматизм, персоналізм, структуралізм і т.д. 20. Екзистенціоналізм — загальна характеристика. Хоч історичні корені екзистенціалізму сягають Давньої Греції, як філософське вчення він був уголос артикульований починаючи з епохи Просвітництва. Викінчена філософія залежала від морального ставлення до певного методу.Уперше моральне ставлення було розглянуто в працях Серена Кєркегора1813-1855. Цей данський філософ, певною мірою відповідаючи і Гегелю, рішуче відкинув універсальні й обєктивні закони- і наукові, і моральні, обґрунтовуючи це тим, що вони перешкоджають індивідууму визнавати набагато глибшу реальність- реальність своїх субєктивних почуттів. Відмову приділяти увагу якимось почуттям Кєркегор затаврував якнеуважність. Він написав приголомшливі трактати про страх, вину й занепокоєння, намагаючись пояснити, чому і як це може відчуватися. Кєркегор стимулював розвиток індивідуальної субєктивності, турбуючись більше з приводу того, яким чином проявляється віра індивідуумів, аніж з приводу того, у що вони вірять. Як усім відомо, він розглядав християнство як віру, що залежить радше відстрибка у віру, а не від раціональних уявлень чи формальних доказів. Фридрих Ніцше1844-1900 був іще більш радикальним у своєму невизнанні позірно універсальних правил будь-якого роду. Він вважав, що такі погляди можна звести до претензій на владу з боку тих, хто їх пропагує. Ніцше пропонував послідовно переглянути всі філософські концепції і з піднесенням та незрівнянним пафосом змалював індивідуума, позбавленого визначеності і змушеного продумувати все заново. Він не зміг визнати жодної із християнських конфесій, розглядаючи християнство як рабське моралізаторство і схиляючись натомість до натуралізму на взірець Дарвінового. Однак своєї власної позитивної теорії він так ніколи і не розробив.Екзистенціалізм грунтується на етиці, а отже, веде своє походження з давніших філософських систем..Великими екзистенціалістами були Мартін Гайдеггер1889-1976 і Жан-Поль Сартр1905-1980. На основі їхніх славетних ключових працьБуття і час 1927 таБуття і ніщо 1943 можна вивести головні принципи екзистенціалізму. Існування не має форм і суті, тож індивідуум опиняється посеред хаосу випадковостей. Немає обєктивних моральних правил, які б направляли індивідуума, як немає і наперед-існуючої суті людської, яка б указувала напрям життя. Завдання філософії в цій ситуації- вказати спосіб сприйняття світу. Найбільша глибочінь для екзистенціалістської думки міститься в аналізі почуттів жаху, власної нікчемності, страху перед іншими людьми та в усвідомленні своєї смертності. Можливо, головний парадокс екзистенціалізму полягає в тім, що екзистенціалісти відчувають себе здатними виробляти в рамках цього досить-таки похмурого погляду на умови людського буття більш позитивні настанови. Усе залежить від індивідуума- завжди вільного, дієздатного і змушеного робити вибір, а отже, ставати кимсь іншим, ніж тим, ким він був іще так нещодавно. У звязку з цим моральні настанови дуже сильно різняться. Гайдеггер висуває більш пасивну точку зору: прийняття конечності людського життя дозволить мовчки узгодити будь-яке життя із світом. 21. Філософія життя: загальна характеристика. Одним із основних джерел філософії життя є ірраціоналістично-песімістична філософія Шопенгауєра. За Шопенгауером сутність особи становить незалежна від розуму воля- сліпе хотіння, невіддільне від тілесного існування людини, котра є проявомпсихічної світової волі, основою та істинним змістом усього сущого.

Другу тенденцію вирижала позитивістська концепція Огюста Канта. Позитивізм, як філософський напрям заснований на принципі: справжнє знання досягається лише як результат окремих конкретних наук. Пізнання з погляду позитивізму потрібно звільнити від будь-якої філософської інтерпретації.

Ідеї Канта виявилися співзвучними з ідеями англійських філософів Дж. Стюарта Мілля та Герберта Спенсера. Розвивали представники емпіріокритизму- Ерист Макс1838-1916 та Ричард Авенаріус, а в20-му столітті випустив неопозитивізм та пост позитивізм.

Третя тенденція знайшла прояв в ірраціоналістичних ідеях християнського екзистенціалізму Кєркегора. Лише християнство за Кєркегором дає основу для правил поведінки, лише воно здатне навчити людину бачити істину, реальність. Кєркегор висуває концепцію екзистенціальноїособистісної істини, змальовує осягнення істини як результат зіткнення протилежнихжиттєвих позицій.

В історії філософії настає етап переосмислення її основних принцпів, нового неокласичного типу філософствування. Настає епоха анти раціоналістичного умонастрою. Виникають формиірраціоналістичного гуманізму, які апелюють до підсвідомості.

Тепер істину вбачають в несвідомому. Ставлення філософії до розуму і раціоналістичних систем стає негативним, оскільки вони не здатні відповідним чином орієнтувати людину в житті та історії. Філософія мислення замінюєфілософія життя.

Основа життя, за концепцією Ніцше- це воля. Життя з проявом волі, але не абстрактної світової волі, а конкретної, визначеної волі- волі до влади.

Нцше прагне обґрунтувати культ людини, який ґрунтується на таких положеннях: по- перше, цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнемволі до влади, по-друге, існує природня нерівність людей, по-третє, сильна людина природжений аристократ, є абсолютно вільним і не звязує себе ніякими моральноправовими нормами. Для Шпенглера життя- цедоля. доля, душа, культура. Культура трактується тим, як організм, який з одного боку характеризуються твердою органічною єдністю, а з другого- відокремлений від інших культурних утворень. Шпленглер виділяє 8 культур.

У наш час найбільш ірраціоналістичними течіями слід визнати екзистенціанолізм, франкфуртську школу, герменевтику. Основні принципи неокантіанства ґрунтується на трактуванні філософії виключно як критики пізнання. Неокантіанство розвивалося двома школами- марбурзькою та баденською. 22. Філософські ідеї психоаналізу. Психоаналітичний підхід є однією із найвидатніших теорій особистості.Її розробив австрійський психоаналітик Зігмунд Фройд1856-1939 наприкінці19-на початку20 ст.:

а спершу для лікування психічних захворювань,

б згодом застосував для пояснення ролі несвідомого у житті людини.

У анатомії особистості він виділяв три взаємодіючі компоненти:

1. Воно — несвідомий компонент,який є успадкуванням людською організацією глибинним шаром, киплячим котлом інстинктів, невгамовним потягів людини, які підкоряються принципу задоволення.

2. Я — свідомий компонент, Який є посередником міжВоно і зовнішнім світом. Я виконує функцію впливу цього світу на несвідоме.

3. Над-я- це сукупність суспільних норм і стандартів поведінки, які виконують рольцензора

Аналізуючи Воно, Фройд виділив дві основні природжені інстинктивні потреби, які визначають психічну діяльність людини:

2. Лібідозну: інстинкт самозбереження, потяг до життя, любов, сексуальний потяг;

3. Агресивну: потяг до руйнування, смерті,війни.

Задоволення цих потреб стикається яз перешкодами з боку навколишнього світу, суспільства. Тому вони витискуються і створюютьс ферунесвідомого Однак інстинктивні потреби все ж такипрориваються, обходячи цензурусвідомого і виявляються у виглядісимволів:

А) все, що виробляє людинатвори культури, мистецтва — це символізаціявитіснених у підпілля несвідомих потреб

Б) вони можуть проявлятися у різних формах повсякденного життя обмовки, снобачення;.

В) міфи, народні звичаї- це також наслідок символізації витіснених біологічних потреб.

Взаємодія трьох компонентів: Я звичайно перебуває у конфлікті, оскільки вимоги Воно і Над –я - несумісні. Тому Я постійно звертається до механізмів психологічного захисту, роль яких виконують: а) сублімація; б) проекція; в) заміщення; г) витиснення. Це відбуваєтьсянесвідомо, однак мотиви, переживання, почуття, що переміщуються у сферу несвідомого, виявляють себе у виглядісимволів, у формі діяльності, найчастіше, творчої. Філософські ідеї психааналізу:

1. Позитивні моменти: положення про складність та багатоплановість структури особистості; про свідоме та несвідоме; про внутрішні суперечності розвитку особистості.

2. Дискусійні моменти: мотивація людської поведінки повязується переважно з природженими, інстинктивнимисексуальними та руйнівними потребами; визначається фатальний антагонізм між свідомим та несвідомим; між індивідом та суспільством. Далі виникла потреба у подоланні біологізаторських поглядів на особистість, у соціалізації фрейдистської теорії особистості, що і було здійснено неофрейдистами: К.Г.Юнг, А.Адлер, Е Фром та ін.

Один із його представниківЕ. Фром 1900-1980 — німецько-американський психолог, заперечив біологізм Фройда, переглянув символіку несвідомого, зміщуючи акценти з придушення сексуальності на конфліктні ситуації, зумовлені соціальними причинами, Він уві поняттясоціального характеру , трактуючи його як сполучну ланку між психологією індивіда й соціальною структурою суспільства. 23. Герменевтика як напрям сучасної філософії. Принципове положення про історичну конкретність теоретичної діяльності та про облік широкого контексту різноманітного практичного життя субєкта в рамках теорії пізнання було вперше чітко сформульовано в марксистсько-ленінській філософії. Критикуючи вузький методологізм попередньої буржуазної філософії, К. Маркс бачив її основний недолік в тому, що знання розглядається як єдиний акт свідомості, його єдине предметне ставлення. Саме материалістична постановка питання про розуміння історії та історично конкретних явищ, зокрема, дозволила критично подолати одностороннього зведення пізнавальних відношення тільки до його абстрактно-теоретичним характеристикам. На цьому грунтується діалектико-матеріалістичний аналіз та виявлення обективізованних форм свідомості про дійсність, починаючи від ідеалістичних уявлень буржуазної свідомості про історію культури і закінчуючи самими рафінірованимі поглядами західних фахівців на науку, її заснування, передумови, джерела розвитку.

