4.8. Значення Конституції України

Основна суспільна цінність Конституції України полягає в тому, що її принципи і норми створюють основу, необхідну для регулювання найважливіших і найскладніших суспільних відносин, забезпечення прав і свобод людини і громадянина та гідних умов їх життя, для подальшого розвитку демократичної, суверенної, правової держави (п. 2 с. 3).

Конституція України є основним документом, у якому політика і право представлені в органічно взаємно-повязаному вигляді та збалансовані у внутрішньо узгоджену єдність (преамбула Конституції).

Одна із найважливіших якостей Конституції України — це політична спрямованість, яка зумовлює її особливу роль у правовій системі та значну соціальну роль у суспільстві.

Політичне значення Конституції України полягає в тому, що її прийняття і введення в дію відкрило якісно новий етап в історії України — етап розвитку демократії й безпосереднього народовладдя (ст. 160, 161).

Конституція України є своєрідним і вагомим суспльним договором, що створює принципові і законні засади зміцнення стабільності в суспільстві, а також атмосферу морально-психологічної єдності українського народу. Вона сформувала необхідні політичні умови для розбудови в Україні громадянського суспільства (ст. 11).

Конституція України закріпила основоположний принцип правової держави — принцип верховенства права, суть якого полягає у тому, що він означає захист прав і свобод людини і громадянина та підпорядкованість держави, її інститутів праву і його пріоритет щодо них (п. 1 ст. 8).

Конституція України має велику цінність, перш за все, як правовий акт, який і є основним джерелом законодавства, а наділення її найвищою юридичною силою сприяє зміцненню правопорядку в державі (п. 2 ст. 8).

Значення Основного Закону України полягає ще і в тому, що вперше в історії українського конституціоналізму в ньому передбачено, що норми Конституції України є нормами прямої дії (п. 3 ст. 8). Вона містить статті, в яких безпосередньо зафіксовано необхідність прийняття законів, спрямованих на розкриття їх змісту (п.3 ст.42, п. 4 ст. 43, п.6 ст. 89, п. 8 ст. 107 тощо).

Головною причиною невдоволень і розчарувань громадян від дії Конституції України є нереалізованість Конституції у житті через неприйняття низки конституційних законів, інших нормативно-правових актів, або інколи і нехтування органами влади вже прийнятими і чинними законами.

4.9. Історія українських Конституцій

Акти періоду Київської Русі. Першими правотворчими спробами в Х столітті були устави та уроки княгині Ольги. Це фінансові й адміністративні розпорядження, які були спрямовані проти повсталих древлян і створювали систему повинностей, збір данини, посилювали централізацію держави.

Вже за часів князювання Володимира Великого діяли Устав про десятини, суди та людей церковних, Устав земельний щодо основ державного устрою та правового становища дружинників.

Звід законів «Руська правда» увійшов в історію як юридичний збірник Ярослава Мудрого. В його основу було покладено давньоруське звичаєве право.

Він складався умовно з чотирьох частин: правових норм про вбивство, тілесні ушкодження, образу, порушення прав власності. Оригінал документа не зберігся, до наших днів дійшли численні списки, близько 300. Звід Законів «Руська правда» узагальнив судову практику цього часу. У випадку незгоди відповідача спір вирішував суд із 12 обраних людей (суд присяжних). «Руська правда» взагалі не передбачала смертної кари.

Крім звичаєвого права, у «Руській правді» зібрані й «княжі устави». Але вони теж за змістом і формою ближчі до звичаєвого права, ніж до писаного закону. Власне законотворча діяльність органів тодішньої княжої влади була незначною і дуже обмеженою з перевагою звичаєвого права. Прагнення Я. Мудрого до створення правничого фундаменту Київської держави продовжили три його сини, після 1054 р., які періодично збирались для рогляду найважливіших проблем внутрішньої і зовнішньої політики та ухвалення законів.

Вони — Ізяслав, Всеволод і Святослав зробили велике доповнення до «Руської правди» і вона отримала назву «Правда Ярославичів», або «Устав Ярославичів» (термін «правда» означає «закон»).

«Правда Ярославичів» скасувала кровну помсту і замінила її системою грошових стягнень, грошових штрафів, які спрямовувались не до потерпілих, а до державної скарбниці.

«Розширена правда» стала наслідком об’єднання правових норм, що діяли за доби Ярослава і Ярославичів та Устава Володимира Мономаха з нормами зі сфер цивільного, кримінального та процесуального права. Вона складалась із 121 статті.

