Розділ 11. Законодавча влада в україні «Законодавча влада — серце держави, влада виконавча — її мозок» ж.Ж. Руссо.

1. Парламентаризм і його суть

Парламентаризм — це фундаментальна цінність світової цивілізації. Нічого кращого, ніж парламентаризм для прав і свобод індивідуальної особи, захисту демократії людство не створило.

Парамент і парламентаризм — це невід’ємні атрибути розвитку демократії, правової держави, формування громадянського суспільства.

Парламент — це загальнонаціональний колегіальний представницький орган, який повністю обирається народом — виборцями і діє на постійній основі.

Парламентаризм — це система взаємодії держави і суспільства, в якій провіне місце належить парламенту.

Наявність парламентаризму — це наявність сильного, конструктивного, дієвого, авторитетного парламенту, який в рамках Конституції повноправно реалізує свою компетенцію для блага всього народу.

Парламентаризм — це не лише парламент, це цілісна система державного управління у якій парламент займає центральне місце.

Витоки парламентаризму сягають сивої давнини — ХІІ-ХІІІ столітть.

В ХІІ-ХІІІ століттях, у час буржуазних революцій, відбулось теоретичне обгрунтування ідеї парламентаризму, виходячи із принципу поділу влади на три гілки, вчення про верховенство права та про народний суверенітет.

Цією проблемою займались Б. Спіноза, Т.Гоббс, Д. Локк, Ш. Монтеск’є, Ж.Ж. Руссо, В. Вольтер, І.Кант, Г.Гегель та інші вчені.

В ХІХ-ХХ століттях ідея парламентаризму стала загальновизнаною у світі.

Глибокі істричні корні свого розвитку має український парламентаризм, це — народні віча, козацькі та інші ради тощо.

Уже в 17 столітті були спроби запровадження представницької системи на раді у Корсуні в 1632 році.

В період Запорізької Січі, Гетьманщини дорадчими були Генеральна Рада, Рада старшин і полковників.

Теоретичні засади парламентаризму в Україні закладено у 18 столітті інтелектуальною елітою, серед якої були Я. Козельський, П. Козицький — статс-секретар Катерини ІІ, П. Золотницький — дворянин, С. Десницький — правознавець та інші.

Історичний вплив на розвиток теорії парламентаризму мали М.Драгоманов, Т.Шевченко, М.Грушевський, М.Міхновський та інші.

За радянський період проблема парламентаризму розглядалась під іншим кутом зору.

Так, В.І. Ленін у своїй прці «Держава і революція» писав: «Представницькі органи залишаються, але парламентаризму як особливої системи, як поділу праці законодавчої і виконавчої, як привілегійованого становища для депутатів тут немає».

Так, згідно ст.97 Конституції УРСР 1978 р. «найвищим органом державної влади в УРСР є Верховна Рада, яка правомочна розглядати і вирішувати будь-яке питання, що належить до відома УРСР».

Отже, такий правовий статус, як бачимо, не притаманний парламентам, які сьогодні діють у більш, як 160 країн світу (із 210).

Рівень розвитку парламентаризму сьогодні відзеркалює рівень цивілізованості суспільства.

Отже, парламентаризм як елемент політичної структури держави — це організація вищих органів державної влади і ототожнюють його з парламентською (парламентарною) республікою чи конституційною монархією.

Сутність «класичного парламентаризму» знайшла своє детальне висвітлення у наукових працях учених різних країн світу: Росії, України, Німеччини, Франції, Італії тощо.

Але найбільше уваги цій проблемі приділили французькі дослідники: М. Амеллер, Ф.Ардан, Ж.Бюрдо, М.Прело та інші.

Не дивлячись на таку підвищену увагу до проблеми розвитку парламентаризму, проблема його різновидів у новітній історії не знайшла свого остаточного розв’язання.

Залишаються невизначеними принципи на основі яких формуються моделі (різновиди) парламентської форми правління.

Так, французький вчений Ж.Бюрдо налічує чотири різновиди парламентаризму: моністичний парламентаризм, дуалістичний, парламентське правління, кабінетне правління — парламентський міністеріалізм.

Наш український вчений-дослідник А. Георгіца до названих різновидів додає ще два — незавершений та недосконалий парламентаризм.

Трапляються й інші модифікації, як, наприклад, «парламентське верховенство».

Якщо розглядати всі ці та інші модифікації парламентаризму під кутом зору ролі парламенту у функціонуванні політичної системи сучасного суспільства, то слід, на наш погляд, починати з категорії «незавершеного», недосконаленого парламентаризму у країнах, що перебувають у стадії переходу до демократії.

В країнах, де суспільно-політичні відносини стабільні, то такою модифікацією є такий різновид парламентаризму, при якому існує парламентський принцип формування уряду у якого відсутня політична відповідальність перед вищим представницьким органом.

У категорії «міністеріальний парламентаризм» є домінування уряду у його взаємовідносинах із законодавчою гілкою влади.

У період становлення новітнього парламентаризму «кабінетною системою» вважалася класична модель парламентської форми правління, де справжнє управління країною зосереджене в руках кабінету (уряду), сфрмованого з представників партії (-ій), що має (-ють) більшість у парламенті.

На основі парламентської більшості формується уряд, програму якого схвалює парламент і постійно контролює його діяльність, не зупиняючись у разі негативних оцінок і перед його відставкою.

За такої схеми посада Президента держави, як правило, не наділяється функціями організаційними й контрольними за діяльністю уряду.

У такому суспільстві між гілками влади є так званий «інституціальний дисбаланс на користь законодавчої влади».

Вирівнюючим інструментом тут повинен діяти механізм «стримувань і противаг», тобто право Президента на розпуск парламенту, діяльність конструктивної опозиції тощо.

Це говорить про те, що парламенти не лише посідають чільне місце у системі розподілу гілок влади, а й домінують при здійсненні державної влади притаманними лише їх формам і методами.

В реальній практиці сучасної правової держави домінація парламентів у суспільстві та у відносинах між гілкам влади є, швидше, винятком з правила, чим нормальною державотворчою практикою.

Основний недолік парламентської форми правління — це постійна урядова нестабільність, яка може призвести до негативних наслідків у здійсненні урядової влади.

Стрижнем ідеї «раціоналізованого парламентаризму» стало опрацювання й нормативно-правове фіксування чітких правил, які регулюють урядову відповідальність.

Класичним прикладом реалізації доктринни, моделі раціонального парламентаризму є Франція, яка за Конституцією 1958 року відмовилась від традиції суто парламентської форми правління.

Виконавча гілка влади набула так званого біцефального характеру тобто її повноваження були розподілені між урядом і Президентом, який наділяється ще крім того власними суттєвими повноваженнями глави держави.

Конституція зафіксувала чіткий перелік питань, які мають перебувати у сфері законодавчих повноважень парламенту, а також правило, щодо несумісності депутатського мандата з міністерським постом.

Конституційно-правові акти Франції вказують на те, що парламент порівняно з Президеном має значно більше прав у сфері контролю над урядом і, перш за все, у питанні його політичної відповідальності.

Саме ця обставина і є визначальною для конкретизації форми правління за умов «змішаних» повноважень, якою є у Франції парламентсько-президентська республіка.

За формулою «дуалістичного парламентаризму» уряд несе подвійну й приблизно однакову відповідальність як перед парламентом, так і перед Президентом.

Кожна країна, в тому числі й Україна, яка шукає шляхи розвитку парламентської демократії, додає до усталеної світової палітри взаємовідносин між гілками влади свою самобутню специфіку, яка відзеркалена в законі про конституційну реформу в Україні.