7. Індоєвропейські традиції в духовній культурі:санскрит і українська мова.

Індоєвропейці — носії індоєвропейских мов. [1]До індоєвропейців відносяться багато давніх та сучасних народів: вірмени, балти, германці, греки, іллірійці, індійці, іранці, італіки, кельти, слов'яни, тохарці, фракійці, фрігійці, хетти.При цьому до балтів відносяться сучасні латвійці та литовці, а також давні пруси та деякі інші племена, сучасні германскі народи — це австрійці, англійці, данці, голландці, німці, норвежці, фризи, шведи, давні готи, вандали та багато інших давньогерманских племен.Іранське походження мають белуджі, гілянці, перси, курди, мазендаранці, осетини, памирскі народи, сарикольці, таджики, талиші, язгулямці.Індоєвропейці - велика група племінних об'єднань (слов'ян, балтів, германців, романців, греків та ін.), формування яких відбувалося на просторі від сучасної Індії до Західної Європи. Вони розмовляли спорідненими мовами, що свідчило про їхнє спільне походження (це підтверджує наявність спільних елементів матеріальної та духовної культури). Існує гіпотеза, що прабатьківщиною індоєвропейців є Мала Азія, звідки на зламі IV-ІІІ тис. до н. е. розпочалося їхнє розселення на просторах Євразії. У процесі розселення та саморозвитку, впливу автохтонної людності та місцевих мов формуються нові етноплемінні утворення, матеріальна та духовна культура (а разом з ними і мови) яких набувають певних і досить суттєвих відмінностей. Так, на півночі Європи локалізувались германці, в центрі - кельти, на схід від Дніпра - індоіранці, а у проміжній зоні від Балтики до Карпат - слов'яни і балти.Аналіз наявних наукових даних дає підстави стверджувати, що слов'яни сформувались як спільнота в результаті процесу злиття праслов'янських племен, які використовували давньослов'янську мову, з іншими етнічними спільнотами, що в ті часи населяли (або опинилися там в результаті міграції) Центрально-Східну Європу. Так, південні слов'яни сформувалися після слов'янізації фракійців, іллірійців та іншого населення Балкан. Саме цим, певною мірою, можна пояснити той факт, що за всієї подібності мов і тотожності багатьох елементів культури, в усьому іншому між різними слов'янськими народами існують суттєві відмінності, зокрема за антропологічними ознаками. Це стосується як східних, так і південних, і західних слов'ян, проте відмінності такого роду є характерними також для окремих груп тих чи інших європейських народів.Досить суттєві відмінності виявляються й у сфері матеріальної культури, оскільки етнічні спільноти, що ввійшли як складова частина до тих чи інших слов'янських племен, перебували на різних стадіях культурного розвитку. В царині духовної культури, скажімо в музиці, співі, танцях тощо, істотні розбіжності спостерігаються навіть у споріднених народів.Імовірно, в глибоку давнину слов'янські племена розмовляли загальнозрозумілою давньослов'янською мовою (попередницею сучасних слов'янських мов), однак ареал її вживання був обмежений певною територією.