Одне з найбільш впливових в сучасній буржуазній філософії напрямків - герменевтична філософія- претендує на, не менш, ніж справді адекватне критичне розуміння наукового nізнання і самої проблеми розуміння. Межі цього напрямку, який складається з різних шкіл і концепцій, і його впливу на західне філософський світогляд виявляються сьогодні досить легко. Теорія герменевтичного розуміння в особистості таких її представників, як Г.-Г. Гадамер і К.-О, Апель в ФРН, П. Рікер у Франції, протиставляє себе науковому пізнанню і пояснення дійсності, а на підставі гуманітарного образу знання роблять спроби побудувати вженекласичну методологію і теорію філософії культури та історії. 25. Світогляд як духовно-практичний спосіб освоєння світу. Філософія має органічний звязок зі світоглядом. Що ж таке світогляд Слід підкреслити, що у визначенні цього поняття немає чіткості. Воно не є загальновизнаним. У сучасних філософських працях про світогляд мовиться таке: світогляд- це форма суспільної відомості; світогляд- це форма самоусвідомлення особистості; світогляд- це система поглядів на світ і на місце людини у цьому світі; світогляд- це система принципів діяльності людини; світогляд- це погляд людини на світ як ціле; світогляд- це спосіб духовно-практичного освоєння світу.

Ці визначення, безумовно, мають сенс. Вони свідчать про те, що поняттясвітогляд — багатогранне, відображає складні процеси духовно-практичного життя людини. З усіх вище наведених визначень найбільш узагальненим є таке: світогляд- це форма суспільної свідомості, спосіб духовно-практичного освоєння світу.

Філософія і світогляд в цьому контексті мають органічну єдність.

Філософія теж є специфічним світоглядом. Певним способом духовно- практичного освоєння світу. Філософія як світогляд є системою найбільш загальних поглядів на світ, природу, суспільство, людину, пізнання. Філософія як світогляд теоретично обґрунтовує свої положення і висновки, основні принципи соціально-політичної, наукової, моральної, естетичної діяльності людини, тобто освоює світ як духовнотеоретично, так і практично.

Філософія і світогляд, безумовно, мають спільність. В чому вона полягає? Спільність філософії і світогляду полягає в тому, що вони:

1. є своєрідними формами суспільної свідомості, способами духовно-практичного освоєння світу;

2. мають однаковий предмет осмислення- відношеннялюдина- світ;

3. дають цілісне уявлення про світ, людину, її походження і т.п.;

4. мають спільність за деякими своїми функціяминаприклад, виховною.

26.Структура світогляду. Світогляд-це сукупність поглядів, оцінок, принципів, знань, ідеалів, переконань, надій та вірувань, котрі визначають діяльність індивіда або соціального субєкта, а також ціннісні орієнтації людей, їх життєві позиції. Якщо проаналізувати сукупність елементів світогляду, то можна виділити органічно взаємоповязані підсистеми. Це — пізнавальна, ціннісна та підсистема поведінки. Пізнавальна підсистема. Світогляд формується за допомогою знаньповсякденні і наукові. Також до складу світогляду входять різноманітні форми суспільної свідомостіполітична, правова, моральна, естетична, релігійна. Запас знань особи чи суспільства в цілому створює надіцне підгрунтя для відповідного світогляду. Без узагальнення, широких та глибоких знань неможливо забезпечити чітке, послідовне обгрунтування своїх поглядів. Ступінь пізнавальної насиченості, продуманості, внутрішньої узгодженості елементів того чи іншого світогляду може бути різним. Ціннісна підсистема. У свідомості людей формуеться конкретне ставлення до всього, що відбувається, залежно від їх цілей, потреб, інтересів розуміння сенсу життя. Відповідно виникають світоглядні ідеалиморальні, політичні, естетичні Завдяки ідеалам здійснюеться оцінка, визначення цінностей того, що відбувеється. Одним із найважливіших понять, повязаних із ціннісною свідомістю, були і є поняття добра і зла, краси та потворності. Підсистема поведінки. Від знань та системи ціннісних орієнтацій залежить поведінка людини, її життєва позиція, яка може бути як творчо-активною, так і пасивно-пристосовницькою. У звязку з цим слід підкреслити бажаність, навіть необхідність, гармонізації,узгодженості пізнавальних аспектів та ціннісного способу освоєння світу в людській свідомості. Від цієї узгодженості залежить єдність в діях особи і суспільства таких компонентіваспектів, рівнів світогляду, як почуття і розум, розуміння і дія, віра і сумнів, теоретичний і практичний досвід, осмислення минулого і бачення майбутнього. Структура світогляду залежить від співвідношення інтелектуального та емоційного досвіду і поділяється на: 1) Світовідчуття-це емоційно-психологічний бік світоляду на рівні настрою, почуттів; 2) Світорозуміння-це пізнавально-інтелектуальний бік св.; 3) Світосприйняття-це досвід формування пізнавальних уявлень про світ за допомогою наочних образівсприйняттів. За ступенам загальності розрізняють світогляд особистості, груповийпрофесійний,класовий,національний, загальнолюдський. За ступенем історичного розвитку-античний,середньовічний і тд. За ступенем теоретичної зрілості — стихійно-повсякденнийжитейський і теоретичний філософський. Світогляд виконує найважливіші функції в житті людини. Як активний духовний чинник світогляд є основою життя. Він забезпечує освоєння та зміну людиною навколишнього світу. Адже світогляд обєднує знання і почуття у переконання. А це визначає певну поведінку та дії особистостей, соц.груп, націй, народів. 27. Історичні типи світогляду. Історичні типи світогляду також вказують на його соціально-історичну структуру, але вже з іншого боку. Так, наприклад: Магічний акцентує увагу на пошуках гармонійного співіснування людини та природи шляхом освоєння сил останньої Міфічний базований на вірі в надприродні сили, абсолютизуючи досвід окремого роду, племені Філософський узагальнює досвід, знання, цінності людства в його ставленні до світу як цілого з метою проникнення в сутність буття Всесвіту та буття людини Релігійний ґрунтований на обмежуванні надприродних сил, природних і суспільних явищ Науковий уможливлює виявлення істинних експериментальних та теоретичних знань про світ загалом, як єдності природної та історичної дійсності Художній є способом самоствердження та самоусвідомлення людини у світі через реалізацію особистого творчого потенціалу у формі різноманітних творів мистецтва Синтетичний — характеризує персоніфіковано-індивідуальні переконання. 28. Класична онтологія та її фундаментальні проблеми. Питання щодо існування всього, характеризування його буття розглядають в онтології. Онтологія — це вчення про суще, про першооснови буття: система найзагальніших понять буття, за допомогою яких осягають дійсність. Під онтологією розуміють окрему галузь філософського знання, в якій досліджують сутність буття світу, основи всього сущого: матерію,простір,час,рух,розвиток,становлення,кількість,якість,міру,можливість,необхідність,причинність, порядок, хаос та ін.Термін Онтологія запровадили до наукового вжитку Ґокленій Клауберґ. Як філософську категорію його закріпив Вольф, який вперше так позначив фундаментальний розділ метафізики поряд з космологією та раціональною психологією. Починаючи з Платона бутя ототожнюють з сущим, єдиним благом, наявним буттям предметами, субстанціями, трансценденціями. З XVII ст., розглядали: відношення буття і сутності, сутності й існування тощо. Тоді вважали, що буття має три основні визначення — єдине, істинне та добре.Філософське життя Європи першої половини XX ст. характеризують теоретичні пошуки та низку спроб створення загальної онтології. Про це свідчать не тільки неотомізм з його давніми теологічними трактуваннями буття, а й феноменологія Гуссерля з його відмовою від гносеологізму, і філософія М. Шелера, який прагнув слідом за Е. Гуссерлем здійснити прорив моральності. Найповніше ці спрямування втілилися у неореалістичній новій онтології Н. Гартманна, де пізнання постає вторинним началом. Представники екзистенціалізму, що набув значного поширення в 20-60-х роках XX ст., розвивали субєктивну онтологію. Так, у центрі філософії М. Гайдеґґера — проблема сенсу буття, виявленого через аналіз субєктивного людського існування. Він розрізняє буття і суще. Для нього буття є горизонтом, всередині якого постає суще, розділене на роди і види, що виявляються у міркуванні людини. А тому способом самовиявлення буття є людська присутність у світі. Своєрідність присутності людини у світі М. Гайдеґґер визначає як екзистенцію, як виконання буття, як спосіб відношення сущого до буття, як історичне, спільне буття людей. Серед родів і видів сущого лише людина здатна піднестися над сущим до онтологічного виміру, через екзистенцію як спосіб буття у світі. Свою феноменологічну онтологію прагнув створити і екзистенціаліст Ж.-П. Сартр. Усі ці філософи намагалися протистояти значному впливу неопозитивізму, що нехтував будь-якою онтологією. У 60-ті роки Т. Адорно — філософський лідер старшого покоління Франкфуртської школи — розпочав діалог з неопозитивістами і за-пропонував негативну діалектику, яка тлумачила онтологію як тотальну критику буття. Система звязків між категоріями онтології відображає найсуттєвіші, найзагальніші властивості буття. Вона дає змогу охопити мисленнєвим зором, сконцентрувати увагу на єдності багатоманітного і універсального у звязках та взаємодіях, що реально і обєктивно, ідеально і субєктивно існують у світі, відображаються у свідомості і перетворюються нею у метод осягання сутності світу, щоб після оволодівання фундаментальними знаннями змінювати світ власного буття. Запамятаймо, що світ, який є, був і буде, набагато ширший, глибший, ніж знання про його сутність. Важливе значення в розкриті діалектичного взаємозвязку людини і світу, визначенні їхньої сутності та конкретних форм прояву в дійсності має категорія буття. Щоб зрозуміти її значення, необхідновраховувати звязок буття з повсякденною мовною практикою. Розглядаючи проблему буття, філософія починає з того, що світ існує. Філософія фіксує не просто існування світу, а складніший звязок всезагального характеру: взаємозалежність між предметами та явищами світу. Вони разом з усіма їх властивостями, особливостями існують і, таким чином, обєднуються з усім тим, що є, існує у світі. За допомогою категорії буття здійснюється інтеграція основних ідей, що виділяються під час осягання світу як цілого: світ є, існує як безмежна та неминуща цілісність. Природне й духовне, індивіди й суспільство — існують у різних формах, що є передумовою єдності світу; обєктивна логіка існування та розвитку світу породжує сукупну реальну дійсність, яка наперед задана свідомості, і дії конкретних індивідів та поколінь людей. Всезагапьні звязки буття проявляються через звязки між одиничними і загальними відношеннями предметів та явищ світу. Цілісний світ — це всезагальна єдність, що включає в себе різноманітну конкретність і цілісність речей, процесів, станів, організмів, структур, систем, людських індивідів тощо. За існуючою традицією їх можна назвати сущими, а світ загалом — сущим. Кожне суще — унікальне, неповторне в своїх внутрішніх і зовнішніх умовах існування. Визначеність сущого характеризує місце і час його індивідуального буття. Умови цього буття ніколи не відтворюються знову і завжди є плинними. Визнання унікальності кожного сущого особливо важливе для вчення про людину, оскільки воно спрямоване на визнання в кожній людині неповторної істоти. Разом із цим пізнання та практика ставлять своєрідну умову: для будь-якого одиничного явища віднаходять місце в системі звязків, подібні обєднують у групи, узагальнюють у всеосяжну цілісність. Групування одиничних сущих за чинником подібності умов, способів існування. Згаданим групам характерна загальність форм буття. Останні є фундаментальною структурою світу. 29. Основні рівні буття. Серед основних форм буття розрізняють: 1. Матеріальне буття речі, тіла, процеси - Буття речей, процесів, стани неорганічної природи, буття Всесвіту загалом - Буття органічної, живої дикої природи - Буття неживих речей і процесів, вироблених людиною штучних - Буття живого, виробленого людиною 2. Буття людини - Буття людини в світі речей - Специфічне людське буття 3. Буття духовного ідеального - Субєктивне, індивідуальне духовне - Обєктивоване позаіндивідуалізоване духовне 4. Буття соціального - Індивідуальне буття окремої людини в суспільстві та в історичному процесі - Суспільне буття Вони не існують окремо, а взаємоповязані між собою, що спричинює утворення єдиної, загальної структури буття світу. 30. Філософський зміст категорії матерія. Поширене визначення матерії якфілософської категорії для означення обєктивної реальності, яка дана людині у відчуттях, відображається ними та свідомістю й існує незалежно від них, до певної міри є обмеженим, оскільки зосереджене на гносеологічних аспектах матеріального, не враховуючи притаманний йому онтологічний зміст. Справді, якщо не зосереджуватися тільки на гносеологічному визначенні матерії, а розглянути її, враховуючи розвиток сучасної науки і філософії, то можна виокремити: Онтологічні складові: рух та його форми, простір, час, детермінація Гносеологічні принципи: пізнаваність, обєктивність, реальність Таким чином, узагальнене визначення категорії матерія базоване на тому, що це — обєктивно реальне буття світу в часі, просторі, русі, детерміноване та безпосередньо чи опосередковано пізнаване людиною. 31. Рух,як спосіб простір та час як форми існування матерії. Простір і час- це філософські категорії, за допомогою яких позначаються основні форми існування матерії. Філософію цікавить насамперед питання про відношення простору і часу до матерії, тобто чи є вони реальними, чи це тільки абстракціїфеномени свідомості. ГЛейбніц вважав простір і час лише іменами. Простір- це імя, яким позначається координація речей одної відносно іншої. Іменем час позначається тривалість і послідовність процесів. Реально ж простору і часу немає, їх неможливо виміряти.

