23.4. Удосконалення діяльності судової гілки влади, інших правоохоронних органів

Одним із основних інститутів захисту прав і свобод людини і громадянина є судова гілка влади.

В п.1 ст.55 Конституції України записано, що «права і свободи людини і громадянина захищаються судом».

Зміни, що внесені законодавчими актами від 29 червня 2001 року і законом від 7 лютого 2002 року «Про судоустрій України» дещо удосконалили судову систему України, але не зробили її вивершеною, зразковою, яка б повністю відповідала вимогам сьогоднішнього дня.

В розвиток Закону України «Про судоустрій України» Президент України видав ряд указів, якими було передбачено утворення Апеляційного, Вищого адміністративного судів України та Державної судової адміністрації України.

Все це сприяло намаганню сформувати незалежну судову владу, перебудувати судову систему у напрямі її деідеологізації та гуманізації з метою забезпечення громадянам України необмеженого права на справедливий судовий захист через неупереджене правосуддя та належні судові процедури.

Оцінюючи проведену роботу, ми сьогодні вправі стверджувати, що вона характеризувалась становленням національної системи правосуддя, закріпленням її засад на конституційному і законодавчому рівнях, утворенням конституційної юрисдикції та прийняттям нових кодифікованих законів.

Відбувалась подальша гармонізація українського законодавства з нормами міжнародного права тощо.

Проте, останнім часом здійснення судово-правової реформи дещо уповільнюється. Це проявляється, зокрема, у невиконанні вимог Закону України «Про судоустрій України» в остаточному визначенні оптимальної моделі судоустрою і завершені його структурної перебудови зорієнтованої на нові виклики часу.

А це перш за все:

• процеси глобалізації, які активно впливають на розвиток національних правових систем;

• формування класу приватного капіталу, який заінтересований у формуванні усталених інститутів захисту своєї власності;

• глибше усвідомлення прав і свобод людини і громадянина як визначальної суспільної цінності;

• інтенсифікація розвитку всіх складових громадянського суспільства для побудови правової держави тощо.

Виходячи із наведеного, питання подальшого реформування судово-правової системи набуває сьогодні вагомого значення.

Так, Закон України «Про судоустрій України» започаткував створення Касаційного суду України всупереч вимозі Конституції України про заборону створення судів, які не передбачені Основним Законом України. (ст. 125).

Виходячи із принципів територіальності і спеціалізації, вбачається за можливе визнати загальні суди спеціалізованими з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Ми підтримуємо, в зв’язку з цим, думку М.Оніщука про можливість, замість Касаційного Суду України, утворення якого заборонено рішенням Конституційного Суду України, утворити Вищий загальний суд України, який би, крім властивих спеціалізованим судам функцій, розглядав у касаційному порядку цивільні та кримінальні справи і розгрузив би діяльність Верховного Суду України.

Життєвий досвід вимагає більш детального вивчення питання підсудності справ військовим судам, удосконалення їх системи з урахуванням загальних тенденцій удосконалення та розвитку судово-правової та військової реформи.

Вимагає свого вирішення і проблема призначення на посаду голів судів та їх заступників, крім голови Верховного Суду України, першого заступника та заступників голови ВСУ, а також їх звільнення з цих адміністративних посад.

Новий закон про судоустрій ці повноваження закріплює за Президентом України. Такий прядок вирішення кадрових питань суперечить вимогам чинної Конституції України і не узгоджується з принципами суддівського самоврядування.

А тому і на конституційному і на законодавчому рівні необхідно вирішити проблему призначення та звільнення суддів з адміністративних посад, віднісши ці повноваження до системи суддівського самоврядування. Доцільно було б запровадити (правило) норму, згідно якої одна й та сама особа не може обіймати посаду голови суду більше ніж 8-10 років.

Висловлюються думки про те, щоб позбавити суддів, які займають адміністративні судові посади, можливостей впливати на інших суддів, шляхом розподілу та перерозподілу головами судів, їх заступниками судових справ до розгляду чи передачі їх від одних судів до інших.

Можливо, що питання визначення порядку розподілу судових справ, порядку утворення судових палат доцільно було б також віднести до компетенції органів суддівського самоврядування, попередньо перевіривши таке рішення на практиці в одній-двох областях.

