79.Сучасне кіно і театр.

У 1990-х українське телебачення розпочало освоєння поширеного у всьому світі жанру телесеріалу („Роксолана “, режисер Бориса Небієрідзе, „Острів любові“, режисер Олег Бійма).На рубежі 2000-х р. низка українських акторів знімається у зарубіжних фільмах. Величезний успіх мав фільм польського режисера Єжи Гофмана „Вогнем і мечем“, у якому український актор Богдан Ступка зіграв роль гетьмана Богдана Хмельницького. З цього часу Богдан Ступка став головним гетьманом українського екрану — йому належать також ролі в історичному серіалі „Чорна рада“ Миколи Засєєва-Руденка (2000) та фільмі Юрія Іллєнка „Молитва за гетьмана Мазепу“ (2001).Iсторичні теми також стали провідними у творчості режисера Олеся Янчука. Впродовж 1990-х — першої половини 2000-х ним було знято такі фільми, як „Голод-33“ (1991) про трагічну долю української родини часів Голодомору, „Атентат — Осіннє вбивство у Мюнхені“ (1995), „Нескорений“ (2000) і „Залізна сотня“ (2004), які стали спробою донести до глядача правду про життя та бойовий шлях командирів та воїнів Української повстанської армії.Протягом останніх років в український кінематограф прийшло нове покоління кіномитців. У 2001 р. початківець-постановник Тарас Томенко здобув перемогу в конкурсі „Панорам“ Берлінського фестивалю. У 2003 році, вже в основному конкурсі того ж Берлінале, отримав Срібного ведмедя фільм українського аніматора Степана Коваля „Йшов трамвай № 9“. У 2003 році фільм „Мамай“ Олеся Саніна вперше представляв Україну на премії „Оскар“.У 2005 році стрічка „Подорожні“ молодого українського режисера Ігоря Стрембіцького отримала Золоту пальмову гілку за короткометражний фільм.Після 2004 знято декілька фільмів про Помаранчеву революцію. Її добу було висвітлено у декількох кінострічках, зокрема: „Помаранчеве небо“ (2006, режисер Олександр Кірієнко), „Прорвемось!“ (2006, режисер Іван Кравчишин), „Оранжлав“ (2006, Алан Бадоєв). Фільм „Оранжлав“ отримав приз за ліпшу режисуру на XV Міжнародному фестівалі „Кіношок“ в Анапі (Росія).В 2006 році відбулася також прем'єра першого українського трилеру „Штольня“ (продюсер та оператор Олексій Хорошко, режисер Любомир Кобильчук).В 2008 році вийшов фільм «Ілюзія страху», українського кінорежисера Олександра Кірієнка. Фільм знятий за мотивами одноіменного твору Олександра Турчинова. Був висунутий від України на нагородження кінопремію "Оскар". Серед фільмів з найбільшими бюджетами можна відзначити Сафо ($6 млн)[6], Двоє і війна ($2 млн)Театральне мистецтво є синтетичним за своєю природою. Його твори містять у собі практично всі інші мистецтва: літературу, музику, образотворче мистецтво, хореографію й ін.; а також використають численні досягнення найрізноманітніших наук й областей техніки. Театр — мистецтво колективне. Спектакль — твір, що володіє художньою єдністю, гармонією всіх елементів. Він створюється під керівництвом режисера й відповідно до режисерського задуму спільними зусиллями акторів, художника-сценографа, композитора, хореографа й багатьох інших працівників театру (освітлювачів, костюмерів, гримерів і т. д.). В основі спектаклю лежить режисерська інтерпретація п'єси, її жанрове, стилістичне рішення. Дія спектаклю організована в часі (темп, ритм, наростання й спади емоційної напруги) і в просторі (розробка сценічного майданчику, принцип її використання, мізансцени, декорації, рух й ін.). Зоровий образ спектаклю створюється художником-декоратором засобами живопису, театральної конструкції, костюмів, висвітлення, театральної техніки. Головним носієм театральної дії є актор, у творчості якого втілена суть театру: здатність захоплювати глядачів художнім видовищем безпосередньо, що протікає в них на очах життя, творчим процесом її втілення. Акторський образ створюється на основі п'єси і її тлумачення режисером — постановником спектаклю. Проте актор залишається самостійним художником, здатним лише йому одному доступними засобами відтворити на сцені живий людський образ, передати складність і багатство людської психології. (див. акторське мистецтво).Характерною особливістю театрального мистецтва є його неповторність у часі: кожен спектакль існує тільки в момент його відтворення. Якщо виконавське мистецтво з розвитком техніки аудіозапису одержало можливість фіксації й подальшого багаторазового відтворення, ідентичного первісному, то адекватний відеозапис театрального спектаклю в принципі неможливий: дія нерідко розгортається одномоментно в різних частинах сцени, що надає об'єм дії, що відбувається й формує гаму тонів і півтонів сценічної атмосфери. При великих планах зйомки нюанси загального сценічного життя залишаються за кадром; загальні ж плани занадто дрібні й не можуть передати всіх деталей.

78Кінець XX ст. рядом дослідників культури визначається як епоха постмодернізму, або постмодерну. У визначенні сутності постмодерну та його хронології досі немає однозначних оцінок, порівняно мало й літератури. Очевидно, що розвиток цього феномену ще не завершений.

Постмодерн - широка культурна течія, що включає в себе філософію, естетику, літературу, мистецтво, гуманітарні науки. З одного боку, умонастрій постмодерну несе в собі відбиток модерністського розчарування в результатах цивілізації, ідеалах класичної культури та гуманізму, з іншого, - авангардистським установкам на новаторство, відкидання та заперечення старого протистоїть намагання скористатись усім попереднім досвідом, включити його в широку палітру сучасної культури.Не вступаючи в конфлікт із класикою, включаючи її до своєї орбіти, постмодерн водночас дистанціюється від неї, розмиває класику, відміняючи ряд її канонів, тобто утворює досить гнучку систему. Характерні риси класицизму трансформуються майже на протилежні: величне замінюється дивним, трагічне - парадоксальним. Свідомий еклектизм живить гіпертрофо-вану надмірність художніх засобів та прийомів. Найсуттєвішою рисою постмодернізму є перехід від класичного антропоцентричного гуманізму до універсального гуманізму, що обіймає все живе - людину, природу, Всесвіт. Світ уявляється постмодернізму складним, хаотичним, багатоманітним, тому кращий спосіб його засвоєння - ігровий, естетський. Звідси така характерна риса постмодерністської культури, як іронія, насміхання. У руслі постмодернізму розвивається найзначніша течія сучасного мистецтва - концептуалізм (від англ. concept - ідея, задум). На думку представників концептуалізму, що вперше з´явився в США та Англії у 1967 p., важливий не сам відтворюваний предмет, що є суб´єктивним, а його задум, те, що він означає, які рефлексії породжує. Зображуючи предмети цивілізації та супроводячи їх пояснювальними текстами-цитатами, митці часом іронізують над сучасним світом. Прийомами постмодернізму користувалися й інші численні угруповання та художники, які не визнавали радянської дійсності -нонконформісти (О. Рабін, А. Зверев, Г. Брускін, Д. Краснопєвцев, О. Целков). Іронією, пародією, цитатами були пронизані також окремі кращі твори радянської культури, зокрема такі культові фільми, як "Кавказька полонянка" та "Діамантова рука".У 90-х роках XX ст. радянський нонконформізм, або "другий авангард", ще залишався однією з небагатьох "живих" течій світового постмодернізму, який на той час в основному вичерпав свій інтелектуальний і новаторський потенціал. Культурний плюралізм, що сьогодні існує в світі, веде митця в основному шляхом гонитви за успіхом і грішми, призводить до атрофії творчості. Більшість видатних діячів культури називають це явище трагедією свободи творчості і ставлять справедливе запитання: а що ж далі? І тут слід прислухатися до слів Д. Лихачева: "Мистецтво на межі XXI століття не закінчується, воно вступає в перехідний період хаосу, а хаос завжди народжує нове".