Такі філософи як Дж.Берклі і Д.Юм розглядали простір і час як форми індивідуальної свідомості, І. Кант- як апріорні форми чуттєвого споглядання, Г.Гегель- як категорії абсолютного духаце- ідеалістичні концепції, І.Ньютон- як вмістилища. Простір і час мисляться Ньютоном як реальності, але вони ніяким чином невзаємодіють із матерією, існують самі по собі. Це- метафізичне розуміння простору і часу.

Сучасна наука розглядає простір і час як форми існування матерії. Кожна частинка світу має власні просторово-часові характеристики. Розрізняють соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, психологічний, художній і філософський зміст простору і часу.

Історична еволюція поглядів на простір і час повязана з практичною, суспільно- історичною діяльністю людини. Змінюється, розвивається суспільство, змінюються і розвиваються просторово-часові уявлення про буття світу. Якщо для міфологічного світогляду час циклічно відтворює пори року, то в межах релігійного світосприйняття час набуває стріло-видної форми: відтворення світу через тимчасове теперішнє до райської або пекельної вічності.

Матеріалізм підкреслює обєктивний характер простору і часу, невіддільність від руху матерії: матерія рухається у просторі і часі. Простір і час, матерія і рухневіддільні. Ця ідея отримала підтвердження у сучасній фізиці.

Рух- це найважливіший атрибут матерії, спосіб їїіснування. Рух включає в себе всі процеси у природі і суспільстві. У загальному випадку рух- це будь-яка зміна, будь-яка взаємодія матеріальних обєктів, зміна їх станів. У світі немає матерії без руху, як нема і руху без матерії. Тому рух вважається абсолютним, на той час як спокій- відносним: спокій- це лише один із моментів руху. Тіло, що перебуває у стані спокою відносно Землі, рухається відносно Сонця.

Рух виявляється у багатьох формах. В процесі розвитку матерії зявляються якісно нові і більш складні форми руху. Саме особливості форм руху зумовлюють властивості предметів і явищ матеріального світу, його структурну організацію. У звязку з цим можна сказати, що кожному рівню організації матеріїнежива природа, жива природа, суспільство притаманна своя, властива лише їй, багатоманітність форм руху. Кількість форм руху безкінечна, рух невичерпний за своєю багатоманітністю, як і матерія.

Джерело руху- сама матерія. Матерії притаманна здатність до саморуху. Рух матерії- це процес взаємодії різних протилежностей, які є причиною зміни конкретних якісних станів. 33.Визначальні категоріальні характеристики світу. Визначення змісту поняття світ можливе і дійсне тільки у системі відношеннялюдина — світ. Це свідчить про те, що воно слугує людині для відображення існування того,на тлі чого виявляє, висвічує себе людина. Образно висловлюючись, щоб людина змогла уявити себе як певне існування, вона має бути здатною уявляти усе те, що від неї відмінне: зверху, знизу, збоку, всередині, вчора, сьогодні та завтра, тут, зараз і тепер. Іншими словами, світ є все те, що відмінне від людини і що, одночасно, органічно має людину в собі. Це те, від чого вона, людина, відрізняється.

Однак людина як унікальна і неповторна істота виявляється і стосовно самої себе. Отже, на противагу обєктивно існуючому світу євнутрішній світ людини.

Тому найпростіше визначення поняттясвіт можна навести таке: Світ — це все суще, що є в людині та поза нею.

Спираючись на таке визначення, можна сказати, що поняттясвіт насамперед використовується через протиставленнялюдина в світі — світ у людині. Людина завжди перебуває у стані внутрішнього роздвоєння на свідомо визначеніЯ іне-Я. При цьому підЯ прийнято розуміти саме внутрішній світ людини, а підне-Я — довкілля, яке безпосередньо чи опосередкованообіймає людину, є водночас основою і простором життєдіяльності людини.

Наше сприйняття світу, його розуміння і пізнання, ставлення до нього виявляються у слові світогляд. Детальний аналіз поняттясвітогляд буде зроблено нами у заключному розділі. Однак підійти до узагальненого поняття світогляду ми зможемо, тільки конкретизувавши поняттясвіт.

В історичному поступі культури людського мислення уявлення світу набувало різного змісту і

значень не тільки у формі буденного та загальносвітоглядного, про які йшлося вище. Існує ряд обґрунтованих різними вченнями системно-теоретичних понять, через які історично відбувалася конкретизація визначення світу. Зокрема, це такі поняття, як Космос, Всесвіт, Галактика, Земля, Природа, Атмосфера, Гідросфера, Літосфера, Душа та ін. Проте який би вимір світу ми не обирали,незмінним залишається визнання, що світ- це все те, щовисвічується людинічи протистоїть, і водночас усе те, у чомувисвічується людина, тобто само реалізується.

Отже, тільки порівнюючи себе як окрему особу зі світом, людина здобуває досвід та усвідомлення власної індивідуальності. Лише побудувавши світ у собі, ми отримуємо можливість знайти його за межами себе. Може трапитися так, що наші уявлення помилкові. У такому разі реальний світ заперечить наші сподівання. Індивідуально сформована свідомість може здійснити пізнання обєктивного, чужого й цілком відмінного від себе за допомогою саме відтворення- будівництва світу в собі. Фактично кожна людина, яка діє свідомо, має великий дар бути творцем світу. Тобто світ зявляється людині як творіння їїлюдського розуму та рук, в якому ще так багато нового і невідомого. А що ж існувало до виникнення людини Той світ ми позначаємо поняттям природа. Він існував і існуватиме обєктивно, тобто незалежно від людини. 34. Поняття природи. Природа термін є частковою калькою латинського словаnatura — від лат.nat рос. природа,англ.nature,нім. Natur f -родити,породжу ватимає кілька значень.

1. У широкому розумінні — органічний і неорганічний матеріальний світ,Всесвіт, у всій сукупності і звязках його форм, що є обєктом людської діяльності і пізнання, основний обєкт вивчення науки. Все те, що не створене діяльністю людини.

