19.2. Поняття і сутність місцевого самоврядування в Україні

Інститут місцевого самоврядування в Україні досліджується ще з періоду Київської Русі.

Ще у східнослов’янських племен сім’ї утворювали громаду — вервь, яка здійснювала ряд функцій: захищала членів общини у конфліктах з іншими общинами, феодалом тощо.

Територія верві була досить великою і охоплювала кілька племен, які знаходились недалеко один від одного.

Згодом на більш централізованому рівні самоврядним органом було віче — загальні збори населення міста.

До його компетенції належали питання війни і миру, запрошення або вигнання князів, комплектування народних ополчень тощо.

Віче обирало Раду — виконавчий орган з представників знаті.

Починаючи з XIV століття в Україні на селі самоврядними повноваженнями володіла громада на чолі із старцем, отаманом або старостою та громадською радою при ньому.

В містах почали запроваджуватися принципи Магдебурзького права, суть яких полягала у звільненні міського населення від юрисдикції урядової адміністрації та надання місту можливості самоврядування.

В 1339 році Галицький князь Болеслав-Юрій вперше подарував це право українському місту Санок.

Згодом Магдебурзьке право отримали Львів у 1356 році, Кам’янець-Подільський — у 1374 році, Київ — у 1493 році, Острог — у 1528 році, Чигирин — у 1592 році. За період з 1572 по 1647 роки українським містам та містечкам було видано 50 магдебурських грамот.

Це означало, що з отриманням магдебурії городяни мали право обирати собі раду з повноваженням на один рік, яка обирала собі бургомістра і разом здійснювати управління містом і поточними господарськими справами.

Новим етапом у розвитку самоврядування в Україні було ХІХ століття, що характеризувалося бурхливим запровадження царських реформ.

Так, згідно селянської реформи 1861 року, на селах запроваджувалося громадське селянське управління. Органами селянського управління були сільські сходи та обрані ними сільські старости, інші адміністративні особи.

На початку ХХ століття прагнення до самоврядності значно посилилось, це було зумовлено розвитком загальних суспільно-історичних процесів того часу.

Наступною віхою у розвитку самоврядування в Україні була справа впровадження широких демократичних основ місцевого самоврядування в часи Української Народної Республіки.

В проекті Конституції УНР 1918 року передбачалось надання своїм землям, волостям і громадянам права широкого самоврядування, додержуючись принципу децентралізації.

Розвиток місцевого самоврядування в радянський період характеризується утворенням різноманітних рад — солдатських, селянських, робітничих депутатів та їх виконавчих комітетів.

В 1989 році був прийнятий Закон СРСР «Про загальні засади місцевого самоврядування і місцевого господарства в СРСР».

Його основною ідеєю було переведення місцевих Рад з режиму єдиного державного керівництва у режим місцевого самоврядування.

Фактичне відродження місцевого самоврядування в Україні почалося з прийняттям 7 грудня 1990 року Закону УРСР «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування», який значно розширив права місцевого самоврядування.

Отже, день 7 грудня 1990 року можна вважати днем відродження місцевого самоврядування в Україні.

Прийняття закону було першою спробою трансформувати місцеві ради, які на той період часу входили до єдиної системи органів державної влади всіх територіальних рівнів, в органи місцевого самоврядування.

Закон виходив з теорії дуалізму місцевого самоврядування, що знайшло своє відображення у визначеному ним статусі місцевих рад — вони мали подвійну природу: як органи місцевого самоврядування і як органи державної влади.

Наступним кроком у становленні місцевого самоврядування в Україні стало прийняття 26 березня 1992 року нової редакції Закону України «Про місцеві ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування», у якому намітився відхід від дуалістичної теорії та передбачалося впровадження інститутів місцевого і регіонального самоврядування.

Територіальною основою місцевого самоврядування визначались сільрада, селище, місто, а регіонального самоврядування — район, область.

Конституція України від 28 червня 1996 року закріпила існування місцевого самоврядування в Україні і визначила у загальних рисах повноваження його органів.

12 червня 1997 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» який об’ємно виписав права та обов’язки органів місцевого самоврядування, їх структуру, роль у вирішенні проблем суспільно-економічного розвитку.

Аналіз положень Конституції України та Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» призводить до слідуючи висновків:

• Конституція України визнає право самостійного вирішувати питання місцевого значення лише за первинними територіальними громадами — жителями села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селищ та міста в межах чинного законодавства.

• Конституція та Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачають, що право територіальної громади на місцеве самоврядування здійснюється громадою як безпосередньо через форми прямої демократії — місцевий референдум, місцеві вибори, загальні збори тощо, так і через діяльність виборних та інших органів місцевого самоврядування.

• Право територіальної громади на місцеве самоврядування забезпечується правом кожного громадянина України брати участь у вирішенні питань місцевого значення. Будь-які обмеження цього права залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних, інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, терміну проживання на відповідній території, за мовними чи іншими ознаками забороняється.

• Основні форми здійснення громадянами права на участь у місцевому самоврядуванні це: місцевий референдум, загальні збори громадян, місцеві ініціативи, громадські слухання; відшкодування за рахунок місцевого самоврядування моральної та матеріальної шкоди, завданої незаконними діями чи бездіяльністю органів місцевого самоврядування, їх службовими особами тощо.

• Слід розмежувати поняття «місцеве самоврядування» і «місцеве управління». На нашу думку під місцевим самоврядуванням слід розуміти діяльність територіальної громади та її виборних органів управління. А під місцевим управлінням слід розуміти управлінську діяльність в адміністративно-територіальній одиниці, яка може здійснюватись адміністрацією, призначеною центральними або вищими органами державної влади. Органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади, тобто функції місцевого управління, а тому вони з цих питань є підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.

Висновок: таким чином, в силу історичних причин тільки наприкінці ХХ століття в Україні склались необхідні об’єктивні передумови для формування місцевого самоврядування.

З прийняттям Конституції України у 1996 році покладено край пошукам моделі місцевого самоврядування у нашій державі.

Аналіз ст. 140 Конституції України доводить, що в Україні вибір зроблено на користь змішаної теорії місцевого самоврядування.

Свідченням цього є те, що місцеве самоврядування самостійно вирішує переважно питання місцевого значення і воно зосереджується лише у селах, селищах, містах, оскільки населення районів та областей не визнається самостійним суб’єктом самоврядування.

Проте чимало важливих положень Конституції України сформульовано з точки зору державницької теорії місцевого самоврядування. У них послідовно проведено ідею, що коріння місцевого самоврядування -у тій владі, джерелом якої є весь український народ, а не його частина — громада, а обсяг його повноважень визначає закон (ст. 5,19), тобто діє за принципом: «Дозволено лише те, що передбачено законом «.

Обрана Конституцією України своєрідна змішана модель місцевого самоврядування повинна пройти певне випробування на практиці, у дії з метою пошуку найдосконалішого її варіанта в умовах України.