80 Про слов'ян на Дніпрі, як на Віслі та Дунаї, знали вже давньогрецькі й римські письменники-історики (від VII ст. до н.е.) — Гезіод, Геродот, Софокл, Пліній, Таціт, Птолемей. Найбільше відомостей про слов'ян маємо від історика готів Йордана, що жив у VI ст., і візантійського історика Прокопія Кесарійського. В той час, коли, наприклад, готи (II — III ст.) були на Дунаї чи в Причорномор'ї чужинцями, слов'яни були для греків чи римлян автохтонами і в давнину утворили етнічну цілісність. Усіх слов'ян Йордан називає венедами, які діляться на склавінів (півд.-зах. група) і антів (східна група). Анти вперше з'являються на історичній арені під час наступу тюрксько-монгольського племені гунів на Європу. Анти заселяли всю нинішню етнографічну територію українського народу і заснували союз племен, до якого наші північні сусіди ніколи не належали. Про це свідчать також археологічні дослідження. Займалися вони землеробством, скотарством і торгівлею, залишаючись у межах північного лісостепу. Якщо говорити про культуру, типову для антів, то її вперше відкрито в могильниках біля с. Зарубинці на Київщині і звідси названо зарубинецькою (II ст. до н.е.— II ст. н.е.). Продовженням її була відкрита біля с. Черняхів (теж на Київщині) черняхівська культура, яку археологи датують II-V ст. н.е., що постала як синтез попередніх культур.Для обох культур характерна, передусім, кераміка: кераміку зарубинецької культури виробляли вручну, з чорним або брунатним глянцем, а кераміку черняхівської культури — з сірим глянцем, за допомогою гончарного кола. Іншими словами, гончарне керамічне мистецтво "черняхівців" репрезентує вищий культурний ступінь. У похованнях черняхівської культури знайдено кераміку, миски, горшки, костяні гребені, намиста тощо. Розвинуте товарне виробництво хліба здійснювалося вже не лише задля обміну на продукти іншої праці. Хліб продавався за гроші, спочатку римські, а потім візантійські.Політичне об'єднання антів проіснувало три століття (від кінця III до початку VII) і впало під навалою аварів. Тоді ж зникає сама назва анти, її змінює назва слов'яни, бо на історичну арену виходить нове, ширше етнічне об'єднання — Русь.Після падіння племенного угруповання антів утворюється 14 різноплеменних груп, що об'єднуються в союзи-князівства, створюючи передумови для виникнення східнослов'янської державності та розвитку культури.З VIII ст. у слов'янських племен спостерігається деяке піднесення ремесла. Відбувається відокремлення металургії від ковальської справи, виникають невеликі виробничі центри. Такі види ремесел, як гончарство, прядіння, ткацтво, обробка шкіри, каменю, дерева, за умов натурального способу життя залишалися, здебільшого, в межах родинного промислу, задовольняючи в основному потреби сім'ї.Одним з елементів матеріальної і духовної культури людського суспільства є житло, яке відігравало надзвичайно важливу роль у житті людини. Тому у давніх українців будівництво оселі, вибір місця були регламентовані великою кількістю обрядів і ритуальних дій.Основним будівельним матеріалом для наших предків, як і в інших народів Європи, було дерево. За етнографічними даними, що сягають глибини століть, відомо, що східні слов'яни ніколи не ставили будинки там, де колись був шлях, чи там, де знайдено останки людини, де людина була поранена звіром чи ворогом. До наших днів дійшла велика кількість різноманітних способів гадання при виборі конкретного місця для будівництва: висівання зерна, маніпуляції з водою, горщиком, вовною та ін.Важливе місце в системі культури будь-якої етноісторичної спільності має набір посуду, який втілює в собі етнічні особливості, смаки людей, рівень культурного розвитку. Посуд відбиває традиційність культур, пов'язується з цілою системою звичаїв.

78.Образотворче мистецтво: іконопис, фреска, мозаїка, книжкова мініатюра У Софії Київській чудово збереглися мозаїки і фрески, створені в 30-40 роках ХІ ст. грецькими майстрами й їхніми місцевими учнями. Як матеріал (золото, кубики кольорового скла і смальти), так і стиль живопису мали навіювати людині, яка молиться, думку, що світ, до якого вона потрапила, абсолютно реальний та істинний.Осібним видом мистецтва Київського Русі була книжкова мініатюра. Книгу на Русі любили й шанували. Рукописні книги були дуже дорогими, їх переплітали в міцні оправи з металевими замками, прикрашали численними ініціалами, заставками, мініатюрами. Книжкова мініатюра (хоч вона часто мала перед собою візантійський оригінал) виконувалася й ілюструвалася руськими писцями і художниками.Найпоширенішим видом мистецтва Київської Русі було декоративно-ужиткове мистецтво. Воно охоплювало всі верстви населення і тому увібрало в себе і місцеві багатовікові традиції, і народні риси, і стилістичні тенденції світового художнього процесу, оскільки Київська Русь вела широкий торговельний та культурний обмін з іншими народами. Отже, якщо у часи Володимира і Ярослава нова культура, активно утверджуючи себе, прагнула промовляти мовою монументальних архітектурних образотворчих форм, то в останню третину ХІ – на початку ХІІ ст. образотворча мова стає більш динамічною, здатною виражати багату асоціаціями думку. Утверджується смак до вишуканих рафінованих форм.Ткацтво, килимарство та вишивкаНа Русі був дуже розвинений ткацький промисел, передусім – виробництво з льону й конопель. Можна пов’язувати початки килимарства на Русі з тривалим перебуванням тут кочових народів (печеніги, половці, тюрки, берендеї, чорні клобуки), що як пастуші племена вівчарювали і, ймовірно, виробляли з вовни тканини, але ці впливи не доведені. З інших різновидів народного ткацтва поширеними на Русі були полотняні скатертини, обруси, верети, рядна, частини жіночого одягу: запаски, крайки, пере мітки, плахти, а також рушники, паси, наліжники, наволочки, доріжки, коци (грубе вовняне однотонне вкривало з насічками, або ж ворсовий пристрижений однобічний килим).Відомі на Русі з давніх-давен і вишивки.Театральне мистецтво. Музика. ТанокУ добу Київської Русі театральне мистецтво найповніше втілювалося в народному і так званому княжому, дружинному театрі. Народний театр здобув найширше вираження у весільній народній обрядовості, про що вже йшлося. Княжий театр спирався на лицарську пісню, маючи за основу два елементи: речитатив та величання.Музичне мистецтво в добу держави Київська Русь розподілялося на три групи: музика народна, княжих салонів і церковна.Народна музика Русі складалася з вокзальних та інструментальних мелодій, що споконвіку творилися в усній традиції народу.Про музику князівських салонів можемо судити тільки на підставі згадок у тогочасній літературі, описів інструментів та тогочасних фресок, головним чином Софійського собору. Репертуар цієї музики напевне був дуже різноманітний – танковий, ліричний, побутовий, жартівливий та ін. Церковна музика прийшла до нас із Візантії.Особливого розвитку на Русі набула музика дзвонів, яка виконувалася обов’язково по нотах зі знанням справи. Дзвони супроводжували будь-яке християнське свято, збирали людей на віче та інші зібрання з нагоди вирішення важливих державних справ. Перегук церковних дзвонів – це невеличкий музичний концерт. Під час християнських свят (особливо великих – Різдво Христове, Великдень тощо) виконувалися по кілька десятків таких творів дзвонової музики.Могутньою основою формування і розвитку самобутності давньоукраїнської культури був багатий культурний спадок українців. Русь як держава формувалась і розвивалась на полі етнічній основі, до її складу входили й неслов’янські племена.

