3.1. Поняття комерційної інформації і комерційної таємниці

Комерційна інформація являє собою відомості про ситуацію, що склала­ся на ринку різних товарів і послуг.

Комерційна інформація дозволяє торговим фірмам проводити аналіз своєї діяльності, планувати і здійснювати контроль за її результатами (тобто за отриманням прибутку).

Джерелами комерційної інформації можуть служити маркетингові дослід­ження по конкретних товарах. Однак, перед тим, як вкладати кошти в прове­дення досліджень, збір та аналіз інформації, необхідно провести порівняльну оцінку витрат і значущості (цінності) можливих результатів. Якщо приріст прибутку від використання комерційної інформації перевищить приріст ви­трат на її отримання, то проведення маркетингових досліджень є доцільним.

Важливим джерелом комерційної інформації є також внутрішні матеріа­ли і документи торгової фірми, зокрема відомості про обсяги товарооборо­ту, витрати на продаж, товарні запаси, прибутки, витрати на рекламу та ін.

Ще одним джерелом комерційної інформації є дані зовнішньої статисти­ки, які публікуються в засобах масової інформації, інформація про стан рин­ку.

Останнім часом поширеним є купівля інформації у різних фірм, основ­ним видом діяльності яких є «виробництво і продаж чистої інформації».

Комерційна таємниця - економічні інтереси, що навмисно приховуються з комерційних міркувань, відомості про різні сторони і сфери виробничо-гос­подарської, управлінської, науково-технічної і фінансової діяльності фірми, охорона яких зумовлена інтересами конкуренції і можливими загрозами еко­номічній безпеці фірми. Комерційна таємниця виникає тоді, коли вона пред­ставляє інтерес для комерції.

Комерційні секрети - форма комерційної таємниці; являють собою ін­формацію у вигляді документів, схем, виробів, що відносяться до комерцій­ної таємниці фірми і підлягають захисту службою безпеки від можливого посягання шляхом викрадення, вивідування, витоку інформації. Вони розріз­няються за наступними ознаками:

♦ за природою комерційної таємниці (технологічні, виробничі, організаційні, маркетингові, інтелектуальні, рекламні);

• за власністю (власність підприємства, групи підприємств, окремої особи, групи осіб і т.д.);

• за призначенням.

Документи, що містять комерційні секрети, можуть мати гриф «конфі­денційно», «суворо конфіденційно», «конфіденційно, тільки адресату» та ін.

Носій комерційного секрету - особа, обізнана про комерційні секрети під­приємства або фірми (керівники і допущені до комерційних секретів викона­вці).

Носіїв комерційних секретів потрібно відрізняти від джерел закритої ко­мерційної інформації (ноу-хау, схеми, документи, технології, вироби, зраз­ки).

Секретність в умовах ринкового господарювання захищає виробника від несумлінної конкуренції, до якої відносяться різні протиправні дії у виг­ляді секретного використання торгової марки, підробки продукції конкурен­та, обманної реклами, підкупу, шантажу і т.п. Не останнє місце в цьому ряду займає промислове шпигунство.

Промислове шпигунство - незаконний збір відомостей, що є комерцій­ною таємницею, незаконне використання секретної інформації особою або підприємством, які не уповноважені на то її власником. Об'єктом промисло­вого шпигунства можуть виступати будь-які матеріальні або нематеріальні об'єкти, що містять комерційну таємницю підприємства: документи, креслен­ня, зразки продукції, неоформлені патенти, технічні проекти, інформація про ціни, контракти, постачальники, маркетингові дослідження та інші відомос­ті, що представляють підприємницький інтерес.

У США, Німеччині, КНР, Японії та інших країнах захист комерційної таємниці забезпечується системою промислової секретності, яка базується на відповідній правовій базі. При цьому основну роль в забезпеченні її збережен­ня відіграють самі фірми, а не державні органи.

У США, де діє найбільш довершене законодавство по захисту інформа­ції - «Закон про комерційну таємницю» - або за прийнятою там термінологі­єю - «про фірмові секрети» («секрети виробництва»), був прийнятий тільки в 1979 р. і то не всіма штатами. Згідно з цим законом комерційною таємницею є інформація, яка:

• має самостійну економічну вартість завдяки тому, що не є загально­ відомою або доступною людям, які можуть її використати в комер­ційних цілях;

• є об'єктом розумових зусиль по захисту.

Зрозуміло, якщо щось названо комерційною таємницею, то це дійсно повинно нею бути, але це буває непросто довести юридично. Тому закон ре­комендує:

• вказати цінність інформації (які кошти затрачені на отримання інфор­мації і в що обійдеться вам її несанкціоноване обнародування);

• назвати, які заходи захисту даного секрету були вжиті.