Устав Володимира Мономаха містить норми, що регулювали питання боргових зобов’язань і кабальних відносин, соціальні відносини у вотчинах, питання спадкоємства, діяльність судово-адміністративного апарату, деяких посадових осіб і судочинство, правове становище суспільства.

В ньому було зроблено першу спробу щодо визначення правового статусу жінки.

Акти Гетьманської держави. Гетьманські статті XVII ст. — це документи державно-правового характеру. Вони визначали суспільно-політичний устрій Української держави — Гетьманщини, порядок її васальних відносин з Росією. Це березневі статті Б. Хмельницького (1654 р.), Батуринські та Московські статті І. Брюховецького (1663, 1665 р.р.), Глухівські статті Д. Многогрішного (1669 р.), Конотопські та Переяславські статті І. Самойловича (1672, 1674 р.р.), Коломацькі статті Івана Мазепи (1687 р.), Решетилівські статті Івана Скоропадського (1709 р.), Гадяцький трактат (1658 р.) — угода І. Виговського з польсько-шляхетським урядом про унію України з Польщею та Литвою, договори зі Швецією й Туреччиною тощо.

Зборівський мир з Польщею від 8 серпня 1649 року. Він відповідав «інтересам козацької старшини, (української) шляхти, вищого православного духовенства і багатого міщанства».

«Декларація милості королівської» у відповідь на пункти прошеній «Війська Запорізького» була, за своєю суттю, ще і першою Конституцією України. Вона значить для України не менше, як Велика Хартія вольностей для Англії. Адже з цього часу весь тодішній Старий світ, в тому числі, і Росія, визнали державу Хмельницького у якості окремого державного утворення з власною територією по обидва береги Дніпра, з чіткими, а не приблизними, кордонами, з своєю армією, судом та відомствами, а також своїми органами управління і, слід відмітити своєю мовою. Вперше після литовського завоювання Києва у XIV столітті Україна (правда не під своїм іменем) набуває державної якості¹ .

Статті Богдана Хмельницького та жаловані грамоти від 27 березня 1654 р. забезпечували Війську Запорозькому такі права: самостійність у діяльності адміністрації та судочинстві, стосунках з іноземними державами (із застереженнями щодо Польщі і Туреччини), збиранні податків для українського скарбу, утриманні 60-тисячного війська.

Конституція Пилипа Орлика або «Бендерська конституція», прийнята на емігрантській Козацькій раді в м. Бендери 5 квітня 1770 року — «Пакти і Конституції прав і вольностей Війська Запорозького» складається з преамбули та 16 параграфів, де сформульовані головні принципи побудови держави. У преамбулі Пилип Орлик створив історико-політичний міф про те, що першим прийняв християнство каган «хозарів-казаків», а не князь Володимир Святославич. Таким способом документ заклав історичний пріоритет Української держави і першість у ній була віддана козакам. Саме козаки, на думку Пилипа Орлика, були попередниками Володимира Великого у процесі прилучення українських земель до європейської цивілізації.

У першому параграфі розглянуто питання віри, заявлено про православ’я як панівну релігію в країні, а також про відновлення автокефалії. Другий параграф важливий тим, що чітко означив кордони держави, визначені Зборівською угодою 1649 р., Гетьман був зобов ‘язаний оберігати територіальну цілісність країни. Принциповий характер мав шостий параграф, де закладені принципи управління та діяльності органів влади. Конституція певною мірою грунтувалася на ідеї розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Конституція Пилипа Орлика діяла на Правобережній Україні до 1714 р. Віддаючи належне спробам Пилипа Орлика та його однодумцям узагальнити великий досвід козацької демократії, слід підкреслити, що основоположником українського конституціоналізму, який походить із звичаєвого права і «Руської правди» був все-таки Богдан Хмельницький.

Значення підписаних ним договорів, правових актів і судових установлень для вітчизняного державного будівництва трудно переоцінити.

Деякі із них зберегли своє юридичне значення у автономній «малоросійській» Гетьманщині навіть у часи панування Катерини Другої.

Акти середини ХІХ — початку ХХ століття. Це: «Начерки Конституції Республіки» Г. Андрузького — члена Кирило-Мефодіївського братства, які підготовлені у 1846–1847 роках; проект конституції під назвою «Проэть основаній устава украинского общества «Вольный союзь» — «Вільна спілка», який був розроблений видатним українським політичним діячем і вченим Михайлом Драгомановим; конституційний проект М. Грушевського, викладений у статті «Конституційне питання і українство в Росії» в 1905 році. Він детально розробив механізм національно-територіальної децентралізації Російської імперії, обґрунтував повноваження та юридичну базу самоврядних областей, пропозицію щодо формування влади автономно-територіальних областей, висвітлив питання стосовно місцевого громадського самоврядування.

