МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ,

МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ЛУЦЬКИЙ ІНСТИТУТ РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ

УНІВЕРСИТЕТУ «УКРАЇНА»

Інтерактивний комплекс

навчально-методичного забезпечення дисципліни

«Українська мова за професійним спрямуванням»

Найменування галузі:

Шифр галузі:

ОСВІТНЬО-КВАЛІФІКАЦІЙНИЙ РІВЕНЬ: бакалавр

МОДУЛЬ 1. КУЛЬТУРА ТА СТИЛІСТИКА ПРОФЕСІЙНОГО МОВЛЕННЯ

Дидактична мета:

> розширення знань про українську мову як національну мову українського народу, виховання поваги до української літературної мови;

> набуття знань про особливості наукового та офіційно-ділового стилів мови;

> у засвоєння особливостей усного професійного мовлення;

> вироблення умінь і навичок взаємодії між співрозмовниками за допомогою вербальних (словесних) і невербальних засобів;

> у засвоєння етичних норм і правил спілкування, виховання ввічливості, поваги, толерантності.

> забезпечення оволодіння графічними, орфографічними, орфоепічними, лексичними, граматичними, стилістичними та пунктуаційними нормами сучасного українського ділового мовлення.

Студенти повинні знати:

> роль мови у суспільному житті, розрізняти поняття «національна мова» і «літературна мова», мовні норми;

> функціональні стилі української літературної мови;

> особливості усного професійного спілкування, його види; у особливості ведення телефонної розмови, бесіди, прийому відвідувачів;

> як підготуватися до виступу;

> правила складання та оформлення візитних карток;

> стійкі мовні звороти, вживані в усному спілкуванні.

Учні повинні вміти:

Студенти повинні вміти:

> давати визначення основних понять;

> визначати жанри наукового та офіційно-ділового стилів;

> вести телефонну розмову, бесіду, нараду;

> виголошувати доповідь;

> вміло користуватися мімікою й жестами як допоміжними засобами усного спілкування;

> правильно послуговуватися стійкими формулами спілкування;

> розпізнавати норми літературної мови;

> послуговуватися стійкими словесними формулами.

Список рекомендованої літератури

1. Шевчук С В. Українське ділове мовлення: Підручник.—К.: Літера ЛТД, 2003. — С 5—41.

2. Глущик С. В.,Дияк О. В., Шевчук С В. Сучасні ділові папери: Навч. посіб. для вищ. та серед, спец. закл. — 4-те вид., переробл. і допов. — К.: А.С.К., 2002. — С 13—53; 200-217.

3. Зубков М. Сучасна українська ділова мова. — 2-ге вид., допов. — X.: Торсінг, 2002. — С 9—66; 300—325.

4. Кубрак О. В. Етика ділового та повсякденного спілкування: Навч. посібник. — Суми: ВТД «Університетська книга», 2002. — 208 с.

5. Радевич -Винницький Я. Етикет і культура спілкування. — Львів: Сподом, 2001. — 223 с.

6. Шевчук С. В., Кабиш О. О. Практикум з українського ділового мовлення: Навч. посібник. — К.: Літера ЛТД, 2002. — С 4— 12; 403—415.

ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК ДО МОДУЛЯ 1

Тема 1.1. Зміст, мета, завдання курсу. Роль мови у суспільному житті. Поняття літературної мови. Мовна норма. Мовна політика в Україні. Стильові різновиди сучасної української літературної мови.

Із часу введення курсу «Ділова українська мова» у вищих навчальних закладах (1992) відбулася певна переорієнтація щодо розуміння самого предмета викладання. Насамперед його перейменували на «Українську мову професійного спрямування», що стало результатом розуміння необхідності підвищувати загальний рівень усного і писемного мовлення молодого покоління.

Низький рівень культури усної й письмової ділової мови спричинений багатьма чинниками як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру, серед яких основними є:

1. Знання мови й мовна грамотність не усвідомлюються певною категорією суспільства як такі, що є обов'язковими для досягнення високих щаблів у службовій кар'єрі.

2. Невміння відділяти явища, одиниці, структури однієї мови від іншої в умовах функціонування на одній території двох і більше мов.

3. Відсутність навичок користування довідковою літературою, недостатність такої, завелика вартість подібних видань (словників, енциклопедій, довідників тощо).