У Німеччині діє закон про несумлінну конкуренцію, в якому виділяють­ся два види таємниць - виробнича і комерційна. Даний закон встановлює кримінальну відповідальність до трьох років тюремного ув'язнення за пові­домлення комерційної або виробничої таємниці стороннім особам, а також за її вивідування.

До виробничої таємниці в Німеччині відносяться відомості організацій­ного і технічного характеру, які стосуються способу виробництва, техноло­гії, організації праці, а також технічного відкриття, винаходу або інформа­ція про характер і цілі дослідницьких робіт і т.п.

Комерційною таємницею, на відміну від виробничої, є відомості, які стосуються торгових відносин фірм: організація і розміри обороту, стан рин­ків збуту, інформація про постачальників і споживачів, про банківські опе­рації.

Держрада КНР в 1988 р. затвердила Положення про комерційні служби безпеки, що не входять в структуру державних правоохоронних органів. Комерційні служби безпеки є госпрозрахунковими організаціями і викону­ють певний вид робіт і послуг згідно з контрактами, що укладаються з держ­установами, кооперативами, приватними підприємствами, а також підприєм­ствами, заснованими на змішаному китайському та іноземних капіталах. Рішення про те, які секрети необхідно захищати на кожному підприємстві, в кожній організації, приймається на основі домовленості і будується на еко­номічному розрахунку.

В Японії немає ні законів, ні будь-яких інших нормативних актів, що передбачають відповідальність за розголошування комерційної таємниці. Там ця проблема вирішується таким чином: на департаменти кадрів, що є в кож­ній фірмі, покладається контроль за неухильним дотриманням режиму сек­ретності, який засновується на кодексі поведінки службовців. У ньому містять­ся положення, що забороняють:

• передавати стороннім особам інформацію, що містить комерційну таємницю;

• укладати угоди, які можуть підірвати довіру до компанії з боку клієн­тів;

• влаштовуватися без дозволу керівництва на роботу за сумісництвом;

• умисно наносити економічний збиток;

• давати і отримувати хабарі.

Потрібно зазначити, що японський бізнес менше інших страждає від ви­току інформації. Це пов'язано з властивою даній країні системою «довічного найму» і вихованням у співробітників почуття патерналізму, коли вони вва­жають себе членами однієї сім'ї.

Керівник фірми «Соні» Акіо Моніта стверджує, що коли немає віддано­сті, що приходить з довгостроковою зайнятістю, немає можливості покласти кінець витоку інформації і крадіжкам, від яких повсякчас страждає бізнес на Заході.

У законодавстві Росії поняття «комерційна таємниця» вперше з'явилося в 1990 р. в тексті Закону про підприємства і підприємницьку діяльність. Згід­но зі ст. 139 ЦК РФ «інформація складає службову або комерційну таємницю у випадку, коли інформація має дійсну або потенційну комерційну цінність внаслідок невідомості її третім особам, до неї немає вільного доступу на за­конній підставі і власник інформації вживає заходів до охорони її конфіден­ційності».

Разом з тим, якщо ті або інші матеріали і відповідають всім вказаним ознакам, вони не завжди визнаються законом як службова або комерційна таємниця:

• засновницькі документи (рішення про створення підприємства або договір засновників) і статут;

• документи, що дають право займатися підприємницькою діяльністю (реєстраційні посвідчення, ліцензії, патенти);

• інформація за встановленими формами звітності про фінансово-гос­подарську діяльність та інші відомості, необхідні для перевірки пра­вильності обчислення і сплати податків та інших обов'язкових плате­жів до державного бюджету;

• документи про платоспроможність;

• інформація про чисельність, склад працюючих, їх заробітну плату і умови праці, а також про наявність вільних робочих місць;

• довідки про сплату податків і обов'язкові платежі;

• дані про забруднення навколишнього середовища, порушення антимонопольного законодавства, недотримання безпечних умов праці, реалізація продукції, що завдає шкоди здоров'ю населення, а також про інші порушення законодавства і розміри заподіяного при цьому збитку;

• інформація про участь посадових осіб підприємства в кооперативах, малих підприємствах, товариствах, акціонерних товариствах, об'єд­наннях та інших організаціях, що займаються підприємницькою діяль­ністю.

Крім того, державним і муніципальним підприємствам до і в процесі при­ватизації заборонено відносити до комерційної таємниці дані про розміри майна підприємств і його грошові кошти; про вкладення коштів у прибутко­ві активи (цінні папери) інших підприємств, в процентні облігації і позики, в статутні фонди спільних підприємств; про кредитні, торгові та інші зобов'я­зання підприємства; про договори з кооперативами, іншими недержавними підприємствами, творчими і тимчасовими трудовими колективами, а також окремими громадянами.

