8. 5. Економічні, соціальні та культурні права

Центральним видом прав та свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, є економічні, соціальні та культурні права. Це права, пов’язані з діяльність людини у господарській сфері, її соціальними відносинами з суспільством, державою, колективами, іншими людьми, з діяльністю у сфері культури і духовного життя.

Ці права покликані гарантувати економічну свободу людини, її розвиток як вільної, забезпеченої у своїх життєвих потребах особистості.

Оскільки справжня демократія повинна мати розвинену матеріальну базу, яка є соціально-економічною гарантією її існування та розвитку, то маємо всі підстави твердити, що здійснення в Україні цього виду прав і свобод людини є одним із найважливіших чинників для визнання держави демократичною.

• До цих прав належить насамперед право приватної власності особи, тобто право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41).

Суб’єктами права приватної власності можуть бути не лише громадяни України, а й інші особи: іноземці, особи без громадянства тощо. Однак будь-яку особу визначають суб’єктом права власності лише за умов, якщо вона набула його в порядку, визначеному законом. Практика розвинутих держав свідчить про те, що будь-яка із форм власності, крім особистої, може бути використана як засіб експлуатації, так і засіб соціальної підтримки тієї чи іншої частини суспільства, яка ще не може працювати, і тієї, котра вже не може більше працювати через хворобу, старість тощо.

Конституція України зафіксувала, що використання власності не повинно завдати шкоди правам, свободам, гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі (ст. 41).

У Конституції зазначено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права приватної власності й що воно є непорушним.

Щодо примусового відчуження об’єктів права власності, то воно може бути застосоване лише як виняток із мотивів суспільної необхідності на підставі й у порядку, встановленому законом, та за умови попереднього і повного відшкодування вартості (ст. 41).

Примусове відчуження об’єктів права приватної власності допускають лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану з подальшим повним відшкодуванням їх вартості.

Конфіскацію майна може застосувати тільки суд у випадках, обсязі та порядку, встановленому законом.

• Наступним за значенням конституційним економічним правом є право на підприємницьку діяльність (ст. 42).

Це право — багатогранне, воно включає право як на створення підприємства, так і на заняття підприємницькою діяльністю.

Дане право гарантоване системою загальних і спеціальних гарантій. Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності, не допускає зловживання монопольним становищем на ринку тощо.

Разом з цим, держава захищає права споживачів, контролює якість і безпечність продукції, всіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.

Отже, держава стоїть на боці інтересів не лише підприємців, виробників продукції, а й тих, хто є її споживачем.

Право на підприємницьку діяльність не є всеосяжним і за його об’єктами та суб’єктами.

Згідно з Конституцією України підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування обмежена законом (ст. 42).

• Пріоритетним соціальним правом людини є право на працю (ст. 43).

Воно зумовлене свободою трудової діяльності людини, вільним вибором нею місця та характеру праці (трудової спеціалізації). Людина може зайнятися будь-яким видом трудової діяльності, а може й не брати в ній участі, адже Конституція забороняє використання примусової праці.

Заборона праці не поширюється на військову або альтернативну (невійськову) службу, працю, пов’язану з виконанням судового вироку, або необхідну за надзвичайних умов.

Кожен власник засобів виробництва зобов’язаний створити працюючому і трудовому колективу безпечні та здорові умови праці.

Конституція, чинне законодавство захищають громадян від незаконного звільнення, несвоєчасного отримання винагороди за працю тощо.

Невиконання зазначених та інших вимог щодо організації роботи, передбачених законом, надає тим, хто працює, право на страйк для захисту своїх економічних та соціальних інтересів (ст. 44). Це якісно нове соціальне право для громадян України.

Проте слід зазначити, що право на страйк не є універсальним, оскільки існують такі сфери суспільного життя, де зупинення виробництва призводить до небажаних наслідків, навіть до катастроф, що неприпустимо.