4. Шаблонність, несамостійність мислення, нетворчий підхід у розв'язанні різноманітних проблем як загального характеру, так і в офіційній сфері.

5. Спрощений підхід до вивчення як мови документів, так і їхньої структури і як наслідок — невміння врахувати конкретні чинники, що впливають на ситуацію.

В Україні державною є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя; сприяє розвитку української нації, її традицій і культури. І це гарантує Конституція України.

Така роль мови в суспільному житті нашої держави зобов’язує добре знати правила й закономірності її розвитку. Щоб оволодіти нормами сучасної літературної мови, треба глибоко вивчати її лексичний склад, фонетичну систему, граматичну будову і стилістичні властивості.

Мова обслуговує усі сфери суспільного життя. В процесі історичного розвитку в мові виробилося багато різноманітних засобів висловлювання, які по-різному використовуються залежно від мети спілкування.

Так, наприклад, мовні засоби художнього твору де в чому відрізняються від наукового твору; мовні засоби ділових документів відрізняються від художніх і наукових творів і т. д.

Літературна мова становить систему стилів. Структура, кількість, характер і співвідношення їх змінюються з роз­витком суспільства. Під стилями літературної мови розуміють її різновиди, які обслуговують різноманітні сфери суспільного життя. Усна форма літературної мови має лише один стиль — розмовний. У писемній мові виділяють: науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній, конфесійний, епістолярний стилі.

Формулюючи поняття професійне мовлення, слід мати на увазі такі сучасні стилі – офіційно-діловий, науковий, розмовний, частково публіцистичний, оскільки професійна мова містить близькі, взаємопроникні й навіть спільні мовні засоби різних рівнів. Уміле використання цих засобів – необхідна умова досягнення успіхів у професійній сфері.

Офіційно-діловий стиль – це мова ділових, офіційних паперів, ділового спілкування. Ним написані найважливіші документи, в яких відбивається історія народу. Це стиль Конституції країни, законів, поста­нов, статутів, програм, наказів, звітів та інших ділових па­перів. Документи відображають події, зберігають пам'ять через роки, пов'язуючи минуле з сьогоденням. Це один з най­давніших стилів. Його ознаки знаходимо в документах XI—ХІІ ст. (Мстиславова грамота 1130 р.), в українсько-молдавських грамотах, українських грамотах XIV та XV ст., українських літописах (офі­ційні листи, угоди і т. ін.).

Сфера вживання ділового стилю зу­мовлює його жанрову розгалуженість. Обслуговуючи потреби су­спільства в державному, громадському, економічному й політич­ному житті, тексти офіційно-ділового стилю мають виразні від­мінності й у межах того самого жанру.

Відповідно до цього в межах офіційно-ділового стилю виділяють такі підстилі: інформаційний, ди­пломатичний, законодавчий, юридичний, адміністративно-канцелярський.

Інформаційний – використовується під час формального спілкування з метою надання широкому колу зацікавлених осіб ділову, офіційну інформацію. Ділова розмова, як правило, не виходить за межі визначеної теми, має конструктивний характер і підпорядкована розв'язанню конкретних завдань, досягненню заздалегідь визначеної мети. Реалізується в доповідях, усних заявах, повідомленнях, оголошеннях, прес-релізах тощо.

Законодавчий— використовується в законотворчій сфері, регламентує та обслуговує офіційно-ділові стосунки між приватними особами, між державою і приватними та службовими особами. Реалізується в Конституції, законах, указах, статутах, постановах та ін.

Дипломатичний— використовується у сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культури. Регламентує офіційно-ділові стосунки міжнародних організацій, структур, окремих громадян. Реалізується в конвенціях (міжнародних угодах), комюніке (повідомленнях), нотах (зверненнях), протоколах, меморандумах, договорах, заявах, ультиматумах і т. ін.

Юридичний— використовується у юриспруденції (судочинство, дізнання, розслідування, арбітраж). Цей підстиль обслуговує й регламентує правові та конфліктні відносини:

— між державою та підприємствами й організаціями всіх форм власності;

— між підприємствами, організаціями та установами;

— між державою та приватними особами;

— між підприємствами, організаціями й установами всіх форм власності та приватними особами;

— між приватними особами.

Реалізується в актах, позовних заявах, протоколах, постановах, запитах, повідомленнях та ін.

