43. Особливості творчих феноменів г.Сковороди і т.Шевченка.

Розквіт культури є наслідком необмеженого функціонування ментальної програми в усіх сферах буття народу на рівні індивідуальної самореалізації. Ментальна індивідуальність робить культуру багатоманітною, сповнюючи всю різноманітність її форм відповідним сенсом. Життя індивіда у такі періоди стає буттям його ментальності, бо для всякого внутрішнього сенсу “Я” у суспільному житті можна знайти простір його буття. Знак і значення дістають універсальну можливість зустрітися: ніхто і ніщо ззовні не перешкоджає цьому. Необхідне лише внутрішнє зусилля. Якщо воно відбувається, людина прилучається до культури свого часу, стає знаком сенсу тієї культури, а культура, у свою чергу, – знаком сенсу індивідуального “Я ” людини: знак і значення взаємно зумовлюються і що більшою мірою, то точніше виражають онтологічну єдність “епоха-людина”.

Епоха бароко виявилась універсальною для ментальної самореалізації українського народу. І ця особливість відтворилась у філософському досвіді Г. Сковороди, завдяки вдалій спробі підсумувати знання про себе як “менший” світ у світі “більшому”, а також у формулі “нерівної рівності”. Таким чином відбувся акт самоусвідомлення народу шляхом ”вчування” у власну ”спорідненість” – ”дійсну в собі людину”. Пізнання своєї ”спорідненості” передбачає повну самореалізацію – пристосуватись до своєї епохи як сукупності пропонованих знаків і розгорнути в них себе-буття. Це характерний тип української людини, названий Д. Донцовим ”сковородянським”, він трансформувався в історію нашого народу, зазнаючи відповідних модифікації.

Обмеження політичного та національного досвіду народу веде за собою обмеження ментальної самореалізації індивідів, що ще більше руйнує культуру (відбувається самообмеження суб’єкту). Тому початок руйнування культури передбачає її неминуче відмирання, або завмирання. Своєрідність українського мислення епохи бароко нестримно уповільнювалась внаслідок прилучення до Російської імперії.

Не будучи спроможною розгорнутись у програмі самореалізації індивідів, ментальність, виконуючи завдання самозбереження, розгортає себе у програмі колективної творчості. Коли соціальна сфера (у періоди національного занепаду культури) стає закритою для розгортання ментальної програми, то творча сфера є відкритою завжди. Творчість у вигляді розповіді про кращі часи стає буттям ментальної самореалізації індивідів. Відображаючи всю повноту ментального буття народу, така творчість, як і світогляд, стає колективною. Ментальна самореалізація індивідуального “Я” може здійснитись тільки через усю повноту колективної творчості, через онтологічну єдність індивідуального “Я” і “Я” соціуму (колективного “Ми”), або – інтерпретацію своєї волі як “волі народу”. Такою онтологічною єдністю “власне-Я-соціум” у вітчизняній історії постає Т. Шевченко. Внутрішню дихотомію двох принципово різних “Я”, прагнення індивідуального “Я” до власної свободи, його туга за універсальною сферою самореалізації – вільною культурою, пошуки собі тотожності у трансцендентальних світах – міфічному та екзистенціальному,

Сконденсувавши у власному Слові-голосі слова і голоси своїх однодумців – цілого народу, Великий Поет завершує процес самоусвідомлення народу його себе-промовою – епохою ”виголошення”, яка означає: сказати світові своє правдиве дійсне Слово – щось абсолютно нове і на власній мові, таке, щоб в умовах чергової кризи людства було своєрідною альтернативою її подолання. Таким чином він уособлює і започатковує інший тип української людини – ”шевченківський”, який теж мав свої з відповідними модифікаціями трансформації в історію України. Даний тип характеризується не адаптацією до світу – вдих буття: відчуття голосу світу (як ”сковородянський”, звідси поступливість), а навпаки, намаганням адаптувати світ до чуття власного голосу – видих буття. Головне – не пристосуватись і вижити, а повністю виразитись, якщо навіть і померти (звідси впертість).