2. Сукупність природних умов існування людського співтовариства. В побуті слово природа часто вживається у значенні природне середовище, в якому живе людина все, що нас оточує, за винятком створеного людиною.

3. Сукупність основних якостей, властивостей чого-небудь,сутність напр., процесів, явищ тощо.

4. Друга природа — створені людиною матеріальні умови її існування.

35. Народонаселення як природне явище. Населення, людність — сукупність людей, що постійно живуть в межах якоїсь конкретно вказанної територіїрайоні, місті, області, частини країни, країні, континенту чи всієї земної кулі, тощо. Наука яка вивчає розмір, структури, динаміку руху і розвиток населення зветься - д е м о г р а ф і я. Сукупність людей, які здатні до самовідтворення та саморозвитку й проживають на певній територіїкраїна, регіон, континент чи будь-яка інша частина планети, називають населенням, або народонаселенням. Населення в сукупності з природними умовами, способом виробництва та системою соціальних відносин є основою людського суспільства. Рівень розвитку суспільства визначається здатністю населення ефективно використовувати й відтворювати природні ресурси, що, в свою чергу, впливає на структуру й динаміку самого населення. Вивчення чисельності, складу, розподілу, закономірностей відтворення є предметом науки, що називається демографія. Чисельність є одним з ключових характеристик населення, але крім цього використовують низку інших показників. Інтегральний показник, що відображує соціальні, економічні та екологічні умови життя, називається природним приростом, або коефіцієнтом природного приростуКПП. КПП визначають як різницю між кількістю народжень і кількістю смертей на1000 людей. Іншим важливим показником єкоефіцієнт фертильності плодовитості, який відповідає відношенню кількості народжених дітей до загальної кількості жінок. А такий показник, як середня тривалість життя значною мірою залежить від якості життя й тому може бути опосередкованим індикатором розвитку того чи іншого суспільства.

Населення також можна охарактеризувати деякими структурними показниками. Статева структура, тобто співвідношення кількості осіб чоловічої та жіночої статі дозволяє робити висновки про репродуктивний потенціал населення. Вікова структура, тобто розподіл населення за віком, важлива в тому розумінні, що показує чисельність працездатної частини населення й перспективи його відтворення. Суттєвими для розуміння й прогнозування динаміки зростання населення є співвідношення міського та сільського населення, розподіл за національними ознаками, рівень освіти, грамотності, доходів, мовні та деякі інші показники.

Центральним питанням демографії є питання відтворення населення, тобто процес зміни поколінь. Відтворення населення вважається позитивним, якщо значення КПП більше нуля. При цьому коефіцієнт фертильності має бути більше2.

Демографічні процеси, тобто процеси, повязані зі зміною структури та чисельності населення, мають свою специфіку й у різних країнах і регіонах протікають по-різному. Тому при спробах прогнозування демографічних тенденцій беруть до уваги не лише результуючі показники, а й регіональні особливості.

Народонаселення планети: стан і динаміка. В доісторичні часи один з видів живих організмів отримав вагомі переваги для свого розвитку, порівняно за короткий в геологічному масштабі проміжок часу опанував домінуючі позиції на планеті й фактично зробив живу оболонку заложницею свого існування. Назва цього виду-Homo sapiens, людина розумна.

Припускають, що цей вид сформувався близько трьох мільйонів років тому й з того часу його представники заполонили практично всі придатні для існування ділянки земної поверхні й продовжують експансію, демонструючи безпрецедентні показники приросту своєї популяції.

Представники цього виду- це ми з вами і нас на планеті сьогодні більше шести з половиною мільярдівтаблиця1. Щоправда, так багато людей ще не було ніколи й такими швидкими темпами населення зростає лише впродовж останніх десятків років. Припускають, що за вісім тисяч років до народження Христового, коли людині вдалося опанувати сільськогосподарську практику, її популяція налічувала приблизно10 млн. особин. Але завдяки сільськогосподарській практиці первісні громади отримали можливість прогодувати значно більшу кількість людей, так що на початок нашої ери населення планети складало, за оцінками, 300 млн. й досягло800 млн. до середини вісімнадцятого століття, яке ознаменувалося промисловою революцією.

Суттєві зміни в динаміці чисельності населення розпочалися два сторіччя тому, а от до того часу населення планети або ж коливалося відносно певного рівня або ж помірно зростало. Трагічні події історії, звісно, вносили свої корективи в демографічну картину світу. Зокрема, одними з найбільш показових у цьому відношенні були події середини чотирнадцятого століття, відомі під назвоючорної смерті. Пандемія чуми, що охопила всю Європу та сусідні регіони у1347-1353 роках, спричинила загибель25 млн. людей, або 50% населення того часу. В деяких регіонах населення скоротилося до 90%.

Розрахункові оцінки, з огляду на відсутність надійних даних, показують, що лише на початок19-го століття населення планети досягло першого мільярда. Подвоєння кількості населення відбулося значно швидше- за якихось125 років. Але пройшло всього35 років і на планеті зявився трьохмільярдний житель. Це трапилося у1960 роцітаблиця1 . Четвертий мільярд приросту населення планета отримала протягом14 років1974 р. й приблизно за такий же проміжок часу відбулося збагачення планети ще на один мільярд людей1987 р.. У1999 році населення планети перевищило6 млрд. й продовжує приростати щорічно приблизно на77 млн. Щоб можна було уявити собі масштаб цього приросту, нагадаємо, що це більше, ніж населення сучасної Туреччини, яке в середині 2005р. складало 69,66млн. Таким чином, майже до 1970-х років чисельність населення світу зростала за гіперболічним законом, а на даний час спостерігається сповільнення темпів приросту населення планети.

Згідно з багатьма прогнозними оцінками, побудованими на аналізі стану й тенденцій розвитку людського суспільства, населення планети досягне десятимільярдної позначки приблизно до2025 року. Очікується, проте, що темпи приросту населення будуть знижуватися, так що наприкінці21 століття на планеті буде проживативсього-навсього 14млрд.людей. Більш оптимістичні прогнози вказують на те, що населення планети досягне10-11 млрд. й буде стабілізовано на такому рівні.

Населення з точки зору демографії має статеву, вікову, соціальну, етнічнута ін. структури. Процеси народження, старіння, смертності, зміни генерацій- у демографії звуться природним рухом населення. На відміну від нього- міграція називається механічним рухом населення.

36. Поняття біосфери і ноосфери. Біосфера гр.bios -життя +sphaera -ку ля — природна підсистема географічної оболонки, що являє собою глобальну планетарну екосистемунаселена живими організмами, яка охоплює нижні шари атмосфери, всю гідросферу і літосферу- до глибини3-11 км на суші й0,5-1,0 км під дном океану. Товщина біосфери на полюсах Землі близько10 км, на екваторі — 28 км. Маса біосфери- близько0,05% маси Землі. Біосфери на інших планетах, окрім Землі, невідомі. Вважається, що бактеріальні біосфери або подібні до них можуть існувати на Марсі, Венері.

Термін біосфера вперше застосував австрійський геолог Е.Зюсс1875 , називаючи ним окрему оболонку Землі, наповнену життям. Детально вчення про біосферу розробив В.І.Вернадський. У його наукових працях термінбіосфера вперше зявився у 1911 p. У 1926 p. він видав книгу Біосфера, в якій виклав вчення про біосферу як особливу сферу Землі, що включає сферу поширення живої речовини.

Екосистемою в екології називають природну сукупність організміврослин, тварин, грибів, бактерій і т.ін. — що загалом мають назвубіоценоз, які мешкають разом в спільному середовищібіотопі та функціонують як взаємоповязана система. Таким чином, екосистема- це біоценоз+ його біотоп.

Термін «екосистема» ввів в обіг англійський еколог Артур Тенслі в1935 році, а сучасне визначення йому надав Реймонд Ліндман в1942 році в своїй класичній роботі по вивченню біології озера Міннесота.

Екосистема як така є складним та динамічним цілісним утворенням, що функціонує як екологічна одиниця. Частина екологів вважає, що екосистема є елементарною одиницею в екології: це структурно-функціональна рівноважна одиниця, що характеризується специфічними для неї потоками речовини та енергії між складовими частинами.

Розмір екосистеми може бути різним. Це може бути тропічний ліс Амазонської низовини, або окремий ставок, чи навіть домашній акваріум. Різні екосистеми зазвичай відокремлені географічними барєрами- пустелями, горами, океанами і т. ін., або є ізольованими іншим чином- так як річки або озера. З огляду на те, що ці межі ніколи не є абсолютно непроникними, екосистеми накладаються одна на одну. Таким чином, вся Земля може розглядатись як одна екосистема, яку називають біосферою

Ноосфера від грец. ноос в значенні розум рос.ноосфера,англ.noosphere, нім.Noosphare f — сучасна стадія розвитку біосфери, повязана з появою в ній людства.

Відповідно до оригінальної теорії Вернадського, ноосфера є третьою у послідовності таких основних фаз розвитку Землі як утворення геосферинеживої природи та біосфери живої природи.

Так само, як біосфера утворюється взаємодією усіх організмів на Землі, ноосфера складається усіма розумами, що взаємодіють.

Ноосферу можна розглядати як єдністьприроди і культурив широкому тлумаченні останньої- з техносферою включно, особливо починаючи з того моменту, коли культурадосягає за силою впливу на біосферу та геосферупоту жності геологічної сили.

Серед складових частин Н. виділяють антропосферусукупність людей як організмів, техносферусукупність штучних обєктів, створених людиною, та природних обєктів, змінених в результаті діяльності людства та соціосферусукупність соціальних факторів, характерних для даного етапу розвитку суспільства і його взаємодії з природою.

