44.М.Грушевський як історик і громадський діяч.

Миха́йло Сергі́йович Груше́вський— професор історії, організатор української науки, політичний діяч і публіцист, голова Центральної Ради (1917—1918), академік, автор понад 2000 наукових праць. В університеті Михайло Грушевський працював під керівництвом Володимира Антоновича. Уже на третьому курсі Грушевський пише наукову роботу «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века», яку 1890 було удостоєно золотої медалі.1890—1894 — професорський стипендіат Університету Св. Володимира. У травні 1894 захистив магістерську дисертацію «Барское староство. Исторические очерки».1894—1914 — професор Львівського університету, голова НТШ, головний редактор «Літературно-Наукового Вісника». Засновник і голова Українського Наукового Товариства. 4 березня 1917 в Києві утворюється Українська Центральна Рада, головою якої заочно обрано Михайла Грушевського. Викликаний телеграмою, 12 березня він повертається з Москви до Києва. Центральна Рада діяла протягом 14 місяців. Першим Універсалом було проголошено автономію України в складі Російської федеративної республіки. Третім Універсалом Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку, а 22 січня 1918 Четвертим Універсалом — повну політичну незалежність України від Росії. Після падіння Центральної Ради Грушевський деякий час (у лютому — березні 1919 року) перебував у Кам'янці-Подільському, де редагував газету «Голос Поділля», пізніше — у Празі, Відні, Женеві. 1923 року був обраний академіком ВУАН. У березні 1924 року із сім'єю приїхав до Києва. Працював професором історії в Київському державному університеті. Був обраний академіком Всеукраїнської академії наук, керівником історико-філологічного відділу. Очолював археографічну комісію ВУАН, метою існування якої було створення наукового опису видань, надрукованих на території етнографічної України в XVI—XVIII століттях. Наприкінці 1934 року Грушевський відпочивав у одному з кисловодських санаторіїв і несподівано захворів на карбункул. Втрутилися хірурги. Однак хвороба тільки посилилася, оскільки лікування було некваліфіковане. Грушевський помер. У Києві та Львові споруджено пам'ятники Грушевському. Також чудовий пам'ятник Михайлові Сергійовичу встановлено в місті Козятин Вінницької області. Портрет Михайла Грушевського зображено на банкноті номіналом 50 гривень та на пам'ятних монетах 1996 та 2006 років.

45.Українська музична культура другої половини XIX- поч.XXст.

