8.2. Загальні поняття прав, свобод та обов’язків громадян

Терміни «права», «свободи», «обов’язки» вживають у національних правових системах різних держав світу, їм приділено значну увагу і в Конституції України, законодавчих актах майже всіх галузей права: конституційного, адміністративного, кримінального, цивільного, трудового, сімейного тощо.

Який зміст цих термінів, з яких структурних елементів вони складаються, як їх класифікують?

Одні автори стверджують, що права людини — це певні можливості, необхідні для її існування та розвитку в конкретних історичних умовах і визначені рівнем економічного, політичного, соціального, духовного розвитку суспільства, які мають бути рівними для всіх людей.

Інші вважають, що такі права встановлює закон, гарантує держава, вони надають громадянину певні юридичні можливості для набуття матеріальних, соціальних та духовних благ.

Ще інші автори визначають права громадянина як міру та вид можливої поведінки, встановлені й захищені державою.

Головна вимога забезпечення конституційних прав людини — дотримання принципу, за яким у всіх її діяннях першочергову увагу приділяють охороні та захисту її інтересів і потреб.

Відмінність між поняттями «право» і «свобода» значною мірою умовна, оскільки вони означають юридично визнану можливість для особи вибирати вид і міру своєї поведінки.

Але поняття «свобода» переважно розуміється як невтручання у внутрішній світ людини і громадянина (свобода совісті, світогляду, віросповідання, свободи думки і свободу літературної, художньої, наукової творчості).

Свобода — конкретне соціальне становище людини або людей у їх найрізноманітніших взаємовідносинах з державою.

Свобода — одне з найбільших соціальних благ суспільства, головний показник демократизму суспільства і держави. Право на свободу є не що інше, як сама свобода, тобто можливість здійснювати будь-які правомірні дії.

В юридичному розумінні свобода полягає у визнанні й наданні громадянину законом можливості користуватися та розпоряджатися тим або іншим соціальним благом, цінністю, задовольняти власний інтерес, життєву потребу таким чином, щоб не порушувати права інших людей.

Обов’язки становлять загальні вимоги суспільства та держави до ЛЮДИНИ у сфері соціальної дійсності.

Конституційні обов’язки слід розуміти як закріплену в Конституції потребу (необхідність), що приписує кожному громадянинові певні вид та спосіб поведінки і відповідальність за неналежну реалізацію цього положення; як мінімум вимог суспільства до особи, виконання яких .необхідне для нормального функціонування суспільства. Конституційний обов’язок — різновид юридичного обов’язку, який розуміють як продиктований законодавством спосіб необхідної, обов’язкової поведінки людини у державно-правовій і соціально-економічній сферах.

Зі змісту Конституції України випливає, що основні права та свободи громадян слід класифікувати за такими ознаками: громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні.

8. 3. Громадянські права і свободи

Пріоритетним видом прав і свобод людини є громадянські права і свободи, їх вважають природними, оскільки ці права має або повинна мати кожна людина, незалежно від громадянства, від початку життя. Вони є основою правового статусу особи.

За Конституцією України до громадянських прав і свобод належать:

• право на життя (ст. 27);

• право на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23);

• право на повагу до гідності (ст. 28);

• право на свободу та особисту недоторканість (ст. 29);

• право на недоторканність житла (ст. ЗО);

• право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції тощо (ст. 31);

• право на невтручання в особисте та сімейне життя (ст. 32);

• право на свободу пересування та вільний вибір місця проживання (ст.33);

• право на свободу думки і слова (ст. 34);

• право на свободу світогляду та віросповідання (ст. 35).

Серед основних прав людини найважливіше місце займає право на життя. Воно є невід’ємним правом кожної людини. Цим правом засвідчується, що людина ні перед ким не є юридично зобов’язаною народженням та життям. Порушення її фізичної цілісності не може бути зумовлено ні суспільними, ні державними, ні будь-якою іншою метою чи інтересами. Життя людини визнається найвищою соціальною цінністю, оскільки від реального забезпечення цього права залежить не тільки існування окремих людей, а й розвиток суспільства загалом.

Механізм реалізації права людини на життя є надзвичайно складним. Він охоплює багато соціальних складників, які прямо чи опосередковано впливають на життєдіяльність усієї соціальної системи.

