40. Особливості розвитку культури в Наддніпрянській і Західній Україні у хіх ст..

На Закарпатті процес українського культурно-національного відродження започаткували так звані народні будителі - культурно- політичні діячі кінця XVIII - першої половини XIX ст. - І.Базилович, О.Духнович, М.Лучкай, А.Добрянський. Вони ставили за мету збуджувати в масах українську національну свідомість шляхом впровадження української мови в усі ланки освітньої мережі, пресу, літературу, сприяли розширенню зв’язків краю з Галичиною та Наддніпрянською Україною.

41. Русифікаторська політика царизму в Україні у хіх ст..

Русифікаторська політика царату поширювалася на громадські організації — громади, «Просвіти», товариства, братства, гуртки, клуби, бібліотеки. Під тиском реакції припиняли свою видавничу та пропагандистську роботу найпоширеніші організації — громади, а їх організатор М. Драгоманов змушений був емігрувати до Женеви, де почав видавати журнал «Громада». В цьому журналі, що став рупором поневоленої України, із-за кордону М. Драгоманов виступав проти абсолютистського режиму в Росії з його анти народністю, особливо відносно національних меншин. Драгоманов був палким поборником думки, що справедливий лад запалу є тільки тоді, коли Росія буде перебудована на засадах вільної федеративної спілки. Гостро критикуючи русифікаторську політику в Україні, він стверджував, що кожний народ має право на вільний розвиток своєї мови й культури. Характеризуючи діяльність М. Драгоманова в еміграції як публіциста й видавця брошур чи як учасника міжнародних наукових або політичних з'їздів, варто наголосити, що це був відданий захисник соборних прав України Звичайно, реакція на батьківщині не давала змоги виступів, які він міг дозволити собі в Швейцарії чи Франції. Єдине, що було можливе за тодішніх обставин, — це збереження і поширення української культури і науки. Емігрували за кордон і такі яскраві особистості, як С. Подолинський, М. Зібер, Ф. Вовк, щоб вільно працювати для української справи.

Згортали свою просвітницьку діяльність і товариства «Просвіти», які були майже на всій території України. Помітну роботу в «Просвітах» провадили вчителі, лікарі, адвокати, священики, які з відданістю працювали на народній ниві Філії та численні «Просвіти» закладалися в селах і містах, залучали до навчання широкі маси простого люду. Діяльність товариств не була легкою, оскільки крім загальної неграмотності Україна характеризувалася ще й економічними злид-нями. Тому головним завданням «Просвіти» було показувати реакційну політику царизму і одночасно відроджувати національну самосвідомість українства. Разом з «Просвітами» ліквідувалася і база, на яку вони спиралися. Закривалися клуби, бібліотеки, хати-читальні тощо. Дошкульно вдарила реакція і по українській інтелігенції. Переслідувалися науковці, літератори, живописці, актори. Змушені були працювати в еміграції чи нелегально В. Винниченко, С. Єфремов, М. Грушевський, Б. Грінченко.

Ледве жевріло театральне життя. Проте в той час були такі талановиті, високо професіональні актори та драматурги, як М. Кропивницький, брати Тобілевичі, знані на сцені як М. Садовський, П. Саксаганський та І Карпенко-Карий. Справжньою окрасою української сцени була М. Заньковецька. Коли їй запропонували блискучу кар'єру в Росії, вона відповіла, що Україна надто бідна, щоб її покинути. Під реакційним тиском повністю припинилась діяльність видав-ництв, закрились редакції газет. У 90-х роках XIX ст. в Наддніпрянській Україні не видавалося жодної газети. І тільки в 1905 р. було відкрито сім періодичних видань.

Розгул антиукраїнської політики в Російській імперії в перші роки XX ст. досягнув свого апогею, і тільки з початком революції 1905 р. царизм змушений був припинити наступ реакції.

Суттєво відрізнялося політичне становище Наддністрянської України в складі Австро-Угорської імперії де панувала конституційна монархія Габсбургів. Вона давала змогу українцям Буковини, Галичини та Закарпаття відносно вільно розвивати своє політичне, економічне та культурне життя.

В українських землях в складі Австро-Угорської монархії в імперський парламент у Відні та до провінційних сеймів, заведених з 1861 р., обирались українські депутати. В останні десятиріччя XIX ст. місцеві сейми сформувалися в Галичині, Буковині, Закарпатті, Польщі. З 1861 р. Буковина визнана автономним окремим краєм Австрії Українці ввійшли до крайового сейму лише з 1890 р. Проте справжнє національне відродження розгортається з 1884 р. , коли провід в націожитті беруть народовці. Під керівництвом С. Смаль-Стоцького, В. Пігуляка і М. Василенка буковинські українці спромоглися на чималі здобутки в політичному, громадському і культурному житті Під час австрійської окупації буковинці боролися за національно-культурну автономію, за поділ краю на українську і румунську частини. Особливо гостре напруження між українцями і румунам виявилося на межі XX ст.

Постійну боротьбу за свою незалежність від Австрії, Польщі, Росії вели галицькі українці. Після 1848 р. і до Першої світової війни Галичина входила до Австро-Угорської імперії.

Перебуваючи в складі конституційної монархи, українське громадянство Галичини під проводом своєї репрезентації в австрійському парламенті й галицькому сеймі також домоглося чималих успіхів у досягненні автономії краю.

Особливо рельєфно політичні результати цієї боротьби проявилися в перші десятиріччя XX ст., коли представники Галичини й Буковини проголосили 18 жовтня 1918 р. у Львові Західноукраїнську народну республіку.

Відносна демократизація політичного життя в Австро-Угорській імперії в умовах парламентаризму сприяла появі громадсько-політичних організацій. Саме в австрійській частині України в 90-х роках XIX ст. створювалися перші політичні партії, які очолювали національно-визвольний рух.