Ще одна проблема, яка певною мірою стосується зміцнення незалежності суддів при здійсненні ними правосуддя.

На виконання вимог Закон України «Про судоустрій України» Указами Президента України від 29 серпня 2002 року і 3 березня 2003 року створена Державна судова адміністрація України як центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом і діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Утворений окремий орган, який виключно здійснює організаційне забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції, інших органів та установа судової системи, крім Верховного Суду України, Конституційного Суду України, Вищих спеціалізованих судів України.

Така діяльність Державної судової адміністрації, якщо вона не буде чітко врегульована окремим Законом «Про державну судову адміністрацію», може негативно впливати на утвердження незалежності судів і суддів при здійсненні ними своїх повноважень.

Посиленню незалежності у роботі судів і суддів, підвищення їх авторитету слугуватиме законодавче закріплення участі в роботі кваліфікаційних комісій суддів різних рівнів та Вищої ради юстиції представників Державної судової адміністрації.

Назріла уже необхідність значно підняти статус кваліфікаційних комісій суддів України, а також і статус Вищої кваліфікаційної комісії з метою посилення розбудови суддівського самоврядування, а значить зміцнення незалежності суддів.

Кваліфікаційні комісії, згідно Закону про судоустрій, діють сьогодні на громадських засадах, виконуючи надзвичайно відповідальну роботу по відбору і рекомендуванню осіб для заняття посади професійного судді, визначення рівня фахової підготовленості суддів, надання висновків про звільнення судді з посади.

Кваліфікаційні комісії суддів України, Вища кваліфікаційна комісія для того, щоб у повній мірі і відповідально та професійно виконували свої завдання, повинні мати і свій апарат з відповідним фінансуванням, який би професійно сприяв у їх роботі.

Доцільним є потреба переглянути структуру кваліфікаційних комісій суддів судів загальної юрисдикції, утворюючи їх за принципом адміністративно-територіального поділу — на рівні обласних центрів.

Говорячи про перехід до нового стану судово-правової реформи, слід звернути увагу на той незаперечний факт, що сьогодні основу чинного процесуального законодавства України становлять окремі кодекси, прийняті ще за радянських часів, які вже давно морально застаріли і не відповідають сучасній ідеології судочинства.

Постійне внесення змін і доповнень до них призводить до руйнації внутрішніх системних зв’язків кодексу, а тому виникають все нові проблеми при його практичному застосуванні. Ось чому на часі завершено першу сучасну національну кодифікацію нових процесуальних законів: Цивільно-процесуального, Кримінально-процесуального, Господарсько-процесуального, Адміністративно-процесуального та інших кодексів України, норми яких по-справжньому започаткують демократичне судочинство в Україні.

Для виявленого руху вперед у проведенні необхідних реформ судочинства слід розробити і на науково-теоретичному рівні обґрунтувати Концепцію (доктрину) розвитку судово-правової реформи, розрахованої до 2015 року, як методологічну основу для системного вдосконалення законодавства про судоустрій, про судочинство і статус суддів.

Таку Концепцію слід було б внести на обговорення широкої громадськості і затвердження Верховної Ради України.

Судово-правова реформа не може бути здійснена на замовлення посадової особи чи органу, вона повинна базуватися, перш за все, на інтересах держави і суспільства в рамках Конституції України, яка відвела на її проведення п’ять років, які давно закінчилися.

Судово-правова реформа стосується не тільки судової системи, вона повинна охопити усі правоохоронні органи, перш за все Прокуратуру України.

Конституцією України визначено самостійне місце прокуратури у системі організації державної влади.

В Основному Законі України їй присвячено окремий розділ VII, що розглядає її як єдину систему, на яку покладено чимало важливих державних функцій.

Конституція України передбачає, що організація і порядок діяльності органів Прокуратури України визначає закон, згідно з яким Прокуратура України є органом вищого державного нагляду за дотриманням законів у державі.

Проте чинна нині Конституція позбавила Генеральну прокуратуру України права законодавчої ініціативи у Верховній Раді України.