Адміністративно-канцелярський — використовується у професійно-виробничій сфері, правових відносинах і діловодстві. Він обслуговує та регламентує:

— службові (офіційні) відносини між підприємствами одного й різного підпорядкування;

— службові відносини між структурними підрозділами одного підпорядкування;

— службові відносини між приватною особою та організацією, установою, закладом і навпаки;

— приватні (неофіційні) відносини між окремими громадянами.

Реалізується в офіційній кореспонденції (листах), договорах, контрактах, заявах, автобіографіях, характеристиках, дорученнях, розписках та ін. В адміністративно-канцелярській мові виразно виявляється безпосередній зв'язок мови з виробничою діяльністю людей.

З роками, від століття до століття, від епохи до епохи змінюються мовні стилі. Ряд термінів і слів виходять з ужитку і виникають нові, а ті, що лишаються, змінюють своє значен­ня. Тому стиль ділової мови на сучасному етапі відрізняється від стилів попередніх років.

Уміння складати ділові папери, вдумливо читати їх, пра­вильно розуміти — обов'язок кожної сучасної людини.

Найважливіші риси, які визначають діловий стиль

Для всіх текстів офі­ційно-ділового стилю характерні спільні мовні риси.

1. Наявність реквізитів, які мають певну черговість. У різних видах ділових паперів склад реквізитів неоднаковий, він залежить від змісту документа, його призначення та способу оброблення. За­кріплення за реквізитами постійного місця робить документи зруч­ними для зорового сприймання, спрощує їх опрацювання. Підпис є обов'язковим реквізитом будь-якого документа.

2. Точність, послідовність і лаконічність викладу фактів, гра­нична чіткість у висловленні. Діловий стиль позбавлений образ­ності, емоційності та індивідуальних авторських рис.

3. Наявність усталених мовних зворотів, певна стандартизація початків і закінчень документів. Найхарактерніші прояви стан­дартизації такі:

а) широке вживання готових словесних формул типу у зв'язку з, відповідно до, з метою, згідно з, що спрощує й полегшує процес укладання окремих видів документів;

б) повторюваність тих самих слів, форм, зворотів, конструкцій як результат досягнення однотипності вираження думки.

4. Лексика здебільшого нейтральна, вживається в прямому зна­ченні. Залежно від того, яку саме галузь суспільного життя об­слуговує офіційно-діловий стиль, він може містити суспільно-по­літичну, професійно-виробничу, науково-термінологічну лексику.

5. Для чіткої організації текст ділиться на параграфи, пункти, підпункти.

6. У текстах часто вживаються словосполучення з дієсловами у формі теперішнього часу із значенням позачасовості, постійнос­ті напр.: рішення надсилається, має місце, виробнича рада розглядає. Вживаються і такі звороти, як з оригіналом згідно, складено й за­вірено (засвідчено) у двох примірниках, вжити заходів, визнати за можливе, звернутися із заявою, надати слово, оголосити подяку, накласти резолюцію.

7. Найхарактерніші речення — прості поширені (кілька під­метів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів тощо). Вживаються також складні речення із сурядним і підрядним зв'язком.

Отже, тексти офіційно-ділового стилю вимагають документації тверджень, точності формулювань, не припускають двозначності тлумачення змісту.

Науковий стиль. Сфера використання - наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта.

Основне призначення - викладення наслідків досліджень про людину, суспільство, явища природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизація знань, роз'яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення.

Основні ознаки:

- ясність (понятійність) і предметність тлумачень;

- логічна послідовність і доказовість викладу;

- узагальненість понять і явищ;

- об'єктивний аналіз;

- точність і лаконічність висловлювань;

- аргументація та переконливість тверджень;

- однозначне пояснення причинно-наслідкових відношень;

- докладні висновки.

Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються:

- великою кількістю наукової термінології (транскрипція, турбуленція, дистиляція, реорганізація, атомна маса й т. ін.);

- наявність схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і значків;

- оперування абстрактними, переважно іншомовними, словами (теорема, вакуум, синус, параграф, ценз, шлак та. ін.);

- використовуванням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполучень;

- залученням цитат і посилань на першоджерела;

- як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та емоційно-експресивної лексики;

- наявністю чіткої композиційної структури тексту (послідовний поділ на розділи, частини, пункти, підпункті).