Розглядаючи означену єдність природи та культуриу їх взаємодії у розвитку ноосфери доцільно розрізняти дві стадії:

1. Ноосфера у стадії її становлення, в процесі стихійного розвитку починаючи з моменту виникненнялюдини розумної;

2. Ноосфера, що свідомо удосконалюється спільними зусиллями людей в інтересах як людства в цілому, так і кожної окремої людини 37 . Поняття глобалізаціїї та форми її існування. Глобалізація від англ. Global -всесвітній -термін, який використовується для характеристики сучасних економічних, соціальних, політичних, торгових, фінансових, транспортних, трудових, міграційнх, інформаційних, комунікаційних таі інших процесів всеохоплюючоговсесвітнього характеру.

Сучасна глобалізація підготовлена багатьма історичними процесами:

1. Деякі дослідники вважають,що початковими формами глобалізації була торгівля та захоплення нових територій5 тис. років тому;

2.Інші знаходять елементи глобалізації в епоху античності а саме у створенні імперії Олександра Македонського, 1V ст. до нашої ери, коли були завойовані землі від Середноземноморя до Інду, куди рушили потоки переселенців;

3. Інші ведуть відлік глобалізації від Великих географічних відкриттів, коли світ замкнувся, тобто практично не залишилось невідомих земель;

4.Наприкінці19ст-початку20 ст. ступінь інтегрованості національних економік у світовий економічний процес був дуже значним. цьому сприяла1-ша світова війна, коли були перезподілені вже поділені ринки. В результаті світової бійні лідером стали США. Це проявилось, зокрема у Великій економічній депресії1929-1933 р.р., коли економічна криза в США відкинула назад цілі регіони.

5.У50-70 роках20 ст. бу ло відновлено тенденції до глобалізації.Основними віхами на шляху глобалізації стали: — вільна торгівля;-революції в техніці та технології

-інформатизація;-зниження митних кордонів;-втрата національною валютою свого патріотизмі долар став домінуючою валютою;- перемога капіталу над національними інтересами; — глобальна

геополітична революція 20ст що призвело до розпаду колишніх імперій — австро-Угорської, Німецької, Російської, Британської, Французької, Португальської, Радянського Союзу. Саме розпад колишніх імперій зробив державні кордони більш прозорими для переміщення4-хі інвестицій, індустрій, інформації і індивідів;

6. Сучасний етап розвитку глобалізації -для сучасної світової економіки є характерним стрімкий розвиток процесів транснаціоналізації, у якому рушійною силою виступаю ТНКтранснаціональні корпорації.За даними ООН нині у світі існує понад65тисяч ТНК, у яких зайнято понад74 млн. осіб. Ядро всесвітньої господарської системи складають500ТНК , які мають практично необмежену економічну владу. Провідну роль у глобальних процесах відіграють ТНК США, Західної Європи і Японії. Сьогодні ТНК котролюють понад50% світового промислового виробництва, 67% міжнародної торгівлі, понад80% патентів та ліцензій на нові технології, майже90% прямих закордонних інвестицій. Як правило, ТНК- це багатогалузеві компаніїнаприклад, клжна із500 ТНК США має в середньому підрозділів в11 галузях.

Позитивні та негативні наслідки ролі ТНК як вияву глобалізації:

1 позитивні наслідки :ТНК- позитивний процес, який прискорює соціально- економічний розвитокпоширення нових технологій, форм організації виробництва; ефективне використання трудових та природних ресурсів; здійснення великих міжнародних проектів та ін.;

2 негативні наслідки стосовно держав, які їх приймаютьпридушення своєю силою місцевих фірм;встановлення монопольних цін; приховання прибутків; хижацька експлуація природних та людських ресурсів; викачування інтелекту; втручання в політ ичні та економічні процеси в країні тощо.

7. Перспективи розвитку глобалізації:

А збереження та посилення негативних тенденцій глобалізаціїдомінування позицій розвинутих краї на чолі з США; навязування їхніх стандартів усьому світу; ігнорування інтересів слаборозвинутих країн; поглиблення прірви між розвинутими та мало розвинутими кранами, загострення екологічної та демографічної кризи в світі тощон;

Б надання глобалізації демократичного та регульованого характеруврахування інтересів як усього світового товариства, так і окремих країн і народів. Це виключає диктат сильних країн, обмеження дії стихійних ринкових сил, обєднання зусиль для подолання слабкого розвитку, бідності

38. Глобальні проблеми сучасності. Для свого розвитку кожна людина зокрема і суспільство в цілому потребують цілий комплекс необхідних ресурсів. В загальному вигляді всі ці ресурси можна умовно віднести до трьох груп: матеріальніповітря, вода, їжа, одяг, засоби виробництва, пересування, матеріали для житла та ін., енергетичні різноманітні форми енергії, що дозволяють перетворювати матеріальні ресурси та інформаційнімова, знання, досвід, тощо. Всі ці ресурси людина в своїй повсякденній та виробничій діяльності отримує з навколишнього середовища, яке по суті є системою, що включає природний, антропогеннийстворений людиною та соціальнийприродно-антропогенний компоненти. Навколишнє середовище є джерелом відновнихтаких, зокрема, як деякі біологічні ресурси, що є продуктом сільськогосподарського виробництва та невідновних ресурсів. До останніх відносять такі, що не можуть бути відновлені взагалі, чи для відновлення яких потрібні часові рамки в геологічному масштабі- наприклад, нафта, камяне вугілля, інші корисні копалини. Певні види ресурсів можна використовувати повторно і число таких циклів повторного використання теоретично може бути необмеженим. Для прикладу варто згадати багатоциклічне використання чистої води.

Споживаючи відновлювані й невідновні природні ресурси, людина, по-перше, суттєво змінює структуру та функціональні характеристики навколишнього середовища, а по- друге, нічого, крім відходів своєї життєдіяльності і забруднень, в те середовище не повертає. Природне середовище здатне нейтралізувати та асимілювати такі відходи й забруднення. Але в цій реальній системі взаємовідносин людина- довкілля суспільство - біосфера є дві дуже сумні обставини.По-перше, яким значним би не був ресурсний потенціал планети, він є обмежений. По-друге, якою б потужною не була асиміляційна ємність навколишнього природного середовища, вона є кінечною. А оскільки чисельність населення на планеті загалом зростає, людські спільноти розвиваються в кількісному й якісному аспектах, то неминуче зростання масштабів природокористування спричинює посилення антропогенного тиску на довкілля. На даний час цей тиск перевищує стійкість та асиміляційний потенціал природного середовища, підтвердженням чого є, зокрема, зміни клімату, спустелювання, деградація біологічного різноманіття та інші процеси і явища, що фактично стали глобальними проблемами сучасності. До яких наслідків цей дисбаланс може призвести, можна лише уявити, але світла в цій уяві поки що немає. Подальші перспективи додають оптимізму тільки в одному: найвірогідніше, протиріччя між потребами і наслідками розвитку людської спільноти з одного боку та обмеженістю ресурсного потенціалу природного середовища з іншого не стануть критичними за нашого життя.

Таким чином, ми говоримо про глобальну екологічну проблему. Уточнимо, мова не йде проекологічну проблему малої річки чиекологічну проблему нашого міста, мова йде про поняття на концептуальному рівні. Але можна стверджувати, що саме вказані протиріччя лежать в основі усіх інших глобальних проблем сучасності, оскільки ці протиріччя є викликом для розвитку людства.

Таким чином, ми повинні навчитися жити в межах екологічної ємкості нашої планети використовувати ресурсів не більше, ніж природа може відтворити. Але при цьому нам треба

• Поліпшити якість життя в країнах, що розвиваютьсяперш за все, ліквідувати злидні і голод, до прийнятного рівня

• Забезпечити подальший розвиток розвинутих країн

• Запровадити регуляторні механізми збалансованого використання природних ресурсів і депонування відходів таким чином, щоб зупинити подальшу деградацію біосфери

Вирішення цих проблем має багато аспектів. Головні з них сформульовані у Цілях розвитку тисячоліття, ухвалених Генеральної Ассамблеї ООН у2000 р.:

1. Ліквідувати злидні і голод 2. Забезпечити загальну початкову освіту для всіх 3. Забезпечити рівність прав чоловіків і жінок 4. Скоротити дитячу смертність 5.Поліпшити охорону материнства 6.Посилити боротьбу з ВІЧСНІД, малярією та іншими хворобами 7.Забезпечити екологічну стійкість 8. Сформувати глобальне партнерство для розвитку До цього треба додати проблему військових конфліктів і тероризму, що теж має ознаки глобальності. Зауважимо, що справжні корені цих явищ мають екологічну природу й означаютьпринаймні у своїй першооснові боротьбу за життєвий простів і природні ресурси.

39. Екологічні проблеми та шляхи їх розвязання. Екологія — це наука про взаємовідносини живих організмів і утворюваних ними спільнот, про взаємодії між ними та навколишнім середовищем. У XXI ст. значно погіршилася якість середовища, що оточує людину: забруднені річки, озера, моря, повітря; збільшені шумові навантаження, особливо в містах; захаращені великі території різноманітними відходами; зменшені природні компоненти та видовий склад тваринного й рослинного світу; деградовані ґрунти тощо. Усе це свідчить про порушення цілісності природи. Екологічні проблеми — це проблеми,повязані з впливом на природне середовище діяльності людини, що спричинює порушення структури та функціонування природних системекосистем, ландшафтів і викликає негативні соціальні, економічні та інші наслідки. Поняття екологічної проблеми є антропоцентричним, тому що всі негативні зміни оцінюютьс яз точки зору значимості для людини та умов її існування.

З огляду на порушення певних компонентів середовищачи екосистеми екологічні проблеми розділяють на такі основні групи:

1. атмосферні: радіологічне, хімічне, механічне, теплове забруднення атмосфери;

2. водні вихолощення та забруднення вод, забруднення морів і океанів;

3. геолого-геоморфологічна інтенсифікація негативних геологічних процесів, порушення рельєфу та геологічної будови- селі, зсуви, землетруси;

4. земельні, або грунтовізабруднення грунтів, ерозія, вивітрювання, засолення, заболочування та ін.;

5.біотичні знищення рослинності, деградація лісів, пасовищ, скорочення видового різноманіття та ін.;

6. комплексні ландшафтні — спустелювання, зниження біорізноманіття, порушення режимів природоохоронних територій та ін.