Сучасна держава має широкі можливості захищати життя людини, хоча не в усіх випадках здатна вчасно й високоефективно прийти їй на допомогу.

Закон, всебічно захищаючи людину, допускає в певних випадках можливість правомірного позбавлення її життя.

Згідно з чинним законодавством України та визнаною міжнародною практикою не вважають порушенням прав людини позбавлення її життя за умов неминучої потреби у застосуванні сили, а саме: при захисті людини від незаконного насильства, при здійсненні законного арешту, при запобіганні втечі людини, яка законно перебуває під вартою, при призупиненні бунту, заколоту тощо.

Не вважають порушенням прав позбавлення людини життя на підставі вироку суду, винесеного після визнання особи винною у скоєнні злочину, за який законом передбачено покарання у вигляді смертної кари.

Однак таке право публічної влади розпоряджатися життям винної у скоєнні тяжкого злочину особи сьогодні піддається різкій критиці світової громадськості, особливо Ради Європи.

Під впливом такої критики перебувала і наша держава, в якій суди продовжували виносити смертні вироки, хоча їх виконання не відбувалося. У демократичній державі нікому не дозволено безпідставно, свавільно порушувати право людини на життя. Новий Кримінальний кодекс України, який вступив у дію 1 серпня 2001 року не передбачає виду покарання, як смертна кара.

Життя людини базується на визнаних у суспільстві моральних засадах, які в своїй сукупності формують розуміння людської гідності й честі.

Усі люди є вільні та рівні у своїй гідності та правах — так починається розділ II Конституції України.

Стаття 28 Конституції встановлює, що кожен має право на повагу до його гідності, ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському поводженню або такому, що принижує його гідність. Це право є невід’ємною ознакою цивілізованого суспільства. Воно є загальновизнаним на міжнародному рівні.

Отже, гідність людини залишається під захистом закону за будь-яких обставин.

Різні тортури, катування людини тощо не можуть бути застосовані навіть у сфері кримінальної юстиції, бо і кримінальне покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність (п.3. ст.50 ККУ).

Загалом реалізація права людини на повагу до її гідності забезпечується широким колом різних правових засобів, серед яких є: адміністративні, кримінальні, цивільно-правові тощо.

Закон охороняє людину від проявів хуліганства (ст. 173 Кодексу України про адміністративні порушення), від катування, умисного вбивства, тілесного ушкодження, погрози вбивством, залишення у небезпеці тощо. (Роз. ІІ Злочини проти життя та здоров»я особи, КК України).

У цивільно-правовому порядку закон захищає особисті немайнові права людини й громадянина: право на життя, право на свободу та особисту недоторканість, право на повагу гідності та честі, право на недоторканість житла, на вільний вибір місця проживання, на свободу творчості тощо. (глава 21 ЦК України).

Найголовніший компонент повноцінного життя людини — свобода, в умовах якої вона сповна може задовольнити власні потреби та інтереси, реалізувати й розвивати у різних напрямках свої здібності тощо. Життя людини у суспільстві відбувається в оточенні не тільки суспільної гармонії, а й певних суперечностей, навіть конфліктів. Ось чому дуже важливо, щоб її свобода була надійно захищена від зовнішнього неправомірного втручання.

Юридична природа свободи грунтується на розумінні, що кожна людина народжується вільною. Вона має право обирати для себе спосіб спілкування із зовнішнім для неї світом, із будь-якими людьми, природою, які її оточують, без обмежень та примусу. Здійснювати на свій розсуд будь-які дії, що не суперечать закону. Вимагати від інших людей і держави поважного ставлення до себе.

Право людини на свободу не є абсолютним, тому що юридичні межі обумовлюються необхідністю узгодження із свободою іншої людини чи людей, із суспільними інтересами. Отже, право людини на свободу настільки повне, наскільки воно не суперечить реалізації такого ж права іншою людиною, іншими людьми.

Головним для розуміння будь-якої окремої політичної свободи або ж свободи взагалі необхідно, щоб людина фактично перебувала на волі.

Тимчасове чи тривале позбавлення її волі автоматично перешкоджає реалізації права на свободу у будь-якому вимірі.