параграфи, абзаци із застосуванням цифрової або літерної нумерації);

- окрім переважного вживання іменників та відносних прикметників наявні дієслівні форми, частіше безособові, узагальнені чи неозначені, як правило, теперішнього часу, що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково характеризують дії, предмети та явища;

- монологічним характером текстів;

- переважанням різнотипних складних речень, стандартних

виразів (кліше).

Науковий стиль унаслідок різнорідності галузей науки та освіти складається з таких підстилів:

а) власне науковий (із жанрами текстів: монографія, рецензія, стаття, наукова доповідь, повідомлення, курсова й дипломна роботи, реферат, тези), який, у свою чергу, поділяється на науково-технічні та науково-гуманітарні тексти;

б) науково-популярний - застосовується для дохідливого, доступного, викладу інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців, із використанням у неспеціальних часописах і книгах навіть засобів художнього та публіцистичного стилів;

в) науково-навчальний - наявний у підручниках, лекціях, бесідах для доступного, логічного й образного викладу й не виключає використання елементів емоційності.

Сучасна людина так чи інакше долучена до наукової чи виробничої сфери. Це — одна з передумов злиття наукового й офіційно-ділового стилів унаслідок їхнього спільного функціонування в одному часі й просторі. Ці два стилі не лише функціонально близькі — вони є спорідненими з походження, що принципово уможливлює їхнє зближення в умовах історичної потреби. У період свого становлення ці два стилі «поряд із процесами дивергенції завжди показували багато пунктів конвергенції, у результаті чого утворився складний конгломерат схожих спільностей і пізніших сходжень і взаємопроникнень». Нині відбувається процес відродження — на якісно новому рівні — книжної мови (а українці, як відомо, мали високорозвинену книжну мову ще в XIV-XVI ст.).

ТЕМА 1.2. Мова і професія. Стилістика сучасного професійного мовлення. Особливості професійного спілкування. Культура мови та мовленнєвий етикет. Заява як документ, її характеристика та основні реквізити.

Якщо мова не є правильна, то вона не означав того,

що має означати; коли ж вона не означає того, що

має означати, то не буде зроблене те, що має бути

зроблене; а тоді моральність і всяке мистецтво почнуть

занепадати, справедливість зійде на манівці-

і всі впадуть у стан безладного хаосу.

Конфуцій

Мова і професія - нероздільні поняття, вони покликані обслуговувати потреби суспільства, окремих його груп і кожної людини зокрема.

Мова з багатьма її функціями (комунікативною, номінативною, культуроносною, мислетворчою та ін.) забезпечує належний рівень грамотності носіїв певної професії, формує вміння їх спілкуватися в усіх сферах комунікації - у ділових відносинах, у науці, освіті, культурі тощо.

Знати мову професії означає вільно володіти багатим лексичним матеріалом з обраного фаху, додержувати граматичних, лексичних, стилістичних, акцентологічних норм професійного спілкування.

Професія педагога ставить вимоги до забезпечення її термінологією, причому з переважанням не іншомовних, а питомих українських слів, зрозумілих, доступних для всіх, хто працює в цій галузі.

Справжнім фахівцем можна вважати того, хто не лише володіє високою кваліфікацією, а й є духовно багатою, творчою особистістю. Формування такого фахівця дедалі більше пов'язується з глибоким опануванням української мови аж до її тонкощів як усного, так і писемного професійного мовлення.

Мова є засобом спілкування, а професія - інформаційним матеріалом, який використовуємо для розв'язання важливих проблем завдяки доречному, вмілому, правильному добору мовних одиниць. Знання мови професії підвищує ефективність праці, допомагає краще орієнтуватися в безпосередніх ділових відносинах.

КЛЮЧОВІ ПОНЯТТЯ професійної діяльності

Спеціальність - окрема галузь науки, техніки, мистецтва, в якій людина працює; основна кваліфікація; улюблена справа, заняття, в якому хто-небудь виявляє вміння, хист.

Професія - рід занять, певна форма трудової діяльності, що потребує належного рівня знань та навичок і є для людини джерелом існування. Це слово є родовим поняттям до слова спеціальність, а тому вживати одне замість іншого не рекомендується.

Фах - вид заняття, трудової діяльності, що потребує певної підготовки і є основним засобом існування; професія, спеціальність, кваліфікація; справа, заняття, в якому людина виявляє велике вміння, майстерність, хист.