44. Художні стилі( символізм, модерн, кубізм, конструктивізм, супрематизм, соцреалізм,реалізм) в архітектурі, живописі і графіці кінця XIX - початку XX ст. Представники напрямів українського обр.м. кін. XIX - початку XX ст.

Коротко: Наприкінці XIX ст. передвижництво вичерпало себе. Молоді художники більше цікавилися мистецтвом, бажали вразити створеними полотнами широкі верстви української громади. На межі століть проявляють свій талант Ф. Красицький ("Гість із Запоріжжя", "Свято"), О. Сластіон ("Проводи на Січ", "Запорожець"), М. Пимоненко ("Сільська родина", "Суперниці", "Святочне ворожіння"). їх творчість просякнута народною тематикою, хоч і несе на собі риси академічності. З´являються й нові засоби втілення дійсності в українському живописі -імпресіонізм та символізм. їх представниками були О. Мурашко ("Благая вість", "У кав´ярні"), О. Новаківський ("Коляда", натюрморти), Ф. Кричевський ("Наречена"), М. Самокиш ("Трійка"), І. Труш ("Гуцулка з дівчинкою"), К. Коапанді ("Бузок", "В люди"), І. Їжакевич ("Мама йде") та ін. Український живопис був звернений до народу. Крім того на українському грунті розкрився талант таких художників, як М. Врубель (розписи та ікони Кирилівської церкви в Києві), С. Світославський ("Околиця Києва"), В. Васнецов (оздоблення інтр´єрів Володимирського собору в Києві), М. Ге ("Старий селянин", "Український пейзаж"), С. Костенко ("Вечір над Дніпром"), П. Левченко ("Біла хата") тощо. Поширенню кола художників в Україні та зростанню їхньої майстерності сприяло заснування аматорських художніх студій О. Мурашка в Києві та С. Новаківського у Львові.

Представники на початку XX ст. : В. Ніколаєв ,В. Менк, М. Пимоненко, В. Орловський, Ф. Кричевський, О. Мурашко, М. Бойчук, М. Козик, О. Архипенко, М. Донцов, І. Кавалерідзе, І. Падалка, К. Костанді, П. Волокідін, Т. Фраєрман та ін.

Детальніше:

Символізм — одна зі стильових течій модернізму, що виникла у Франції в 70-х pp. XIX ст., а в українській літературі поширилася на початку XX ст. Основною рисою символізму є те, що конкретний художній образ перетворюється на багатозначний символ.

В архітектурі: основні ознаки- застосування державної символіки в гіпертрофованих розмірах та відтворення в арх. формі всім відомих образів та символів.

Живопис, графіка та література: Першим організаційним центром було створене в киеві в 1918 р. угрупування "Біла грвардія" (Я. Савченко, О. Слисаренко, П. Савченко, М. Семенко, В. Кобилянський, П. Тичина, діячі. театру Л. Курбаса, Н. Терещенко, А. Петрицький). Зусиллями цього угрупування був виданий "Літературно-критичний альманах" з витворами поетів - та художників-засновників, та з теоретично-програмними статтями.

На початку 1919р. було створено нове угрупування "Музагет", що випустило потрійний номер однойменного журналу.

Елементи символіму та його вплив, відображенні в творчості членів "Музагета" та угрупування "Гроздь"(створений в 10х рр. XXст.) М. Жука, Н. Бурачека, А. Петрицького, а перед тим - Е. Михайлова, а на заході - Новацького, Ковжуна, Герца.

Впливом символіму відзначена також рання театральна творчість Л. Курбаса.

Моде́рн ( фр. moderne — новітній, сучасний) — стильовий напрям в мистецтві (переважно в архітектурі, образотворчому й декоративно-ужитковому мистецтві) кінця XIX — початку ХХ століття. У Бельгії й Франції — «ар-нуво» (фр. L'Art Nouveau), у Німеччині — «югендштиль» (нім. Jugendstil), в Італії — стиль ліберті, вВеликобританії — modern style, у США — стиль Тифера.

Основними його елементами є використання синусоїдальних ліній, стилізованих квітів, язиків полум'я, хвилястих ліній, запозичених в природі.

