34. Роль України як зв’язуючої ланки Росії із західноєвропейською цивілізацією протягом XVII- XVIII ст.

Другою після княжих часів добою розвитку українського мистецтва, його золотим віком треба вважати XVII - XVIII ст. - часи, коли українське козацтво в боротьбі зі своїми сусідами виборює фактичну незалежність України - вдруге після княжої доби. Живучи спільним мистецьким життям із Західною Європою, Україна й на цей раз переймає новий напрям у мистецтві цілої Європи - стиль бароко. Незважаючи на те, що українське барокко як сформований стилістичний напрям у мистецтві, літературі та й у культурі в цілому запозичувало свої починання із Заходу, значною мірою під впливом польської бароккової культури, воно набуло власних національних рис, спиралося на народні традиції.

Крім того Україну визнали іноземні держави як рівноправного суб'єкта міжнародних відносин і охоче вступали з нею у договірні відносини. У цей період Україна підтримувала постійні дипломатичні зв'язки з сусідніми Валахією, Кримом, Молдавією, Трансільванією, Туреччиною. У ті ж роки Україна встановлює зв'язки з Австрією, Англією, Венецією, Персією, Францією, Швецією. Це значно розширювало можливості Росії, яка вважала Україну стратегічним посередником у взаєминах з європейськими державами.

У другій половині XVIII ст. із скасуванням самоврядування в Україні українські митці переїхали до Петербурга, де намагались створити «всеімперський» мистецький центр. У період класицизму тут працювали такі українські митці, як А. Лосенко (1737—1773), що став ректором Петербурзької Академії мистецтв, К. Головачевський (1735—1823), І. Саблуков (1735—1777), пізніше організатор Харківської мистецької школи. Велику славу здобув портретист Київської школи Д. Левицький (1735—1822), академік і професор академії. Великим реалістом і психологом портрета був В. Боровиковський (1757—1825). Він залишив після себе цілу школу портретистів, серед яких особливо відзначився М. Бугаєвський-Благородний. Українські митці завершили своєю творчістю розквіт доби козацького бароко, поєднавши українське мистецтво остаточно із західноєвропейським. Одночасно своєю творчістю вони розпочали новий період розвитку російського мистецтва, порвавши із закостенілими на той час шаблонами візантійсько-московського іконопису та виводячи російське мистецтво на широкі світові шляхи.

Наприкінці XVIII ст. закінчилася бурхлива і багатогранна культурна епоха. В результаті завоювань Петра I Росія здобула на Балтійському морі жадане “вікно в Європу”, а потреба в ролі України як посередника культурних впливів відпала. Кордони Імперії обмежили контакти України із Заходом. Тепер плодами “європеїзації”, інтелектуальним потенціалом України користувалась Росія, завдяки чому вона стала в авангарді культурного розвитку. Водночас ізольована і схильна до традиціоналізму Україна скотилася до провінціалізму. Після втрати політичної автономії над нею нависла загроза втрати й культурної самобутності.

36. Суть поняття «національно-культурне відродження» та основні етапи цього процессу в Україні. Процес національного відродження українського народу в XIX ст.

Наприкінці XVIII ст. українські землі опинилися поділеними між двома імперіями – Російською та Австрійською. На українські землі в складі Російської імперії було поширено загальноімперський адміністративний поділ. Засилля російських чиновників і військових, асиміляторська політика центральної влади зумовили процес денаціоналізації переважної більшості української еліти. З‘являється феномен «малоросійства», що стає синонімом меншовартості, здатності українців до перевтілення, адаптації та пристосування. Головним об‘єктом урядового переслідування стала українська мова, яку було заборонено у навчальних закладах та державних установах. Емський указ Олександра ІІ від 18 травня 1876 р. забороняв не тільки друкування українською мовою оригінальної та перекладної літератури, але й завезення її з-за кордону. Заборонялися театральні вистави, концерти. Емський указ став кульмінацією брутального наступу самодержавства на права українського народу, спрямованого на його повну асиміляцію та русифікацію.

Якщо російський уряд поділив українські землі на губернії (як на всій території держави), то австрійський виробив гнучкіші форми адміністративно-територіального поділу. Галичину (з частиною польських земель) було виділено в «Королівство Галіції й Лодомерії» з центром у Львові. Незважаючи на це, австрійська влада підтримувала польську зверхність в регіоні.