Страйк — добровільна справа. Ніхто не може бути примушений до участі або неучасті у ньому. Заборона страйку можлива лише на підставі закону. (ст.. 44). Особливості і порядок здійснення конституційного права на страйк визначено у Законі України «Про порядок розгляду колективних трудових спорів (конфліктів)» від 3 березня 1998 року. Страйк застосовується як крайній засіб, коли всі інші можливості вичерпано.

• Поряд з названими правами Конституція України проголошує та гарантує право на відпочинок тих, хто працює (ст. 45). Воно належить до основних прав людини.

Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня працівникам окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час тощо.

Положення, спрямовані на гарантування кожній людині, яка працює, цього права, закріплені у Загальній декларації прав людини ООН від 10 грудня 1948 р. та Міжнародному Пакті ООН про економічні, соціальні та культурні права 1966 р.

Законодавче регулювання цього права поширюється на людину, яка працює за трудовим договором (контрактом).

Саме вона може вимагати від роботодавця дотримання вимог закону щодо додержання тривалості робочого дня, відпочинку у вихідні та святкові дні.

• Центральним соціальним конституційним правом є право на соціальний захист (ст. 46), що передбачає широке коло питань, які держава, громадські організації повинні вирішувати, щоб гарантувати людині гідний рівень повсякденного життя. Це право за Конституцією включає право на забезпечення громадян у разі повної, часткової або тимчасової втрати їх працездатності, втрати годувальника, настання безробіття з незалежних від них причин, а також у старості та інших випадках, передбачених законом.

Конституція закріплює якісно нову систему його гарантій. Зокрема ст. 46 гарантує громадянам це право загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, юридичних осіб, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

• У Конституції передбачено також право кожного на достатній життєвий рівень для себе та своєї сім’ї, що включає належне харчування, одяг, житло (ст. 48), право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49).

Держава сприяє розвиткові закладів охорони здоров’я усіх форм власності та дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя (ст. 49). Більш детально відносини щодо охорони здоров’я регулюється в «Основах законодавства України про охорону здоров’я» 1992р., у Законі України «Про санітарне та епідемічне благополуччя населення» 1994 р., інших нормативно-правових актах.

• В Основному Законі держави закріплено та гарантовано ряд інших соціальних прав: щодо шлюбу і сім «і, захисту материнства, батьківства, дитинства. У Конституції зазначено, що шлюб грунтується на вільній згоді жінки й чоловіка, що кожен із подружжя у шлюбі та сім’ї має рівні права і обов’язки. Батьки зобов’язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов’язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (ст. 51). Діти рівні у своїх правах. Будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються законом (ст. 52).

• Одним із основних конституційних прав, якими наділені громадяни України, є право на освіту (ст. 53).

Воно знайшло вияв у конституційному закріпленні обов’язковості повної загальної середньої освіти, існуванні розгалуженої мережі закладів освіти різного рівня, які функціонують на державних, комунальних, приватних засадах.

Щодо вищої освіти, то її безоплатне здобуття у державних і комунальних закладах освіти здійснюється на конкурсній основі. Встановлено, що громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до Закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчені рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.

Розвиток у державі системи освіти є свідченням духовного й суспільного прогресу суспільства.

• Основою культурних (духовних) прав та свобод людини і громадянина є свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також право на результат своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 54).

Крім цього, держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв’язків України зі Світовим співтовариством, забезпечує збереження історичних пам’яток культури, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей, які перебувають за її межами.

• Вперше у Конституції закріплено право на інформацію, тобто право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово, в інший спосіб — на свій вибір (ст. 34).

Проте здійснення цих прав може бути обмежено законом в інтересах національної безпеки, громадського порядку, територіальної цілісності держави тощо.

Є всі підстави відносити до культурних (духовних) прав та свобод конституційне право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35). Його визначають як свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої. Це право не виключає його заперечення, а саме вести атеїстичну пропаганду, висловлювати атеїстичні погляди. Разом з цим, як і раніше, церква та релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодну релігію держава не може визначати як обов’язкову, хоча це і не є запереченням існування національної релігії.