Серед основних екологічних наслідків змін у природі виділяють та екологічні проблеми та ситуації:

• антропоекологічні, за зміною умов життя і здоровя населення;

• природно-ресурсні, повязані з виснаженням і втратою природних ресурсів, що погіршують господарську діяльність на території

• Ландшафно-генетичні, зумовлені порушенням цілісності ландшафтів, втратою генофонду та унікальних природних обєктів. Існують інші підходи до класифікації екологічних проблем, для чого використовують багато різних критеріїв, наприклад, причини виникнення еколого-промислові, еколого- транспортні і т.д., складністьпрості, складні і т.д., масштаблокальні, регіональні і т.д., тривалістькороткотермінові і т.д., та ін.

Механізми вирішення екологічних проблем:

Перш за все реалізація такої екологічної політики, яка спрямована на запобігання виникненню нових проблем і поглиблення існуючих.

Підходи і механізми:

- формування екологічної свідомостінавичок прийняття екологічно виважених рішень на рівні кожного члена суспільства, екологічної поведінки шляхом освіти, інформування та залучення до діяльності

- посилення регулювання природокористування, охорони довкілля та екологічної безпекирозвиток законодавства, стандартів, нормативів та забезпечення їх суворого дотримання

- розвиток науки і технологій, спрямованих на удосконалення виробничих та інших процесів з метою зменшення чи повного припинення негативного впливу на навколишнє середовище. 40. Інтелект,почуття, память і воля як здатності людини. Почуттями називають індивідуально-суспільно створену форму безпосереднього переживання людиною дійсності.

Почуття людини цілеспрямовано формуються в процесі виховання та історично змінюються навіть на принципово протилежні.

Деякі дослідники виділяють у людини десять основних почуттів фундаментальних емоцій: цікавість, радість, здивування, гнів, горе, огида, відраза, страх, сором та вина.

Згідно з І.П.Павловим, однією з фізіологічних підвалин почуттів є динамічні стереотипи, тобто утворені за життя системи тимчасових нервових зв’язків.

В емоційній сфері людини особливе місце посідають вищі почуття. За змістом вищі почуття поділяють на моральні, естетичні, інтелектуальні та праксичні почуття. Рівень духовного розвитку людини оцінюють за тим, якою мірою їй властиві ці почуття. Вищі почуття є не лише особистим переживанням, а й засобом виховного впливу на інших.

Моральні почуття — це почуття, в яких виявляється стійке ставлення людини до суспільних подій, до нших людей, до самої себе.

Естетичні почуття — це чуття краси в явищах природи, в праці, в гармонії барв, звуків, рухів і форм. Ці почуття викликають твори мистецтва. Не тільки в мисленні, а й почуттями людина утверджує себе в предметному світі. Естетичні почуття тісно повязані з моральними почуттями, вони є істотними чинниками у формуванні моральною обличчя людини.

Праксичні почуття — це переживання людиною свого ставлення до діяльності. Праксичні почуття виникають у діяльності. Яскраве уявлення про зміст і форми діяльності, її процес і результат, громадську цінність — головна передумова виникнення й розвитку праксичних почуттів.

Праксичні почуття стають багатшими, якщо поєднуються з моральними почуттями. Праця як справа честі, гуманістичне ставлення до діяльності роблять праксичні почуття важливим чинником боротьби за високу продуктивність та якість праці.

Інтелектуальні почуття являють собою емоційний відгомін ставлення особистості до пізнавальної діяльності в широкому розумінні. Ці почуття виявляються в допитливості, чутті нового, здивуванні, упевненості або сумніві.

Пізнавальні почуття залежно від умов життя, навчання та виховання мають різні рівні свого розвитку. Такими його рівнями є цікавість, допитливість, цілеспрямований, стійкий інтерес до певної галузі знань, захоплення пізнавальною діяльністю. Пізнавальні почуття своїм механізмом мають природжений орієнтувальний рефлекс.

Однак людина починає самозмінюватися не тільки завдяки почуттям. Самозміна відбувається і завдяки інтелектуальній діяльності. Для розкриття сутності інтелектуальної діяльності потрібно визначитися з поняттям інтелект.

Інтелектом називають рівень здатності людини до мислення. При цьому мислення розуміється як процес цілеспрямованої зміни уявлень, який відбувається згідно з правилами і законами логіки.

Інтелект повязаний з іншими внутрішніми властивостями людини, такими як сприйняття, память, мова, уява, самосвідомість, характер, володіння тілом, творчість, інтуіція.

Отже, поняття інтелект вживають для означення активного процесу мислення, який здатний перебудовувати, змінювати людину на якісно нову силу дійсності. Так, людина, володіючи знаннями законів хімічних перетворень, може виготовити матеріали, які не існують у природі.

Вживаючи поняття інтелект, передусім розрізняють здатність душі відчувати і мислити. Інтелект розглядають як здатність душі створювати абстрактні поняття, яким у повному обсязі не відповідають ніякі предмети дійсності.

При цьому абстрактні поняття можуть порівнюватися, співвідноситися та поєднуватися між собою незалежно від чуттєво даної обєктивної дійсності на підставі законів логіки. Тому людський інтелект здатен будувати образ не­існуючого, але можливого та бажаного світу.

Однак побудова людиною за допомогою почуттів та інтелекту образу майбутнього і шляхів його досягнення є насамперед духовним процесом. Це означає, що почуття й інтелект керовані. Те, що виявляє себе як здатність керувати почуттями й інтелектом, отримало назву воля.

Воля волевиявлення — це властивість людської душі цілеспрямовувати діяльність тіла незалежно від безпосередніх фізіологічних потреб власного організму.

Здатність мати волю принципово змінює дані природою можливості організму, дає змогу людині виявляти саме людські якості, що, як зазначено вище, можуть заперечувати природні потреби, бажання тіла.

Людина з розвиненою волею, здатна до самоконтролю і свідомого спрямування своїх вчинків, володіє собою. Мобілізацію, прояв, напруження волі розглядають як визначальну властивість людини цілеспрямовувати свою діяльність. Воля при цьому стає надприродним чинником внутрішнього спонукання людини до активної дії згідно з ідеалом, що може не мати відповідника в існуючому світі. Це дає змогу людині змінювати цей світ на такий, що стає відповідним до бажаного ідеалу.

Пам’ять — психологічний процес, який полягає в закріпленні, збереженні та наступному відтворенні минулого досвіду, що дає можливість його повторного застосування в життєдіяльності людини.

Виділяють такі види пам’яті за методом запам’ятовування:

мимовільна — інформація запамятовується без спеціальних прийомів заучування, під час виконання діяльності або роботи з інформацією.

довільна — цілеспрямоване заучування, за допомогою спеціальних прийомів, і ефективність запамятовування тут залежить від прийомів, цілей запамятовування

За характером переважаючої психічної активності:

рухова — пам’ять на рухи та їх системи.

емоційна — пам’ять на почуття, які виступають стимулом до діяльності.

образна — пам’ять на уявлення: зорова, слухова, нюхова, смакова, дотикова.

словесно-логічна — специфічна людська, запамятовується думка у формі понять.

За тривалістю збереження інформації:

сенсорна память триває 0,2 — 0,5 секунди, дозволяє людині орієнтуватися в оточенні.

короткочасна память забезпечує запамятовування одноразової інформації на короткий проміжок часу — від кількох секунд до хвилини

довготривала память — збереження інформації протягом тривалого часу

оперативна память — проявляється під час виконання певної діяльності і необхідна для її виконання в кожний заданий проміжок часу.

41. Співвідношення понять людина, індивід, особа, особистість, індивідуальність. Підвищений інтерес до людини як індивідуального явища, як особи — характерна прикмета соціальної філософії.

Суть людини як субєкта всіх видів діяльності проявляється завдяки взаємодії з іншими

Суб’єктами, а також з власним середовищем проживання — суспільством і досліджується в системі: людина — людина, людина — спільність людей, людина — суспільство, людина — світ. Людина — родове поняття, що вказує на причетність істоти до вищого ступеня розвитку живої природи — людського роду; специфічна, унікальна єдність біологічного і соціального; система, в якій фізичне і психічне, природне й соціальне становлять нерозривну єдність.

Суть людини в тому, що людина — істота розумна, людина -істота, яка має самосвідомість, людина — істота моральна і вільна та ін. Поняття людини, насамперед, охоплює загальнородові риси, що відрізняють людину від інших живих істот. Поняття людини в такому визначенні стосується не якоїсь конкретної людини, а людини як представника роду людського. Основними ознаками людини є якісні характеристики людини, які виділяють її з тваринного світу, є і її біологічна структура, а також загальні прояви соціальної суті: свідомість, мова, здібність до праці і творчості.

Якщо поняття людина містить у собі всі людські якості незалежно від її наявності у конкретної людини, то поняття індивід характеризує конкретну людину, включає притаманні їй психологічні й біологічні властивості.

Індивід лат. individuum — неподільне — окрема людина, особа в групі або суспільстві, окремий представник людської спільноти.

Сутність індивіда визначає не тілесна окремість, а сукупність духовно-психологічних рис, які становлять його самобутність.

З метою цілісної характеристики окремої людини, її оригінальності, самобутності використовують поняття індивідуальність, яке виникло ще в античній філософії Левкіпп, Демокріт, і по-різному тлумачиться різними галузями гуманітарного знання.

Індивідуальність — сукупність своєрідних психологічних особливостей і властивостей людини, що характеризує людську неповторність і виявляється у рисах характеру, специфіці інтересів, якостей, здібностей, які відрізняють одну людину від іншої.

Індивідуальність формує ті важливі характеристики людини, котрі забезпечують властивий лише їй стиль взаємозвязків з навколишнім світом. Передумовою формування її є задатки. Індивідуальність є неодмінною і найважливішою ознакою особистості.