Введення християнства значно прискорило розвиток писемності і літератури на Русі. Давньоруська література мала певну перевагу перед католицьким Заходом і мусульманським Сходом: вона розвивалася рідною мовою. На Заході бути письменним означало знати латинь, на Сході — арабську. Арабська для багатьох мусульманських країн була чужою мовою, як і латинь для Європи, і тому національні літератури європейських держав тієї епохи майже невідомі. У цьому розумінні українська література старша за німецьку, французьку та англійську.Писемна література, яка сформувалася в Київській Русі на початку XI століття, спиралася на два найважливіших джерела — усну народну творчість і християнську традицію, що прийшла з сусідніх держав, насамперед Візантії.У творах літераторів того часу широко використовувалися героїчні й обрядові пісні, загадки, прислів'я, приказки, замовляння і заклинання. Від усної народної творчості древньої Русі у фольклорі українського народу збереглися найяскравіші зразки обрядової поезії — колядки і щедрівки.З утвердженням християнства велику роль починає відігравати перекладна література. За літературними зв'язками Київська Русь тяжіла до Візантії, яка була центром античних і східносередземноморських цінностей. З Константинополя в Київ незабаром після введення християнства стали надходити церковні і світські твори грецькою та іншими мовами. Одним з перших був переклад Євангеліє, виконаний у Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Осторомира — Остромирове Євангеліє. Також поширювалися апокрифічні твори — твори релігійного змісту, неканонізовані церквою.В особливий жанр оригінальної літератури Київської Русі виділилися повчання. Князь Святослав Ярославич створив знаменитий «Ізборник», присвячений проблемі, «яко подобає людині бути». Перу князя Володимира Мономаха належить «Повчання», адресоване дітям. Головна його ідея — турбота про долю Русі, яку розривали князівські усобиці, заклик до єдності.Протягом сторіч у східних слов'ян нагромаджувався багатий досвід архітектури, склалася національна традиція містобудування. Довгий час як головний будівельний матеріал використовувалася деревина, що була в достатку доступна. У центрі поселень знаходилися «гради», які служили для захисту від ворогів, проведення племінних зборів і культових обрядів. Більшість споруд у слов'янських «градах» споруджувалася зі зрубів — колод, укладених в чотирикутні вінці. Зі зрубів будувалися і прості хати, і 2-3-поверхові тереми, зруби закладалися в основу кріпосних валів.Якісно новий рівень розвитку архітектури пов'язаний з переходом від дерев'яного до кам'яного і цегельного будівництва. З прийняттям християнства почалося спорудження храмів, які являють собою самостійну давньоруську переробку візантійських зразків.Перші кам'яні споруди були створені в період князювання Володимира Великого. На центральній площі древнього Києва звели церкву Успіння Богородиці. Церква була прозвана Десятинною тому, що Володимир спеціальною грамотою відписав їй десяту частину великокняжих прибутків. Доля церкви склалася трагічно: в 1240, коли до Києва увірвалися орди Батия, вона стала останнім рубежем оборони і була вщент зруйнована. У наші дні розчищений і зберігається її підмурівок.Втіленням головних архітектурних досягнень Русі став Софійський собор у Києві, який зберігся до наших днів, але в дуже перебудованому вигляді. Він був споруджений при Ярославові Мудрому на місці його перемоги над печенігами і задуманий як символ політичної могутності Русі. Софіївський собор став місцем посадження на князівський стіл і поставляння на митрополичий престол, місцем прийому іноземних послів, зустрічей князя з народом.

На межі XI—XII століттях недалеко від храму Святої Софії був споруджений собор, присвячений архангелу Михаїлу, який увійшов в історію під назвою Золотоверхий. Михайлівський собор, який пережив всі пожежі і війни попередніх епох, зруйнували за часів радянської влади в 30-і рр. ХХ століття Незалежна Україна відновила свою святиню. Тогочасна влада причину руйнування Михайлівського собору сформулювала так: «у зв'язку з реконструкцією міста». Зараз український уряд здійснює ряд заходів для повернення унікальних мозаїк Михайлівського собору з Росії, куди вони були раніше вивезені.Не менш цікаві архітектурні пам'ятники й інших центрів Київської Русі, які особливо піднялися в XII-XIII століттях, в епоху дроблення Русі на питомі князівства. Роздробленість об'єктивно сприяла зростанню міст, розвитку в них ремесел і торгівлі. У нових центрах розвивається культура, тісно пов'язана з місцевою народною творчістю. Архітектори переходять на місцеві будівельні матеріали: в Подніпров'ї і на Волині — на цеглу, у Галичі та Володимиро-Суздальській землі — на білий камінь. Звідси бере початок значна художня різноманітність в архітектурі давньоруських земель.Загалом у мистецтві Київської Русі, як і в мистецтві Західної Європи, архітектурі належало провідне місце. Живопис, різьблення по каменю, художнє лиття перебували у залежності від архітектурно-художнього задуму.