Стиль модерн в архітектурі та живописі розплавлював звичні форми(Гауді), немов в повітрі, або тумані розчиняв обриси(картини М. Дені, Борисова-Мусатова), тяжів до вигнутих, звиваючихся ліній.

В архітектурі: можна виділити два етапи розвитку модерну на Україні: початковий (1898 1907) і зрілий (1908-1913). Мірний характером творами декоративного характеру і деякої еклектичністю, які були створені великими сформованими майстрами старшого покоління. На другому етапі риси модерну носять стриманий характер, глибше проникають у творчість, поєднуються з раціоналізмом і привертають більше молодих архітекторів, межі впливу стилю розширюються від центру до периферії. Архітектурні споруди М. створювалися за принципом «органічної архітектури», яка відмовляється від класичного ордера, прямих ліній і плоских поверхонь. Простір тут розвивається зсередини (від інтер'єрів) назовні по своєрідним законам пластичної логіки. Характер появи модерну на Україні документально відображений в автобіографії Л. М. Бекетова.

Представники в архітектурі: Гауді, Орта, Ф, Шехтель. В Україні - А. И. Бернардацци, А. В. Кобелев, П. Ф. Алешин, Брадтман(київська школа, Серед робіт: житловий будинок (нині вул. К. Маркса, 9) (1900-1901), цирк Крутикова (1903) і особняк на розі вулиць Банкової та Лютеранської (1907), Городецький (особняк на вул. Банковій (1902-1903), Ледоховский, Вербицкий, скульптори Саль, Соколов, в Харкові архітектори А. И. Ржепишевский, В. А. Эстрович, А. И. Горохов, Ю. С. Цауне та ін., в Одесі -  Влодек, Троупянский. Представники львівської школи модерну архітектори І. І. Левинський, Т. Обмінскій, М. Улям, О. Сосновський, В. Садловський, А. Захаревич.

Живопис, графіка: модернізмностальгічно підводив підсумки згасаючої класичній культурі (звідси риси підкресленого декадансу, манірності, витонченого естетства, надломленої, фантастичного буйства органічних форм і ліній, але і якоюсь нескінченною смутку в плавно поточних лініях і формах, художній містицизм і символізм), перебираючи і різноманітне поєднуючи художні форми, елементи, прийоми, знахідки мистецтв Сходу (особливо японські мотиви) і Заходу, античності та Середньовіччя, Ренесансу та маньєризму, класицизму і романтизму. Найважливішим стильовим принципом М. стала стилізація. В Росії М. проявився найбільш повно в групі художників, які співпрацювали з журналами «Світ мистецтва» (1898 - 1904) і «Золоте руно» (1906-1909), а також у так званому «неруського стилі». На світову художню арену «неорусский стиль» активно проник зі знаменитими «російських балетних сезонів» С. Дягілєва (з 1909 р.). У книжковій графіці найбільш яскравим і тонким виразником цього стилю, як і російської М. в цілому, був И.Білибін, який створив самобутній орнаментально-ілюстративний стиль на основі стилізації елементів давньоруської мініатюри, ікон, лубка, вишивки.

Представники в живописі та графіці: Клімт, Муха, Грассе, Анри де Тулуз-Лотрек, Бердслей, Обри Винсент, А.Ван де Вельде, ранній Э.Мунк, Ф.Ходлер. В Україні та Росії - Врубель, Бенуа, Васнецов, Калмаков, Малютин, Нестеров, Поленов, Бакст, Сомов, Головін, Білибін.

Кубізм — революційна течія в образотворчому мистецтві початку XX століття, яка передувала абстрактному мистецтву. Його засновники, Жорж Брак і Пабло Пікассо, захоплювалися роботами Поля Сезанна і були натхненні його спробою створити об'ємну структуру на поверхні полотна. У 1907-1910 роках у Франції кубісти почали усе більше абстрагуватися від дійсності, їхні картини усе менше нагадували реальність. Кубізм оголосив, що мистецтво існує заради самого себе, а не для відтворення дійсності.

Кубізм мав бути мистецтвом, котре, за словами Пабло Пікассо, відтворює світ не таким, яким його бачить митець, а таким, яким він його мислить. 