В 1905 році появився конституційний проект М.Міхновського «Основний закон «Самостійної України», у якому вже не згадувалося Росію, бо в основу було покладено принцип вільної, непідлеглої самостійної держави України.

Передбачалось встановлення президентської республіки з обраним загальними виборами парламентом, який мав бути противагою владі президента. У спеціальному розділі проекту проголошувались права людини.

Акти періоду відродження Української держави (1917-1920 р.р.). До них слід віднести Третій Універсал Української Центральної Ради від 7 (20) листопада 1917 року, Четвертий Універсал УНР від 9 (22) січня 1918 року, Конституцію Української Народної Республіки від 29 квітня 1918 року.

Конституція Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вольності УНР) (від 29 квітня 1918 р.) складалась із восьми розділів.

У першому проголошено:

• Україна — «держава суверенна, самостійна і ні від кого не залежна»;

• народ здійснює своє суверенне право через всенародні збори України;

• територія УНР неподільна;

• широке самоврядування землям, волостям, громадянам;

• право націй України на впорядкування своїх культурних прав у національних межах.

У другому викладені права громадян України (повнота громадянських, політичних прав; участь у виборах до законодавчих установ і органів місцевого самоврядування; свобода вибору місця проживання; недоторканність домашнього огнища та ін.). У третьому — про три гілки влади: законодавчу — Всенародні збори; виконавчу — Раду Народних Міністрів; судову — Генеральний Суд УНР. У четвертому — шостому розділах викладені принципи формування і методи діяльності гілок влади. У сьомому розділі — про права та форми устрою національностей, що проживають в Україні. У восьмому — про часове припинення громадських свобод (під час війни або внутрішніх заворушень).

Закони про тимчасовий державний устрій України прийняті 29 квітня 1918 р. «Про гетьманську владу». Найважливіші положення їх:

• влада управління належить винятково Гетьманові України в межах усієї Української Держави;

• гетьман призначає Отамана Ради Міністрів;

• гетьман — найвищий керівничий усіх зносин Української держави із закордонними;

• гетьман — Верховний воєвода української армії і флоту;

• накази і розпорядження Гетьмана закріплюються Отаман-Міністром або відповідним йому Міністром;

• пріоритет православної віри;

• право гуртувати громади і спілки в межах, не противних законам, збиратися на зібрання, висловлювати і писати свої думки;

• недоторканність власності, оселі українських козаків і громадян; їх обов’язок платити установлені законом податки і збори, захищати Українську державу.

Гетьман уособлював не тільки виконавчу, а й законодавчу владу, адже саме він «стверджував закони і без його санкції ніякий закон не міг мати сили». Парламент же «законами про тимчасовий державний устрій України» не передбачався.

1 серпня 1918 року появився «Тимчасовий закон про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби, перебування поза межами держави ясновельможного Пана Гетьмана всієї України».

В зазначених випадках влада переходила до Колегії Верховних Правителів Держави, яка мала складатися із трьох осіб.

Одного із них призначав сам Гетьман, другого мав обирати Державний Сенат, третього вибирала Рада Міністрів. Голова Колегії призначався Гетьманом.

Основний Державний закон Української Народної Республіки часів Директорії, прийнятий 23 січня 1919 року. «Про форму влади в Україні», яким вся влада передавалась Директорії. Були створені різні комісії: оборони держави, земельної реформи, бюджету, закордонних справ, харчова, культурно-освітня та ін.

Директорія одержала право приймати закони, які мали бути затверджені або відкинуті наступною сесією Трудового конгресу.

Директорія призначала або усувала з посад членів Кабінету.

Трудовий конгрес висловлювався за демократичний устрій в Україні. Рада Міністрів і комісії одержали завдання від Трудового конгресу підготовити вибори у майбутній Сейм України.

За часів Української Соціалістичної Радянської Республіки були прийняті дві конституції. Перша — у березні 1919 року, друга у травні 1929 року.

Відповідно до Конституції УСРР 1919 року найвищими органами державної влади були Всеукраїнський з’їзд Рад, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), і Рада Народних комісарів (РНК).

Згідно постанови V Всеукраїнського з’їзду Рад «Про радянське будівництво» ВУЦВК повинен був розглядати всі декрети, які встановлювали загальні норми політичного та економічного життя.

Подальшого розвитку набули конституційні положення про Раду Народних комісарів щодо посилення її ролі в усіх сферах життя країни.

Раднарком як найвищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади здобув право розглядати і розв’язувати невідкладні загальнодержавні питання, в тому числі заходи законодавчого характеру.