Не одна розповідь про хрещення Русі не обходиться без того, щоб мова в ній не йшла про те, як захопив Володимир грецьке місто Корсунь (Херсонес) і змусив гордих візантійців хрестити і просвітити язичницьку Русь, як стояло візантійське духовенство на чолі з митрополитом на березі Дніпра і хрестило натовп киян. Описуючу таку давно улюблену картину, навіть священнослужителі не добачають у цьому порушення канонів. Але це саме так. Цього не могло бути, оскільки ні один візантійський священик не міг здійснити такого порушення канонів, не накликавши гніву константинопольської патріархії. Русь хрестилася не в І, а в Х столітті, коли всі деталі християнського обряду були вже ретельно розроблені, у багатьох вікових суперечках обговорені і остаточно прийняті. Обряд хрещення вже тоді був добре канонізованим: він здійснювався індивідуально і тільки в храмі. Невідповідностей і протиріч в літописах так багато, що дослідники літописної спадщини не лише вказують на них, але й прагнуть поновити найдавніші прошарки „Повісті врем’яних літ”, де міститься більш достовірна розповідь про хрещення Русі. Але це зовсім не ставить під сумнів авторитет літописних повідомлень.Літописець завжди усвідомлює, що описує історію, і лише з важливих ідейних спонукань міг трохи підправити працю свого попередника, коли викидав один шматок тексту і вставляв інший, не турбуючись про послідовність і відсутність протиріч всього переказу. На самобутнє формування християнства на Русі вказують і літописні свідчення про Символ віри, котрий прийняв Володимир, коли охрестився: „Володимиру, після прийняття ним християнства, сказали таке: „Нехай не спокусять тебе ніякі єретики, але віруй, так промовляючи .” І далі викладається Символ віри, яким повинна керуватися новостворена церква. Але християнське віровчення тут викладено далеко не канонічним чином. Основу основ християнської віри Володимиру викладають в дусі аріанства, яке напротязі багатьох віків переслідувалося західною і східною церквами. Володимир, згідно з літописом, приймає християнство, увірувавши в те, що „Син – подобосущий і безначальний Отцю, народженням тільки відмінний від Отця і Духа”. У першій побудованій Володимиром в Києві Десятинній церкві був приділ святого Климента. Новостворена церква віддавала особливу пошану святому Клименту, римському папі, який був втоплений посланцями Римського імператора-язичника Траяна за поширення християнства серед мешканців Херсонесу. Це ушанування святого західної, але ніяк не східної церкви, бере свої витоки від братів слов’ян і їх учнів. Свідчення всіх перших літературних пам’яток – „Повість врем’яних літ”, „Слово про Закон і Благодать” митрополита Іларіона, „Пам’ять і похвала князю Володимиру” Мніха Якова, „Сказання про Бориса і Гліба” – говорять про те, що Київська Русь сміливо взялася за створення своєї самочинної і самоуправної Церкви і прагнула зайняти своє чільне місце у християнському світі, але не завершила своєї роботи. Особливості Київського християнства найбільш яскраво проявилося саме в період його запровадження. Це була спроба продовжити початий західними слов’янами процес створення християнства слов’янського обряду. В подальшому відбувається злука з візантійським християнством і розвиток давньоруської церкви відбувся в межах канонічного візантійського православ’я. У 1039 році у Київ прибув перший митрополит – грек Феопемпт, який відразу ж розпочав втілювати в життя месіансько-православну ідеологію „другого Риму”. Київський митрополит став офіційним главою Київської митрополії і всіх православних церков регіону. Але грецькі митрополити і єпископи не могли багато домогти у розвої християнства в Україні через незнання старослов’янської мови і місцевих звичаїв. Вони вимагали переходу на теоретичні засади візантійського варіанту християнства і копіювання і усьому грецького обряду, а через це часто вступали в конфлікт із князями і патріотично зорієнтованим духовенством. Дві спроби в 1051 і 1147 рр. добитися автокефалії були невдалими. Перш за все тому, що митрополити Іларіон і Климент були провідниками теорії християнського універсалізму з чітко означеним змістом, а саме схрещенням здобутків східного варіанту християнства із західним на базі перед християнської слов’янської культури. Цей зміст визначає одну з головних особливостей християнства у Київській Русі, а деякі дослідники кладуть його в основу поняття „Київське християнство”. Християнський універсалізм Київського християнства формується на основі толерантного і відкритого ставлення до Сходу і Заходу. Як пише відомий православний богослов протоієрей Георгій Флоровський: „Не можна уявити собі Київську церкву, як щось замкнуте і самітнє . В ХІ і ХІІ ст. вона досить тісно була пов’язана і з Цареградом, і з Афоном, і з Палестиною. І з Заходом зв’язки були постійними і досить розвинутими”.

Разом з рисами християнського універсалізму, толерантного ставлення до різних релігійних центрів, антимесіанства і антицезаропапізму, власного слов’янського обряду і богослужбової слов’янської мови, християнству перших віків в Україні були також притаманні ранньохристиянська орієнтація, патріотичність, євангелізм, паулінізм, софічність. Перед Богом, як вважали вчителі Київського християнства, всі люди рівні, всі народи покликані Благодаттю до спасіння, одні тільки скоріше, а інші пізніше. Видатний теоретик Київського християнства митрополит Іларіон закладає засаду великого соціального значення, а саме: робить Київське християнство щиро патріотичним. На думку відомого дослідника історії і культури Київської Русі Д.С.Лихачова, митрополит-русич у своєму „Слові” створив „власну патріотичну концепцію всесвітньої історії”. Євангелізм Київського християнства багато в чому зорієнтований на ту традицію в ранньому християнстві, яка пов’язана з діяльністю апостола Павла. Так званий паулінізм „перетворив єдність і рівність у Христі всіх людей на основний принцип, який освячений самим Богом”. З паулінізмом пов’язане і виникнення в Київському християнстві перших богословсько-філософських розробок. Їх особливість характеризується софійним характером способу богословствування і філософствування. На цю рису руського православ’я в до монгольський період вказував в свій час відомий православний богослов і священик Павло Флоренський. В Київському християнстві софійний підхід асоціювався з постійним потягом до мудрості через вчення про Софію як „Премудрість Божу” сприяв формуванню таких засад бачення світу, які під впливом платонівської і неоплатонівської філософської традиції обґрунтовували „плюралізм”, „поліфонію”, творчий розмах думки, а не єдність та одностайність її, що тиражується від індивіда до індивіда” [4, с.40], тобто відтворювався закономірний „філософемний” етап розвитку суспільної свідомості в тодішній Руси-Україні. Саме цю особливість Київського християнства намагався розвивати його інший визначний теоретик – Климент Смолятич. Другий митрополит-русич, як сказано в літопису, був книжник і філософ, що „писав від Гомера, і від Аристотеля, і від Платона”.

Після смерті князя Ізяслава (1154 р.), провізантійська партія месіансько-цезаропапістського ґатунку на чолі з світським лідером Юрієм Довгоруким розправилася з патріотично-євангельським табором, що репрезентував основні засади Київського християнства митрополита Іларіона. Про подальшу долю Іларіона, як і про останні роки життя його послідовника митрополита Климента Смолятича літописи мовчать.

Доба Київського християнства остаточно завершилась двома подіями: монголо-татарською навалою і перенесенням резиденції Київських митрополитів на північ, що заклало підвалини майбутньому перетворенню Київської митрополії на Московську.

Освіта. Велику роль у піднесенні культури мали навчальні заклади. У 1805 р. було засновано Харківський, а в 1834 р.– Київський університети. У 1817 р. відкрито Одеський ліцей, у 1820 р.– Ніжинську гімназію вищих наук (з 1832 р. ліцей). Почали функціонувати чимало гімназій і повітових шкіл. Певну роль у розвитку культури відігравав найстаріший на Україні Львівський університет (1661 р.). При університетах, ліцеях та гімназіях були зосереджені основні сили освітньої, наукової та літературно-мистецької громадськості. Прагнучи пізнати життя народу, прогресивно настроєні студенти і викладачі старанно вивчали його мову, пісні, танці, архітектуру, живопис, побут. В університетських друкарнях друкувалися журнали й альманахи («Украинский вестник», «Украинский журнал», «Запорожская старина»).

Система загальної освіти в основному орієнтувалася на релігійне виховання дітей. До того ж русифікаторська політика Царизму на Україні, що особливо посилилася після польського повстання 1830 р., гальмувала розвиток національної школи.Науково-дослідна робота здійснювалася головним чином викладачами університетів і ліцеїв. У ній брали участь також деякі заможні особи, що не обіймали державних посад, а жили за рахунок прибутків з власних маєтків. У галузі математики відзначився професор Харківського університету Т. Осиповський, тритомна праця якого «Курс математики» тривалий час була основним навчальним посібником для студентів. У стінах університету успішно розвивалися медичні науки (П.М. Шумлянський, І.П. Каменський та ін.). Харківські та київські вчені проводили дослідження з астрономії, фізики, ботаніки, геології, географії, хімії тощо.У Київському університеті працював талановитий вчений І. В. Вернадський (батько першого президента АН УРСР В. І. Вернадського). Ще студентом він одержав медаль за дисертацію з філософії. Після закордонного наукового відрядження вчений захистив 1847 р. у Петербурзі магістерську дисертацію «О теории потребностей». За клопотанням ради Київського університету у лютому 1848 р. його було призначено ад´юнктом кафедри політекономії та статистики. Через два роки у Московському університеті І.В. Вернадський захистив дисертацію на ступінь доктора історичних наук, політичної економії та статистики і з 1850 р. викладав там ці дисципліни.У розвиток філософської думки чільний внесок зробив І. Рижський — перший ректор Харківського університету. Видатний словесник свого часу, Рижський надавав важливого значення взаємозбагаченню мов і культур різних народів, своєю практичною діяльністю сприяв підготовці фахівців для дальшого поступу української культури.В українській науці Максимович посідає почесне місце і як історик. Він підтримував ломоносівську теорію слов´янського походження Давньоруської держави, виступав за дружбу російського і українського народів, вважаючи їх близькими за історичним корінням і культурою.

