2. Предмет і методологічні засади історії української культури.

Предметом є iсторичнi закономiрностi розвитку yкpaiнcькoi культури,

смисли i механізми соцiокультуурної реryляцii життедiяльностi суспiльства,

моральнi та естетичнi аспекти свiтогляду cyчacнoi людини.

суть методологii дослiдження ykpaiнcькoi культури полягає

в тому, щоб через великий обсяг конкретного матерiалу показати

логiку ii розвитку впродовж столiть, враховуючи нацiональну

специфiку. При цьому можуть бути використанi дiахронiчнi,

синхронiчнi, порiвняльно-iсторичнi, структурно-функцiональнi,

системнi та iншi методи дослідження icтopii yкpaiнcькoi культури,

а також пiдходи i методи таких наук, як соцiологiя, психологiя,

антропологiя, бiологiя, кiбернетика, етнографія.

До конкретних методiв дослiдження слiд вiднести порiвняльно-

iсторuчнuй меmод, що, в свою чергу подiляеться на синхронiчнuй

i дiахронiчний (порiвнюються певнi iсторичнi подii, які відбувалися

не в конкретному, фiксованому часовому промiжку, а поза ним.

Важливим методом доспiдження i вивчення іcтopii

культури є метод системного аналiзу, коли вci феномени культури

розгдядаються у взаємодii ii складових частин як основи, на якій

формуються нoвi якостi.

Системний метод нерозривно пов'язаний типологічним

пiдходом до явищ культури, коли незалежно від хронологічних

рамок видiляються такi особливості культури, які притаманні, хоча

і не збігаються у часi, рiзним регіонам

(західний ренесанс 16ст. і Східний Ренесанс 12-13ст)

У дослiдженi явищ культури широко застосовуються методи

конкретних наук - соцiологii, демографii, психології, антропології,

бiологii, математики тощо.

3.Місце історії української культури в системі гуманітарного знання.

Курс "Iсторiя yкpaiнcькoi культури" покликаний дати певну

сукупнiсть знань про iсторiю yкpaiнcьKoi культури вiд найдавнiших

часiв і до сучасностi. Ця дисциплiна доспiджує закономiрностi

культурно-iсторичного процесу розвитку yкpaiнcькoi культури й

особливостi нацiонального характеру за допомогою таких наук, як

iсторiя та купьтурологiя. Вона оперує такими науковими поняттями

та категорiями, якi на теоретичному piвнi узагальнюють проблеми

взаемодiї культури i людини.

Iсторiя украiнськоi культури виконує євристичну пiзнавапьну

функцiю i є соцiапьно-прикладною наукою. Її вивчення сприятиме

кращому розумiнню студентами yKpaiHcьKoi купьтури у кoнтeкcтi

Bcecвітньoi культури сучасних соцiокультурних процесiв.

Варто пам'ятати, що piBeHb особистоi культури фахiвця-

eкoнoмicтa не буде достатньо високим без досконапого знання

icтopii yкpaiнcькoi культури.

4. Структура навчального курсу історія української культури.

Курс Iсторiя укр.культ.

складається iз двох кредитiв ECTS, двох модулів перший з яких

подiляється на два змiстовних модуля, а другий є індивідуальним

науково-дослiдним завданням (Iнд3). У першому змістовному

модулi 6 лекцй i 6 ceмiнapiв, у другому - 3 лекції, 3 семiнари.

5. Культура національна і вселюдська

Національна культура - синтез культур різних класів, соціальних верств і груп відповідного суспільства. Національні цінності в духовній сфері - величезне інтелектуальне багатство й невичерпний резерв відтворення загальнолюдських цінностей, культурних і моральних традицій народів, процесу загальнонаціонального творення. Культура сьогодні існує в національній формі самовираження. Національне ж народжується з конкретно-історичних особливостей життя народу, його соціальної сутності. Будучи соціальним організмом, соціальною спільністю, нації самостійно визначає свій культурний розвиток, але при цьому варто враховувати надзвичайно важливий фактор - світову культуру, що впливає на цей розвиток. Національну культуру необхідно розглядати у всьому багатстві її змісту й різноманіття фарб, як закономірний щабель у розвитку світової культури й необхідний внесок у загальнолюдську цивілізацію. Можна визначити її  як синтез національно-особливого, інонаціонального й загальнолюдського (світового), переробленого й освоєного національного багатства.

Вселюдська культура складається із надбань різних

народів” ?5, 294?.

На сьогодні зазначена проблема не втрачає свою актуальність, особливо у зв’язку з процесами входження України в єдиний освітній простір Європи, приєднання до Болонського процесу, який спрямований на створення

спільної зони вищої освіти, полегшення міграції щодо навчання і працевлаштування. До того ж, він забезпечить мобільну високу якість освіти, водночас не передбачаючи ідентичність системи вищої освіти в європейських країнах, а, навпаки, зберігаючи характерні особливості кожної окремої системи, властивої тій чи іншій країні. Отже, в

Болонському процесі національна складова – тема, яку варто осмислювати по суті. Аналіз Сорбонської (1998), Болонської (1999), Берлінської(2003) та інших декларацій засвідчує, що у кожній міститься позиція стосовно національно-культурного компонента і зазначається, що “національні особливості і загальні інтереси можуть посилювати одне одного”; що “для Європи метою є збереження європейського культурного багатства, мовного розмаїття, ґрунтуючись на культурній спадщині різних традицій”; що підтримується ”багатоманітність культур, мов, національних систем і автономність вузів”. Європейська освіта, зокрема вища, приділяє

цій проблемі значну увагу. Усталеним завданням для них є розв’язання вічно актуальної взаємозалежності – культура і освіта, освіта і культура. Недарма у Франції кожний навчальний рік розпочинається з вивчення впродовж місяця своєї національної спадщини, відвідування музеїв, театрів, кінотеатрів, виставок, мистецьких заходів. Більше 17 тисяч художників там виявили бажання працювати у навчальних закладах, діє державний проект “музика в школі”, готуються спеціальні гуманітарні посібники-коментарі з природничих дисциплін тощо. А. Дістервег у праці “Про природовідповідність і культуровідповідність у навчанні” писав, що все людство, кожний народ, кожне покоління і т. ін. завжди знаходяться на певному ступені культури, яка розглядається як спадщина, залишена предками, як результат їхньої історії ?6, 228?. Національне, за його словами, ніколи не можна заперечувати, а слід цінувати його і весь час посилювати, оскільки воно є найбільшим пріоритетом для впливу на підростаючі покоління.