В зв’язку з утворенням 30 грудня 1922 року Союзу Радянських Соціалістичних Республік із чотирьох радянських республік — РСФРР, УСРР, ЗСФРР і БСРР і обранням Центрального Виконавчого Комітету СРСР, ІХ Всеукраїнський з’їзд рад вніс першорядні і найнеобхідніші зміни у Конституцію УСРР 1919 року.

Розробку тексту нової конституції було доручено Народному комісаріату юстиції УСРР. На початку 1929 року остаточний проект нової Конституції УСРР був готовий. В його основу було покладено Конституцію УСРР 1919 року з внесеними до неї змінами у 1925 році та Конституцію СРСР 1924 року.

15 травня 1929 року ХІ Всеукраїнський з’їзд Рад одноголосно затвердив текст нової Конституції УСРР. вона складалась із 82 статтей і п’ятьох розділів.

У ст.1 Конституції Українська республіка проголошувалась соціалістичною державою робітників і селян, де вся «влада» належить Радам робітничих, селянських і червоноармійських депутатів.

У відповідності з Конституцією СРСР 1924 року Конституція Української СРР 1929 року закріпила такі основні права УСРР: приймати свою Конституцію, яка відповідає Конституції СРСР в цілому; право та територіальне верховенство; право на створення власних органів державної влади і державного управління; право прийняття у громадянство УСРР; право на здійснення законодавства і управління в межах своєї компетенції, дотримуючись принципу верховенства загальносоюзних актів тощо.

Найвищими органами влади і управління визнавалися Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, Всеукраїнський Центральний виконавчий комітет і Президія ВУЦВК-ту.

Розпорядчим і виконавчим органом ВУЦВК-ту був Раднарком УСРР.

Місцевими органами влади Конституція УСРР визначала Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, районні й окружні з’їзди Рад, а також їх виконавчі комітети, які в період між з’їздами були вищими органами влади на місцях.

У середині 30-х років відбулась зміна найменування вищих органів влади республіки.

Після ХІІІ з’їзду Рад у січні 1935 року Всеукраїнський з’їзд Рад перейменовано у з’їзд Рад УСРР, ВУЦВК — у Центральний Виконавчий комітет УСРР, Президію ВУЦВК — у Президію ЦВК УСРР.

Конституції Української Радянської Соціалістичної Республіки були прийняті у січні 1937 року та квітні 1978 року.

VIII Всесоюзний з’їзд Рад 5 грудня 1936 року одноголосно затвердив і ввів у дію нову Конституцію СРСР, яка вимагала розробки нових республіканських конституцій, у том числі й Конституції УСРР.

30 січня 1937 року після всенародного обговорення Надзвичайний XIV з’їзд Рад УСРР затвердив текст нової Конституції, в якому було змінено назву республіки. Замість УСРР вона почала називатися Українська Радянська Соціалістична Республіка (УСРР-УРСР).

Конституцію — УРСР 1937 року було побудовано у відповідності до Конституції СРСР 1936 року.

Вона складалась з 146 статтей, об’єднаних у 13 розділів. Україна визначалась як «соціалістична держава робітників і селян», де політичну владу становлять Ради депутатів трудящих.

Згідно зі ст. 13 Конституції УРСР «добровільно об’єдналась з іншими рівноправними Радянськими Соціалістичними Республіками» у союзну державу — СРСР.

Найбільш важливим у Конституції було положення про те, «Українська РСР зберігає за собою право виходу з Союзу Радянських Соціалістичних Республік».

Проте, як засвідчила практика, ці основоположні принципи про об’єднання, добровільність та рівність, про право виходу з СРСР були лише декларацією, яку не можливо було реалізувати.

Вищим органом державної влади в УРСР за новою Конституцією ставала Верховна Рада УРСР, як єдиний законодавчий орган. Інші органи влади такого права вже не мали, як це було раніше.

У відповідності з Конституцією Верховна Рада УРСР обирала Президію Верховної ради УРСР — тобто колегіальний орган в період між сесіями Верховної ради УРСР.

Верховна Рада УРСР утворювала також і уряд — Раду Народних комісарів УРСР, який був найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади.

Уряд УРСР мав право видавати постанови і розпорядження «на основі і на виконання законів СРСР і УРСР, постанов і розпоряджень Ради Народних Комісарів СРСР».

Конституція СРСР була побудована таким чином, що сама її структура абсолютизувала союзну державу, а тому не могла на конституційному рівні забезпечити і втілити у життя багатьох своїх фундаментальних положень і перш за все з приводу забезпечення прав і свобод людини і громадянина, національних прав і свобод українського та інших народів.