Яскравим прикладом доби енеоліту є Трипільська культура (ІV-III тис. до н.е.), названа так через поселення поблизу с. Трипілля на Київщині відкрите та досліджене чеським археологом В.Хвойкою у 1896-1897рр. і є частиною історичної спільності Кукутень-Трипілля. Район Трипілля є місцем найбільшого скупчення трипільських поселень у Подніпров’ї. Формування трипільської культури відбувалося в районі Карпато-Подністров’я (території сучасних держав Румунія, Молдова, Україна) і було зумовлене складними культурно-історичними процесами доби пізнього неоліту – раннього енеоліту, що охоплювали Балкано-Карпато-Дунайський регіон у У тис. до н.е. Перші та найбільш ранні пам’ятки культури Прекукутень–Трипілля відомі у Південно-Східній Трансільванії та Прикарпатській Молдові. Трипільська культура утворилась в результаті синтезу традицій кількох культур доби неоліту: лінійно-стрічкової кераміки, Боян, Хамаджія, Криш.

Територія поширення культури в Україні – сучасна Лісостепова смуга та смуга лісів помірного поясу від Прикарпаття на Заході до Наддніпрянщини на Сході. Найпівнічніші пам’ятки класичної трипільської культури зафіксові на Десні, а найпівденніші – у степовому Побужжі. Економіка трипільців базувалася на аграрному виробництві. Орне землеробство було головною аграрною галуззю і мало перелогову систему. З виснаженням землі трипільці пересилялися далі на схід і врешті освоїли всі придатні для землеробської системи чорноземи від Карпат до Дніпра. Інша аграрна галузь – тваринництво – забезпечувала не лише харчові потреби, а й постачала сировину для виготовлення одягу, господарського реманенту: кістки, шкіру, вовну. У череді трипільців переважала велика рогата худоба. Воли забезпечували трипільців тягловою силою. Тваринництво мало молочний напрямок. Інтерпретація Трипілля на засадах автохтонізму становить на сьогодні суто історіографічний інтерес. Трипільська археологічна культура є складовою балкано-дунайського неоліту з Південної Анатолії і в Україну прийшла з південного заходу, з басейнів Сірету та Пруту – теренів сучасної Румунії та Молдови. Про це свідчить і східносередземноморський антропологічний тип трипільця. Можна довго сперечатись з приводу того скільки тече в жилах сучасного українця трипільської крові, але чорні очі та карі брови – це від них!

Завдяки трипільській пластиці дізнаємося про пантеон Богів мешканців України кінця VІ – початку ІІІ тис. до. н.ч. Перше і мабуть головне місце в цьому пантеоні по праву належить Великій Богині-Матері – жіночому началу родючості, в якому відображалося уявлення про відтворюючі функції Землі, жінки, Природи загалом. Жінка-прародителька представлена глиняними образами повнотілих зрілих жінок, що народжують. В глину цих статуеток додавали зерно або борошно з нього. На животі Богині зображений ромб, розділений начетверо з крапками (зернами) в середині – символ засіяного поля. Вірогідно, вони символізують Свято Врожаю, осінній аграрний період. Часто статуетки Богині позначені спіралевидними зміями, що обвивають її груди або живіт (оберіг вагітності). На поселенні Майданецькому Богиня-Мати тримала біля грудей дитину. Поруч зі старшою Богинею археологи знаходять і юну постать стрункої молодої Богині-Діви, оновленої весняної Природи. Богиня-Мати і Богиня-Донька є давніми прототипами не тільки слов'янських Рожаниць Лади і Лелі, але й балкансько-грецьких Деметри й Кори-Персефони, що символізують ідею смерті і воскресіння природно-рослинного світу, і загалом циклічності – занепаду і відродження. Друга сакральна постать: Бог-Батько у трипільській пластиці представлений переважно зооморфно у вигляді Бога-Бика (Тура) – чоловічого начала Природи, очевидно відображеного на небі сузір'ям Тільця. Найдавніші пам'ятки з символами Тільця датуються з V тис. до н. ч. (за М. Чмиховим, приблизно 4400 рік до н. ч.) до середини ІІІ тис. до н. ч. – період панування його в Зодіаку (коли весняне рівнодення випадало в сузір'ї Тільця). Трипільська релігія вже, вірогідно, мала міфологічний сюжет шлюбу Батька Неба (Бога-Бика) з Матір'ю-Землею (Великою Богинею). Аналог цього сюжету також має паралелі в грецькому міфі про викрадення Європи Зевсом, який обернувся биком. Третє місце в трипільському пантеоні займає Змій-Дракон – втілення земноводної стихії, який водночас може виступати як земна (ріки, моря, джерела, повені), так і небесна волога (дощ, злива). Висловлюється припущення про наявність у трипільській міфології ідеї "священного шлюбу Великої Богині з обома провідними чоловічими постатями" Богом-Биком (Небом) та Богом-Драконом (Земноводним), завдяки чому у світі циклічно відтворюється життя, а також міфологема суперництва двох Богів-чоловіків. Аграрні й еротичні культи тісно перепліталися в світогляді трипільців та їхній релігійній практиці: вважалося, що статевий зв'язок чоловіка і жінки на полі сприяє родючості рослин і тварин. Як бачимо, переважна більшість зооморфної пластики мала культовий характер, збережений в релігійних системах багатьох індоєвропейських народів.

71. Терміном «етнографічний регіон» означають частину тер. розселення етносу, що вирізняється з-поміж сусідніх частин притаманним їй комплексом ознак (явищ) матеріальної та духовної к-ри цього етносу. Найбільш об’єктивним способом виділення етнографічних регіонів є картографування специфічних для даної місцевості видів матеріальної (нар. арх-ра, костюм, харчування, с.-г. знаряддя) та духовної (обряди, фольклор) культури. За матеріалами найбільших комплексних етнографічних досліджень укр. земель, що були здійснені наприкінці 19 – поч. 20 ст., в межах сучасних державних кордонів України можна виділити більше 20 етнографічних регіонів. Напр., Т.Косміна виділяє 24 етнографічні регіони (деякі з них складаються з субрегіонів) і об’єднує їх у 4 макрорегіони: Полісся, Лісостеп, Степ, Карпати. Полісся. Цей макрорегіон охоплює пн. смугу укр. теренів. До його складу входять 3 правобереж. (відносно Дніпра) і 2 лівобережні поліські землі. Традиційна культура населення правобереж. поліських земель (Волинського, Житомирського та Київського Полісся) відрізняється від традиційної культури населення поліських лівобереж. земель (Чернігівського та Новгород-Сіверського Полісся). На формування відмінностей лівобереж. і правобереж. поліських регіонів істотно вплинули контакти та екон. взаємини місцевого нас. з сусідніми етносами: поляками, білорусами, росіянами. Лісостеп. Особливості цього макрорегіону зумовлені його сприятливими природними умовами та географічним положенням, яке робило його відкритим для контактів з різними цивілізаціями. Центральний лісостеповий регіон – Середнє Подніпров’я – був осередком формування нації української. Правобереж. та лівобереж. частини Лісостепу дещо різняться за культ. традиціями. На Лісостеповому правобережжі розташовані Волинь, Галичина, Опілля, Поділля та більша частина Середнього Подніпров’я. Поділля, яке тривалий час було розділене держ. кордоном по р. Збруч (прит. Дністра), має 2 субрегіони (Зх. та Сх. ПоділляСтеп. Цей макрорегіон утворився пізніше за ін. Він увійшов до зони розселення українців унаслідок колонізації, що набула масового характеру у 18 ст. У цьому процесі брали активну участь не тільки українці з різних регіонів Лісостепу і Полісся, а й представники ін. етносів. Цей чинник, як і яскраво виражений товарно-зерновий характер степового господарства, значно вплинув на особливості макрорегіону. До складу цього макрорегіону входять: Буджак, Одещина, Нижнє Подніпров’я (з поділом на зх. і сх.), Таврія, Приазов’я, Крим. Карпати. До цього макрорегіону входять такі регіони: Лемківщина, Бойківщина, Гуцульщина, Покуття, Буковина, Закарпатська Україна. Особливості макрорегіону склалися під впливом природних умов гірського краю, своєрідності землеробсько-скотарських занять населення, історико-культурних відмінностей у розвитку окремих його частин, генетично пов’язаних з культурами різних народів – слов’янських (українці, поляки, словаки) і неслов’янських (угорці, румуни, молдовани).

