Період Київської Русі

Музей народної архітектури та побуту в Києві, сектор Буковина. Хата з с. Великий Кучурів

Впродовж 10-11 ст. Буковина перебувала у складі Київської Русі, в 12 — I пол. 14 ст. — Галицького князівства, а згодом Галицько-Волинської держави. В цей час центрами цих земель були міста Василів, Городок, Сучава, Онут та ін. Після монголо-татарської навали зв'язки Буковини з галицько-волинськими землями послабились, що призвело до утворення тут на початку 14 ст. окремої Шипинської землі, яка визнавала зверхність золотоординських ханів. У 40-50-х роках 14 ст. буковинські землі перебували під владою Угорщини, король якої Людовик призначив сюди намісником воєводу Драгоша, який сприяв переселенню на Буковину румунського населення з Семигороддя (Трансільванії) та Мармарощини.

14-16 століття

Коли 1349 р. Польща захопила Галицьку землю, Буковина відійшла до союзниці першої — Угорщини. Але невдовзі молдавські феодали виступили проти угорського короля з вимогою надати незалежність Молдові. Тоді Польща спробувала захопити Буковину, яку в ті часи називали Шипинською землею. Однак похід поляків 1359 р. закінчився невдало, і ця слов'янська земля надовго (до 1774 р.) потрапила в залежність від молдавських господарів. Майже століття Буковина зберігала автономію в складі Молдовського князівства. Аж у сер. XV ст. Шипинська земля як адміністративно-територіальна одиниця була ліквідована. Вкрита в основному буковими лісами, вона з кін. XV ст. стала називатися Буковиною.

Впродовж 1387—1497 рр. Молдова визнавала зверхність Польщі. В цей час Буковина відігравала важливу роль в економічному та політичному житті князівства, яке охоплювало землі між Дністром, Карпатами та Чорним морем. У 15 ст. Молдова вела запеклу боротьбу проти турецької агресії, очолювану князем Стефаном Великим (1457—1504 рр.). Однак після його смерті, у 1514 р., Молдова потрапила у васальну залежність від Османської імперії і зобов'язувалась платити щорічну данину султанові. Наприкінці 16 ст. її було перетворено на звичайну провінцію Туреччини. Тоді ж розпочалася активна румунізація буковинських земель, яка особливо посилилась після перенесення у 1564 р. столиці князівства з Сучави до Ясс. У 1490 −1492 землі Буковини та Галичини були охоплені повстанням під керівництвом Мухи. Протягом 16-17 ст. загони українських козаків часто вели воєнні дії на території Молдови проти турецько-татарських нападників. У 1570-х роках походи сюди очолював Іван Підкова.

71.Етнографічне районування України.

Етнографія - це наука, яка вивчає (описує) етногенез, культуру і побут народів світу, їх національний характер, розселення та культурно-побутові взаємозв'язки. Крім етнографії, вживається ще і термін етнологія (від етнос - народ, логос ~ наука, вчення). Як бачимо, етнографія позначає науку описову, а етнологія — теоретичну, яка вирішує загальні суспільно-філософські народознавчі проблеми. Проте таке розмежування досить умовне, бо етнографія не виключає узагальнень теоретичного плану, так само як етнологія застосовуй методи опису.