10. Проторелігійні уявлення давніх українців. Древні слов'янські вірування були язичницькими і ґрунтувалися на обожнюванні сил природи. Все життя слов'ян пронизувала віра у втручання надприродних сил, залежність людей від богів і духів. Найбільше вражали слов'ян явища природи, пов'язані з виявом сили та міці: блискавка, грім, сильний вітер, палахкотіння вогню. Не випадково верховним божеством був Перун — бог блискавки і грому, який, як і всі інші боги, втілював у собі добрий і злий початок: він міг уразити людину, її житло блискавкою, але водночас він, згідно з міфом, переслідує Змія, який переховується в будь-якому предметі, наздоганяє і вбиває його. Після перемоги над Змієм іде дощ і очищає землю від нечистої сили. Не менш сильними і грізними були Сварог — бог вогню; Стрибог — бог вітрів, який втілює стріли і війну; Даждьбог — бог успіху, який ототожнювався з сонцем; Хорс — бог сонця (іноді місяця); Симаргл — бог підземного світу, як він здебільшого трактується. Уявляли його в образі крилатого пса та інш.У пантеоні східнослов'янських божеств, на відміну від давньогрецького та давньоримського, було порівняно мало богів, які безпосередньо втілюють інтереси і заняття людини. Можна назвати тільки Велеса (Волоса) — бога багатства, худоби і торгівлі, Мокош (Мокошу) — богиню дощу і води, яка в той же час протегувала ткацтву, а також Дану — богиню річок (згадка про неї є у багатьох піснях) та різні берегині.Помітною рисою є і слабко виражений антропоморфізм богів: вони мало схожі на людину, нагадують переважно фантастичних істот. Скульптурні зображення божеств виконувалися частіше за все з дерева, рідко з каменю. Унікальним пам'ятником культової скульптури є так званий Збручський ідол. Вчені досі сперечаються, кого ж саме він зображає. Одні вважають, що це ідол Святовита — чотириликого божества. Український філософ М. Попович доводить, що таке пояснення суперечить суті язичницького багатобожжя. На його думку, це чотири різних божества.Ідоли богів встановлювалися не в храмах, а в гаях, на берегах річок і т. д., такі місця називалися капищами. «Такі … погані мольбища їх: ліс, і каміння, і ріки, і болота, джерела, і гори, і горби, сонце і місяць, і зірки, і озера. І, простіше кажучи, всьому існуючому поклонялися вони яко Богу, і шанували, і жертви приносили», — осудливо писав пізніше один з церковників про прихильників народної релігії.Культи божеств — прийняті ритуали жертвоприношень і звертань, священні атрибути, слова молитов — відомі дуже мало. Шкоду, марноту, негативні властивості втілювали в дохристиянських народних віруваннях злі духи: лісовик, біс, водяний, русалки, полуденниця — дух літньої полуденної спеки, крикси — духи крику і плачу тощо. Злі духи вважалися безпечними для тих, хто дотримувався всіх обрядів і заборон.Світогляд східних слов'ян формувався відповідно до загальноєвропейських тенденцій розвитку уявлень про світ. Як і інші народи, вони вірили у пекло, небесну твердь, центр світу («світове дерево»), вирій (місце на небі, куди відлітають душі померлих праведників). Життя людини підлегле долі — «суду божому». Правда, доля у східних слов'ян не була, очевидно, такою ж невідворотною, як фатум у древніх греків, але головні події людського життя вважалися визначеними наперед. Недаремно майже кожне календарне свято включало обряди ворожби про майбутнє життя людини.

Релігія східних слов'ян, як і інші складники культури, які формувалися на етапі родоплемінних відносин, з виникненням і розвитком державності неминуче повинні були зазнати серйозних змін. Якісно нові культурні процеси в Русі відбулися вже після прийняття християнства.

12) Двовір'я рано постало ще на греко-римському ґрунті, і довго й уперто трималося там, і сильне й тепер, породивши істотний релігійний синкретизм.Те саме було і в нас. Хрещення Русі, яке зробив князь Володимир у 988 році, не було добровільним, а це й була причина, що народ сприймав Нову Віру часом тільки зовнішньо, а сам тримався віри старої. Це був зовсім послідовний висновок з самого нашого тодішнього життя: стародавня віра була міцно пов'язана з довкільною природою й землеробством, а вони ж не змінилися від Хрещення. Стародавня віра давала нашим предкам усю реальну філософію всього біжучого життя, навіть її поезію, усе повне розуміння — хоч і неправдиве з нового погляду, — життя й довколишніх явищ природи; ця народна філософія вироблялася довгими віками, увійшла в плоть і кров наших предків, а тому легко й відразу забутися не могла.Нової Християнської Віри глибше не знали, ідеологію її низи мало розуміли, а жити й мислити треба було й далі, хотілось і розуміти все те, що робиться навкруги, — і предки наші позоставалися і при старих віруваннях, і при старій ідеології, сприйнявши з нового головно зовнішні форми, що допомагали йому в житті.Процес синкретизму впертого старого й не все зрозумілого нового йшов серед простого нашого народу дуже помалу, й остаточно не закінчився й тепер - не тільки в нас, але й по всьому християнському світі. За Великого Князя Володимира охрестилася головно знать, владуща класа: дружина, бояри, збирачі данини, певне й купці. Простий народ не легко відривався від свого стародавнього й довго вважав Нову Віру за панську. Так звані Треби: Хрещення, Вінчання, Похорон і ін. в гущу народню йшли не легко — там їх уважали панськими. „Слово св. Григорья, како погани кланялися ідолом" XI: віку рішуче заявляє, що „і поне по українам (на провінції) моляться йому, проклятому богу Перуну, і Хорсу, і Мокоші, і Вілам, і творять отай" (таємно)".Двоєвір'я глибоко ввійшло в саму душу всенародню. Мова наша, а в тому й фразеологія складалася за дохристиянських часів, і має в собі багато такого, що з християнського погляду мусило б бути перероблене, але воно позосталося незмінним, збільшуючи тим наше двоєвір'я. Напр., у Галичині поширений вираз „віддаватися", себто заміж виходити, явно не-християнський.