На перехідний п’ятирічний строк їй залишили функцію загального нагляду та деякі інші напрямки прокурорської діяльності до прийняття законів, які по-іншому регулюватимуть ці питання. На жаль таких законів не прийнято і досі.

Прокуратура України нині за характером своєї діяльності сприяє взаємодії трьох гілок влади і є, по суті, єдиним діючим механізмом системи забезпечення поділу і взаємодії влад.

Однак процеси державно-правової реформи не можуть обійти діяльність і органів прокуратури України, яку продовжують реформувати. Змінилася сама спрямованість прокурорської діяльності. Вона набула конкретнішого характеру, стала спрямованою на усунення порушень закону, реальний захист прав громадян та інтересів держави. Завершилася структурна перебудова центрального апарату Генеральної прокуратури України та підпорядкованих їй прокуратур. Проведено значне упорядкування штатів у центральному апараті Генеральної прокуратури України, а вивільнені штатні одиниці передано до районних і міських прокуратур, структура яких удосконалюється.

Проте, ефективність тієї чи іншої моделі прокуратури, її роль і місце у системі органів державної влади значною мірою залежатиме від соціально-економічного становища і криміногенної ситуації в державі, історично сформованих уявлень про роль правової системи, традицій правової культури народу та інших чинників.

Метою реформування органів Прокуратури України є ефективніше, відповідальніше вирішення масштабних завдань, поставлених життям у процесі самоутвердження суверенної і незалежної, демократичної, правової держави.

Суть судово-правової реформи у тому, щоб в Україні були такі судоустрій і судова система, які у повному обсязі гарантуватимуть права та свободи людини і громадянина, право на приватну власність, правопорядок у державі тощо.

Державна влада у нас одна, а судова гілка, як і законодавча та виконавча, — органічна її складова. Тому вона зобов’язана діяти злагоджено й відповідально у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів, доповнюючи і підсилюючи інші гілки влади в інтересах народу України.

Судова влада повинна бути під певним контролем громадськості — це відповідатиме засадам демократичного суспільства. Судді залежні від закону і зобов’язані підкорятися тільки йому, але вони є членами суспільства і повинні сприяти розвитку правового, морально справедливого суспільного життя в Україні.

Такий підхід гостріше і принциповіше ставить на порядок денний кадрову проблему — підготовку і виховання високопрофесійних, морально здорових спеціалістів, патріотів України.

У її вирішенні поряд з вузами та іншими навчальними закладами активну роль покликана відіграти Вища рада юстиції як незалежний конституційний орган.

У процесі проведення судово-правової реформи Указом Президента України від 11.10.2002 р. створено академію суддів України при Державній судовій адміністрації України, у якій поглиблюють знання, обмінюються практичним досвідом судді загальних і спеціальних судів.

Реформа має сприяти перетворення суду у важливий і авторитетний орган державної влади, для якого найголовнішим пріоритетом є захист прав та свобод людини і громадянина України.

Державно-правова реформа, що відбувається в Україні, — явище об’єктивне, оскільки спрямоване на удосконалення всього державного механізму влади.

Україні потрібна така державна влада, яка гарантуватиме насамперед права та свободи людини і громадянина, створить політичні, правові, соціально-економічні умови для підвищення життєвого рівня і духовного розвитку усіх, хто проживає в Україні, гарантуватиме суверенітет і незалежність України, розширюватиме рівноправні, взаємовигідні зв’язки з усіма державами світу. У цьому суть і мета державно-правової реформи, яка бере початок від дня прийняття Конституції України.

Розвиток українського суспільства сьогодні перебуває на такому рівні, який об’єктивно вимагає поетапного, науково-обрунтованого реформування всіх його складових: політичної, економічної та соціально-культурної систем.

В зв’язку з цим питанням першорядної ваги — є питання удосконалення діяльності всіх гілок влади — законодавчої, виконавчої, судової та Президента України.

Лише на цьому шляху ми доб’ємося побудови громадянського суспільства і матимемо державну владу яка, в рамках вимог Конституції та законів України, буде діяти ефективно і професіонально, слугуватиме інтересам всього або більшості народу і враховуватиме інтереси його меншості, виходячи із принципу «що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.»