Представники в архітектурі: скульптори Архипенко, В. Матвей.

Живопис, графіка: 1911 Жорж Брак написав картину «Португалець». У ній вперше в історії кубізму, поряд з компонентами живопису, на полотні в рівноправній ролі виступили і елементи друкованої графіки, які грали як би роль каталізаторів. Вони сприяли відкриттю колажу і переоцінці сформованих понять про живопис. Використання друкованої графіки давало ключ Браку і Пікассо до вирішення низки формальних завдань.

Перша групова експозиція кубістів (за участю Ф. Леже, Р. Делоне, А. Лефоконье, Ж. Метценже і А. Глеза) відбулася в 1911 в окремому приміщенні паризького «Салону незалежних».

Чималу популярність серед українських художників отримав кубофутуризм, який був поєднанням двох протилежних напрямків авангардного живопису - кубізму (одним із засновників якого виступав П.Пікассо), який "розчленовував" предмети і фігури, тяжів до конструктивності, плекав ідею будівництва, і футуризму, оспівував " красу швидкості ", відбивав динаміку тектонічних змін епохи індустріалізму, виступаючи проти старого і пророкуючи смерть культури минулого.

Більшість майстрів, що склали ядро ​​«Бубнового Валета»(1911) (в т. ч. П. П. Кончаловський, А. В. Купрін, І. І. Машков, Р. Р. Фальк), не пішло далі раннього, «сезанністского» етапу, самобутньо й барвисто його збагативши. Художники ж налаштовані більш радикально (К. С. Малевич, В. Є. Татлін і ін) швидко перейшли до кубофутуризму, честолюбні висуваючи його на противагу кубізму в якості більш передового і вже вільного від французьких впливів методу.

Центральною фігурою кубізму в Україні та Росії був Каземир Малевич.

Представники кубізму в живописі та графіці: Пікассо( "Авінйонські дівиці"), Хуан Гріс, Брак("Дім в Естаці") Фернан Леже, Марсель Дюшан, в Росії- С. І. Щукін , Шагал, Лентулов, Петров-Водкін.

Представники кубофутуризмув живописі та графіці : в Україні - О.Богомазова, О.Екстер, Г.Нарбут, Н.Редько, Г.Собко-Шостак, В.Хвостенко-Хвостов, К.Піскорській, А.Пет-ріцькій. Теоретиком і лідером українського кубофутуризму виступав професор Київського художнього інституту О.Богомазова. 1914 р. він написав своєрідний маніфест українського авангарду "Живопис і елементи", де пропагував нові художні ідеї та прийоми.

Конструктивізм (латів.constructio – побудова) - направлення у мистецтві XX в., що з кубізмом і футуризмом заснувало свій художній стиль, який позначився у радянській архітектурі, живопису, прикладному мистецтві та поезії 20-х - початку 30-х рр.; основною засадою конструктивізму було зближення мистецтва, із практикою індустріального побуту поліції форми,геометризация контурів і оголення технічної основи будівництва у архітектурі (наприклад, У. Татлін - картина "Проектпамятника-башни Третього Інтернаціоналу").

У СРСР конструктивізм виник відразу після Жовтневої революції в якості одного з напрямків нового, авангардного, пролетарського мистецтва. Ідея нового напрямку полягала у відмові від «мистецтва заради мистецтва» і підпорядкування її виробництву. Прихильники конструктивізму, висунувши задачу «конструювання» довкілля, активно направляє життєві процеси, прагнули осмислити формотворчі можливості нової техніки, її логічних, доцільних конструкцій, а також естетичні якості таких матеріалів, як метал, дерево, скло.

Найбільший вплив на становлення конструктивізму зробило «виробниче мистецтво», що закликало «свідомо творити корисні речі» і культивувати образ нової гармонійної людини.

На початку 1930-х років в значній мірі змінилася політична ситуація в країні і в мистецтві. Новаторські і авангардні течії спочатку піддавалися різкій критиці, а потім і зовсім опинилися під забороною як буржуазні. На зміну романтично-утопічному, суворому й революційному аскетизму прийшов сталінський неокласицизм.