Безпосередні спостереження і опис звичаїв, побуту, світогляду народу - це основний метод етнографії. Крім того, вона широко використовує писемні джерела, речові пам'ятки, дані археології, антропології. Географії, фольклористки, мовознавства.Перші описи давніх народів. їх характеристики наявні у Велесовій Книзі (про готів, греків, римлян та ін.). Спроби описати етнографічні особливості племен і народів давньої України с також у "Повісті времяних літ". Літописець намагається накреслити генеалогію народів світу, іноді подаючи їхні культурно-побутові особливості, а також описує староукраїнські племена Київської Русі, вказуючи місця їхнього розселення, відмінності у звичаях, обрядах тощо. Такі спроби етнографічних описів наявні і у деяких інших писемних пам'ятках. Наприклад, у Галицько-Волинському літописі згадуються народи, які межують із Руссю: ляхи, литовці, угри, чехи, половці, жмудь, яншян, татари, німці, ізраїльтяни. До цінних етнографічних джерел можна віднести стародавні малюнки, ілюстрації до книжок, фрески, скульптурні чи рельєфні зображення людей, споруд, предметів побуту тощо.Становлення української етнографії як окремої наукової дисципліни відбулося у середині XIX ст. її розвиток тісно повязаний з іменами Михайла Максимовича, Миколи Костомарова, Павла Чубинського. Миколи Сумцова, Володимира Шухевича, Федора Вовка, Дмитра Яворницького та багатьох інших видатних діячів української культури. Значний внесок у розвиток українського народознавства зробили також письменники Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-Левицький, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський та ін. Провідну роль у дослідженнях з етнографії відіграло Львівське наукове товариство ім. Т.Г Шевченка, при якому в 1898 р. була створена Етнографічна комісія, яка видавала "етнографічний вісник". - Матеріали до українсько-руської етнології" тощо.Сьогодні ж дослідженнями з етнографії займаються інститути Академії наук України, етноцентри, музеї, навчальні заклали, які видають наукові записки, монографії, науково-популярні журнали та методичні посібники.У кінці XX ст.. коли процес занепаду традиційної культури наблизився до критичної межі, виразно постала проблема відродження саме регіональних етнографічних особливостей, народних промислів, фольклорних, мовних, звичаєвих перлин українського народу. У цьому зв'язку перед народознавцями неодноразово поставало питання етнографічного районування України.Етнографічне районування — це умовний поділ території па локальні культурно-побутові групи, населення яких має спільні риси мовного, звичаєвого, господарського характеру, зумовлені природним середовищем та історичним розвитком кожної групи, а також етнокультурними взаємозв'язками з сусідніми народами.Вже літописець, подаючи назви племен, усвідомлює, що вони мають спільне коріння, і, об'єднавшись в одній державі під назвою Русь, починають вважати себе єдиною етнічною одиницею. Пізніше замість плем'яних назв (поляни, деревляни, уличі, тиверці тощо) з'являються географічио-територіальні: полтавці, чернігівці, слобожани та іп. Назви племен для позначення локальних етнографічних груп українців не залишилися (за винятком волинян), проте лишили сліди в деяких топографічних назвах.Перші спроби визначення локальних груп українців знаходимо в Густинському літописі: Волинь, Подоли, Украйна, Подгоря — все це, як зазначав автор, на території Руської землі. Сусідів названо: москва, литва, ляхи, турки, татари. Іван Вишенський па території "Малої Руссії" виділяє ще і Покуття.Після приєднання України до Московії (1654 р.) у росіян зароджується думка, нібито українці (малоросіяни) - це етнографічна група росіян. Кілька століть такий погляд свідомо культивувався, доки не виріс до уявлення українців як "молодшого брата". Вперше науково спростував ці погляди видатний чеський вчений-славіст Павел Йожеф Шафарик. який досліджував слов'янські, в тому числі іі українські старожитності. фольклор та література. Серед східних слов'ян Павел Шафарик виділяє чотири народи: українці, білоруси, новгородці та росіяни. Погляди Павла Шафарика були надзвичайно професивними: він уперше довів неприродність роздрібнення українських земель між різними державами (Росією, Австро-Угорщиною, Польщею).Сьогодні прийнято виділяти в Україні шість історико-етнографічних зон: Полісся, Карпати, Поділля, Середня Наддніпрянщина, Слобожанщина, Південь. Однак, слід зазначити, що між етнографічними районами України не існує чітких меж, тому такий поділ має досить умовний характер. Нині серед етнографів також існує певний різнобій щодо етнографічного районування, який має свої як об'єктивні, так і суб'єктивні причини.