Спеціаліст - той, хто досконало володіє певною спеціальністю, має глибокі знання в якій-небудь галузі науки, техніки, мистецтва.

Фахівець - той, хто досяг високої майстерності в чому-небудь; знавець чогось.

Професіонал - той, хто зробив яке-небудь заняття предметом своєї постійної діяльності, своєю професією; добрий фахівець; знавець своєї справи; спеціаліст; професіоналіст.

1. Культура мовлення — це система вимог, ре­гламентацій стосовно вживання мови в мовленнє­вій діяльності (усній і писемній).

2. Належна культура мовлення - це свідчення розвинутого інтелекту і високої загальної культури особистості. Одним із завдань культури мови є по­долання мовних стереотипів: стереотипи мовлення - це стереотипи мислення.

3. Тільки через високу культуру мовлення виявля­ються невичерпні потенції мови, гармонія її функцій.

4. Культура мовлення має велике національне і соціальне значення: вона забезпечує високий рівень мовного спілкування, ефективне здійснення всіх функцій мови, ошляхетнює стосунки між людьми, сприяє підвищенню загальної культури особистості та .суспільства в цілому. Через культуру мовленая відбувається культивування самої мови, її вдоско­налення.

5. Проблема культури мовлення виявляється в та­ких основних аспектах: нормативність, адекватність, естетичність, поліфункпіональність мовлення.

6. Нормативність - це додержання правил усного і писемного мовлення: правильне наголошування, інтонування, слововживання, будова речень, діалогу, тексту тощо. Нормативність — це, так би мовити, "технічний" бік мовлення, додержання узвичаєних стандартів. Мова наша багата, їй властива розвинена синоніміка та варіантність на фонетичному, лексичному і граматичному рівнях. Наше завдання - розвинути в собі здатність оптимального вибору мовних засобів відповідно до предмета розмови, співрозмовника, мовленнєвої ситуації.

Умій слухати себе та інших з погляду нормативності. Будь вдячний тому, хто виправляє твої мовленнєві помилки. Свої ж зауваження, поради та рекомендації іншим роби тактовно, делікатно.

Український народ завше відзначався високою культурою мовних стосунків. Так, турецький мандрівник Ельвія Челебі, який у 1657 році побував на Україні, згодом писав, що українці - це стародавній народ, а їхня мова всеосяжніша, ніж перська, китайська, монгольська.

До речі, його цікавили лайливі слова в різних мовах. Так от, у цій "всеосяжній" українській мові йому вдалося знайти аж чотири лайливих вирази:

"щезни, собако", "свиня", "чорт", "дідько".

Нинішній низький рівень мовленнєвої культури в Україні - наслідок її колоніального становища.

Нормативність — головне забрало проти асиміляції при спорідненості мов.

7. Адекватність мовлення — це точність вираження думок, почуттів, волевиявлень засобами мови, ясність, зрозумілість вислову для адресата. Отже, адекватність мовлення стосується як повноти самовираження, так і забезпечення повноти сприймання.

Пам'ятаймо, що для того, хто говорить, сказане ним завжди зрозуміле, але не завжди воно є таким для того, хто сприймає.

8. Естетичність мовлення — це реалізація естетичних уподобань мовця через використання естетичних потенцій мови. Оптимально дібраний темп 1 звучність мовлення, уникнення нагромадження приголосних чи голосних, різноманітність синтаксичних конструкцій, доречність цитати чи фразеологізму, прислів'я чи приказки, тропів чи .фігур, узагалі нестандартність мовлення - усі ці та інші резерви мови й засоби неструктурної естетики роблять мовлення естетично привабливим і навпаки.

Культура мовлення суспільства - це чи не найяскравіший показник стану його моральності, духовності, культури загалом. Словесний бруд, що заполонив мовлення наших співгромадян – мовленнєвий примітивізм, вульгарщина - тривожні симптоми духовного нездоров'я народу. Експериментальне доведено, що грубе слово як негативний подразник дів кілька секунд, але реакція на нього тривав кілька годин і навіть днів. Як наслідок - порушення нервової та серцево-судинної діяльності людини, її хвороба, а іноді й смерть. Тому висока культура мовлення - це не інтелігентська забаганка, а життєва необхідність для народу.