В 1977 році була прийнята нова Конституція СРСР, яка закріпила положення про будівництво розвинутого соціалістичного суспільства, в якому будуть створені могутні продуктивні сили, передова наука і культура, що призведе до зростання добробуту народу і всебічного розвитку особи.

Порядок прийняття Конституції СРСР 1977 року був витриманий в демократичному дусі. Проект цієї конституції був опублікований у пресі і обговорювався на протязі чотирьох місяців.

На позачерговій сесії Верховної Ради СРСР, яка відбулась 7 жовтня 1977 року було прийнято нову Конституцію СРСР. Вона проголошувала в окремій главі широке коло прав і свобод громадян.

Конституцію УРСР було розроблено у повній відповідності з Конституцією СРСР і прийнято Верховною Радою УРСР у 1978 році (19-20 квітня).

Найвищим органом влади республіки за конституцією 1978 року вважалась Верховна Рада УРСР, яка формувалась на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні.

Верховній Раді УРСР була підзвітна Президія Верховної Ради УРСР, яка забезпечує організацію роботи Верховної Ради УРСР та здійснює інші повноваження в межах Конституції та законів УРСР.

У ст.115 Рада Міністрів УРСР — уряд республіки визначалась як найвищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади УРСР.

Вона була відповідальною перед Верховною Радою УРСР і мусила не рідше одного разу на рік звітувати про свою роботу перед нею (ст.117).

19 грудня 1978 був прийнятий Закон «Про Раду Міністрів Української РСР», який докладно регламентував правове становище уряду України.

Рада Міністрів УРСР утвоювалась Верховною радою УРСР у складі голови Ради Міністрів, його перших заступників і заступників, міністрів УРСР, голів державних комітетів УРСР.

За поданя голови Уряду Верховна Рада УРСР могла включити до складу уряду УРСР керівників інших органів і організацій УРСР.

Як постійний орган Ради Міністрів УРСР діяла Президія Ради Міністрів УРСР у складі голови Ради Міністрів, його перших заступників і його заступників, інших членів уряду відповідно до закону «Про Раду Міністрів Української РСР» від 19.12.1978 р.

За Конституцією УРСР центральними органами державного управління виступали союзно-республіканські та республіканські міністерства і державні комітети УРСР, інші органи, підвідомчі Раді Міністрів УРСР.

Місцевми органами влади у цей період були обласні, районні, міські, районні у містах, селищні, сільські Ради народних депутатів.

Місцеві Ради обирали голів Рад, формували свої президії, утворювали постійні комісії, створювали виконавчі й розпорядчі органи — виконкоми, а також інші підзвітні їм органи (ст.80).

Виконавчими й розпорядчими органами місцевих Рад були виконкоми, які ними обиралися і які мали право вирішувати усі питання, віднесені до відання Рад, за винятком питань, які вирішувались Радою (-ми).

Підсумовуючи, слід сказати, що конституційне життя в Україні відбувалось на протязі всього періоду (1917-1990 рр.) під знаком незавершеності, половинчатості, непослідовності та суперечливості.

УРСР у складі СРСР, незважаючи на проголошену і закріплену у Конституції суверенність, фактично залишалася економічно, політично, ідеологічно залежною республікою від союзного Уряду.

Щонайменший вияв національної свідомості українського, як інших народів, негайно таврувався як прояв буржуазного націоналізму і жорстоко придушувався.

У середині 80-х років стала особливо помітною економічна, соціальна і політична криза у суспільстві. Визріла ідея оновлення всіх політичних, економічних і соціальних інститутів. Почався стан перебудови як соціально-економічного, так і політичного життя. На жаль, вона не виправдала надій народів СРСР. Перебудову заговорили, але вона підготувала надійний грунт для самовизначення націй і народів колишнього Союзу РСР.

16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, а 24 серпня 1991 року – Акт проголошення незалежності України. Розпочався новітній період державотворення в Україні.

28 червня 1996 р. Верховна Рада України прийняла Конституцію — Основний Закон України.

Прийняття Основного Закону України стало закономірним і логічним завершенням непростого процесу творення власної держави і права.

За цей час суспільно-політична ситуація в Україні зазнала суттєвих змін, що вимагало внесення відповідних змін і до Конституції України, які були здійснені у 2004 році. Внаслідок проведеної конституційної реформи Україна вступила в якісно новий — новітній період державотворення, період у якому влада буде діяти в інтересах всього, або більшості народу з урахуванням інтресів меншості; період економічного і культурного відродження; період захисту прав та свобод людини і громадянина у міжнародному вимірі.