60. Проблема національного та інтернаціонального ( Драгоманов)

Проблеми еволюцiї українського руху, погляди його провiдних учасникiв, якими були, зокрема, М. Драгоманов та Б. Грiнченко перебували i дотепер перебувають в полi зору дослiдникiв1. Завданням цієї статтi є намагання прослiдкувати вiдмiннiсть пiдходiв цих двох визначних дiячiв до дуже близької їм української справи.

Полемiка мiж ними, що розгорнулася на сторiнках галицько-буковинських видань переважно у 1892–1893 рр., певним чином знаменувала перехiд українського нацiонального руху вiд одного етапу до iншого – вiд аполiтичного українофiльства до бiльш органiзованої i полiтично цiлеспрямованої боротьби нового поколiння борцiв за українську нацiонально-культурну справу.

Хоча в центрi полемiки була українська лiтература, перспективи її розвитку та її стосунки з росiйською лiтературою, ця дискусiя не обмежилась лише лiтературою. Її учасники розглянули проблеми полiтичнi, здобутки та прорахунки українства. Думки М. Драгоманова та Б. Грiнченка уособили фактично погляди двох поколiнь українцiв.

Звичайно, Б. Грiнченко добре знав твори Драгоманова та їхнього автора, як провiдного дiяча українського нацiонально-культурного вiдродження, котрий науково обґрунтував самобутнiсть iсторико-культурного розвитку українського народу в контекстi свiтової iсторiї. Однак Б. Грiнченко фактично належав саме до тiєї молодi, яка досить критично ставилась до спадщини М. Драгоманова. Сам же Драгоманов нiколи не зустрiчався з Грiнченком, навiть тривалий час не знав його справжнього прiзвища, сприймаючи псевдонiми Чайченко i Вартовий як прiзвища двох рiзних дiячiв.

Власне, в своїх перших дев’яти «Листах з України Надднiпрянської», надрукованих у «Буковинi» в 1892 – на початку 1893 рр., Б. Грiнченко не дискутував безпосередньо з М. Драгомановим, вiн лише раз згадував його прiзвище i кiлька разiв торкався його поглядiв опосередковано. Головним для Грiнченка було зробити критичний огляд тогочасного стану справ українського нацiонального вiдродження, а також висловити думки i прагнення щодо активiзацiї боротьби за українську нацiональну справу. Розглядаючи цi питання в планi iсторичного минулого й майбутнього, вiн висловлював свої мiркування щодо проблем загального культурного розвитку українського народу i, зокрема, змiсту таких понять, як український патрiот, українська iнтелiгенцiя, українська лiтература i процес їх формування, українська мова як основний фактор стабiлiзацiї нацiї тощо. Особливо обурювався вiн русифiкацiєю народу. Негативно оцiнивши позицiю iнтелiгенцiї, вiн з обуренням пише, що «українець взагалi натура iндивiдуалiстична», що «iнтелiгенцiя вся у нас змосковлена. Вчиться вона по-московському, читає по-московському, завсiгди говорить сама i завсiгди чує круг себе мову тiльки московську; рiдну ж мову в мужичих устах вважає за «хахлацкiй жаргон». Історичних українських традицiй нiяких, замiсть них або московський патрiотизм, або нiчого не вартий хисткий та мiнливий лiбералiзм, або просто нiщо2. Вся атмосфера в Українi, з болем пiдсумовував вiн, не сприяє пробудженню нацiональної самосвiдомостi народу. Через це Грiнченко критично оцiнював спадщину i справи українських письменникiв та iсторикiв І. Котляревського, Г. Квiтки, М. Костомарова, П. Кулiша та iнших дiячiв українського вiдродження.

Вiддаючи кожному з них належне, вiн все ж вiдзначав, що в тодiшньому українському дiячевi все ще сидiло «двi душi: одна українська, а друга – росiйська» i тому українському дiячевi, за його словами, «хотiлося i рiдному краєвi послужити», i не прогнiвити того, вiд кого залежить заслужити «Станiслава на шию»3.

М. Драгоманов оцiнював конкретнi явища i процеси в українському нацiональному русi, визначав його напрямки та завдання. На думку ученого, український нацiональний рух обов’язково повинен мати полiтичний пiдтекст. «Треба раз i назавжди признати, що серйозна праця для маси української неможлива, поки не буде в Росiї полiтичної волi, а, значить, що й український рух не може мати серйозної громадянської ваги, поки не стане на полiтичний ґрунт»7. Учений арґументовано доводив, що будь-яка громадська праця в Українi повинна мати «українську одежу, українство», проте, для кожного народу актуальнiшим є «поступ людини й громади, поступ полiтичний, соцiальний i культурний, а нацiональнiсть є тiльки ґрунт, форма та спосiб»8.

М. Драгоманов пiдкреслював, що для протидiї «державно-нацiональному централiзму» українцi мають працювати «на ґрунтi не нацiональному, а державно-адмiнiстративному», висуваючи на перший план «потребу автономiї громад, повiтiв, провiнцiй (губернiй) чи їх, груп»9. Вiн зазначав: «Чим рiшуче пiдуть українцi по цiй дорозi, тим скорiше й тим у бiльшiй пропорцiї досягнуть своєї мети – вiльнiсть i автономiю української людностi»10. М. Драгоманов постiйно радив українським дiячам вивчати здобутки європейської суспiльно-полiтичної думки. Вони мали стояти «ногами й серцем» в Українi, а свої голови тримати в Європi, руками – «обнiмати по меншiй мiрi всю слов’янщину»11. Учений дотримувався думки, що основою для українського нацiонального руху мав стати «європеїзм».