«Істо́рія Ру́сів» — твір української національно-політичної думки кінця XVIII — початку XIX століття, де подано яскраво, часом у художній формі, картину історичного розвитку України від найдавніших часів ще до 1769 року.Перша згадка про «Історію Русів» зустрічається в 1825 році. Цей твір добре знали кирило-мефодіївці, і насамперед, Тарас Шевченко.Вперше видана Осипом Бодянським в Москві в 1846 році в «Чтениях Общества Истории и Древностей Российских», а також окремим виданням. Багато уваги приділено Козаччині, Хмельниччині, Гетьманщині. Історична концепція твору продовжує традиції козацьких літописів. По суті, це перша політична історія України. З огляду на цензуру, багато своїх власних думок автор ховає між рядками або приписує їх неіснуючим історичним особам минулого.«Історія Русів» — твір, що з'явився на рубежі сторіч і тривалий час поширювався в рукописному варіанті (вийшов друком лише 1846 p.). За жанром ця робота, власне, не є науковою працею, фахівці називають її «політичним памфлетом», написаним у традиціях козацьких літописів. Анонімний автор змальовує картину історичного розвитку України з найдавніших часів до 1769 р. Основна увага приділена періодам Козаччини, Хмельниччини, Гетьманщини. В основі історичної концепції твору лежать ідеї автономізму, республіканства, протесту проти національного поневолення. Намагаючись обґрунтувати право народу на свободу та державність, анонімний автор стверджував, що тільки Україна була прямою спадкоємицею Київської Русі; польсько-литовська доба — це час розвитку української автономії, коли Україна вступала у відносини з Литвою та Польщею «як вільний з вільним і рівний з рівним»; Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького — це справедлива боротьба пригніченого народу за своє «буття, свободу, власність».«Історія Русів» — це перша своєрідна політична історія України. Цей політичний памфлет характеризується не тільки яскравістю викладу, оригінальністю стилю, емоційністю, патріотизмом, йому притаманні й тенденційність, недостатня документальна обґрунтованість тверджень, неточності, відверті фантазії автора (вигаданість дат, кількості військ, числа загиблих тощо). Безумовно, у цьому творі надзвичайно багато суб'єктивного, але його автор стоїть на патріотичних, демократичних позиціях і його думку рухає гаряче бажання не тільки розібратися в хитросплетіннях національної історії, а й допомогти своєму страждаючому народові. Не випадково, критично оцінюючи «Історію Русів», Д. Дорошенко зазначав, що ця праця «прислужилася дуже мало науковому дослідженню українського минулого, але допомогла пробудженню національної думки». Автор твору невідомий. Група дослідників схилялася до думки, що ним був архієпископ Григорій Кониський, інші — Григорій Полетика, ще інші — князь Олександр Безбородько. Одначе, очевидно, твір вийшов з кіл Новгород-Сіверського патріотичного гуртка 80 — 90 років XVIII століття, тісно зв'язаних з князем О. Безборо

Націоналізм Д.Донцова.

Дмитро Донцов (1883-1973) був головним ідеологом руху. Він був членом Української соціал-демократичної робітничої партії, Партії хліборобів-демократів, автором численних творів ("Підстави нашої політики" (1921), "Націоналізм" (1926), "Дух нашої давнини" (1944).Філософським фундаментом поглядів Д. Донцова був ідеалізм з його приматом духовного над матеріальним. Відповідно до своєї філософської позиції мету існування нації він убачав не в матеріальних, а в духовних благах. Ідея добробуту й матеріального блага приноситься ним у жертву ідеї честі та слави, благополуччя одиниці - величі нації в цілому, тому що тільки в межах національного організму існують і творяться духовні цінності.Д. Донцов заперечував традиційний український націоналізм XIX ст. за раціоналізм, лібералізм і соціалізм, федералістичні та автономістичні ідеї. Він сформулював концепцію нового - інтегрального, або чинного, українського націоналізму. Вихідною ідеєю інтегрального націоналізму є ідея переорієнтації українства на Захід, відхід його від Росії, як несумісного з нею за історичними політичними традиціями, національними звичаями, способом життя. Політична та ідеологічна концепція Д. Донцова найповніше викладена у його праці "Націоналізм". У ній він писав, шо починаючи з XVIII ст. в Європі відбувся поділ на дві частини, в одній з яких панувала воля, а в іншій - інтелект. Українські політичні мислителі та діячі XIX ст. апелювали до інтелекту, тому й не досягли успіху в національному визволенні. У XX ст. назріла потреба в такому націоналізмі, головною рушійною силою якого були б не інтелект, а воля як інстинктивне прагнення нації до життя, влади і панування.Націю Д. Донцов розумів як об'єднання мільйонів воль довкола спільного ідеалу панування певної етнічної групи над територією, яку вона дістала в спадщину від батьків і яку хоче залишити своїм дітям. Боротьба за формування нації і державну незалежність повинна грунтуватися на романтизмі, фанатизмі та аморальності. Романтизм є догматичним, отже, релігійним за своїм характером відчуттям, що в історії часто постає у формі різних легенд і міфів. Фанатизм випливає з релігійного характеру догматизму, бо віруючі дивляться на свої ідеї як на правду, обов'язкову для всіх. Фанатизм є аморальним, він суперечить буденній моралі, оскільки звичайні люди керуються у своїх діях не загальнонаціональними, а передусім власними інтересами, що виправдовує існуюча мораль. Аморальність у політиці означає можливість використання будь-яких засобів для досягнення політичних цілей.

Погляди на природу націоналізму у вченні Д.Донцова і Вяч.Липинського.