9. Поліфункціональність мовлення - це забезпечення застосування мови в усіх перелічених аспектах у кожній сфері спілкування. Коли ж людина поставлена перед необхідністю вживати слова іншої івови, то є підстави говорити хіба що про культуру потворного суржику. А саме в такій ситуації опиняються дині мовці в технічній, виробничій, діловій та деяких інших сферах.

10. Культура мовлення несумісна з багатослів'ям, словоблуддям, фальшивою патетикою, славослів'ям, одержаними в спадок від радянського суспільства. "Де багато слів, там панує бідність" (Ф.Бекон).

11. Культура мовлення — не мета, а засіб в утвердженні правди життя. "Господь домагається від кожної людини трьох речей: від душі — щирої віри, від мови - правди, від тіла - стриманості" (О.Григорій-пустельник).

12. Плекання культури мовлення - обов'язок кожного. Для багатьох категорій мовців воно входить у професійні обов'язки. Це освітяни, працівники культури, державного апарату, засобів масової інформації, духовенство. Особлива відповідальність - на працівниках радіо і телебачення, мовлення яких часто не відповідає стандартам української мови, зокрема — нормам орфоепії. Вимагати від цих людей високої культури мовлення - право громадськості й обов'язок ТУМ.

13. Способи підвищення особистої культури мовлення — різноманітні. Для початку слід:

• виробити стійкі навички мовленнєвого самоконтролю і самоаналізу, не говорити квапливо - без пауз, "ковтаючи" слова;

• частіше "заглядати у словник" (М.Рильський) , правопис, посібники зі стилістики тощо;

• вивчати мовлення майстрів слова;

• читати вголос '(особливо прозові тексти), додержуючи всіх аспектів нормативності;

• заучувати напам'ять художні твори, причому не тільки віршовані;

• оволодівати жанрами, видами писемного мовлення, зокрема ділового мовлення;

• привчити себе до систематичного записування власних думок та спостережень, щоденникових записів, сімейної хроніки тощо;

• виробити звичку читання з "олівцем у руках" - жоден цікавий і вартісний вираз не повинен бути втрачений для вас.

14. Шляхів до мовної досконалості безліч, усі вони починаються з любові до рідної мови, бажання майстерно володіти нею, з відчуття власної відповідальності за рідну мову.

Заява — це вид документа» за допомогою якого громадяни реалізують через державні, приватні або громадські організації (установи, заклади) надані їм права (на працю, відпочинок, матеріаль­не і соціальне забезпечення тощо) чи захищають свої інтереси.

Розрізняють два основних види заяв:

— особиста заява, яка містить прохання (звертання) до ке­рівної посадової особи, пишеться власноручно в одному примірнику;

— службова заява, що укладається посадовою особою від власного імені або від організації (підприємства, об'єднан­ня), які він репрезентує, до посадової особи іншої органі­зації, структури тощо.

Остання може бути відтворена механічним способом у де­кількох екземплярах і мати відповідні реквізити (назву та адре­су організації, вихідний номер документа тощо). За походженням заяви бувають

1. Зовнішні:

а) особисті зовнішні, у яких обов'язково зазначається повна домашня адреса чи дані документа (паспорта, військо­вого білета, посвідчення та ін.). Подаючи їх, слід уника­ти абревіатур та скорочень (окрім загальноприйнятих);

б) службові, у яких подається повна поштова та юридич­на адреса підприємства (фірми, установи) з усіма на­лежними реквізитами.

2. Внутрішні особисті.

Особисті заяви у свою чергу поділяються на такі:

Проста – заява, яка містить лише прохання без обґрунтування й переліку документів.

Вмотивована – заява, у якій крім прохання вказується причина (прохання обов’язково повинне бути одгрунтованим)

Складна – заява, у якій крім прохання і обґрунтування подається перелік документів, що підтверджують правомірність прохання.

Реквізити особистої заяви

1. Адресат (з великої літери праворуч) — посада, назва установи, звання, прізвище та ініціали посадової особи, на ім'я якої подається заява, у Д. відмінку, чергуючи за­кінчення -ові (-еві, -єві) з -у (-ю).

2. Адресант (без прийменника з малої літери) — посада, звання, назва закладу, прізвище, ім'я та ім'я по батькові особи, яка звертається із заявою, у Р. відмінку (без крап­ки в кінці останнього слова).