Особистість — людина, соціальний індивід, що поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільнозначущого та індивідуально неповторного.

Особистість — найголовніше в людині, найважливіша її соціальна ознака. Вона представлена соціально зумовленими, психологічними характеристиками, які виявляються у суспільних звязках, відносинах, є стійкими, визначають поведінку людини, що має суттєве значення як для самої особи, так і для її оточення. Якщо людина є носієм найрізноманітніших властивостей, то особистість — основна властивість, у якій виявляється її суспільна сутність. Особистість виражає належність людини до певного суспільства, певної історичної епохи, культури, науки тощо.

Поняття особа характеризує міру зрілості людини, ступінь втілення в неї суттєвих, власно людських якостей. Особа — це динамічна, відносно стійка система морально-вольових, соціально-культурних, інтелектуальних якостей людини, виражених в індивідуальних особливостях її свідомості і діяльності. Особою не народжуються. У кожної людини своя тривалість формування особистісних особливостей, причому протягом життя вони можуть змінюватися. Філософське вивчення формування й розвитку особи вміщує пошук сенсу життя і смерті, усвідомлення власної долі, скерованості своїх вчинків. І тому зміст феномену особи можна розкрити лише за допомогою таких понять як самосвідомість, свобода, відповідальність, ціннісні орієнтації, вчинок. Особа характеризується унікальним поєднанням природних, соціальних і духовних складових: тілесної організації людини, її соціальних ролей в різних формах спілкування і спрямованості до певних духовних цінностей і ідеалів. Необхідно відрізняти поняття особа від поняття індивід і індивідуальність. Індивід — це окрема людина, одиничний представник людського роду, який відрізняється від інших людей перш за все тілесно. Індивідуальність означає унікальність і неповторність людини, її своєрідні особливості. Але властивості особи не зводяться лише до таких особливостей. Особа тим значніша для оточуючих, чим більше в її індивідуальних проявах репрезентовано спільних, загальнолюдських характеристик. Таким чином, особа та індивідуальність нетотожні.

Сучасний єврейський релігійний мислитель Мартін Бубер підкреслює, що особа бачить саму себе. Індивідуальність зайнята своїм моє: мій характер, моя раса, моя творчість, мій геній. Отже, для особи характерне твердження: я є, а для індивідуальності — я така. Напевне прав і Оскар Уайльд, який твердив, що душа людини непізнана: Ти сам — остання із всіх таємниць.

Фрідріх Ніцше розглядає людину як біологічний організм, який в процесі розвитку формує дедалі складніші форми пристосування до дійсності, до життя. Людина — це, насамперед, тіло, що має ієрархічну структуру, найвищим елементом якої є інтелект. Людина пізнає світ лише в такій мірі, в якій це потрібно для задоволення практичних потреб. Тому-то все пізнання — ілюзорне, а життя, побудоване на його засадах, — неістинне. Культуру, мораль, соціалістичні рухи, прогрес тощо, Фрідріх Ніцше називає суспільними химерами, що потрібно побороти, подолати, щоб наблизитись до істинного життя. Це може здійснити людина майбутнього — надлюдина, одержима волею до влади. Надлюдина, в розумінні філософа, це жадоба до життя, прагнення до свободи.

Надлюдини ще немає. її треба виховати, розпочинаючи з виховання волі. Не всі люди мають однакову спрямованість волі, тягу до свободи. У слабких вона закінчується свободою, у більш сильних — постає як воля великої влади чи воля до справедливості, у найсильніших — любов до людства.

42. Проблема визначення сутності людини. Людина є найвищий витвір природи. Її сутність досить складна і багатогранна. Філософія завжди намагається збагнути людину в її цілісності. Філософську програму можна коротко, стисло створити слідом за Сократом: пізнання самого себе, в цьому сутність інших філософських проблем. В античній філософії людина розглядалася переважно як частина космосу, як певних мікрокосмос, в своїх людських проявах підвладний вищому началу — долі. Християнство вважає, що справжнім покликанням людини є залучення її до вищої сутності — бога і тим самим одержання спасіння в день страшного суду. Філософія Нового часу набула в людині насамперед її духовну сутність. В сучасній філософії, як мінімум, можна виділити три точки зору на людину. 1 біологізаторська — згідно з нею людина — це особливий високоорганізований механізм; 2 соціологізаторська, стверджує, що людина — це система людства; 3 визначає людину, як суверену особистість з її моральним і естетичним світом.

Людина являє собою біо- психо- соціальну цілісність, при визначенні ролі соціального фактора. Це жива істота, яка перетворює природу з допомогою засобів праці з метою задоволення свої матеріальних і духовних потреб, спираючись на систему суспільних відносин. Виступаючи й взаємодію з природою і один з одним люди утворюють новий вид матеріальної діяльності — суспільство.

Питання про сутність людини можна розгорнути в двох напрямах: горизонтально, тобто в напрямі, який визначається пошуками людиною її звязків із світом, в її діяннях та стражданнях; і вертикально, тобто в напрямі, що виникає внаслідок її природного становища в світі як організму в ряд організмів. Можна сподіватись на цілісне охоплення обома цими напрямами людини як субєкт-обєкта природи, не розділяючи її в штучних абстракціях.

Паралельно з питанням про сутність людини центральне місце займає проблема місця людини в сучасному світі, котра розкриває все різномаїття особливостей сучасного стану розвитку людства, його проблем, шляхів їх вирішення та перспектив діяльності людини в питаннях самопізнання. Сучасна техногенна епоха ставить перед людиною багато завдань та викликів, подолання котрих має призвести до фундаментальних змін і зрушень в розвитку людства, характер котрий залежить від рівня свідомості та відповідальності кожної людини особисто.

Поняття природа людини звичайно фіксує зовнішню відмінність людини як живої істоти від решти живого, від інших живих істот. Природа людини дуже суперечлива. Людина — цілісна істота, і тому підкоряється природнім закономірностям. Своєрідність тілесної організації обумовлює її інстинкти, потяги, пристрасті. Разом з тим, людині притаманні моральність і свідомість. Вона здатна розрізнювати прояви добра і зла, прекрасного і потворного, що і визначає скерованість вільного вибору її дій. Людина може пізнавати і розуміти оточуючу дійсність, себе, інших людей.

Поняття сутності людини характеризує її глибинні, специфічні, суто людські якості, які зовні проявляються в її природі. Історія філософії демонструє різні уявлення про сутність людини. Религійно-філософьскі вчення наполягають на визнанні духовної сутності людини, джерелом якої є Бог. Новий час поклав початок ототожненню людини з розумом Декарт, Гегель та ін.. Марксистська філософія обґрунтовує діяльну сутність людини, підкреслюючи, що саме в діяльності проявляються її духовність і розумність. В наш час одним з напрямків західної філософії — постмодернізмом — заперечується реальність особистого Я і тому вважається дане поняття ілюзорним.

43. Проблема сенсу життя людини. Суттєвою рисою людського буття є його здатність ставати проблемою для самого себе. Тільки про людину достеменно відомо, що вона здатна, по-перше, задавати собі питання про власне місце і призначення у світі і, по-друге, в залежності від відповіді на це питання обирати з-поміж можливих варіантів спосіб власної реалізації, власний життєвий шлях, Відтак традиційна філософська проблема сенсу людського буття, як і повязана з нею проблема свободи волі, закладена, можна сказати, в самій специфіці людської постаті у світі.

Проблема сенсу життя виникає перед конкретною людиною або тоді, коли вона, відхиляючись від повсякденних справ, усвідомлює свою кінцевість, або тоді, коли за різними причинами вона втрачає віру у цілі та ідеали, якими жила. В підсумку, на перший план виходить фундаментальне питання: Чи варто жити і навіщо жити Поняття сенсу життя відображує суттєві характеристики людського буття і тому повязано з такими поняттями як любов, віра, надія, свобода, краса, праця, свідомість, смерть тощо. Сенс життя людини полягає в шуканні цього сенсу, але сам пошук як раз і є життям людини. Припиниться пошук — урветься людське життя. Філософський аспект даної проблеми передбачає розгляд наступних питань:

Сенс життя людини міститься в кожній окремій життєвій ситуації або усвідомлюється в кінці людського життя^

Чи виражається він у вищих Бог, біблійні заповіді або в повсякденних земних цінностях

Чи повязаний він із загальнолюдськими або індивідуальними цінностями окремої людини

Відомий дослідник цієї проблеми В.Франкл стверджує відносність смислу людського життя. В самому загальному

вигляді смисл життя визначається ним як ставлення конкретної людини до тієї ситуації, в якій вона перебуває в кожну дану мить. За думкою Франкла, існує ряд основоположних цінностей, орієнтуючись на які людина здійснює пошук сенсу життя:

цінності творення творча трудова діяльність

цінності переживання краса природи, мистецтва

цінності спілкування любов, дружба, співчуття

цінності подолання людиною самої себе, здобування влади над собою своїми інстинктами, потягами, пристрастями.

Доки людина живе, вона має можливість реалізовувати певні цінності. Сенс життя може бути виражений і іншими параметрами: право на життя, смерть, безсмертя. Право на життя, святість життя визначається її первинною заданістю. Смерть є критерієм тієї вищої цінності, заради якої людина здатна віддати своє життя і яку вона визначає для себе інтуїтивно: Бог, Вітчизна, любов, діти та ін. І, нарешті, пошук безсмертя у вигляді памяті людства, нащадків, прагнення до злиття душі з Богом та ін. Пошук і вивчення смислу життя людиною завжди носить індивідуальний особистісний характер.