Українська музика була невід'ємною складовою побу­тово-реалістичного і романтичного театру, доповнювала його психологічну дію, чіткіше окреслювала людські харак­тери. Тут багато важив неповторний чар української народ­ної пісні.Народна пісенна творчість пов'язана і з розвитком про­фесійної української музики XIX ст. Українська пісня зву­чить в усіх музичних творах ("Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського, "Катерина" М.Аркаса, "Підгоряни" М. Вербицького,.), стає основою фортепіанної музики та камерних вокальних тво­рів П. Сокальського, С. Воробкевича, М. Лисенка. Компо­зитори охоче писали музику для хорів, використовуючи народний обрядовий мелос: щедрівки, купальські й весільні пісні тощо. Це сприяло піднесенню української пісні на рівень високого професійного мистецтва.Поміж усіх видів і жанрів музичного мистецтва найнесприятливіші умови склалися для розвитку опери. Д. Ан­тонович пояснював це тим, що для опери були затісні рамки українського музично-драматичного театру; фахової підготовки актори не мали, відсутньою була національна опер­на традиція і, головне, не було державного опікування українською культурою.Одним із відомих композиторів XIX ст. був С. Гулак-Артемовський — оперний співак, драматург, що навчався у Київській духовній семінарії..Найважливіше досягнення С. Гулака-Артемовського — створення за власним лібрето першої національної опери "Запорожець за Дунаєм" (1862р.). Сюжет опери підказа­ний М. Костомаровим. Майже 20 років царська цензура за­бороняла постановку опери. На українській сцені її впер­ше поставив 1884р. М. Кропивницький.У другій половині XIX ст. виникає система української музичної освіти. Відкрилися музичні училища у Києві, Одесі, Харкові, Львові.Серед українських професійних композиторів вирізня­ється творчість П. Ніщинського і П. Сокальського. П. Ні-щинський закінчив Афінський університет, де здобув сту­пінь магістра наук. В Одесі організував хори і керував ними. Вершиною його творчості вважається музична кар­тина "Вечорниці", написана для п'єси Т.Шевченка "Назар Стодоля".П. Сокальський заснував 1864 р. в Одесі Товариство лю­бителів музики. Він створив близько 40 фортепіанних п'єс, 40 романсів, опери "Мазепа", "Майська ніч", "Облога Дубна".Особливий внесок у розвиток національної музичної культури зробив М. Лисенко (1842—1912) — видатний ком­позитор, піаніст, хоровий диригент, фольклорист, теоре­тик музики і педагог, засновник професійної школи. Нав­чався у Петербурзькій та Лейпцігській консерваторіях. Активно освоював у своїй музиці шевченкіану (понад 80 во­кально-хорових творів різних жанрів).Композитор збагатив майже всі жанри української му­зики. Йому належать опери "Різдвяна ніч", "Утоплена", "Наталка Полтавка", "Енеїда" дитячі " Коза-дереза", "Пан Коцький", "Зима і Весна".М. Лисенко — основоположник інструментальних жан­рів в українській музиці, створив численні фортепіанні твори. З іменем Лисенка пов'язаний розвиток національ­ної музичної освіти. Він організовував хори, недільну школу для хлопців-селян, викладав у приватних музичних шко­лах, 1904 р. відкрив у Києві музично-драматичну школу. Тут навчались українські композитори К. Стеценко, Л. Ревуць-кий, О. Кошиць.Видатними творцями духовної музики на зламі XIX— XX ст. були К. Стеценко та М. Леонтович.Розвитку професійної музичної освіти сприяло відкриття консерваторій у Києві, Одесі, Харкові. Почали діяти Одесь­кий Український музично-драматичний театр, Харківський театр опери та балету.Значну роботу з розбудови музичної культури у Західній Україні провадили композитори І. Лаврівський, С. Вороб-кевич, В. Матюк, А. Вахнянин, О. Нижанківський, Д. Сі-чинський, В. Барвінський, С. Людкевич.У Львові 1903 р. заснована музична школа (з 1907 р. — Вищий музичний інститут, з 1939 р. — державна консер­ваторія ім. М. В. Лисенка). У 30-х роках діяли 9 філій му­зичного інституту — у Бориславі, Дрогобичі, Стрию, Тер­нополі, Яворові та інших містах.Давні традиції має музично-театральна культура Льво­ва. Тут у 1842 р. відкрився приватний міський театр С. Скарбека, один із найбільших у Європі (нині у цьому при­міщенні — театр ім. М. Заньковецької). На його сцені де­бютували вихованці Львівської консерваторії С. Крушельницька, М. Менцинський, О. Мишуга, О. Рус-нак, Ф. Лопатинська, О. Носалевич, виконавська май­стерність яких набула світового визнання.У новій українській музиці одним з провідних діячів був В. Барвінський.У період першої світової війни з'являються стрілецькі пісні. Вони відображають ідеї національно-визвольного руху на західно-українських землях. Для січових стрільців писали пісні І. Франко, О. Маковей, Д. Макогон, Б. Леп-кий, Л. Лепкий, Р. Купчинський. Музику створювали ком­позитори Ф. Колесса, В. Барвінський, М. Гайворонський, Л. Лепкий, Р. Купчинський, Л. Леонтович.

46. освіта як наука в україні 19-20ст.

Кінець XIX —початок XX ст. відзначився інтенсивним розвитком науки, пов’язаним з її диференціацією, формуванням нових наукових напрямів, новими відкриттями, що спричинилося до наукових рево­люцій — зміни парадигм, а отже, до трансформації основ наукового мислення, до заміни класичної науки і побудови нової картини світу. Особливо бурхливо розвивалися такі провідні галузі природознавства, як фізика, хімія, біологія, що й визначило якісно новий поступ науко­вого пізнання.