Дмитро Донцов (1883-1973) був головним ідеологом руху. Він був членом Української соціал-демократичної робітничої партії, Партії хліборобів-демократів, автором численних творів ("Підстави нашої політики" (1921), "Націоналізм" (1926), "Дух нашої давнини" (1944).Філософським фундаментом поглядів Д. Донцова був ідеалізм з його приматом духовного над матеріальним. Відповідно до своєї філософської позиції мету існування нації він убачав не в матеріальних, а в духовних благах. Ідея добробуту й матеріального блага приноситься ним у жертву ідеї честі та слави, благополуччя одиниці - величі нації в цілому, тому що тільки в межах національного організму існують і творяться духовні цінності. Він сформулював концепцію нового - інтегрального, або чинного, українського націоналізму. Націю Д. Донцов розумів як об'єднання мільйонів воль довкола спільного ідеалу панування певної етнічної групи над територією, яку вона дістала в спадщину від батьків і яку хоче залишити своїм дітям. У 20-30-х роках, коли в Європі поширювалася фашистська ідеологія і в деяких країнах були встановлені фашистські режими, ідеї Д. Донцова набули популярності в середовищі галицької молоді. Його націоналізм став ідеологічною основою програми Організації українських націоналістів (ОУН). Однак сам Д. Донцов не належав до націоналістичних організацій.. . В'ячесла́в (Вацлав) Казими́рович Липи́нський (*05(18) квітня 1882 — †14 червня 1931) — видатний український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист, теоретик українського консерватизму. Один із організаторів Української демократично-хліборобської партії. За гетьманату — посол України в Австрії. Навчався у Віденському і Гайдельберзькому університетах. Здобув докторат у Гайдельберзькому університеті (1954). У 1954—1956 — співробітник Східно-європейського інституту в Мюнхені; 1957—1959 — позаштатний працівник редакції часописів "Сучасна Україна" і "Українська літературна газета". 1959—1961 студіював тюркологію у Стамбульському університеті. Співпрацював зі Східно-європейським історичним інститутом у Філадельфії від часу його заснування (1963) як редактор історичної секції повного видання творів В. Липинського. Був керівником словникових та історичних відділів, працівником Державної бібліотеки в Гамбурзі. Від 1984 — на пенсії, проживає поблизу м. Інсбрук (Австрія). Автор досліджень про історичну спадщину М. Грушевського і В. Липинського, статей про політичний розвиток України та інших держав Східної Європи, розвідок про українську та світову історіографію, а також студій з бібліотекознавства та книгознавства. Працює також у ділянці етнології. Досліджував погляди Т. Гоббса і спільно з Л. Коленським переклав українською мовою його твір "Бегемот" (К., 1996).

Націологія у вченні О.Бочковського.

Ольгерд Бочковський (1885-1939) у своїх працях "Боротьба народів за національне визволення" (1932), "Народження нації" (1939), "Життя нації" (1939) приділяє багато уваги розробці національно-державницької концепції стосовно національного самовизначення українського народу.О. Бочковський розуміє націю як духовну спільність, що грунтується на національній свідомості та прагненні до волі. Національна свідомість формується з попередніх підсвідомих національних почувань. Сучасна нація, доводив О. Бочковський, не може існувати без політичної самостійності у формі власної держави. Наявність держави є запорукою повного і всебічного розвитку нації.Націонал-демократичний напрям української політичної думки, таким чином, уникає крайнощів марксистського соціалізму з його абсолютизацією класового чинника суспільного розвитку й націоналізму, який абсолютизує чинник національний, розуміючи націю лише як етнічну спільність.

Д.Донцов, В.Липинський: погляди у майбутнє України.

Державотворчі концепції Д.Донцова і В.Липинського були складовою питання про національне самовизначення. В.Липинський уважав, що саме завдяки існуванню держави її населення перетворюється на націю. У цьому плані його погляди близькі сучасному громадянському тлумаченню нації. Д.Донцов переконував, що спочатку формується нація, яка потім розбудовує державу.Спільним для Д.Донцова і В.Липинського є те, що вони надавали великого значення в поведінці й діяльності людей стихійним, ірраціональним інстинктам і почуттям. Дослідження підтверджує, що характерною рисою Д.Донцова як публіциста й філософа було чорно-біле світосприйняття: він підходив до проблем, ідей, фактів, людей, тільки протиставляючи, поляризуючи їх, розподіляючи на протилежні табори.У поглядах В.Липинського можна побачити спробу видатного мислителя використати ірраціональні прагнення народу не для руйнації усталеного життєвого устрою, а спрямування їх на процес державотворення.Розбіжність в оцінках ролі й місця ірраціонального чинника людської поведінки спричинила несумісність поглядів обох мислителів на засади, методи та засоби творення самостійної української держави,з абсолютизацією фанатизму й аморальності у Д.Донцова та ідейної моральної чистоти – у В.Липинського.Несумісність поглядів на методи досягнення української державності закономірно вилилась у протилежні погляди на принципові засади цієї державності, хоча ані Д.Донцов, ані В.Липинський не далиу своїх працях чіткої моделі політико-правового устрою майбутньої незалежної України.Д.Донцов віддавав перевагу політичним системам тоталітарного типу (італійський фашизм, німецький націонал-соціалізм, ленінсько-сталінський більшовизм тощо). Він бачив ідеальну українську державу з політичним устроєм, який спирається на охлократичні засади, коли невелика партія "орденського типу" накидає свою тоталітарну волю решті суспільства. Він до кінця залишався вірним принципу вождизму. Згідно з моделлю Д.Донцова, влада має належати не натовпу, а невеликій структурі, що стоїть над ним, – партії "орденського" типу. Охлократична еліта експлуатує пасивність, слабкість і неорганізованість мас і править ними, застосовуючи силу, терор і демагогію. Отже, запропонована Д.Донцовим система влади свідомо ніколи не дала б повстати громадянському суспільству, а тому була б нездатною створити модерну націю. Вона була б найпрямолінійнішим, найжорстокішим і найпримітивнішим суспільно-політичним режимом.Натомість В.Липинський був послідовним консерватором, який пов'язував розбудову української держави з відродженням і модернізацією станового суспільства зразка держави часів Богдана Хмельницького. В уяві вченого найліпшою формою організації суспільства була б та, що ґрунтувалася на класократичних (органічних) засадах, коли правління здійснюється лицарською або військовою верствою, яка заробляє на життя матеріальним виробництвом і є прикладом для еліт інших соціальних груп, кожна з яких інтегрована в корпоративний монархічний державний порядок.

Щоправда, наприкінці свого життя В.Липинський дійшов висновку, що найліпшою формою урядування в Україні може стати парламентарна монархія на зразок британської. Свої симпатії до англійської моделі вчений обґрунтовував наявністю в ній гармонійного та ритмічного балансу функцій між консерватизмом старої аристократії та поступовістю й революційністю нових соціальних груп. На відміну від Д.Донцова, В.Липинський попри всі свої антидемократичні випади, намагався відшукати для української державної моделі все корисне, що міг би дати й досвід демократій, зокрема американської, з її чіткою структурою владних інституцій.Ідеологічний вплив Д.Донцова і В.Липинського на сучасне їм суспільство був неоднаковий. Якщо "чинний націоналізм" першого став у міжвоєнний період провідною ідеологією молоді на західноукраїнських землях, то теоретичні розробки другого тривалий час залишалися відомими хіба що вузькому колу його однодумців-гетьманців. Однак, хоча В.Липинський так само як і Д.Донцов, не дав конкретної моделі українського державного устрою, він разом з тим висловив низку конструктивних думок стосовно необхідності боротьби з етнічним націоналізмом і творення нації, об'єднаної територіально-державним критерієм. Ці його положення мають право на те, щоб бути використаними в практиці вітчизняного державо- та націєтворення.

80) .Кінець XX ст. рядом дослідників культури визначається як епоха постмодернізму, або постмодерну. У визначенні сутності постмодерну та його хронології досі немає однозначних оцінок, порівняно мало й літератури. Очевидно, що розвиток цього феномену ще не завершений.