Конструктивісти опинилися в опалі. Багато хто з них виявилися забуті або репресовані.

В архітектурі: конструктивізм обстоює раціональну доцільність, економність, лаконізм у засобах вираження. Прагнучи поєднати мистецьку творчість з виробництвом, Конструктиві́зм відкидає практично не вмотивовану декоративність, схематизує мову мистецтва.

Важливою віхою в розвитку конструктивізму стала діяльність талановитих архітекторів - братів Леоніда, Віктора та Олександра Весніних. Вони прийшли до усвідомлення лаконічною «пролетарської» естетики, вже маючи солідний досвід у проектуванні будівель, у живописі і в оформленні книг. (Вони почали свою кар'єру ще в епоху Модерн).

Вперше архітектори-конструктивісти голосно заявили про себе на конкурсі проектів будівлі Палацу Праці в Москві. Проект Весніних виділявся не тільки раціональністю плану і відповідністю зовнішнього вигляду естетичним ідеалам сучасності, але й мав на увазі використання новітніх будівельних матеріалів та конструкцій. Найближчим соратником і помічником братів Весніних був теоретик архітектури першої половини XX століття Мойсей Гінзбург. Разом вони організували Об'єднання сучасних архітекторів (рос. Объединение современных архитекторов, ОСА), до якого увійшли провідні конструктивісти того часу. Товариство пропагувало використання новітніх конструкцій і матеріалів, типізацію та індустріалізацію будівництва. Основною теоретичною концепцією зрілого конструктивізму (1926–1928 рр.) став функціональний метод, що базується на науковому аналізі особливостей функціонування будівель, споруд, містобудівних комплексів шляхом створення їхнього раціонального плану і обладнання. Функціональний метод був спрямований проти стилізаторського ставлення до конструктивізму — перетворення його з методу у стиль, в зовнішнє наслідування, без осягнення суті. Зокрема, за недотримання функціонального методу критиці піддався Григорій Бархін, автор проекту будинку «Известий». У ці ж роки відбувається захоплення конструктивістів ідеями відомого французького архітектора, художника та дизайнера Ле Корбюз'є, який неодноразово приїжджав до Росії і спілкувався і співпрацював з членами ОСА: братами Пантелеймоном та Іллею голосовими, Михайлом Барщом, Володимиром Владимировим. За проектом француза на вул. Кірова (нині М'ясницька) було споруджено будинок Центросоюза (згодом тут розмістився Держкомстат).

Представники в архітектурі: Ле Корбюз'є, в Росії - брати Весніни, Моісей Гінсбург, Барщ, Владимиров, Леонідов. В україні - Самуїл Кравець, Марк Фельгер.

Живопис, графіка та література: прихильники конструктивізму надавали великого значення техніцизму, штучним конструктивним формам, абстракціям тощо. Конструктивізм торкнувся, також, таких видів мистецтва, як плакат, оформлювальне мистецтво і промислову графіку. У графічних видах творчості конструктивізм характеризувався застосуванням фотомонтажу замість мальованої ілюстрації, граничної геометризацией, підпорядкуванням композиції прямокутним ритмам.

Вперше організація конструктивістів виникла в 1921 р. в Інституті художньої культури. Основоположниками її були А.М. Родченко, В.А. і Г.В. Стенберг, А.М. Ган. Своїм завданням вони вважали конструювання навколишнього середовища, яка б активно направляла життєві процеси. Конструктивісти прагнули використовувати естетичні можливості нової техніки, її логічних і доцільних конструкцій.

Представники в живописі та графіці: Степанова, Лісицький, Родченко, Стенберг, Ган.

Супрематизм (латів.supremys - найвищий) - різновид геометричного абстракціонізму. Супрематизм оперує комбінацією найпростіших геометричних елементів (квадратом, хрестом, колом, прямокутником), серед яких квадрат її вважають найбільш чистим, тобто. очищеним від змістовних асоціацій елементом. Засновником супрематизму виступав український художник Казимир Малевич. Напрям вийшов від кубізму і футуризму, він знайшов застосування в урбаністиці, плакаті і графіці.