В науці дедалі більше почали переважати новий спосіб організації наукових досліджень і колективний характер праці, пов’язані зі ство­ренням науково-дослідних лабораторій та інститутів з відповідною технічною базою для виконання виключно наукових робіт, відбувало­ся подальше зближення науки з виробництвом, стрімко прогресували технічні науки. Дещо повільніше розвивалися науки гуманітарні, що було пов’язано з більшою їх залежністю від верховної влади країн, зок­рема з існуванням у багатьох із них цензури. Створювалися переду­мови для виникнення й розвитку наукових шкіл. Першими можна вва­жати в хімії — школу Ю. Лібіха, в біології — Е. Фішера, у фізиці — А. Кундта (Німеччина) і Дж. Томсона (Англія)

Все це зумовлювало перетворення “малої” науки XIX ст. у “велику” і відбувалося в контексті загального культурного процесу, в якому наука як складова частина духовної культури вносила певний внесок у форму­вання стилю мислення епохи, культурного клімату суспільства-

Проте розвиток науки в Україні, як і в Росії, у другій половині XIX ст. був пов’язаний виключно з її вищою школою, передусім уні­верситетами (перші спеціалізовані наукові інститути в Росії і на Україні створено лише на початку XX ст.). Тому наукові дослідження відігравали другорядну роль, підпорядковуючись навчальному проце­су, і мали в основному несистематичний і фрагментарний характер. Наука розвивалася завдяки зусиллям окремих учених- одинаків, які, проте, внесли істотний вклад до світової скарбниці знань.

Основними центрами освіти, наукової думки й проведення на­укових досліджень на Україні були Харківський, Київський, Новоро­сійський, Львівський та Чернівецький університети, Ніжинський історико-філологічний інститут..

Неабияку роль у науці та культурі відігравали наукові товариства — один з найцікавіших і водночас найменш досліджених феноменів науки і культури. В першій половині XIX ст. вони являли собою окремі угруповання діячів науки й освіти, що прагнули взаємного спілкуван­ня, обговорення наукових питань, наукових дискусій. Одними з перших на Україні були Філо-тсхнічнс товариство у Харкові (заснова­не 1810 р.) і Товариство наук при Харківському університеті з двома відділеннями — природничим і словесним (1812). Пізніше почали створюватись товариства з точніше визначеною спеціалізацією, наприклад Товариство сільського господарства Південної Росії в Одесі (1828). Першим науковим медичним товариством в Україні стало Товариство київських лікарів (1840), згодом виникли Одеське товариство лікарів (1849) і Харківське медичне товариство (1861). Першим науково-технічним товариством було Одеське товариство ін­женерів і техніків (1864).

Новою формою організації науки в другій половині ХIХ ст. стали з’їзди природознавців і лікарів. На першому з’їзді (1868) у Петербурзі було вирішено створити товариства природознавців при уні­верситетах, чому сприяв новий університетський статут 1863 р., що надав певну самостійність вищим учбовим закладам. Одними з перших були такі товариства у Харкові (1869), Києві (1869) й Одесі (1870). У 1879 р. засновано Харківське математичне товариство, в 1889 р. — Київське фізико-матсматичне тощо. У порсформений період створено також кілька товариств гуманітарного профілю. Цс Історичне товариство Нестора-літописця у Києві (1873) та Півдснно-західний відділ Російського географічного товариства (Київ, 1873), продовжува­ло працювати Товариство історії та старожитностей в Одесі. У 1873 р. у Львові засновано Товариство імені Т. Шевчснка, головним чином лі­тературознавчого напряму. Але, спираючись на досвід західних країн і Росії, що вже мали свої академії або товариства, які, виконуючи роль академій, об’єднували гуманітарні й природничі напрями, у 1892 р. це товариство трансформувалось у Наукове товариство у складі трьох сек­цій — філологічної, історично-філософічної та математично-природописно-лікарської.