11.2. Еволюція розвитку парламенту-Верховної Ради України

Парламент — невід’ємний атрибут кожної демократичної держави. Він — єдиний законодавчий орган України і загальнонаціональний представницький орган влади країни.

Парламент (від французького parler — говорити) — родова назва вищого колегіального загальнонаціонального представницького законодавчого органу, який відображає суверенну волю народу і працює на постійній основі.

Це загальнодержавний орган, наділений верховною законодвчою владою, єдиний орган, що правоспроможний видавати закони.

Діє в системі колективнго прийняття рішень і є органом загальної компетенції.

Парламентаризм — це фундаментальна цінність світової і української цивілізації.

Конституювання парламентом загальнонаціонального представницького органу українського народу — важлива передумова і гарантія становлення й розвитку демократичних інститутів в Україні.

Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. ознаменувала відмову від доктрини гегемонії Верховної Ради України над усіма іншими державними органами і сприйняла доктрину розподілу єдиної державної влади на три гілки — законодавчу, виконавчу і судову.

Принцип розподілу влади довів свою міцність, надійність, раціональність у західноєвропейських державах, США та інших країнах світу.

Побудова моделі єдиної державної влади за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову гілки — нове явище у конституційній правотворчості України.

Елементи конституційного втілення теорії розподілу влади на три гілки були зафіксовані ще в Основному Законі УРСР від 30 січня 1937 р. Ця Конституція порівняно з Конституцією УРСР 1978 р. рельєфно визначала певні аспекти «тріади влади».

Відповідно до ст. 20 названого акту Верховна Рада УРСР була вищцм органом державної влади. Конституція 1937 р. закріпила Верховну Раду єдиним законодавчим органом республіки. Було введено конституційну заборону прийняття законів будь-яким іншим державним органом, окрім Верховної Ради УРСР.

Основний Закон формулював пряму заборону втручання Верховної Ради УРСР у сферу діяльності колегіального глави держави — Президії Верховної Ради та уряду — Ради народних комісарів.

У той же час Верховна Рада УРСР була конституційно наділена значними і важливими повноваженнями. Її місце і роль визначалися тим, що від неї була похідною Президія Верховної Ради УРСР, яка обиралася на сесії і була підзвітна Верховній Раді (ст. 28).

Вищий виконавчий та розпорядчий орган державної влади — уряд (Рада народних комісарів) — створювався Верховною Радою і був їй підзвітний (ст. 38—40,45), вищий судовий орган — Верховний Суд — також обирала Верховна Рада УРСР (ст. 105).

Політичну основу УРСР закріплювали Ради депутатів трудящих, які конституювали приналежність влади трудящим в особі Рад (ст. 2,3), а це вже не збігалося з ідеєю розподілу влади на три гілки.

Підсумовуючи, виділимо окремі риси правового статусу Верховної Ради УРСР, що певною мірою лише узгоджувалися з доктриною розподілу влад.

По-перше, Верховна Рада УРСР була чітко і ясно проголошена єдиним законодавчим органом.

По-друге, Конституція забороняла Президії Верховної Ради вносити зміни і доповнення у чинні закони, прийняті Верховною Радою УРСР.

По-третє, Конституція не дозволяла Верховній Раді УРСР втручатися у компетенцію Президії Верховної Ради УРСР як колективного глави держави.

По-четверте, уряд конституювався як вищий виконавчий та розпорядчий орган державної влади УРСР (ст. 39).

Конституція УРСР 1978 р. зробила крок назад з точки зору теорії розподілу влади, відмовилась від тих важливих принципів, елементи яких були закріплені в Основному Законі УРСР 1937 р. Принципи Конституції УРСР 1978р. базувалися на марксистсько-ленінській ідеї повновладдя рад. Ось чому Верховна Рада УРСР була наділена правом брати до розгляду і вирішувати будь-яке питання з компетенції інших державних органів -Президії Верховної Ради, Ради Міністрів УРСР.

З проголошенням незалежності України відбувся осмислений перегляд основ побудови державної влади.

Цей перегляд базувався на основоположних принципах та ідеях Декларації про державний суверенітет України, прийнятої Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р.

У Декларації міститься пряме положення про те, що «державна влада у республіці здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову» (глава III).

Процес втілення цього принципу в життя відбувався важко, суперечливо. Необхідно було внести зміни у Конституцію УРСР 1978 p., утворити ряд нових державних інститутів, раніше невідомих механізмові державної влади, а саме: інститути президентури, конституційного судового контролю, парламентського контролю тощо.

24 жовтня 1990 р. було реформовано Основний Закон УРСР 1978 р. і закріплено правове становище Конституційного Суду.

У липні 1991 р. Верховна Рада прийняла закон про заснування поста Президента Української РСР і внесла зміни та доповнення до Конституції (Основного Закону) Української РСР.

Були прийняті Закони: «Про Президента Української РСР», «Про вибори Президента Української РСР» (5 липня 1991 р.)», «Про Конституційний Суд України» (17 червня 1992 p.).

Таким чином, вищезазначені новації ще певний час уживалися з положеннями Конституції 1978 р., в основу яких було покладено ідею повновладдя Рад, що заперечувало принцип розподілу влади.

Впровадивши нові органи влади, Основний Закон зберігав первісну редакцію серцевинних положень, які визначали, перш за все, місце і роль Верховної Ради у державному механізмі, що суперечило принципові розподілу влади. Верховну Раду, як і раніше, було визначено як найвищий орган державної влади України, правомочний розглядати і вирішувати будь-яке питання, що перебуває у віданні республіки. Було збережено право необмеженого втручання Верховної Ради у діяльність інших гілок влади, особливо виконавчої.

Лише 14 лютого 1992 р. частини 1 і 2 ст. 97 Конституції України були прийняті у новій редакції, згідно з якою Верховна Рада стала єдиним органом законодавчої влади України, правомочним розглядати і вирішувати будь-яке питання, що не входить до компетенції органів виконавчої та судової влади, а також не є винятковою прерогативою його вирішення всеукраїнським референдумом.

Відбувалася еволюція і Ради Міністрів — уряду України. Вона була реформована у Кабінет Міністрів — вищий орган державного управління УРСР, утворений Верховною Радою УРСР.

Кардинальне реформування Кабінету Міністрів відбулося у зв’язку із впровадженням інституту президентури. Згідно зі ст. 115 Конституції (у редакції 14.02.1992р.) Кабінет Міністрів (уряд) став органом державної виконавчої влади України, який, згідно зі ст. 117 Конституції, був підпорядкований Президенту і підзвітний та відповідальний перед Верховною Радою України.

Підсумовуючи аналіз еволюції конституційної моделі Верховної Ради, підкреслимо, що процес її трансформації у парламент був насичений суперечностями, помилками, прямими порушеннями вимог принципу розподілу влад. Не вдалося ці суперечності врегулювати і в Конституції України 1996 р. Досі триває протистояння між гілками влади, що зумовило потребу реформування усієї структури державної влади у рамках проведення конституційної реформи згідно Закону України “Про внесення змін до КонституціїУкраїни” від 8 грудня 2004 р.