Для утворення «громади» вимагається, щоб чисельність жителів відповідної території становила не менше 5000 тисяч чоловік.

Міста і селища передбачається переіменувати і називати їх «містечками», а села називати «поселеннями».

Середньою ланкою реформованого адміністративно-територіального устрою мають стати райони.

Район утворюватиметься за умови проживання на його території не менше 70000 жителів.

На сьогоднішній день чисельність жителів сільського району середнього розміру є значно меншою.

Отже, з втіленням реформи в життя, загальна кількість районів в Україні дещо зменшиться, внаслідок їх ліквідації або приєднання до інших районів.

До цієї ж, середньої ланки, мають бути віднесені адміністративно-територіальні одиниці, які матимуть назву «місто-район».

Цим словосполученням «місто-район» будуть називати громаду, на території якої знаходитиметься хоча б одне місто (містечко) з чисельністю не менше 70000 жителів.

«Місто-район» не входитиме до складу району, на території якого воно знаходитиметься, але входитиме до складу відповідної області.

Таким чином «місто-район» за своїм правовим статусом буде прирівнено до міста обласного значення. До складу такого «міста-району» можуть входити і сільські населені пункти.

Третьою, найвищою ланкою пропонується вважати «регіони». До їх числа мають відноситись: Автономна Республіка Крим, області, «міста-регіони», тобто громади, на території яких знаходиться місто з населенням не менше 750 000 жителів.

«Місто-регіон» не входитиме до складу регіону, на території якого воно знаходиться, а статус його підвищиться до того рівня, який, наприклад, сьогодні мають міста Київ і Севастополь які мають справу безпосередньо з центральною владою.

Втілення у життя такої реформи докорінно змінює лише систему адміністративно-територіального поділу країни, роблячи її більш складною, а не досконалішою, в тому числі і у сфері взаємовідносин між окремими територіальними утвореннями і центром.

Виникає питання, чи стануть, внаслідок такої реформи, більш самодостатніми такі адміністративно-територіальні одиниці, чи зможуть вони самостійно, за рахунок власних коштів, власних доходів вирішувати питання місцевого значення і утримувати власний апарат управління, не вимагаючи постійної допомоги із державного бюджету?

Відповідь може бути лише одна — не стануть більш самодостатніми при здійсненні своїх владних функцій і не наближаться до своїх громадян.

Якщо нині майже всі сільські ради, переважна більшість селищних Рад не мають доходів достатніх навіть для утримання апарату органів самоврядування, то де тоді візьмуться кошти, якщо їх об’єднати.

Очевидно головна причина не у тому, щоб їх об’єднувати чи, навпаки, роз’єднувати, а у недостатньому економічному розвитку цих територій, або у їх економічному занепаді.

На нашу думку, кардинальна зміна адміністративно-територіального устрою України є невиправданою у часі, матеріально і фінансово затратною, політично нестабільною і психологічно неприйнятною для громадян України.

Така реформа тривалий час негативно впливатиме на розвиток економічних, підприємницьких зв’язків як усередині держави, так і за її межами і на весь процес соціально-економічного та культурного розвитку.

Концентрація в регіонах представницької і виконавчої влади об’єктивно призведе до посилення їх регіональної самостійності, інтереси якої не завжди збігатимуться із загальнонаціональними, що порушуватиме, розмиватиме принцип єдності і соборності України (ст. 2).

У даній ситуації необхідно буде по-новому переосмислити застосування принципу поділу влади на три гілки у центрі та принципу місцевого самоврядування і певною мірою поширити цей принцип на регіональний рівень. Усе це призведе до необхідності прийняття нової Конституції України, до перерозподілу функцій як між гілками влади у центрі, так і між центром і регіоном, який об’єктивно розвиватиметься у бік політичної, економічної, культурної замкнутості, а отже, послаблюватиме єдність держави, що вже було у нашій історії за часів Київської Русі. Важливим у такому реформуванні є морально-психологічний принцип — вільного сприйняття цих кардинальних змін простим громадянином України: сприйме він терміни «місто-район», «місто-регіон», «регіон», «містечко», «поселення» тощо та їх зміст, чи ні. Чи буде він психологічно здатний підтримувати і розвивати нові взаємовідносини з іншими громадянами тих чи інших регіонів. Врешті чи зможе забути той простий адміністративно-територіальний поділ, який він увібрав, як мовиться, з молоком матері упродовж часу свого життя. Нарешті, чи сприятиме така реформа економічним перетворенням в Україні, чи матимемо конкретний позитивний кінцевий результат, чи це буде реформа горе-реформаторів лише заради реформи, але з негативним кінцевим результатом на тривалий час для всього українського народу.

Отже, привабливі на перший погляд ідеї реформування будь-яких суспільних відносин у сумі породжують значні загальнонаціональні, регіональні і місцеві проблеми, вирішення яких потребуватиме величезних капіталовкладень, інвестицій, часу, а їх результати будуть малопомітними для поліпшення життєвого рівня людини як найвищої соціальної цінності нашої держави (п. 1 ст. 3).

Безперечно, питання адміністративно-територіального устрою не можуть бути вічно недоторканними, тобто такими, що не потребуватимуть самоудосконалення. Але реформування адміністративно-територіального устрою, а точніше — його удосконалення повинно відбуватися дуже виважено, науково обгрунтовано, матеріально забезпечено, за згодою народу України і в рамках чинної Конституції.

Нині територія України остаточно визначена і не потребує перегляду, незважаючи на те, що за Державним кордоном України суб’єктивно з різних на це причин залишилися ще території, які освоювали й освоюють донині автохтонні українці.

Висновок: віками сформований територіальний поділ країни являє собою своєрідний живий організм нації і до нього слід ставитись дуже обережно.