Архітектура: поєднання плоских елементів обрисів композиційного мотиву художнього твору -попередній начерк, що фіксує задум для побудови об'ємно-просторових форм скульптурних та архітектурних споруд. Вертикальні і горизонтальні архітектонні макети супрематичних архітектурних моделей будуються на просторової динаміці, комбінацій обсягів з художніх площинних форм. У пошуку четвертого виміру і прагненні подолати земне тяжіння архітектони мають різне застосування в архітектурі та будівництві, дизайні інтер'єрів, в монументально-декоративних композиціях, а також в якості моделей об'єктів космічно-динамічної архітектури.

Представники в архітектурі: Казимир Малевич, Ель Лисицький, Микола Суетин, Ілля Чашник, Лазар Хидекель.

Живопис, графіка: супрематизм виникає внаслідок поєднання імпресіоністської і геометричної течій в абстракціонізмі, тобто поєднання комбінацій і геометричних фігур. Своє розуміння абстракціонізму К. Малевич обгрунтував у розвідці "Від кубізму до супрематизму. Новий живописний реалізм". Класичною роботою К. Малевича є його картина "Чорний квадрат" (1913), який класифікували як нову відправну точку мистецтва. В Україні супрематизм пропагувала «Нова Генерація» (В. Єрмілов й ін.). У Галичині він відбився у деяких творах П. Ковжуна(екслібрис С. Гординського). Супрематизм, за Малевичем, — це остаточний розрив живопису із зображенням реального світу. На думку митця, усі зусилля потрібно зосередити на кольорі, формі, фактурі, русі. Найвизначнішим супрематичним шедевром світ визнав «Чорний квадрат».

В 1915-16 Малевичем засноване об'єднання художників-авангардистів " Супремус" Об'єднання художників-авангардистів. В 1919 р. Малевичем і його учнями була створена група Уновіс (ствердна нового мистецтва), що розвивала ідеї супрематизму.

Надалі, навіть в умовах гонінь на авангардне мистецтво в СРСР, ці ідеї знайшли своє втілення в архітектурі, дизайні, сценографії.

Представники в живописі та графіці: Малевич, Ольга Розанова, Любов Попова, Іван Клюн, Надія Удальцова, Олександра Екстер, Микола Суетин, Іван Пуні, Ніна Генке, Олександр Древін, Олександр Родченко.

Соціалісти́чний реалі́зм (скорочено соцреалі́зм, рос. Социалистический реализм) — термін, що закріпився у радянському мистецтвознавстві на окреслення художнього методу літератури і мистецтва, «що представляє собою естетичне вираження соціалістично усвідомленої концепції світу й людини, зумовленою епохою боротьби за встановлення й творення соціалістичного суспільства» (визначення ВРЕ). Соціалістичний реалізм, починаючи з 1930-х років, був єдиним офіційно дозволеним в СРСР«творчим методом» літератури і мистецтва.

Луначарський був першим літератором, що заклав його ідеологічний фундамент. Ще в 1906 році він ввів в ужиток таке поняття як «пролетарський реалізм». Термін «соціалістичний реалізм» вперше запропонований головою Оргкомітету СП СРСР І. Гронський в «Літературній газеті» 23 травня 1932 року. Він виник в зв'язку з необхідністю направити РАПП і авангард на художній розвиток радянської культури. Вирішальним при цьому з'явилося визнання ролі класичних традицій і розуміння нових якостей реалізму. У 1932-1933 Гронський і зав. сектором художньої літератури ЦК ВКП (б) У. Кирпотин посилено пропагували цей термін.

Стиль характеризується трьма принципами: народність, ідейність, конкретність.

Держава давала замовлення, посилало у творчі відрядження, організовувало виставки - таким чином, стимулюючи розвиток необхідного йому пласта мистецтва.

Архітектура: цей стиль належить до сталінської архітектури.

Представники в скульптурі: Мухіна, С. Т. Коненкова, Томський, Коненков, Вучетич.

Представники в живописі: Б. В. Йогансон, Антипова, Бродський, Бучкин, Васильев, Герасимов, Горелов, Кончаловский, Маевский, Овчинников, Осипов, Русов, Самохвалов, Семенов, Фаворский, А. А. Дейнека, Б. И. Пророкова, П. Д. Корина, Р. Гуттузо.