3. Назва документа.

4. Текст (з великої літери, з абзацу).

5. Додаток (підстава): перелік інших документів із зазна­ченням кількості сторінок, що додаються до заяви на підтвердження її правомірності чи вагомості аргументації.

6. Дата написання (ліворуч).

7. Підпис адресанта (праворуч).

Для одержання додаткових авансів чи позик укладається заява-зобов'язання.

У цьому документі крім обґрунтованого прохання про на­дання певної суми зазначаються гарантований термін і спосіб її повернення, відомості про постійне місце роботи й заробітну • плату та дані особистого документа (паспорта).

Різновидами заяв також є позовні заяви, які подаються до суду, наприклад, позовна заява про стягнення аліментів містить такі відомості:

а) назва суду;

б) прізвище, ім'я та ім'я по батькові позивача, відповідача та їх домашня адреса або місце проживання;

в) назва документа;

г) зміст вимоги позивача висвітлює дату реєстрації шлюбу, наявність дітей, рік їх народження; від якого часу відпо­відач ухиляється виконувати свої батьківські обов'язки та вимоги позивача; аргументовані (документальні) до­кази, що підтверджують позов;

д) дата;

е) підпис позивача.

Змістом інших позовних заяв до суду є заяви щодо відшко­дування збитків, завданих унаслідок ДТП, пограбування, завда­вання шкоди, незаконного засудження або затримання, захист честі, гідності та репутації позивача, оскарження неправомірних дій органів, підприємств чи службових осіб, доведення і встановлен­ня юридичних фактів, продовження терміну прийняття спадку, поновлення прав на втрачені документи, майно, цінності тощо.

Характерною особливістю позовних заяв є те, що позивач повинен якомога детальніше, послідовно й логічно викласти кон­кретні факти, що стали причиною звернення до суду, зазначивши місце та роль відповідача в картині подій, указати прізвища оче­видців, свідків, запропонувати матеріальну оцінку відшкодуван­ня тощо — залежно від змісту заяви з обов'язковим посилан­ням на відповідні статті законів України.

Додатками до позовної заяви можуть бути висновки екс­пертів, оригінали чи копії документів, квитанції про сплату ви­трат, рукописи творів, довідки про заробітну плату тощо.

У заяві до житлово-комунальних органів про обмін житла потрібно крім обов'язкових даних зазначити:

а) посаду й місце роботи заявника;

б) належність будинку (відомству, кооперативу й т. ін.);

в) особливості будівлі (матеріал, поверховість, перекриття);

г) кількість кімнат, їх розташування (ізольовані, суміжні, прохідні);

д) освітленість; комунальні вигоди (опалення, наявність га­рячої води, газу, телефону, сміттєпроводу тощо);

е) термін проживання в цій квартирі;

ж) номер і дата видачі ордера;

й) відомості про членів родини.

До заяви додаються власноручно написані письмові згоди повнолітніх членів родини. Усі відомості, викладені в заяві та додатках, засвідчуються підписами начальника й головного бух­галтера ЖЕК та печаткою.

Зразки:

(Проста заява)

Генеральному директорові AT -«Рогань»

п. Корнієнкові В. І.

Благіна Олексія Матвійовича,

який мешкає за адресою:

вул. Інститутська, 15, к. 4, Харків-176,

тел. 145-870

Заява

Прошу зарахувати мене на посаду економіста з 10.09.02.2007.

(підпис)

08.09.2007.

(Складна заява)

Директорові ЗСШ № 9 м. Макіївка

п. Дерев'янко О. А.

вчителя географії Комар Ганни

Анатоліївни

Заява

Прошу перевести мене на посаду викладача психо­логії з 06.10.2007 у зв'язку із закінченням терміну навчання на факультеті пере­підготовки.

Додаток:

1. Копія диплома.

(підпис)

01.10.2007.

(Складна заява)

Ректорові Волинського державного

університету

старшого викладача кафедри

українознавства Долі В'ячеолава

Васильовича

Заява

Прошу надати по­зачергову відпустку для лікування з 05 до 24.09.2007 у зв'язку з погіршенням стану здоров'я.

Додатки:

1) довідка про стан здоров'я від дільничного лікаря;

2) витяг із протоколу засідання профкому про надання путівки до санаторію.

(підпис)

31.08.2007.