Постмодерн - широка культурна течія, що включає в себе філософію, естетику, літературу, мистецтво, гуманітарні науки. З одного боку, умонастрій постмодерну несе в собі відбиток модерністського розчарування в результатах цивілізації, ідеалах класичної культури та гуманізму, з іншого, - авангардистським установкам на новаторство, відкидання та заперечення старого протистоїть намагання скористатись усім попереднім досвідом, включити його в широку палітру сучасної культури.Не вступаючи в конфлікт із класикою, включаючи її до своєї орбіти, постмодерн водночас дистанціюється від неї, розмиває класику, відміняючи ряд її канонів, тобто утворює досить гнучку систему. Характерні риси класицизму трансформуються майже на протилежні: величне замінюється дивним, трагічне - парадоксальним. Свідомий еклектизм живить гіпертрофо-вану надмірність художніх засобів та прийомів. Найсуттєвішою рисою постмодернізму є перехід від класичного антропоцентричного гуманізму до універсального гуманізму, що обіймає все живе - людину, природу, Всесвіт. Світ уявляється постмодернізму складним, хаотичним, багатоманітним, тому кращий спосіб його засвоєння - ігровий, естетський. Звідси така характерна риса постмодерністської культури, як іронія, насміхання. У руслі постмодернізму розвивається найзначніша течія сучасного мистецтва - концептуалізм (від англ. concept - ідея, задум). На думку представників концептуалізму, що вперше з´явився в США та Англії у 1967 p., важливий не сам відтворюваний предмет, що є суб´єктивним, а його задум, те, що він означає, які рефлексії породжує. Зображуючи предмети цивілізації та супроводячи їх пояснювальними текстами-цитатами, митці часом іронізують над сучасним світом. Прийомами постмодернізму користувалися й інші численні угруповання та художники, які не визнавали радянської дійсності -нонконформісти (О. Рабін, А. Зверев, Г. Брускін, Д. Краснопєвцев, О. Целков). Іронією, пародією, цитатами були пронизані також окремі кращі твори радянської культури, зокрема такі культові фільми, як "Кавказька полонянка" та "Діамантова рука".У 90-х роках XX ст. радянський нонконформізм, або "другий авангард", ще залишався однією з небагатьох "живих" течій світового постмодернізму, який на той час в основному вичерпав свій інтелектуальний і новаторський потенціал. Культурний плюралізм, що сьогодні існує в світі, веде митця в основному шляхом гонитви за успіхом і грішми, призводить до атрофії творчості. Більшість видатних діячів культури називають це явище трагедією свободи творчості і ставлять справедливе запитання: а що ж далі? І тут слід прислухатися до слів Д. Лихачева: "Мистецтво на межі XXI століття не закінчується, воно вступає в перехідний період хаосу, а хаос завжди народжує нове".

1.Історія української культури як цілісна міждисциплінарна наука про відомості української культуру в процесі її зародження, формування й розвитку. 2.Предмет і методологічні засади історії української культури. 3.Місце історії української культури в системі гуманітарного знання. 4.Структура навчального курсу історія української культури. 5.Культура національна і вселюдська. 6.Визначення поняття індоєвропейство. Індоєвропеїстика як наука. 7. Індоєвропейські традиції в духовній культурі: санскрит і українська мова. 8.Особливості української міфології. Космогонічні й антропогонічні міфи 9.Джерела праукраїнської релігії: «Гімн Буяна», «Слов’янські веди», «Велесова книга» 11.Політеїзм та генотеїзм давніх слов’ян. 12.Двоєвір’я як синтез християнства й праукраїнської релігії. 13.Європейський і український Ренесанс XV- поч.XVII ст.. 14.Культурно-освітні центри України доби Ренесансу. 15.Гуманістичні риси представників українського Ренесансу. 17.Раннє українське бароко. 18.Специфіка національного варіанту бароко у мистецтво, архітектура, скульптура, літературі, малярстві, гравюрі, орнаменті. 19.Острозька академія. “Апокрисис” Христофора Філалета. 21.Берестейська церковна унія і полемічна боротьба з приводу її прийняття. 22.Творчість Мелетія Смотрицького та Івана Вишенського. 23.Релігійна та просвітницька діяльність Петра Могили. 24.Братство і рух за реформи церкви й освіти. 25.Архітектура та іконопис в Україні ХІV – ХVІ ст. 26.Українська культура другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. 27.Г.Сковорода, як поет, філософ. 28.Доба культурно-національного відродження поч. ХІХ ст.. 25..“Історія русів”. 29.Початок нової української літератури І.Котляревський. 30.Заснування Київського університету. 31.Українські романтики і українська ідея. 32.Специфіка європейського і українського романтизму. 33.Романтизм як світоглядна основа української культури. 34.Кирило-Мефодіївське товариство у розбудові української культури. 35.М.Костомаров і його твір «Книга Битія українського народу». 36.Просвітницькі ідеї представників «Руської трійці». 37. Розвиток науки і філософії, літератури, образотворчого мистецтва, музики, театру. 38.Громадівство у вченні М.Драгоманова. 39. Неоромантизм: його представники і їх вчення. 40.Гуманізм українського неоромантизму. 41.Товариство “Просвіта” і “Руська бесіда” у розбудові української культури. 42.Роль І.Франка як оновлювача української культури. 43.Імпресіоністські та модерністські тенденції у творчості українських художників. 44.М.Грушевський як історик і громадський діяч. 45.Українська музична культура другої половини XIX- поч.XXст. 46.Освіта та наука в Україні XIX- поч.XXст. 47.Осередки культурного життя в XIX- поч.XXст. 48.Ровиток української культури під час революції 1917 – 1920 рр. 49.Культурний Ренесанс 20-тих років XX ст. 50.Український авангард: художні стилі й естетичні напрями. 51.Український кубофутуризм; 52.Монументальне мистецтво Бойчука. 53.Модерністичний театр Л.Курбаса. 54. Культурно-просвітницькі тенденції «Червоного Ренесансу». 55.Українізація як явище в культурному житті України 20-30 рр. XX ст.. 56. «Розстріляне Відродження»: провідні діячі та їхній внесок у культурне життя України. 57.Освіта і наука в Україні 20-30 рр. XX ст.. 60.Засадничі ідеї націології, її предмет вивчення. 61.Українське театральне мистецтво 20-30 рр. XX ст.. 62.Визначення понять народність, етнос, нація. 63.Етнічна і національна культура: їхня характеристика і порівняльний аналіз. 64.Українські представники націології і їхні ідеї: О.Бочковський, Д.Донцов, Вяч. Липинський. 60.Націоналізм Д.Донцова. 61.Погляди на природу націоналізму у вченні Д.Донцова і Вяч.Липинського. 62.Націологія у вченні О.Бочковського. 63.Д.Донцов, В.Липинський: погляди у майбутнє України. 65.Розмаїтість українського культурного ландшафту. 66.Культурні ознаки етнографічних регіонів України: 67.Релігійна регіоналізація України; 67.Розмаїтість народної атрибутики ( одягу, прикрас). 69.Особливості карпатського культурного регіону. 70.Буковина – як полікультурний регіон України. 71.Етнографічне районування України. 71.Проблеми типології сучасної української культури. 73.Українська культура в умовах глобалізацій них процесах. 74.Уніфікаційні моменти сучасної української культури. 75.Діалог культур і доля сучасної української культури. 76.Нові тенденції сучасної української культури. 77.Сучасний літературний процес. 79.Сучасне кіно і театр. 78.Постмодернізм у сучасній українській