Розголошування комерційної таємниці може погіршити економічне ста­новище підприємства або фірми. Щоб цього не сталося, потрібно перевести таку інформацію в розряд власності, що охороняється. Це робиться наказом керівника фірми, в якому перераховуються відомості, що відносяться до ко­мерційної таємниці.

Методика віднесення тих чи інших відомостей до комерційної таємниці в нашій країні ще остаточно не розроблена, тому, спираючись на досвід за­рубіжних країн, обмежимося лише деякими рекомендаціями.

1. При засекреченні інформації потрібно виходити з принципу економіч­ного зиску і безпеки фірми. Причому, оголошуючи ту або іншу інформацію комерційною таємницею, важливо дотримуватись золотої середини. Надмірне засекречування діяльності фірми може обернутися втратою прибутків, оскіль­ки умови ринку вимагають широкої реклами продукції, що виробляється, і послуг. Ті ж результати можуть викликати зневажливе ставлення до комер­ційної таємниці, оскільки ринок - це завжди конкуренція. Американські під­приємці вважають, що втрата 20% інформації призводить до розорення фір­ми протягом місяця у 60 випадках із 100.

2. Інформація типу ноу-хау, безумовно, повинна бути віднесена до розряду комерційної таємниці. її треба охороняти і від власного персоналу, бо завжди існує небезпека, що той чи інший співробітник звільниться і влаштується на роботу в конкуруючу фірму. Відомості ж, якими він володіє, не можуть бути у нього вилучені.

За рубежем існує практика підписання із співробітником угоди, за якою йому після звільнення забороняється працювати на конкуруючій фірмі. Пра­вда, такого роду угоди діють лише протягом певного терміну після розірван­ня договору про найм. Крім того, під час дії подібного обмеження цій особі повинна виплачуватися винагорода. У російській практиці такі угоди поки що невідомі.

3. Інформація про раціоналізаторську пропозицію, винахід і т.п., що зна­ходиться на стадії розробки, безсумнівно, відноситься до комерційної таєм­ниці.

Раціоналізаторська пропозиція навіть після її оформлення і видачі авторського свідоцтва може залишатися комерційною таємницею, оскільки являє собою технічне вирішення завдання, нове для даної фірми.

Винахід після видачі на нього патенту має спеціальну правову охорону і тому не потребує захисту шляхом віднесення до комерційної таємниці. Інша справа, якщо за угодою з автором винаходу фірма ухвалить рішення не по­давати заявку. Тоді охорона інформації повністю покладається на фірм}. Потрібно підкреслити, що рішення не подавати заявку на винахід та патентоздатне технічне рішення можливе тільки за домовленістю з автором, оскіль­ки за існуючим правилом, якщо роботодавець протягом трьох місяців з момен­ту повідомлення його автором про зроблений винахід не подасть заявку на нього, автор має право сам подати заявку і отримати патент.

4. Особливу увагу потрібно приділити охороні договорів, що укладаються підприємством. Велика їх частина, безумовно, відноситься до комерційної таємниці. Причому в певних випадках охороні підлягає не тільки текст дого­вору, але й сам факт його укладення.

Керівник фірми повинен встановити суворий порядок зберігання пер­ших примірників договорів і роботи з ними. їх потрібно зберігати в певному місці у відповідальної особи і видавати тільки під розписку з письмового дозволу керівника фірми. На осіб, відповідальних за зберігання договорів і роботу з ними, покладається персональна відповідальність за втрату дого­ворів або витік інформації з них. Все це необхідно тому, що діяльність комер­ційних структур будується в більшій мірі на договірних засадах, і конкурент або партнер по переговорах, володіючи інформацією в цій сфері, може скласти досить повну картину виробничого і фінансового становища фірми. Втрата (викрадення) перших примірників договорів веде до значних ускладнень і навіть неможливості довести ті чи інші положення в разі виникнення супере­чки та її вирішення в судовому порядку. При підписанні договору рекомен­дується, щоб представники сторін ставили підписи не тільки в кінці догово­ру, але й на кожному листі, щоб уникнути заміни одного тексту іншим.

Отже, що ж відноситься до комерційної таємниці і вимагає захисту від витоку інформації та її викрадення? Ділова інформація:

• фінансові відомості;

• дані про ціну (собівартість) продукції та послуг, технології;

• ділові плани і плани виробництва нової продукції;

• списки клієнтів і продавців, контракти, преференції та плани;

• інформація про маркетинг;

• угоди, пропозиції, квоти;

♦ списки персоналу, організаційні схеми та інформація про співробіт­ників (їх характеристики).

Технічна інформація:

• науково-дослідні проекти;

• конструкторські розробки по виробництву продукції та її технічні параметри;

• заявки на патенти;

• дизайн, ефективність і можливості виробничих методів, обладнання і систем;

• інформаційний процес;

• програмне забезпечення ЕОМ.