Способи осмислення людського буття:

1. Життя як продукування смислу. Перший зі згаданих шляхів осмислення життя добре відомий у нашій країні, оскільки саме на ньому ґрунтується марксистське тлумачення смисложиттєвих проблем. У затеїзованому суспільстві стало звичним загальником владу якого не подолано й дотепер переконання, що тільки суспільна людина вносить у навколишній світ начала смислу, добра, краси, що поза її практичною діяльністю природа і буття загалом безтямні й пусті. Все, що є на світі, вся дійсність підлягають людському осмисленню і мають саме той смисл, який люди обєктивно тобто виходячи з структури своїх потреб і своєї діяльності в них вкладають. Що ж до власного індивідуального буття людини, гарантією його осмисленості постають інтереси суспільства та прийдешніх поколінь: передаючи останнім результати своєї матеріальної і духовної діяльності, індивід засвідчує тим самим, що існував недаремно і забезпечує собі єдино можливу форму виходу за емпіричні часові межі свого існування. Нині, коли слова марксизм і марксистський сприймаються мало не як лайка, легко викривати все, що з ними повязане. Однак тезу про відсутність смислу в позалюдській реальності та про людину як єдиного його творця з марксистами поділяли, зокрема, такі представники філософії екзистенціалізму, як А. Камю та Ж. П. Сартр. Ще до Маркса зазначену тезу обстоював молодий Й. Г. Фіхте. По І суті, тут ми маємо справу з усталеною, досить-таки традиційною схемою осмислення людського існування, окремі

2. Життя як втілення смислу. Інший, альтернативний шлях осмислення людиною власного буття передбачає пошук у зовнішньому світі або ж у духовній сфері якихось готових ідеалів, планів, рецептів, схем, які мали б заздалегідь визначати людське життя, надаючи тим самим йому певної осмисленості. Нерідко люди вважають, що прожити своє життя недаремно, правильно — значить присвятити його неухильній реалізації того чи іншого попереднього задуму; відсутність подібних ідеальних настанов. так само як і будь-які відступи від них, сприймаються як життєва катастрофа.

3. Спілкування як здобуття життєвого смислу. Як перший, так і другий розглянуті нами напрями встановлення сенсу людського буття в основі своїй, як прийнято говорити в сучасній філософії, монологічні. Це означає, що вони передбачають лише один-єдиний логос, єдине джерело осмислення — в першому разі діяльність самої людини, в другому — ті чи інші відокремлені від цілісності буття ідеали або ціннісні взірці, що є замкнутими, начебто сліпими для будь-яких інших можливих смислоутворюючих впливів. Фіксується певний смисловий центр, відносно якого людина формулює своє життєве завдання, котре зводиться до утвердження того, що з даного центру походить, — у першому разі до самоутвердження через власну діяльність, у другому — до утвердження деяких обраних ідеалів, цінностей, тощо.

44. Проблема свободи і відповідальності. Вибір особистого шляху і поля діяльності — це результат вільного волевиявлення людини. Тому особа неможлива без самостійності, свободи. Свобода, як усвідомлений вибір людиною варіанта певної поведінки в даній ситуації, залежить не тільки від зовнішніх обставин, але й від стану духовного світу людини, від міри її внутрішньої установки на істину, добро, красу, справедливість. Свобода також виражається здатністю людини змінювати реальну ситуацію, планувати і практично досягати нової ситуації. Проблема відповідальності людей за свою свободу і дії завжди повязана з розумінням меж цієї свободи, меж втручання в природні і суспільні процеси, в життя інших людей і своє власне життя. Свобода і відповідальність особи — провідна тема екзистенціалізму. Він визначає свободу як фундаментальну характеристику людського існування, яка дозволяє людині творити себе і обирати образ майбутнього світу. Людина одвічно вільна. Її свобода не залежить від обставин даної ситуації, а виражається ставленням до неї, вибором внутрішньої, духовно-моральної позиції індивіда. Екзистенціалізм підкреслює, що людина відповідає за свої дії лише тоді, коли діє вільно, має свободу волі, вибору і засобів їхньої реалізації. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра та ін.

Свобода — здатність людини чинити відповідно до своїх бажань, інтересів і цілей на основі знання обєктивної дійсності. Свобода — в найбільш загальному значенні, наявність можливості вибору, варіантів витоку подій.

Відсутність вибору, варіантів розходження події рівносильна відсутністю свободи. Свобода є одним з проявів випадковості, керованої свободою волі навмисність волі, усвідомлена свобода або стохастичним законом непередбачуваність витоку події, неусвідомлена свобода. В цьому значенні, поняття свобода протилежно поняттю необхідність.

В філософському, широкому розумінні свобода це — можливість поступати так, як хочеться. Інколи під цим мається на увазі, що це — свобода волі. Проблема свободи в історії філософії ускладнюється тим, що багато мислителів намагалося вивести зі сутності свободи обовязок людини, прагнули або взагалі не вживати поняття свободи, або вживати, обмеживши його певним чином. Але обовязок ніколи не може випливати зі самої свободи, а лише з етичних міркувань. Будучи необмеженою за своєю сутністю, свобода як раз повинна мати на увазі етику, щоби зробити людей необмежно відповідальними за все те, що вони роблять і дозволяють робити іншим; див.: Атеїзм, Детермінізм, Первородний гріх, Доречність, Індетермінізм, Лібералізм. Доказом реальності свободи як такої проводиться онтологією у вченні про шари, в психології — аналізом образливої для нормальної людини характеристики її як безвідповідальної, тобто як такої людини, яка не може відповідати за наслідки своїх дій, так як вона не свободна.

В історії розвитку поняття свободи поняття творчої свободи поступово витісняє поняття свободи від перешкод примусу, причинності, долі. В древній філософії в Сократа і Платона мова йде перш за все про свободу в долі приреченні, потім про свободу від політичного деспотизму в Арістотеля та Епікура і про біди людського існування в Епікура, стоїків, в неоплатонізмі. В середні віки малася на увазі свобода від гріха та прокляття церкви, причому виникав розлад між морально необхідною свободою людини та і необхідною всемогутністю Бога. В епоху Відродження і наступний період під свободою розуміли безперешкоднє всестороннє розгортання людської особистості.

За часів просвітництва виникає поняття свободи, запозичене з лібералізму і філософії природнього права Альтузій, Гоббс, Гроцій, Пуфендорф; в 1689 в Англії — Білл про права, стримуване поглибленим науковим поглядом, що признає панування всемогутньої природньої причинності та закономірності. В нім. теології і філософії, починаючи від Мейстера, Екхарта, включаячи Лейбніца, Канта, Ґете та Шіллера, а також нім. ідеалізм до Шопенгауера і Ніцше, ставить питання про свободу як питання про постулат морально-творчої відповідності сутності і її розвитку.

У кантівській філософії людина в один і той же час належить до двох світів: світу природи, явищ емпіричного буття, простору і часу, зовнішньої необхідності, а також — до іншого світу, ноуменального, поза простором і часом. Свобода у Канта — ключ для пояснення автономії волі, в метафізичному аспекті моральність тотожна свободі.

Марксизм рахує свободу фікцією; людина міркує і поступає в залежності від спонукань і середовища див. ситуація причому основну роль в її середовищі грають економічні відносини і класова боротьба. Карл Маркс визначав свободу як усвідомлену необхідність.

Постметафізичний дискурс про свободу окреслює питання специфіки етико-онтологічного відношення субєктів до свого власного буття, а також і до всіх не антропних типів буття. Людина не лише усвідомлює, оцінює себе, але й конституює себе як етико-онтологічну цінність. Таке етико-онтологічне ставлення людини до власного буття мислителі постметафізичного дискурсу позначують словом турбота Гайдеггер, турбота про себе Фуко, а етику такого піклування людини про себе, зокрема практику вирізнення й культивування себе — практикою свободи, котра розглядається як найвище призначення людини, її покликання. Важливими ознаками постмодерністської концепції свободи є: а визнання безперечної цінності особистості; б тільки особистість має право вирішувати вибір свого шляху — між будь-якими полярними позиціямиморальними, соціальними, світоглядними, естетичними та ін.. Людина перестає бути субєктом свободи, коли забуває про цю турботу про себе, коли ставиться до свого буття лише прагматично або по-консюмеристському, піклування про себе перекладає на плечі Іншого і звільнює себе від відповідальності.

Отже, свобода як духовна категорія тісно повязана з відповідальністю, бо Свобода — то і є Відповідальність. В постметафізичному дискурсі свобода людини — розглядається як етико-онтологічне, тобто відповідальне, ставлення до свого буття, інших не антропних типів буття. 45. Свідомість як найвища форма відображення. Свідомість — вища, характерна тільки для людини форма психічного відображення дійсності в системі мовних значень.

1.Носить соціально-історичний характер — відображення навколишньої дійсності здійснюється на основі досвіду, накопленного людством;

2.Відображення світу у формі пізнання суттєвих звязків і відношень. Це здійснюється за допомогою понять та абстрактного мислення у тварин є тільки наглядне дійове мислення;

3. Відображення носить цілеспрямований характерспрямоване на досягення певний цілей

4. Відображення носить прогнозуючий характерпрогнозувати хід подій тощо

5. Відображення носит творчий характер златне перетворювати дійсність

6. Відображення базується на використанні,насамперед,мови.

7. Відображення також спрямоване на пізнання людиною смаої себе наявність у людини

самосвідомості

Додатково: Це знаходить прояв в певних структурних елемнтах свідомості:

А.Необхідною складовою свідомості є знання.Поза знаннями немає свідомоті. Усвідомити будь-який предмет- значити включити його в систему свіїх знань та віднести до певного класу предметів, явищ.

Свідомість- це знання:

-про зовнішній та внутрішній світ

-про самого себе.

Свідомість- це узагальнені знання навколишньої діяйсності.

Б. Але свідомсть — це не лише знання, але це оцінкове, теоретичне і практичне ставлення до дійсності. Тобто. іншою необхідною складовою свідомості єпереживання людиною того, що для неї в навколишній дійсності є значущим.

Відображаючи світ у формі переживань, людина оцінює його, виявляє своє ставлення до:

-обставин, які уже існують або передбачаються

-до власної діяльності та її результатів

-до інших людей

- до того, що задвольняє або не задовольняє її потреби, відповідає чи не відповідає її інтересам, уявленням тощо.