Буковина з 1787 р. входила на правах округу до складу «Королівства», а з 1849 р. отримала статус окремого коронного краю, де встановилося румунське панування. Закарпаття входило до складу Пожонського (Братиславського) намісництва, а з 1867 р. опинилося під владою угорської адміністрації, тотальна мадяризація краю охопила всі сфери життя.

Основна риса української історії ХІХ ст. – національне відродження України, під яким розуміють:

Формування національної самосвідомості українців;

Зростання інтересу до української мови, історії, культури;

Активізацію зв’язків між західними і східними українцями, їх національну інтеграцію;

Розгортання українського національно-визвольного руху.

Вперше в науковий обіг поняття українське національне відродження ввели Михайло Грушевський, Дмитро Дорошенко, Дмитро Багалій, Іван Крип‘якевич. Вони розуміли його як комплекс подій і явищ кінця XVIII – початку ХХ ст., пов‘язаних з поширенням масового національного усвідомлення, пожвавленням і піднесенням національного руху, розвитком усіх галузей культурного життя українців.

Критерієм періодизації процесу українського національного відродження є зміна політичної ідеології, ідеологічних настанов українства:

1) реставраційний період (80-і роки XVIII ст. – перша чверть ХІХ ст.);

2) романтичний (20 – 60-ті ХІХ ст.);

3) народницько-громадівський (60 – 80-ті роки ХІХ ст.);

4) національний, або національно-політичний етап (90-ті роки ХІХ – початок ХХ ст.).

У 1798 р. Іван Котляревський видав поему „Енеїда”, вперше використавши українську народну мову в якості літературної, що фактично започаткувало відродження української мови, перетворення її на літературну. Наприкінці XVIII – на поч. ХІХ ст. посилюється інтерес до української минувшини. Останньому сприяло поширення „Історії Русів” – найвизначнішого історіографічного твору цього періоду, опублікованого лише в 1846 р. Автор праці прагнув довести, що Україна має власну історію, а український народ – право на свободу і власну державність.

На початку 40-х років ХІХ ст. центр національно-визвольного руху переміщується до Києва. В 1846-1847 рр. тут діяла перша суто українська політична організація – Кирило-Мефодіївське товариство. До її складу входило 12 чоловік, серед яких були Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш. Програмними документами організації були „Книга буття українського народу” („Закон Божий”) та Статут. Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства була першою спробою української інтелігенції перейти від культурного до політичного етапу боротьби за національне визволення України.

Наприкінці 50-х років ХІХ ст. почали організовуватися напівлегальні гуртки – громади. Гуртки об’єднували представників різних прошарків суспільства з різними політичними поглядами, вони займалися переважно культурно-просвітницькою діяльністю .

З прийняттям Емського указу 1876 р. діяльність громад було заборонено, незабаром припинено діяльність Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. Частина громадівців емігрувала за кордон, де впродовж 1878-1882 рр. М. Драгоманов видавав перший український журнал „Громада”, в якому обстоював концепцію громадівського соціалізму.

Наприкінці ХІХ ст. відбувається політизація національно-визвольного руху. Першою політичною організацією стало „Братство тарасівців”, засноване в 1891-1893 рр. Його учасники ставили за мету досягнення повної незалежності Української держави, обстоювали основні ідеї Т. Шевченка. Їхня діяльність підготувала сприятливий ґрунт для поширення державницько-самостійницьких настроїв. Першою політичною партією в Наддніпрянщині стала утворена в Харкові в 1900 р. Революційна українська партія.

Певні відмінності мало національно-культурне відродження в Західній Україні. Його засновники вийшли з середовища греко-католицького духовенства. Впродовж 1833-1837 рр. у Львові діяв культурно-освітній гурток „Руська трійця”, заснований студентами університету Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем, Яковом Головацьким. Вони ставили за мету боротьбу проти національного гноблення, виступали за поширення української історії, традицій, перетворення української мови на літературну. В 1837 р. гурток видав альманах „Русалка Дністрова”. 2 травня 1848 р. у Львові було утворено першу в Західній Україні українську політичну організацію – Головну Руську Раду, що стала, по суті, українським національним урядом. Характерною ознакою національного відродження в Галичині стала політизація, що виявилася у поєднанні як суто національних, так і політичних вимог, створенні нових організацій, діяльність яких спрямовувалась на задоволення національно-політичних потреб українського народу.