3)Культура як спосіб буття людини. Поняття антропосоціогенезу

Антропосоциогенез (от греч.— anthropos — человек, лат.— societas общество и греч. genesis — происхождение) — процесс перехода от биологической формы движения материи к социальной, являющейся неразрывным единством превращения животного в человека и объединения животных в человеческое общество. Антропосоциогенез - термин, принятый для обозначения проблемы происхождения и эволюции человека, становления Homo sapiens как вида в процессе формирования общества. Антропогенез и социогенез — не два самостоятельных, параллельно протекающих процесса. Становление человека есть формирование его сущности. «Но сущность человека не есть абстракт, присущий отдельному индивиду. В своей действительности она есть совокупность всех общественных отношений». Движущей силой антропосоциогенеза было развитие производственной деятельности. Возникнув, производственная деятельность потребовала и сделала неизбежным зарождение мышления, воли, языка и социальных, прежде всего производственных, отношений. Социальные факторы антропогенеза (трудовая деятельность, общественный образ жизни, речь и мышление) приобрели важное значение в эволюции человека. Социальная эволюция человека сложилась на фундаменте биологической эволюции.

Антропосоціогенезу почався приблизно 1,8 млн. років тому і завершився близько 40 000 років тому. За археологічної періодизації це ранній палеоліт.

Характер-ка людини як суб’єкта кул-ри-найглибинніша її хар-ка. У чистому вигляді кул-ри не існує. Вона завжди належить певному суб’єктові:сусп-во, спільноті, особі. Культура окремої людини не є щось привнесене зовні. Особа – це не чиста дошка, на якій сусп-во пише те, що йому заманеться. Справжня культура твориться власними зусиллями. Кожна культурна людина мусить переробити у власній душі цінності вітчизняної і світової культури. Лише так вона здатна визначити особисте ставлення до світу, життєвий смисл.

4)Світова культура як синтез національних, регіональних, локальних культур

Світова культура — це синтез досягнень культур усіх націй і народів. Культура є могутнім фактором соціального розвитку. «Культура завжди лежить на межах» з іншими культурами й епохами. Сучасна людина починає розуміти, що культурна самобутність його народу невіддільна від культурної самобутності інших народів, що всі ми підкоряємося законам культурної комунікації. Німецький соціолог Освальд Шпенглер розглядав сучасну культуру не як єдину загальнолюдську, а розколоту на вісім культур. Ці культури — єгипетська, індійська, вавилонська, китайська, греко-римська, візантійсько-арабська, культура майя, російсько-сибірська. Кожна культура підпорядкована твердому процесу еволюції, фази якої — народження і дитинство, молодість і зрілість, старість і захід. Більшість дослідників сходяться в думці, що сучасна культура — це безліч самобутніх культур, які знаходяться в діалозі і взаємодії одна з одною, причому діалог і взаємодія йдуть не тільки по осі теперішнього часу, але й по осі «минуле-майбутнє».

Світова культура – це синтез кращих зразків національних культур різних народів, що стали загальнолюдськими надбаннями. Національна культура є синтезом цінностей, створених різними соціальними групами людей і класами даного суспільства. Національна культура стає відомою в світі лише тоді, коли цінності, розвинуті в ній, стають досягненнями всього людства. Перш за все світове значення здобула культура Стародавньої Греції і Стародавнього Риму

Своєрідність національної культури, її неповторність та оригінальність виявляються в духовній сфері, перш за все в мові, літературі, музиці, живописі, філософії, традиціях, релігії. національна культура українського народу розвивалася не ізольовано від культур інших народів, а перебувала в контексті світового культурного процесу. Українці віками творили власну самобутню культуру, успадковуючи культурні цінності своїх предків, переймаючи і творчо осмислюючи надбання інших народів. Характерною особливістю української культури є її відкритість в стабільність, здатність сприймати й українізовувати чужі культурні впливи. Завдяки цьому українська культура протягом своєї історії двічі змогла відродитись і зберегти духовний генофонд нації в умовах колоніального гніту.

Основна праця О. Шпенглера - "Присмерк Європи". Саме в ній автор виклав основні положення нової теорії культури. Вивчаючи особливості соціокультурної ситуації кінця ХІХ - початку ХХ століть, він виступив із різкою критикою європейського раціоналізму та теорії безперервного прогресу людства. Для О. Шпенглера світова історія не є єдиним процесом, що невпинно розвивається. В такому загальному вигляді її взагалі важко осягнути. Тому, на думку О. Шпенглера, історія культури може бути представлена лише як сукупність локальних культур, що виникають послідовно. Кожна з них у своєму розвитку підпорядкована чітким закономірностям. Закономірність проявляється в тому, що кожна культура проходить стадії народження, розвитку, розквіту та занепаду. Саме ця ідея складає ядро концепції історичних циклів. Таким чином, О. Шпенглер заперечує лінійно-прогресистський підхід до розуміння світової історії та пропонує нову модель культурного буття людства. Фундаментальними категоріями в його концепції стають "культура" і "цивілізація", які набувають специфічного звучання: він розділяє та протиставляє ці поняття. Для О. Шпенглера цивілізація є необхідним завершальним етапом розвитку культури. Перехід культури в цивілізацію знаменує собою перехід від творчості до механізму. Основними ознаками цивілізації стають: закостеніння суспільства, послаблення традицій та релігії, урбанізація, засилля техніки, занепад мистецтва, формування масової культури. Отже, цивілізація - це культура, яка реалізувала свої цілі.