Реалі́зм, або передвижництво (лат. realis — «суттєвий», «дійсний», від res — «річ») — стиль і метод у мистецтві й літературі. Реалізмом також називають кілька різних філософських течій. У мистецтві й літературі реалізм прагне до найдокладнішого опису спостережених явищ, без ідеалізації. Проте поняття реалізм дуже широке: реалістичним можна назвати монументальне єгипетське мистецтво, але реалістами є й митці, які з фотографічною точністю копіюють природу. Популярність реалізму зумовлена загальною доступністю і зрозумілістю його мистецьких засобів, тому його тенденції в українському мистецтві проявлялися за кожної доби, і як стиль він актуальний понині.

Під реалізмом у вузькому сенсі розуміють позитивізм як напрямок в образотворчому мистецтві 2-ї половини XIX століття. Термін «реалізм» вперше вжив французький літературний критик Ж. Шанфлері в 50-х рр.. XIX століття для позначення мистецтва, що протистоїть романтизму і академізму.

У своїх суто реалістичних формах він виступив щойно з половини XIX ст. реаліст Т. Шевченко, з своїм гаслом «ні однієї риски без натури», стояв на межі академізму й тієї класицистичної традиції, яку в Петербурзі залишили його попередники.

В підрадянській Україні реалізм — стиль майже обов'язковий і виступає у формі соцреалізму. Соцреалістичні теорії розглядають реалізм як основну мету і завершення творчості, тоді як антиреалісти приймають реалізм як вихідну пізнавальну базу, на основі якої можна розвивати вищі форми мистецтва.

Архітектура: архітекторів, що працюють в стилі реалізм не існувало, тому, що не було і такого стилю в архітектурі.

В архітектурі 1930 - 1950х років, якраз в епоху соцреалізму, з'явився новий стиль, який називався "Радянський архітектурний ретроспективізму" або "Радянський монументальний класицизм". Він відомий також як "Сталінський ампір" і "Сталінський неокласицизм". Він прийшов на зміну раціоналізму і конструктивізму.

З'явилися і нові риси стилю: ансамблева забудова вулиць і площ; синтез архітектури, скульптури та живопису; розробка традицій російського класицизму; використання архітектурних ордерів; барельєфи з геральдичними композиціями тЗ'явилися і нові риси стилю: ансамблева забудова вулиць і площ; синтез архітектури, скульптури та живопису; розробка традицій російського класицизму; використання архітектурних ордерів; барельєфи з геральдичними композиціями та зображеннями трудящих; оптимістичний настрой усього твору; використання мармуру, бронзи, цінних порід дерева і ліпнини в оформленні громадських інтер'єрів.

Представники ретроспективізму: Алабян, Гельфрейх, Гольц, Душкін, Иофан, Лангбард, Мінкус,Поляков, Руднєв, Рухлядев, Троцький, Федоровський, Фомін, Чечулін, Шепілевскій, Щуков, Щусєв.

Живопис та графіка: народження реалізму в живописі найчастіше пов'язують з творчістю французького художника Гюстава Курбе (1819-1877), який відкрив у 1855 р. в Парижі свою персональну виставку «Павільйон реалізму», хоча ще до нього в реалістичній манері працювали художники барбізонської школи (Теодор Руссо, Жан -Франсуа Мілле, Жюль Бретон). У 1870-і рр.. реалізм розділився на два основних напрямки - натуралізм і імпресіонізм. Характерно, що українське народне мистецтво не приймало реалізму як такого, — а завжди намагалося перетворити його своїми стилістичними засобами, де основою були вимоги ритму й гармонії. На Радянській Україні спроби ввести в кераміку, вишивку й килимарство реалістичні портрети були настільки невдалі, що їх здебільшого залишено.

Представники в живописі та графіці: Шевченко, М. Ге, М. Ярошенко, М. Пимоненко, К. Трутовський, О. Сластьон, П. Мартинович, І. Рєпін, С. Васильківський, М. Самокиша.